Малиновий пелікан

Все це Акуша роз’яснював мені на пальцях, коли ми сиділи в нього на розваленій його веранді і пили самогон чи, як він його називав, кальвадос, його власного виробництва з його ж яблук. А потім я пішов до себе, ліг і довго крутився і лише близько трьох ночі щойно заплющив очі, він мені подзвонив і, не поцікавившись, чи не дуже пізно, доповнив свої міркування про вартість першого украденого мільярда думкою, до якої я дійшов власним розумом:

– Слухай, забув сказати ще ось що. Укравши мільярд, виправляючи конституцію, посилюючи поліцію, фальсифікуючи вибори, він повинен і можливого наступника підібрати, котрий вже щось украв, який, якщо і змінить його при житті, то сам, в усьому цьому забруднений, розкривати його не посміє.

Над чим ви зараз працюєте?

Пригадані мною міркування Акуші навіяли мені смутні думки, що якщо він правий, то немає жодної надії, що у нас у хоч трохи осяжному майбутньому на вершині влади може опинитися чесна людина. В усякому разі мені до цього за допомогою кліща чи без нього вже не дожити.

Щоб відволіктися від таких думок, я переключився на дурницю: зосередив свою увагу на якомусь апараті, який зеленими і червоними індикаторами переморгується.

– Цікаво, – питаю Зінулю, – що це у вас за прилад?

– А я не знаю, – стенула вона плечима.

– Як не знаєте? – здивувався я. – Він для чогось же потрібен.

– Не знаю, навіщось, може, і був потрібен, а тепер так – бутафорія.

Ось кажуть, що асоціативний вид мислення це найнижчий вид мислення. Коли б я в це повірив, міг би померти від комплексу неповноцінності. Бо завжди мислю асоціативно. Зінуля сказала: прилад бутафорський. Я з нею негайно погодився і розвинув цю думку далі:

– У нас все бутафорське. Бутафорський уряд, бутафорський парламент, бутафорський суд, бутафорські вибори, бутафорська невідкладна медична допомога.

– Як ви мислите оригінально, – оцінила Зінуля. – Ви також письменник.

– Що значить також? – не зрозумів я.

– Ну, я маю на увазі Семигуділов письменник і ви також.

– Це я також? – обурився я до глибини душі. – Це він також. Якщо він взагалі письменник.

– Петро Ілліч, – втрутилася з поправкою Варвара, – не просто письменник. А дуже відомий письменник. Набагато відоміший за вашого Семигуділова.

– Ну, як це? – не повірила Зінуля. – Семигуділова знають всі, навіть ті, котрі книжок не читають.

– Саме ті, хто не читає, а дивляться безглузді ток-шоу по зомбоящику. А читачі книжок знають Петра Ілліча.

– А-а, – ставлення до сказаного Зінуля виявила незрозумілою, шанобливою, очевидно, емоцією. – А над чим ви зараз працюєте?

– Смішне запитання, – сказав я.

– Чому смішне?

– Тому, що цікавитися, над чим письменник працює зараз, є смисл тільки в тому випадку, коли знаєш, над чим він працював раніше.

– А над чим ви працювали раніше?

– Петро Ілліч, – знову втрутилася Варвара, – написав дванадцять романів. Але раз ви книжок не читаєте…

– До восьмого класу читала. А потім перша любов, перша вагітність, перший аборт, а далі було уже не до книжок.

– Але, може, ви до вагітності бодай роман «Зимове літо» прочитали? – зробила припущення Варвара.

– «Зимове літо»? – повторила Зінуля. – Аякже! Ще й як читала! В дитинстві. І серіал дивилася. Як раз по цьому, як ви кажете, зомбоящику. Разів два дивилася, не менше. А чого ж це ви одразу не сказали? Якби я знала, я би вас не тільки в академічну, в кремлівську лікарню влаштувала б.

– Та мені хоч у яку, аби швидше.

– А навіщо швидше? Вам що – кепсько? Та ви, я дивлюсь, зблідли. Паша, що ти як молоко везеш? Жми на залізку!

Кліщі з супутників

Паша натис на залізку і далі ми хвацько поїхали: з мигалкою, крякавкою і сиреною. Посеред ночі пробок не було, але машин зоставалось іще чимало, і раз по раз вони накопичувались перед червоним світлом, але тоді ми їх обминали по зустрічній і летіли на червоне світло. І я на якийсь час уявив себе поважним чоловіком, для якого немає ні черг, ні правил руху, який може з легким презирством позирати на тих, які зобов’язані дотримуватись швидкісного режиму, не перетинати суцільні лінії і рахуватися з кольором світлофора. І мені так сподобалось дивитися на цих, які не мають права витикатись з ряду, перетинати якісь лінії, мусять стовбичити перед червоним світлом, що я бодай на короткий час відчув себе одним із тих, котрі так їздять завжди. І Паша летів по зустрічній і на червоне світло, а іноді пригальмовував, бачачи попереду зелений. Ось як мене везли! А ви кажете, не академік! Втім, занадто задаватися не буду, це ж не мене везли, а його, того, що сидів у мені. А він же, падлюка, вже зовсім не академік. Він не академік, а я, виходить, без нього і зовсім ніхто, а з ним – його оболонка. Уявляєте собі, я, людина, інтелектуал, письменник, автор книжок, носій багатьох звань і лауреат різних премій, шанований сотнями тисяч чи навіть мільйонами читачів, з точки зору кліща, був всього лише його оболонкою. Поживним середовищем. Біомасою. І лише як оболонка достойний того, щоб мене ось так возили. І при усвідомленні цього факту гордовите усвідомлення, що я якийсь не такий, як всі, майже негайно пригасло.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.