Аравійська пустеля (збірник)

Підземна зала знову почала заокруглюватись, я перейшов правобіч, звідки починав свій обхід зали, і спинився здивовано: а де ж вихід?

Коло замкнулося, а виходу… немає!

Гм… Дивно. Такого ще зі мною ніколи не траплялося.

Я постояв трохи, заспокоюючись, і подумав, що певне ж, захопившись сталактитами та сталагмітами, був неуважний, тому й не помітив входу. Доведеться ще раз, але вже пильно, обійти печеру по колу, бо в цій глухій пітьмі важко збагнути, де що починається, а де кінчається.

Аби бути певним і задарма не трудити ніг, я дістав записник, видер аркушик, написав цифру «1» і, поклавши той аркушик на долівку, придавив його камінчиком. А вже тоді пішов правим краєм.

Скільки часу я йшов, освітлюючи долівку та стіни, не пригадую. Час ніби зупинився у вогкій пітьмі. Я обійшов усю залу і повернувся до аркуша з цифрою «1», а входу в печеру як не було, так і не було. Фантастика!

«Дивно… – подумав я із усе зростаючим занепокоєнням. – Вхід мусить бути, адже я зайшов сюди. Проник, проліз, але таки опинився тут. То де ж він подівся, той вхід?»

Присвітивши, поглянув на годинник: дванадцята дня. Отже, я у печері рівно дві години. Як швидко летить час! Але гірше, що десь зник вхід і, зрозуміло, вихід. Просто смішно, не вперше у підземеллі, а заблудився, як новачок. Розказати кому – так не повірять. Справді-бо, вхід зник! Три «ха-ха-ха»!

Ні, треба зосередитись, зосередитись і зосередитись.

Заспокоїтись. Відпочити.

До всього ж, мені чомусь стало вже геть важко дихати. І якийсь шум з’явився у вухах. По тілу почав пробігати легкий дрож… Гм… Це, напевно, вже наслідки переохолодження, адже зодягнений я по-літньому, а тоненька нейлонова куртка не зігріває. Треба би білизну вовняну, светра.

Я втретє пішов по колу: від аркушика з цифрою «1», тоді правим краєм, уважно висвітлюючи долівку, потім лівим краєм повернувся, знов вийшов до аркуша з цифрою «1», а лазу так ніде й не виявив! Наче його й не було!

«Оце так… – подумав я вже із роздратуванням. – У чари я не вірю, у містику теж… То де ж подівся вхід?..»

Вуйко Лущак у подібному випадку сказав би, що на мене наслано нечистою силою і що взагалі вона (тобто нечиста сила) водить, як сліпого.

Але ж я не вуйко Лущак, у забобони не вірю і твердо знаю: вихід таки мусить бути! Адже був вхід, і містика тут ні до чого. Сам я щось наплутав і кружляю по колу, як очманілий. І засипати, наприклад, вхід не могло, адже я не чув ні гуркоту обвалу, ні просто шуму, хоч акустика тут пречудова!

Я сів, притулився спиною до стіни з наміром добре відпочити, заспокоїтись (перш за все, заспокоїтись!) і проаналізувати ситуацію, або дошукатися до першопричин своєї неуважливості. Отак, сидячи, й почав аналізувати. Перше: я пішов у печеру, не попередивши нікого на базі про свій намір. Отже, ніхто не знає, де я подівся, і що зі мною, і де мене шукати.

Кепсько. Тим більше, що я не професіонал-спелеолог, а всього лише любитель, і досвіду особливого не мав, як виплутуватися зі складних ситуацій.

Друге. Пішов у незнайому печеру сам, без спецспорядження, навіть вірьовки не прихопив. Тепер підсумовуємо: я припустився двох похибок, кожна з яких може закінчитися для мене трагічно.

Тепер що я маю? Складаний ножик, авторучку, записник і – найбільше моє багатство! – світильник «УАС-1» з налобною фарою і батареєю 2НК-13. Останні дві цифри означають ампер-години. На тринадцять годин у мене вистачить світла. Скільки я вже витратив?.. Глянув на годинник і не повірив власним очам: чотири години! Оце та-ак!.. Невже я чотири години кручусь-верчусь у цій печері? Стало якось не по собі. Але… Спокійно, спокійно – десь іще з десять годин я можу світити. А ось чи витримаю десять годин у холодній вогкій печері без теплого одягу? Дрож проймав мене, цокотіли зуби, я ніяк не міг зігрітися. І головне, я не знав, де вихід. А дихати стає все важче й важче.

І дав же я маху! Та що тепер, картай себе – не картай, а справі не зарадиш. Зненацька мені спали на думку слова вуйка Лущака про Ґаздівську печеру: «О-о, то така лиха печера! Така лиха, що най би шляк її трафив! – казав старий, коли ми з ним сиділи на березі потічка Дзвінкого і вудили форель. – Той, хто хоч що-небудь візьме в печері – назад уже не видибає…»

Я тоді, пригадую, насмішкувато запитав: «А чому це він не повернеться, коли руки – ноги має і голову на плечах?!.»

– Та тому, що не знайде виходу! – сердито відрізав старий. – Ґазда на нього таке напустить, так його заморочить, що він блукатиме у печері й блукатиме, доки не випростає ноги!

Аби не ображати доброго вуйка своїми кпинами, я тоді промовчав. А зараз, сидячи в печері, подумав, що дарма не прислухався до слів старого. Містика містикою, але з нічого такі легенди не виникають. Очевидно, з кимось щось подібне було, от і приписали те блукання хазяїну-ведмедю та його злій силі… Бач, вуйко страхав мене, що нічого не можна брати в Ґаздівській печері. Це, звичайно, забобон, хоча у принципі думка справедлива – навіщо спустошувати печеру?

Стривай, а що я взяв у підземних володіннях ґазди?

А-а… ведмедика.

Але це, зрештою, просто смішно. Коли є вхід, то мусить же бути десь вихід, незалежно від того, брав ти що в печері чи не брав.

Я дістав з кишені куртки ведмедика, оглянув його уважно, і тепер він не видався мені таким чарівним витвором природи, як тоді, коли стояв на своєму місці… Неоковирний шматок вапняку, що ледь нагадує якусь тваринку… Можливо, й ведмедя, але й тільки. Не треба було його чіпати. Бо що дивне у печері – те не буде видаватися дивом у сучасній міській квартирі.

Та не викидати ж його тепер! І я сунув ведмедика до кишені куртки, все ще жалкуючи, що понівечив задарма такий витвір природи. Нервове збудження не минало, я дихав так, ніби піднімався на круту гору. Аби заспокоїтись, заплющив очі і намагався ні про що не думати. Та не минуло й хвилини, як я відчув, що печерою хтось іде. Це мене так вразило, що я завмер, не дихаючи, не ворушачись.

Печерою і справді хтось ішов.

Ішов важко, надсадно: чап-чалап, чап-чалап…

І дихав тяжко, хрипло, з присвистом.

Я розплющив очі і завмер з ляку. Прямо наді мною… стояв ведмідь. Здоровенний, як три ведмеді завбільшки, із жахливою пащекою, він стояв на задніх лапах, а передні простягав до мене.

«Це мені просто… мариться, – подумав я, силкуючись заспокоїтись. – Зараз я встану, і це бридке видиво щезне…»

Хотів звестися і не міг. Тіло відмовлялося мені підкорятися, я сидів нерухомо, відчуваючи над собою важке хрипле дихання.

Ведмідь зробив ще один крок до мене (я швидко заплющив очі).

І раптом велет сказав, чітко вимовляючи слова:

– Ти навіщо взяв ведмедика, сина мого?

Я крикнув і… Проснувся? Ні, здається, я не спав. Просто сидів із заплющеними очима. А коли розплющив очі, ведмедя біля мене вже не було, але я виразно чув, як він важко йшов печерою, як гупав у пітьмі, на щось натикався, хрипло та важко дихав і щось бурмотів до себе, як бурмоче сам до себе старий дід.

«Ні, я таки справді задрімав», – подумав я і хотів було уже встати, як зненацька тишу печери розітнув крик:

– Віддай, кажу, ведмедика, сина мого!!!

Мені враз забракло духу.

– Візьми… ось він… – сквапно проказав я (дихати було, як ніколи, важко) і, діставши з кишені куртки ведмедика, поклав його під стіною. – Візьми свого синка, візьми…

І, схопившись, побіг геть від того місця, хоча куди я міг утекти з печери, з якої не було виходу?

У печері стало тихо-тихо.

Десь і зник ведмідь, не чути було більше його важкої ходи і хриплого дихання та бурмотіння. Я зупинився і витер мокрого лоба.

Ні, це таки був сон. Сон і більше нічого. Просто я задрімав сидячи… Прислухався… Чути було, як десь лунко капала вода: кап-кап-кап… Пауза. Кап-кап-кап… І від тих лунких і чітких звуків з мене ніби пелена спала. Стало напрочуд легко, вільно, і я з шумом перевів подих… Трохи навіть аж незручно зробилося, що я отак здрейфив… І як завжди буває після нервового потрясіння, захотілося нестримно посміятися. Я все збагнув. От наївний дивак! Та вхід же є! Є, тільки шукав я його не там, де треба, не там, де він знаходився! От у чому фокус. Я протиснувся вузьким лазом, що був у стелі печери, потім став на карниз і стрибнув у саму печеру. Стрибнув згори, із стелі, а шукав вхід унизу, при долівці. Чи принаймні в стіні. Себто мислив і діяв по шаблону: якщо є вихід, то він мусить бути в стіні. Адже у міських квартирах двері завжди в стіні, а не на стелі. Ось цей стереотип мислення і став причиною моїх безрезультатних пошуків виходу там, де його не було.

Я швидко розшукав знайомий карниз угорі, що маскував лаз, підстрибнув, ухопився за нього, вперся ногами в стіну і за мить уже був на карнизі. А звідти перебрався у лаз «шкуродер». Хвилин через п’ятнадцять – двадцять, цокочучи зубами (перемерз у печері таки добряче), я вже лежав на зеленому схилі гори, під теплим літнім дощиком і поволі заспокоювався. Дощ припустився, пішов рясно, з вилясками, але без вітру. Я лежав і посміхався сам до себе під рясним літнім дощем… Он воно, виходить, як буває. Вліз у печеру через стелю, а вихід шукав у стіні та долівці. Оце так! Ще ніколи зі мною такого не траплялося.

«Ну гаразд, – подумав я, ловлячи ротом дощові краплини, – у даному разі мене підкузьмило стереотипне мислення, і я потрапив у халепу. Але звідки тоді взявся ведмідь? Що це – сон чи марення?.. Стривай-стривай… – подумки сказав я сам собі: – Мені було важко дихати в печері, у вухах шуміло, і я… я…»

І тут я все збагнув. Просто в печері підвищена концентрація вуглекислого газу. Від нього почастішало дихання, виникло психічне збудження, що завжди буває там, де підвищений рівень вуглекислого газу. А я пам’ятав розповідь вуйка Лущака про ведмедя, котрий вміє говорити по-людському, от і примарилось… Але ж я добре чув його ходу, кректання, надсадне дихання. Причому чув уже тоді, коли проснувся. Але тут винна акустика, вона в печері досить своєрідна. До того ж ішов дощ, потоки води, мабуть, десь проникли в печеру, от акустика й спрацювала. А я думав про ведмедя, тому й виник шумовий ефект. Чи шумова галюцинація з ведмедем. Як усе просто і… непросто.

– Гей, дивак?!. – гукнули мені із веселої компанії, певно, турбазівської, що ховалася від дощу під навислою скелею. – Чого це ти лежиш на дощі, а на голові у тебе лампочка світить? Ти що – з того світу виліз?

– Майже! – крикнув я і вимкнув фару.

Дощ припустив ще рясніше, я підвівся, здригнувся, бо вже таки промерз, і рушив на турбазу. Та наразі згадав про ведмедика і зупинився. І так чомусь шкода його стало. Навіщо я зламав ту кумедну фігурку в його рідній печері, у якій він стояв, напевне, не один вік? Природа у вічній пітьмі творила його тисячі й тисячі літ, а я, не подумавши, зломив його в одну мить…

Дощ не затихав, шуміли верховіттями високі граби і буки, і здавалось, і вчувалось мені, що за сірою пеленою дощу, за лісом, за карпатським пралісом, десь глибоко-глибоко під землею тужить Старий Ведмідь за сином своїм, за Ведмедиком…

Яструби не посміхаються

У березні над містом пронісся буревій. Спершу легенько війнули вітри, що, набираючи силу, переросли у буревії (казали, місцями їхні пориви досягали 20–25 метрів на секунду). Буцімто у тих краях (а це на прикордонні сусідньої держави) в березні завжди зриваються буревії (зима не хоче поступатись своїм місцем весні, от і зчиняє шурю-бурю) і на них уже ніхто з тамтешніх мешканців й уваги не звертав. Як ніби так і треба. Та ще в березні місяці. Що ж, з природою не посперечаєшся. Обурювались хіба що перехожі, особливо жінки, у яких вітрисько хуліганисто задирав спідниці та шарпав парасолі (майстри з ремонту парасоль по весні завжди мають додаткову роботу і, звичайно ж, підзаробіток), намагаючись збити людей з ніг.

Але тієї ночі березневі буревії так розгулялися, що де-не-де – особливо в приватному секторі – позривали дахи, в багатьох вікнах повидавлювали шибки, а в зоопарку, яким споконвіку пишалося місто, зламали вербу. Біля штучного озера з химерно викладеним по його берегах камінням плавали качки та інші водоплавні птахи: лебеді, гуси, водяні курочки, рожеві, не тутешні, фламінго. Воно б і нічого, збиток не вартий уваги – верба була старезна, з численними дуплами, і все’дно доживала свої останні роки та ще й усередині трухлява, але відчахнута, і чимала (верба була товстелезною) гілляка із половиною стовбура гуркнула на скляний дах ближнього павільйону…

У тім павільйоні в гордовитій самоті вже котрий рік мордувався яструб. Власне, експонувався – як і все в зоопарку живе.

Був то, як свідчила табличка на стіні павільйону, так званий яструб великий. Те саме, що й тетерев’ятник. (Accipiter gentilis – птах родини яструбових, а їх тільки в Україні – 26 видів, сюди ще належать канюк, лунь, орел, орлан, стерв’ятник, шуліка та ін.) Довжина 70 см, маса 1,7 кг (так було написано на табличці). Забарвлення зверху, як і у всіх яструбів-тетерев’ятників, сіре, знизу – сірувато-біле з темними поперечними смугами.

Поширений в Євразії, Пн. Африці та Пн. Америці. В Україні відомі два його підвиди: тетерев’ятник середньоєвропейський (A. g. genhtilis). Живиться, зазначалося далі в табличці, птахами (ясно, що особливо полюбляє тетеруків), дрібними ссавцями, зайцями-русаками, гризунами. Викопні рештки відомі з антропогенових відкладів Європи. Зустрічається по всій території, а кавказький – у Криму.

Виходило, що в павільйоні жив тетерев’ятник середньоєвропейський. Це і все, що можна сказати про нашого героя.

Хіба ще додати загальне визначення (а заодно й портретні дані): хижий птах з коротким гачкуватим дзьобом, гострими загнутими пазурами, що водиться в лісах різних частин світу. Зокрема, і в Україні, в Карпатах.

Тої ночі він не спав.

Навіть очей не склепив.

Починався березневий вітровій, що завжди його чомусь хвилював. Може, тому, що в природі з’являлася весна, коли птахи обзаводяться парами, мостять гнізда, подруга несе яєчка і починається найважливіше – висиджування пташенят, годування їх, навчання, як жити в цьому жорстокому, але прекрасному світі й боротися за виживання. Але радощів батьківства, як і пари, він був позбавлений у своєму полоні. (А втім, горді птахи в неволі не розмножуються.) І все ж голос крилатих предків кликав його до дійства з продовження роду яструбів, і тетерев’ятник, на день-два забувши, де він і що з ним, розпочинав метушню по облаштуванню гнізда.

У павільйоні стеля скляна, по колу скляні стіни, щоб його, яструба, видно було відвідувачам з усіх боків (споглядальники часто туляться до скла обличчями й руками, а це завжди його нервувало), вигадливими купами було нагромаджено каміння, з якого стирчали стовбури дерев. Вони були голі, без кори, але заввишки аж під стелю, з обрубками гілля. На тих жовтих обрубках (щоб дерево не чорніло з часом і не псувало виду, його покривають блискучим жовтогарячим лаком) він і сидів – вдень і вночі. Вночі і вдень. А втім, ночі й дні для нього втратили будь-який смисл і тягнулися однією безконечною вервечкою, що нічого не змінювали в його полонянському житті. Та й що він ще мав робити в тісній скляній банці, витягнутій угору. Хіба що перелітав – з нудьги та щоб розім’яти крила – з одного стовбура на інший обідраний стовбур, з одного сучка – на ще такий же, але скільки там того лету! Один помах крил. Правда, іноді він опускався вниз, на каміння – для різноманітності. Нудьгуючи, поводив сюди й туди головою, дивлячись повз відвідувачів кудись у простір, бо все за скляним ковпаком було одне й те саме, до дрібниць йому знайоме.

Каміння нагадувало його далеку і вже, мабуть, назавжди втрачену батьківщину – Високі Гори, звані Карпатами, з гострими стрімчаками скель, бескиддя, де було гніздо його батьків, і звідки його, яструб’я-яструбенятко, витягли жорстокі скелелази, продали в чужу державу, і виріс він у неволі в цьому скляному павільйоні, схожому на саркофаг, що його поставили сторч… Кожної весни, як починався буревій, він оживав від свого оціпеніння, квапливо метушився, збираючи внизу якісь галузки, сухі травинки, й намагався у розвилці обрубка мостити гніздо – весна ж бо! Але швидко й охолоняв від своєї затії. Навіщо йому гніздо? Пари в цьому скляному саркофазі він все одно не знайде, то для чого гніздо приреченому на самотність? У павільйоні сонячно, сухо, чисто, тепло, годують добре, сиди собі на стовбурі та й сиди. Та час од часу для різноманітності спускайся на каміння внизу і піднімайся вгору на скальповані стовбури дерев.

Ото й усі його польоти. То для чого гніздо? Карпати далеко-далеко, його ніколи не випустять на волю – аж доки він од старості не околіє, впавши на спину догори лапами…

З нього тоді здеруть шкуру з пір’ям (м’ясо віддадуть лисиці з сусіднього павільйону), і таксидерміст виготовить з нього опудало, що його передадуть до якого-небудь краєзнавчого музею, де воно й припадатиме пилом, допоки його не зжере міль…

Та й березневі вітровії перегодом угамовувалися, за весною надходило спекотне літо, потім холодна зима – на зиму його переселяли в закрите помешкання – зимник, а по весні повертали в павільйон, і все повторювалося…

В неволі він рано почав старіти, і далека його батьківщина, карпатські гори, бачилися йому вже ледь-ледь, наче крізь призму, пелену туману, що застилала йому колись такі зіркі очі. Далеко Карпати, за чужими кордонами, за лісами, за долами-полями, майже за тридев’ять земель у тридесятому царстві, куди йому вже ніколи не дістатися. Та й як вирватися зі скляного ковпака, званого павільйоном яструба-тетерев’ятника? Скло в ньому товсте, ні лобом, ні крилами, ні усім його тілом не пробити.

Тільки й оживало його ще сильне пружне тіло, як із березневими буревіями приходила в чуже місто весна і кудись його манила, вабила…

Він борсався-метався тоді в осоружному павільйоні.

Іноді здавлював груди відчай. Він шаленів. Перелітав зі стовбура на каміння, з каміння на стовбур, бився у скляні стіни, розпростерши крила, висів, вчепившись кігтями в раму, і, розкривши дзьоба, важко дихав… Не пробити скляного полону, саркофагу, у якому його замуровано живцем і назавжди.

Нема виходу на волю. А воля може бути лише в рідному краї. В чужих краях волі не буває, в чужих краях – лише неволя. I не видно Карпат, хоч вони й високі, і Чорногори не видно з найвищою горою Говерлою, що нею він завжди милувався, коли сидів у гнізді на бескидді…

Нема виходу.

І раптом негадано виявилося, що вихід таки є. Навіть зі скляного саркофагу, поставленого сторч. І волю йому приніс березневий вітровій – недарма ж він так його завжди хвилював.

Тієї ночі вітрюган особливо розійшовся.

Розбушувавшись, гримкотів покрівлею дахів по близьких до зоопарку будинків. Шаліючи, завивав – іноді тоскно, як вовки в зоопарку, що задирали голови до місяця – він іноді визирав з-за хмар… Вітер вив, наче теж був запертий у скляному саркофазі і не міг з нього вирватися на волю, бушував із громовицями, із сліпучими блискавицями, хоч дощу й не було.

Правда, вітрисько тієї ночі шаленів усіляко: то як гульвіса-джиґун чи гуляй-вітер, то як вітер-легкокрил, або проносився ледь не ураганом, то хмароломом-чугайстром, то шаргою-шарпуном, то налітав із-за рогу шквалом, ледь не штормищем, то гоготів стрибожим онуком, вітром далеких русичів…

І вчувався яструбові – навіть крізь скло саркофагу вчувався – гомін Карпат, неначе скриплять у горах смереки (їх він ще за свого першоліття чув) та бекають на квітучих полонинах білі овечки, а хмари пливуть у високості…

Тієї ночі гультіпака-буревій у багатьох старих хатках та будиночках на околицях позривав дахи, розколошкав покрівлю, повидавлював шибки, а у місті поваляв рекламні щити. А ще він розчахнув стару вербу біля озерця в зоопарку, й одна половина її, падаючи, з гуркотом звалилась ледь не на голову яструбові, точніше – на дах його павільйончика…

Гуркнуло, ухнуло-тріснуло…

А потім – дзенькіт, донизу, у павільйон, сипонуло бите скло…

Яструб саме сидів на обрубку стовбура під стелею, і як гуркнуло та сипонуло на нього дощем скалок – з прожогу заметався, не відаючи, де порятунок. Кинувся на скляну стіну, вчепився кігтями в раму, розпростерши крила, прилип до скла, важко дихаючи. Аж ось гуркіт стих, скляний дощ урвався.

Зробилося тихо, наче вітрюгана й на світі білому не було. Тільки на дахові, на куполі павільйону, лежало півстовбура верби, що вночі видавалася чорною.

І звідкілясь ізгори заструменіло повітря – свіже, прохолодне, що його давно не вдихав яструб у своєму задушливому склепі.

І бранець, збагнувши, де воно взялося, – тож у куполі утворилася діромаха, що її падаючи пробила верба! – кинувся вгору і через мить уже був по той бік купола.

У небі над своїм саркофагом.

На волі-воленьці!

І широко розкритим дзьобом вдихав і вдихав, жадібно і сквапно, свіже повітря – вологе, прохолодне, з насолодою слухаючи, як десь унизу бешкетував буревій, гнув дерева і шурготів дахами будинків. І здалося йому, що той буревій прилетів до нього з далеких Карпат, прилетів, аби визволити його… З тих Карпат, що їх він упродовж років у неволі вже й забувати почав…

Зрештою й зовсім отямившись, уже під ранок знявся яструб із понівеченого даху своєї в’язниці і почав набирати висоту. Крила, що за роки, проведені в саркофазі, вже й відвикати почали від лету, запрацювали молодо й сильно, і він, азартно розтинаючи повітря, жадібно хапав вологе березневе повітря, таке свіже й п’янке, що аж світ під ним гойдався. Павільйон знаходився за сотню-другу метрів від муру зоопарку, по той бік – вузька вуличка, а за нею починався житловий масив панельних дев’ятиповерхівок. Вирвавшись негадано з неволі, полоняник зробив над зоопарком прощальне коло і полетів до тих дев’ятиповерхівок.

Далі вирішив не випробовувати долю. Сів на даху першої з них, згори йому добре було видно зоопарк, клітки, будівлі, озерце з куцокрилим птаством, вольєри, павільйони, загони, загороди і тварин та птахів у них – над усіма вивершувався в своєму загоні довгошиїй жираф. Уже зійшло сонце. Сидячи на даху дев’ятого поверху, яструб бачив, як автокраном знімали з розбитого павільйону стовбур поваленої верби, що впав на дах – напевне ж, його втечу вже виявили.

Тепер його шукають. Але дарма – у неволю він більше ніколи не повернеться! Йому й на даху дев’ятиповерхівки добре – зоопарк поруч (відлітати від нього він остерігався – чуже місто), а головне – він на волі…

Втікач влаштувався на новому місці навіть із комфортом – та ще після тісного саркофагу. До його послуг був увесь дах дев’ятиповерхівки, а згодом – і горище. В слуховому вікні, як це й буває, шибки були бозна-коли вибиті, туди залітало птаство, вітром наносило сміття та снігу взимку. На ніч яструб залітав на горище й ночував там, сидячи на перекладині, а ні світ ні зоря – як тільки-но починало дніти, з’являвся на даху.

Із добуванням їжі теж не було клопоту.

У відкритих вольєрах зоопарку завжди лежав корм, тож на території зоопарку й побіля нього – зграї міських голубів та горобців (до них приєднувалися галки, ворони й сороки), вони літали до вольєрів визбирувати поживу. А потім ситі й обважнілі голуби поверталися на житловий масив по той бік вулички, де він їх і підстерігав. Блись! – і він водномить хапав залізними пазурами лінивих і ситих голубів, які вже й літати розучилися – тож щодня мав свіжу здобич і не знав, що таке голод.

Усівшись на даху, патрав нещасну птаху, а вітер підхоплював пір’я, несучи його до зоопарку. По тому пір’ю його й вистежили і взяли на замітку. Як-не-як, у гросбухові зоопарку він мав порядковий номер і був на балансі, отже, й досі вважався власністю зоопарку. Не відаючи про те, втікач розкошував на волі, набирався сил, міцнів, випробовуючи крила стрімкими кидками за здобиччю…

Тим часом працівники зоопарку, виявивши на даху дев’ятиповерхівки втікача, трохи заспокоїлись, розуміючи, що такого добутливого місця той не полишить і далеко від зоопарку летіти не буде. Тож неквапно виношували різні плани, як повернути зухвальця до скляного павільйону, стеля якого на той час уже, ясна річ, була полагоджена.

А втікач тим часом жирував-розкошував на горищі, а вдень – на даху.

Привілля подобалось йому щораз більше й більше. Навіть про далеку свою батьківщину, про Карпати, він більше не згадував та й почав потроху про них забувати. Пощо мріяти про щось, коли все маєш? Він усе, себто й волю, має й тут.

Але якоїсь ночі зчинилася негода. Всю ніч оглушливо гриміла гроза, над містом сунули важкі чорні хмари, що їх краяли сліпучі блискавиці, як навіжений завивав вітер, скрипіли натужно дерева, і, здавалося, наче хтось невидимий тяжко метався і стогнав, не знаходячи собі місця.

Яструб сидів на горищі в затишку й безпеці і крізь слухове вікно спостерігав за спалахами блискавиць. І раптом, коли скороминущий спалах освітив на мить півміста, побачив щось до щему знайоме… Неначе високі зелені гори, а над ними пливли білі хмари, а ще – полонини, темно-зелені ялини… Серце його стрепенулось – він упізнав Карпати! Вже призабуті ним гори його малолітства, коли він був ще жовторотим яструб’ям. Вони озивалися до нього то співом трембіти, то далеким підземним гулом, вирізьбившись у спалахові небесного вогню. І яструб відчув поклик предків. Невже він і справді проміняв волю на неволю із жирними голубами в чужім краї?