Аравійська пустеля (збірник)

А далі у гулі громовиць він почув якийсь далекий-далекий згук, що бринів і бринів на полонині, голос, що його він чув ще пташам. Той згук часто розносив по горах звістку про чиюсь смерть, похорон чи весілля, застерігав про тривогу, утішав радістю. Вчув він і вівчарські награвання.

Трембіта! Що її у гуцульському краї роблять з піхти чи ялини, така гучна, що її голос чути далеко-далеко в горах, і тоді здається, що то співають самі гори…

Тої ночі в громах і ревиську вітрів йому вчувалася трембіта. Наче про щось його застерігала і водночас кликала до себе – до Високих Гір… І поклик той був таким сильним, що на нього озвалася кожна клітинка його єства, а в небесному вогні він бачив за кожним спалахом обриси далеких гір. Не дочекавшись ранку, тільки-но зазоріло, і в усьому його єстві все ще співав голос трембіти, він здійнявся з даху дев’ятиповерхівки, зробив прощальне коло над зоопарком і полетів на захід – туди, де гукав і манив голос його далеких предків…

Зійшло сонце, і він уже був далеко за містом своєї неволі. Летів квапливо, налягаючи на крила, наче боявся спізнитися на свято якесь.

Летів на захід, і з кожним помахом його дужих крил батьківщина, далекий край його пташиного малолітства, ставав усе ближче й ближче. Хай поки що лише на помах крил, на удар його серця – але він ближчав, і в цьому вже вчувалася перемога. У небі й в усьому світі клекотів березневий вітровій, була весна, ота, про яку співається в пісні:

Дівчина, дівчина, юна весна,Звідки приходить – ніхто не зна…

Але він уже знав: до нього весна прилинула з Карпат і він летів до рідних гір на свято весни, і кликала, й вабила його трембіта…

Далеко, ой, далеко ще були Карпати – за лісами, полями, за ріками… Іноді закрадалася і холодила тіло якась непевність: а чи були вони взагалі, Карпати? Може, то його мрія, сон золотий і він усе ще снить і бачить те видиво у своєму скляному саркофазі?

Аби заощадити сили, він набирав і набирав висоту, знизу, із землі, перетворювався на цятку, і у теплих потоках повітря, що піднімалося від нагрітої землі, ширяв легко й нечутно, і тіло його линуло без будь-яких зусиль. Тоді він долав десятки й десятки кілометрів.

За чужим кордоном, що його він проминув ще вночі, внизу вже тяглася Житомирщина. У цих краях люди колись вважали вітри подихом Стрибога, літні, жаркі – сина його, Літника, а нині владарював Ярило – бог весняного сонця. Грім і блискавка тут споконвіку були у владарюванні Перуна. Грім – то мова його, а блискавка – то позирк Дажбога.

Придніпровська височина переходила місцями у заболочену Подільську низовину.

Промайнув і зник Овруцький шлях. Далеко внизу, серед лісів та боліт, серед зеленавих рівнин зміїлися голубі ріки, і серед них – Тетерів із Гнилоп’яттю, Гуйвою та Іршею, притоки Прип’яті – Уборть та Уж, а під правим крилом заголубів брат Горині – Случ…

А він усе летів і летів, ніде не зупиняючись у перші дні, ширяв, допоки несли його теплі потоки повітря. На перепочинок, а потім і на ночівлю сідав на вершечках високих дерев, що росли самотою, і з яких ген-ген було видно далеко і до яких, а отже, й до нього, ніхто не міг підкрастися непомітно.

Куняв набурмосившись, як сич, хоч усе його єство все ще летіло, і одним оком пас видноколи.

І знову, ледь засіріє, змахнувши відпочилими крильми, ритмічними сильними поривами шугав уперед і вперед. Куди летіти, в якому напрямку – підказував голос предків. Скоряючись тому голосу, він і летів. Болота змінювалися полями, поля – листяними і хвойними лісами… Десь там унизу, окрім двоногих істот, жили й чотириногі – лосі, косулі, дикі свині, зайці, лисиці, борсуки, бобри, а ще крилаті – тетеруки, глухарі, дикі качки, що їх іноді на ходу, звалившись із неба, вихоплював він з болотяних озерець, совки, куріпки – мав що ловити. Проте більше летів надголодь – щоб легше ставало крилам. Тільки коли починав втрачати силу, каменем падав з неба – на зайця чи куріпку у степу, на дику качку на болоті… І знову вперед і вперед, дні змінювалися ночами, а ночі – днями, а він усе летів і летів у піднебессі в одному напрямку – на захід, туди, де високі гори підпирають хмари, пронизуючи їх вершинами…

За Новоград-Волинським з його буйноліссям на Случі, за голубою Смолкою вже була Хмельниччина. На її межі він крутіше повернув униз, на південь, а тоді знову на захід, де внизу уже починалась Волинська височина, і потяглися пологохвилясті рівнини, глибокі долини річок, балок і – села, села, села, містечка й міста.

З усіх усюд, з усіх земних країв, інколи й із піднебесся з молодими вітрами чувся зелений шум – пробудження весняної природи.

Справжній прихід весни починається на Явдохи, 14 березня, а остаточним утвердженням її вважається Благовіщення – 7 квітня.

І прихід весни на Явдоху, і остаточне її утвердження на Благовіщення він зустрів у польоті. Пролітаючи над селами, чув, як дівчата на вигонах співали весняні замовляння, що сприяли розвою листя на деревах, трав – на луках, зелених врун на полях.

Благослови, мати!Весну закликати!Весну закликати,Зиму проводжати!Зимонька у візочку,Літечко у човночку…

І гарно йому було летіти під ті веснянки-замовляння – де й сила бралася. Починав свій лет, коли перед світанком у небі пломеніла ранкова зоря, а завершував – як у присмерку спалахувала вечірня зоря. І втоми не знав, і баглось летіти ще і ще.

Заголубів і зник Південний Буг. Вервечками, без кінця-краю, тяглися дороги – ґрунтові, шосейні, асфальтові, рейкові, якими у залізних машинах рухалися оті двоногі, позбавлені крил. Правда, вони мали величезних залізних птахів (де вони, в яких гніздах, у яких батьків і повиростали?). Вони літали в піднебессі, але він завбачливо їх обминав. Хай собі гудуть та літають на своїх залізних крилах. Він мав свої – найнадійніші і витриваліші, і тому летів туди, куди кликав його голос предків. Плив над полями й лісами, над селами й містами, іноді, перетворюючись на цятку, завмирав у повітрі, щось загледівши внизу, і знову долав безмежжя.

У верхів’ях Горині, Случу та Хомори відпочивав, а підкріпившись тетеруком, узяв на Збруч та Ушицю. Потяглася лісостепова зона, а він зі своєї висоти вже бачив далеко-далеко на обрії широку синю смугу Дністра… Не рахував ні днів, ні ночей. Нащо? Скільки б їх не було, він усе долав – день за днем, ніч за ніччю…

Великі міста оминав, малі – пролітав краєм. Якщо внизу було село – проносився над ним швидкою цяткою.

Унизу вже була Тернопільщина, тяглися Кременецькі гори, що крутими уступами обривалися до Малого Полісся, випливали з-за обріїв вапнякові пасма Товтр, званих Медоборами. Уже недалеко було й Опілля.

Блакитніли річки, одна одну змінюючи: Золота Липа, Коропець, Серет, Ніглава, Збруч, Іква. Блищали дзеркала ставків та озер, тяглися до обрію лісостепові зони. Ліси були здебільшого по долинах річок, у Товтрах, на вододілах. Там він іноді хапав перепелів, сірих куріпок. Іноді зустрічав місцевих яструбків, але навіть уваги не звертав на родичів – не було коли. Та й був він, великий яструб із гордим і лячним для пташиної дрібноти йменням – тетерев’ятник, а то все зустрічалися малі, темно-сірі яструби-тювики. Товклись вони в заплавних лісах і живилися малечею – гризунами, ящірками чи знічев’я й комахами.

Якось він ледь було не збив яструбову сову, оперенням схожу на них, яструбів, родичка його і вдень товклася, але він не став зупинятися і марнувати на неї час. Поперед нього на захід летіла весна, і він не міг відставати. У Високих Горах він мав з’явитися разом із ним – із Зеленим Шумом.

З краю в край спалахували блискавиці-грози – то Перун бавився з Дівами або змагався з бісами, з Марою. А дехто запевняє, що грім – то стукіт-гуркіт колісниці, якою роз’їжджає пророк Ілько. І хто вже нині скаже достеменно: Перуна то голос чи гуркіт Ількової колісниці – усе переплелося у світі білому. Хто каже, що блискавиці – то разючий погляд Перунових очей, а хто – що то вогняна палиця святого Ілька, якою він нищить чортів-бісів, дияволів та усіляку нечисть.

Мабуть, багато-таки тієї нечисті розвелося (не при ночі будь згадана), коли всеньку ніч виблискують і виблискують невтомні блискавиці.

А ранки після таких гроз народжувалися світлі, чисті, наче вмиті, і яструбові тоді особливо гарно летілося… Неначе не крила його тоді несли, а саме небо… І він летів, без зусиль обганяючи білі хмари, що кудись пливли і пливли небесними дорогами – вічні мандрівниці.

На підступах до меж Тернопільщини, скоряючись покликові предків, яструб знову повернув на захід. Високим піднебессям линув до Івано-Франківщини, вже відчуваючи дух Високих Гір, їхнє дихання і весняний шум лісів та швидких гірських вод.

Схудлий, але жвавий і легкий, наче й не подолав він сотні й сотні кілометрів, ожив, збадьорився. Відчував приплив свіжих сил – мабуть, тому, що попереду було Прикарпаття, а за ним – і Карпати. І це надавало йому сил, і він летів, не відчуваючи ні крил, ні свого тіла, летів, наче якась незнана йому сила сама несла його до ледь вловного гулу, що долинав з Високих Гір, закутаних хмарами…

Усе ближче й ближче були Карпати – він уже відчував їх усим своїм єством. Тут навіть повітря було не таким, як у чужих краях, бо це було повітря його предківщини.

Заблакитнів Дністер; як із землі, виростали гірські простори Івано-Франківщини, уздовж Дністра тяглася Передкарпатська височина із зеленими долинами. У межиріччі Пруту й Черемошу він пролетів Покуття.

І вже виднілися хребти з куполоподібними пласкими вершинами й пологими схилами. На обрії виростала Горгана, за нею здіймалися Чорногора з Говерлою. Починалися Покутсько-Буковинські Карпати. Його довжезний переліт із чужих країв (через Житомирщину, Хмельниччину, Тернопільщину та Івано-Франківщину) мав ось-ось завершитися.

Він уже підлітав до Високих Гір зі стрімкими бескидами на вершинах, до яких дістаються лише такі сильні птахи, як він, до краю, в якому владарює найбільший орел, званий беркутом. Пан-господар Карпат із розмахом крил до двох метрів, який охороняється навіть законом. Та ще вітри-верховинці та іноді вічні мандрівниці-хмари відпочивають над бескиддям, над урвищами крутими, де й голова йде обертом, як глянеш униз.

Карпати…

Ну що б, здавалося, таке – Карпати? Себто гірська система (а їх чимало на планеті Земля, і більших, і грізніших) на півдні Європи. Простягаються у вигляді випуклої на північний схід дуги у межах Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини й України. Довжина майже 1500 км, ширина – 120–430 км, пересічні висоти 800—1200 м, найбільша гора (2655 м) – Герлохівська Штит.

Ну що б, здавалося, Карпати?

Із зовнішнього боку вони оточені смугою передгір’їв (Прикарпаття). Більша частина лісистих Карпат розташована на території України, де вони мають назву Карпати Українські. Простягаються смугою завдовжки понад 270 км і завширшки 100–110 км з північного заходу на південний схід, займаючи площу понад 24 тисячі км2.

Це середньовисокі гори з м’якими обрисами й куполоподібними вершинами. Найвища гора – Говерла (2061 м). Зі своєї скелі прабатьківської він щодня її бачить, тож певен: якщо поруч Говерла, він таки й справді удома, на батьківщині.

Але це гори Карпати можна виміряти на кілометри й метри – що й зроблено. Батьківщина ж не вимірюється. Батьківщина не має меж – ні на землі, ні в небі. Вона безмежна, неосяжна і несходима, а тому являє собою цілісінький світ, тож її ще ніхто не виміряв і ніколи й не виміряє…

…А з верховин, з гір високих з м’якими куполоподібними вершинами кудись униз, де часто купчаться хмари, мчать потічки й струмки. І ріки несуться гірські, нуртливі, зі швидкою студеною водою.

А позаду розляглися квітучі полонини – між землею і небом високим.

Реве на полонинах худібка…

Гірськими плаями спускаються в долину люди.

Чути, як десь вівчарі співають:

«Ой, піду я в полонину білі вівці пасти…»

І трави на полонині щемко пахтять, і він відчуває підземний гул – дихання Високих Гір, а вітри дзвінкі й цілющі, як і все в тих краях, званих батьківщиною.

Він сидів на шпичаку скелі й гордо озирав виднокрай, що віднині й назавжди став його краєм. Невже він був колись бранцем, полоняником, живцем замурованим у скляному саркофазі чужого міста? Усе те згинуло десь там, далеко-далеко, як жахливий сон, якому ніколи (цур йому й пек!) не буде вороття.

Віднині він уже не експонат, а гордий крилатий птах.

Колись йому (тоді малому, гаразд неопереному яструбеняті, яке й літати ще не тямило, а лише сяк-так дибуляло до краю гнізда, аби подивитися, що там у світі), так от, колись йому розказував батько-яструб (а йому ту притчу переповідав ще його батько-яструб):

«Сину мій, ніколи і ніде не забувай, що ми – крилаті. А яструби – й поготів. Родичі самого беркута, володаря Карпат. Як надійде літо красне, ти будеш слухати петрівчаних пісень, що їх жінки співають у Петрівку в селах – о-он там, нижче хмар і полонин, у зелених долинах. У перший день Петрового посту жінки неодмінно згадують яструба. Збираючись до корчми, обіцяють яструбу десятину курчат, а запрошуючи одна одну до корчми, кажуть так: „Ходімо на шуляка“. Це – щоб уберегти курчат від зірких очей яструба, інакше лихо їм буде. Тож кожна жінка неодмінно зав’яже собі очі і, вперше виносячи у двір курчат, казатиме: „Як я не бачу, де випускаю курчат, так щоб не бачив їх і шуляк“».

Яструб, згадуючи той звичай карпатських жінок, посміхнувся.

А втім, це він би посміхнувся, коли б умів посміхатися. Але річ у тім, що яструби ніколи не посміхаються. І наш теж. Він сидів на стрімчаку скелі, суворий і грізний, хоч насправді не був таким – і мав на мислі одне: треба шукати собі пару, подругу-яструбиху, та й заходжуватися коло власного гнізда, щоби потім у ньому висиджувати малих яструбенят – аби їхньому роду крилатому та й не було переводу…

АЯ

Звідки ВОНО переді мною з’явилося, та ще в закритому приміщенні – не знаю. Не бачив. А фантазувати заднім числом не буду. Наче вигулькнуло з нічого. З нізвідки. З простору. Нечутно, німо – навіть повітря не хитнулося. Тільки запахло враз чимось свіжим-свіжим, небесним, неземним. Потім мовби легенько війнуло на мене свіжістю. Тим подувом ВОНО й привернуло до себе мою увагу.

Забув сказати: була велика злива, гриміло. Ми стояли на перегоні, як потім я дізнався, у локомотива від замикання перегоріли запобіжники. Товариш мій пішов до машиніста дізнатися, в чому річ, чому ми стоїмо, а я тим часом і «поспілкувався» з НИМ… Щоправда, це я потім назвав ЙОГО про себе «АЯ» – аномальне явище. Так, здається, називаються нерозгадані атмосферні явища. Принаймні є така думка, що подібні явища – атмосферного походження, а не, наприклад, штучного. Хоч спершу я було вирішив, що переді мною НЛО – нині про них стільки пишуть та говорять. Потім інша думка майнула: а раптом це – кульова блискавка? А вже після того я й назвав його про себе «АЯ» – так мені сподобалось його називати. АЯ – наче жіноче ім’я, гарне і трохи загадково-незвичне.

Отож ВОНО з’явилося у вагоні несподівано і наче нізвідки. Виникло десь на висоті приблизно метр од підлоги. Злегка похиталося, мабуть, привертаючи мою увагу, і трохи наблизилось до мене – теж приблизно на метрову відстань. А я непорушно сидів і дивився на НЬОГО. Страху не мав, його чомусь узагалі не було, хоч я і не з хоробрих. Навпаки, я роздивлявся ЙОГО з великою цікавістю і приязню. Чому з приязню? Ну, відчуття в мене було таке, що переді мною ЩОСЬ своє, рідне, і зла ВОНО мені чи кривди ніколи не заподіє. А ВОНО стояло (чи висіло в повітрі) і злегка похитувалося з боку в бік. Я мав таке відчуття, що ВОНО мене розглядає. Теж із цікавістю. І взаємною приязню. А може, й вивчає мене. За формою і розмірами ВОНО було завбільшки з середню азіатську диню. Навіть кольором схоже – світло-оранжеве, злегка жовтувате, з ореолом якоїсь енергії, що світилася. І здавалось мені, що я бачу, як у НЬОМУ, в ЙОГО середині, «бігають атоми». А ще мав таке відчуття, що ВОНО мислить. І не просто мислить, а намагається вступити зі мною в контакт. Щось каже мені на своїй незбагненній мові. І навіть злегка примхливо дивується, що я не можу нічого збагнути. Усе, мовляв, так просто, а я…

Наше «спілкування» тривало секунд з п’ятнадцять, хоч вони й видались мені значно довшими. Потім ВОНО прощаючись хитнулося, з лагідністю «подивилось» на мене (це я відчув усім своїм єством) і зигзагами попливло – німо й безгучно. У вагоні була чавунна пічка (типу «буржуйки», з трубою, що виведена на дах вагона, взимку супроводжувачі вантажів грілися біля неї), ВОНО й попливло до пічки, до піддувала. Але в глибині піддувало (це я добре знав) було щільно закрите металевою заслінкою з дірочками – десь міліметрів п’ять у діаметрі. Тому в пічку могло проникнути хіба що повітря, але аж ніяк не куля завбільшки з диню. І коли АЯ зникло в піддувалі, я став напружено чекати – що зараз буде? Та й навіщо ВОНО туди полізло? Роздивитися? Чи затіяло зі мною гру в піжмурки-сховки?

Я почекав з хвилину, а тоді, нахилившись уперед, витягуючи шию, почав здалеку і обережно зазирати в піддувало. Остерігався вибуху. Думав: стукнеться ВОНО об заслінку, і… Але вибуху не сталося. Повагавшись, я все ж таки обережно заглянув у піддувало, і… І нічого там не побачив. Крім жменьки старого попелу, що зберігався на колісниках ще з минулої зими. Я – ближче. Ще ближче… Вже й носа у піддувало сунув – нічого. Металева заслінка на місці, як і стояла, а ЙОГО немає. Невже полетіло? Через заслінку з крихітними міліметровими дірочками? Дивно. А попіл, як був злеглий, таким і залишився – жодна пилинка його не ворухнулась. Зникло ВОНО без жодного звуку, поруху чи якихось змін. Наче крізь метал просочилося-протекло.

А у вагоні озоном запахло, як ото після грози буває. І прикро мені чомусь зробилося. Наче дива чекав незвичайного, а його й не сталося. Наче мене, як ото дитину, цяцькою поманили-поманили і не дали. От і все. Боюсь, що я вас розчарував, адже після зустрічі з АЯ зі мною нічого не відбулося. Яким я був, таким і зостався – не порозумнішав, але й дурнішим не став. Не захворів, хоча й не поздоровшав. Але… Звідтоді, згадуючи свою миттєву зустріч з АЯ, не можу ЙОГО (а може, ЇЇ?) забути. І все мені здається, що АЯ щось говорило до мене, щебетало своєю незбагненною мовою. І дивувалося, що я не можу ЙОГО (ЇЇ) втямити. І часто бачу АЯ перед внутрішнім зором, бачу, як ВОНА (таки ВОНА! переконую себе), злегка похитуючись, з цікавістю і приязню мене роздивляється… І наче щира приязнь у мене до НЕЇ з’явилася. Аж любов, що хотілося б у НІЙ розчинитися, стати часткою її, бо ВОНА мені нині рідна, як рідною буває сама Природа. Відчув: я люблю її і готовий їй служити. І – хто знає? – може, й служу. Хоча б тим, що розповідаю оце вам про НЕЇ.

Відтоді мені мовби легше стало жити. В душі незнаний раніше спокій поселився. А сум’яття, вічне невдоволення, нидіння світом і собою – геть зникли. Я наче якусь таїну збагнув і відкрив для себе. І тихе щастя – звідки воно взялося? – завжди зі мною. Скажете, що в старого самотнього чоловіка просто фантазія розгулялась? Можливо. Але давайте поміркуємо: що таке фантазія? Це – очі нашої душі, ті очі, якими душа бачить незнане, те, що хоч і невидиме і невідоме нам, але насправді існує – хоч ми про нього нічого й не знаємо. Існує у просторі, у недосяжній для нас далині Матері-Природи. А може, і Всесвіту. Адже людина і Всесвіт взаємопов’язані, конечне і безконечне там єдине і нерозривно ціле. І життєво важливе для нас, людей. Тільки ніколи не треба вносити у фантазію свою логіку, формули, знання і свої, суто людські, поняття, стереотипи чи й хибні переконання, що такого-то і такого-то, мовляв, бути не може, що таке-то і таке-то, мовляв, суперечить законам фізики. Гай-гай, чи хоч знаємо ми насправді закони фізики? А чи лише дещицю з них? А закони Природи? Всесвіту? Чи є тим законам узагалі де-небудь межа? ТАМ – своя логіка, свої формули, своє пізнання, свої закони, ТАМ – своє життя, свої виміри добра і зла, своя мова – нам незбагненна. Це треба нарешті зрозуміти, збагнути і душею сприйняти. Бо тільки після цього людина може злитися з Природою і Всесвітом, скласти з ним єдине ціле – як то й повинно бути. І не треба намагатися будь-що розгадати всі таємниці Природи. Вона, Природа, – Мати наша, а дозоляти Матері своєю недолугою цікавістю – дітям не годиться, нехай підростуть. А поки що – аморально. А може, й небезпечно. Для нас же самих, нерозумних дітей Матері-Природи.

Що я вам ще хочу сказати? Після того випадку у вагоні, після того грозового і дощового дня, коли я зустрів ЇЇ, свою АЮ, я наче змінився. На старості літ, що дивно. Не все у житті, як ви знаєте, гладенько. Буває, у транспорті, чи в магазині у черзі, чи ще де-небудь штовхнуть мене чи й образять. (Старих людей у нас, на жаль, не дуже шанують.) Спалахне в мені образа чи й гнів. Ну ж, думаю, я ж тобі з-зар-раз покажу!.. Раптом у ту ж мить перед внутрішнім моїм зором виникне АЯ… Злегка похитуючись, ВОНА довірливо й приязно-лагідно на мене «дивиться», наче кажучи: будь добрішим… Навчися людям прощати їхні мимовільні похибки… І я відчуваю, як від того видива перед моїм внутрішнім зором, вщухає у мені спалах гніву, влягається дратівливість, бажання комусь дозолити. Я посміхаюся, і навколо мене теж посміхаються. «АЮ, – шепочу я, – спасибі, що ти зі мною, і не залишаєш мене самотнім ніколи…» І на душі у мене стає затишно і добре. Наче я щойно виконав свій найважливіший обов’язок перед людьми. І наче війне на мене чимось свіжим-свіжим, небесним, неземним… Тільки не подумайте, будьте ласкаві, що старий, мовляв, розфантазувався. Просто я такий уже вдався.

У Моринцях, на Копіївщині…

Жив собі та був у селі Моринцях, що на Звенигородщині, коваль. Давно се діялось, літ зо двісті тому. Як його звали – невідомо, бо знаний він був як Копій. Вуличне прізвисько таке мав. Тож і сільський куток, де крайніми стояли його хата й кузня, за традицією (давати наймення куткові від імені останнього насельника на тім куткові) звали Копієвим. Або – Копіївщиною.

Копа – це сільська громада, сходка. А копієм у ті далекі часи прозивали старшого, вибраного ватага, поводиря копи-громади. Копієм у Моринцях і був той чоловік. Моринчани охоче ходили на Копіїв куток до свого копія-коваля – комусь потрібна була порада, комусь на господарство чи для реманенту щось викувати – лемеша там, чересло чи ще щось. Тай коня Копій підкує.

– Го-го-го! – засміється, блискаючи білими зубами. – На те й коня кують, аби не спотикався. Ходи, вороний, та міцніше землі тримайся!

Смаглявий (мабуть, не так з роду, як від горна), чорновусий, як і всі ковалі, дебелий та сильний, моринецький коваль нікого не боявся, за громаду завжди горою стояв. Вогонь у горні його приземкуватої, закіптюженої кузні горів зрання й дотемна. А добре його ковадло ніколи не боялося ковальського молота. Тяжка то праця – ковальство, бо ж треба цілий день молотом бити по ковадлу. Але у Копія наче все легко робилося – такий у роботі був затятий. Аж іскри сипались, як він кував-клепав. А тоді кліщами вхопить розжарену залізяку та в шаплик із водою – п-ш-ш-ш!!!

Тільки пара вгору шугне.

Так і ковалював собі. День у день линуло з його кузні веселе та завзяте: гуп-дзень, гуп-дзень! А з глибокого яру, що був неподалік його кузні та обійстя, чулося раз по раз: ку-ку, ку-ку…

– То мені зозулька щастя кує, – казав, бувало, коваль. І всі вірили, що так воно й має бути. Умів він і любив добре трудитися. Витре ото спітнілого лоба й скаже:

– Еге, добра робота добре й гріє, тож коваль і клепле, доки тепле. І в мороз йому жарко. А на холоді тільки ледачі кують ухналі зубами.

Дружиноньку свою кохав і беріг.

Того року вона мала народити їхнього первістка. Батько звичайно ж чекав маленького коваленка, якого він, коли той виросте, неодмінно навчить ковальському ремеслу. А там дасть Бог, ковалівна з’явиться – любо йому буде ковальством займатися. Та не так сталося, як гадалося. Ковалиха була підневільною – як і всі в Моринцях.

На панщину кріпаки мусили ходити певні дні на тиждень, але ще час од часу виникали інші, непередбачувані роботи. Навзагал вони звалися шарварками. Себто додатковою до панщини феодальною повинністю, зайвою роботою. По селах тоді співали: «Од неділі до неділі гонять на роботу, увесь тиждень на панщині, шарварок – в суботу». На шарварки кріпаків теж зганяли силоміць, і відмовитись було неможливо.

Трапився шарварок і того разу.

Пізньої осені, в передзим’я 1813 року, у ставку, званому Мориним, вимочували панські коноплі. Чомусь забарилися з ними, а морози вже ось-ось. Управитель пана Енгельгардта, якому належали разом з іншими селами й Моринці, зігнав жінок до ставу й велів вибирати коноплі. Вода була студена, вранці на травах уже біліла паморозь, але жінки не посміли ослухатись. А Копієва дружина була вагітна, тож у зимну воду заходити відмовилась. Але управитель велів її загнати до ставу силоміць. Ковалиха у студеній воді застудилася, тяжко занедужала й невдовзі померла. Поховав коваль дружину й прямо з цвинтаря, дороги поперед себе не бачачи з горя, подався до управителя.