Малиновий пелікан

Тутешні дачі, розташовані на обширних (по півгектара і більше) лісових ділянках, свого часу виглядали солідними будівлями і були цілком очевидною ознакою життєвого успіху своїх господарів, але тепер ті, які дивом зосталися непроданими і незахопленими (а такі ще є), на тлі нагромадженого новими руськими архітектурного беззаконня виглядають так само убого, як могили їх колишніх хазяїв. Таки справді, sic transit gloria mundi!

Багатії, змагаючись один з одним, спорудили шикарні хороми, деякі вельми химерної форми, обгородились фортечними стінами з відеокамерами і все селище обгородили, зоставивши один вузький в’їзд зі шлагбаумом. Вдень і вночі селище охороняється зовні нарядом позавідомчої охорони і вовкодавами, що випускаються на ніч з вольєрів. Все селище скидається на табірну зону особливого режиму, прогулянки по ньому поміж стінами з обох боків породжують відчуття проходу тюремним коридором. У темний час доби неприємність відчуття посилюється тим, що коли ви, гуляючи по дорозі, пересікаєте якусь невидиму лінію, з обох боків автоматично спалахують і направляють на вас свої промені прожектори, з’єднані з відеокамерами, які, зустрічаючи і проводжаючи вас, крутять своїми зміїними головами. Тому, коли я виїжджаю з селища, в мене виникає відчуття, що ось, вирвався на свободу.

Незважаючи на те, що селище у нас, як кажуть, елітне, дороги в ньому кошмарні, розбиті. Взимку їх ніхто ніколи не чистить, а до весни в асфальті виникають такі діри, що їздити по них без ризику можна лише на всюдиході. Ремонт доріг вимагає грошей, а зібрати їх з наших багатих жильців не так-то просто. На прохання внести певну суму деякі з них відмовчуються, а інші пишуть жалюгідні пояснення з посиланнями на крайню скруту з коштами, що виглядає просто смішно.

Страждалець

Ми проїхали нашою Північною алеєю, повернули на Середню, де я уздрів згаданого вище Тимофія Семигуділова, що брів просто серединою дороги. Він – рідкість нашого селища і не лише його.

Ось його портрет: старик мого віку, крупний, на зріст під два метри, плечистий, сутулуватий, зморшкувате обличчя, мішки під очима, а очі завжди запалені від ненависті до всього живого. Ходить восени у фуфайці, ялових чоботях і конусоподібній повстяній, очевидно, монгольській шапці, з великою сукуватою палицею, не зрізаною десь у лісі, а спеціально для нього обструганою, відшліфованою і покритою лаком. Палицю він носить не для додаткової точки опори, а щоб відбиватися від випадкових собак. Але випадкових собак у нашому селищі немає. До недавнього часу були не випадкові і не бездомні, а, я б сказав, безгоспні, але пригодовані дві, чотири, потім число їх зросло до шести. Ми, жителі селища, збирали гроші, а наші охоронці варили собакам кашу з м’ясом. Біля своєї будки вони збудували і тваринам три таких самих, тільки менших за розміром, без грубок і без телевізорів. У своїх конурах собаки практично не жили, лиш ховалися від дощу, а взимку грілися з охоронцями чи в їхній сторожці чи на ґанку, а влітку подовгу лежали на асфальті посеред дороги, не боячись машин, котрі акуратно їх об’їжджали. Ходили собаки завжди гуртом, ситі, тому й не злі, навіть кішок не чіпали. Усіх, хто гуляв селищем, весело стрічали, виляючи хвостами, і супроводжували на невеликі віддалі. І майже всі наші мешканці до них ставилися добре, всіх знали по іменах: Чук, Гек, Хлопчик, Джек, Туман і Лінда. І раптом якийсь мерзотник нагодував їх отруєним м’ясом. П’ятеро з них здохли в жахливих муках, а Лінда вижила тому що, уявіть собі, була вегетаріанка. Так ось я й кажу, загибеллю собак все наше селище було вражене і підозрювали якраз Тимоху чи його дружка і нашого депутата народного Олексія Чубарова, які часто висловлювали невдоволення тим, що селищем ходять бездомні, на їх думку, собаки без поводків, нашийників і намордників. Причому Семигуділов свого ротвейлера Рекса водить без намордника, а з повідка часто спускає, і той раз по раз заводить гризню з іншими собаками поменше, а якось покусав нашого охоронця Бориса Петровича.

Стосовно Чубарова, то згодом він був покараний, правда, не за отруєних собак, а за жадібність і підлість в сукупності. Річ у тому, що він, знісши куплену ним у бабусі, яка з’їхала з глузду, за безцінь, як на нинішні поняття, стару дачу, збудував тут розкішний терем з сибірського кедра. Найняв узбеків, які приїхали на заробітки, забрав у них паспорти, запевняв, що влаштує всім реєстрацію, годував і обіцяв розрахуватися наприкінці. Узбеки трудилися півроку, а коли роботу закінчили, Чубаров грошей не заплатив, реєстрації не зробив, а викликав поліцію, і будівельники, як нелегали, були відправлені на батьківщину. А через певний час терем, у який Чубаров ще, на жаль, не переселився, запалав і при підходящому вітрі швидко згорів дотла. Слід сказати, що ніхто з жителів нашого селища, включаючи навіть Семигуділова, не засудив паліїв, яких поліція шукала, але не знайшла, оскільки всіх, кого можна було запідозрити, вислали задовго до пожежі.

Але я відволікся і повертаюся до Семигуділова.

Він ішов, тримаючи палицю немов посох, себто, не опираючись на неї, а втикаючи її просто перед собою. Заглиблений у свою думу, він не чув, як ми під’їхали. І не бачив, мабуть, спалахів нашої мигалки. Водій Паша пригальмував і певний час повз за Тимохою, виказуючи обурення тим, що кидав кермо, розмахував руками, повертався до нас, вивергаючи лайку, в якій головними були слова: йо-мойо, блін, козел і придурок.

– Ну що ти лаєшся, блін! – не витримала Зінуля. – Не можеш йому бібікнути?

– Ти шо, блін? – озвався Паша. – Ніч же. Люди, блін, сплять.

Він помигав фарами. Семигуділов продовжував свою неквапну ходу.

Паша ввімкнув сирену і тут-таки вимкнув. Вона вискнула немов поранена собака і змовкла. Семигуділов перепудився і відскочив убік. Ми порівнялися з ним, я попросив водія не обганяти і, висунувшись у вікно, голосно сказав:

– Привіт опівнічникам!

Він вдруге здригнувся, підвів голову, придивився і, упізнавши, відхрестився від мене, наче від дідька, сказавши при цьому:

– Цур тобі пек! Цур!

Я не здивувався. Я звик до того, що він вважає мене за нечисту силу, але при цьому йому мене не вистачає як постійного опонента в його важких роздумах про долю вітчизни, світу і всесвіту. У нього дружина алкоголічка, син дебіл, старша донька нещодавно отримала строк за утримання борделю і торгівлю наркотиками, а молодша, більш-менш нормальна, живе в Парижі, але він про сімейні проблеми думає мало, оскільки страждає від існування на світі Америки, гомосексуалістів, масонів, євреїв і лібералів. Євреїв і лібералів у нашому селищі представляю я, але я у нього опонент не єдиний. Безконечні і люті суперечки він веде по радіо й усіх каналах нашого, як кажуть, зомбоящика. І завжди, як показують спеціальні лічильники, виграє з великою перевагою. Мене це раніше дивувало. Невже, думав я, народ наш дійсно настільки темний і дурний, що без критики ковтає цю полову. Але знаючі люди пояснили, що голоси підраховують два лічильники з шестерінками. В одному лічильнику передача йде з малої шестерінки на велику, а в другому навпаки – з великої на малу. Втім, інші знавці стверджують, що це дурниця, жодних там спеціальних шестерінок нема і не потрібно, народ без всіляких лічильників переважною більшістю голосів з двох варіантів вибере дурніший.

– Чого це ти ночами бродиш? – запитав я Тимоху. – Не спиться чи як?

– Як тут заснеш! – відповів він з викликом. – Таку країну просрали.

Це він має на увазі дев’яносто перший рік, Біловезькі угоди по розділу СРСР на окремі держави.

– Згадав, – кажу йому, – коли ж це було!

– Відтоді і не сплю, – відповідає він.

– Ну, й даремно, – кажу йому. – Іноді мозковій системі слід передишку давати, а то, гляди, перегріється.

– Ну, так, звісно, ви, ліберали, на те й сподіваєтесь, що наші мізки заснуть і атрофуються, але ми іще підведемося, ми розігнемося, і тоді ви відчуєте всю міць народного гніву. – І далі, не слухаючи мене і не рахуючись з тим, що сказане важко припасувати до мене, несе все гамузом. – Розікрали Росію, розтягли, роздеребанили. Країна гине, армія принижена, народ злидарює і спивається.

На історію останніх десятиліть у нього і для його однодумців погляд стандартний. Була держава, велика і могутня. Але дві людини, Горбачов і Єльцин, розвалили країну, роззброїли армію, зруйнували промисловість, довели народ до злиднів, позбавили віри в будь-що і надії. Іноді до згаданих імен він додає Гайдара і Чубайса. В розширений список лібералів, які зруйнували країну, часом потрапляю і я, одверто кажучи, не по чину. А трапляється, в запалі полеміки він дає мені привід для надлишкового самолюбства і, забираючи зі списку усю решту злодюг, каже, що країну розвалив особисто я. Мені б загордитися. Але поки що чим-чим, але манією величності я не страждаю. Я намагаюся сперечатися логічно. Я кажу, що ж це за держава, яку міць вона мала, якщо її могли зруйнувати один-два, ну, навіть сто лібералів? Він за словом у кишеню не лізе і стверджує, що всі, які її розвалили, і я в тому числі, діяли не самі по собі і не без користі, а при підтримці і за гроші американців в особі Пентагону, Держдепу, Збігнєва Бжезинського і Джорджа Сороса.

Суміщаючи несумісне, він з надією дивиться на Перодера, який, досягнувши вищої влади, примусив нас співати давню пісню, вирівняв іще слабку і нестійку демократію, завертикалив її і засуверенив, що розбудило в середовищі Семигуділовських однодумців мрію про відновлення хоча б частково колишніх порядків і відновлення в якомусь оновленому вигляді втраченої лібералами Імперії, але уже не Радянської, а Російської. Про це він не лише мріяв, але й робив щось для цього. Разом зі своїми однодумцями він увійшов до складу напівлегального зборища, названого ними Соколине Полювання, і там вони будують неможливі плани відродження Великоросії, куди крім Росії мають входити Україна і Білорусія, а також частково Естонія, Латвія і Литва та північна частина Казахстану. Історична справедливість, вважають соколині мисливці, вимагає повернути ці простори Росії, створити великий російський світ, який, як пророчила убога Ванга (до речі, я забув про Болгарію), об’єднавшись, стане головною на планеті матеріальною, військовою і духовною силою, спокусливою і притягальною для всієї решти народів.

Він завжди розмовляє зі мною, як зі смертельним ворогом, при цьому я знаю точно, що він жити без мене не може. Я гадаю, що коли б йому трапилась можливість мене розстріляти, він, особисто це зробивши, потім обов’язково пошкодував би, що позбувся такого зручного опонента. Коли я часом кудись їду, він, як розповідає мені Шурочка, часто стовбичить біля наших воріт, а іноді не витримує і запитує, начебто так, до слова, слухай, красуне, твій барин коли повернеться? До мене дійшли чутки, що він з Шурочкою не лише мимохідь спілкується, але й провадить з нею довгі розмови, коли вони за моєї відсутності удвох прогулюють вона нашого Федора, а він свого Рекса. Називаючи мене барином, він має на увазі, що я живу в ситості і розкоші, чим, вочевидь, намагається вплинути на класову самосвідомість Шури. Сам при цьому, за його словами, вдовольняється скромним способом життя, ледь не аскет. Хоча живе в триповерховій кам’яній дачі, їздить на «мерседесі» з казенним шофером, невідомо ким оплачуваним і невідомо за які заслуги, і ще має нерухомість в Маямі і в Ризі, і володіє двома ресторанами, записаними на старшу доньку, ту, що сидить в тюрмі. І все ж зображає із себе безсрібника, котрий живе виключно духовними інтересами, що зводяться у нього до мрій про велику і страшну Росію, яка вже розігнулась і невдовзі підніметься на весь свій богатирський зріст, як би не противились тому все ті самі Америка, Гейропа, масони, євреї і ліберали. Ви – євреї, каже він мені. В молодості мене часто приймали за єврея, бо в мене було темне кучеряве волосся і ніс з горбинкою. Я ніколи не заперечував і нікому нічого не доказував. Але йому якось сказав, що я не проти, але виключно заради правди повідомляю, що я не зовсім те, що він думає. Моє прізвище Прокопович попівське, декілька поколінь моїх предків аж до прадіда були священиками в селі Чільдяєво Самарської губернії, а дід подався в більшовики і до арешту очолював Союз активних безбожників. Мати моя Поліна в дівоцтві Нечипоренко була з кубанських козаків, а її батько, себто мій другий дід, навпаки, воював з більшовиками і в двадцятому році був розстріляний чекістами.

– Так що, – кажу я Тимосі, – відносно мого єврейства ти влучив пальцем у небо.

– Нічого подібного, – відповідає він, нітрохи не знітившись. – Хто ти по крові, мені все одно, для мене єврей не національність, а світогляд. Зізнаюсь, євреї бувають хороші. Правда, рідко. Ти в їх число не потрапляєш.

Коли у нього знайшли рак, він їздив лікуватися до Ізраїлю. Повернувся під великим враженням. Захоплений. Я запитав, чи поміняв він свою думку про євреїв. Він запитав, з чого б це? Ну, все ж таки тебе євреї, як ти сам кажеш, гарно приймали і вилікували.

– Мене, – заперечує він, – лікували не євреї, а ізраїльтяни, мужні і достойні люди, не ліберали. Мені їхня філософія – око за око, зуб за зуб – припала до серця.

– А ти не захотів там зостатися? – запитав я його.

– Не сподівайся, – заперечив він. – Я людина тутешня. Расєйського розливу. І я за Росію буду боротися. До останнього подиху. Ви народ розорили, ви його принизили, ви його добиваєте, але ми, патріоти, все одно своє візьмемо.

Так він каже, але те, що він каже, взагалі не значить нічого. До останнього подиху він колись обіцяв боротися за радянську владу, але боровся за неї виключно на закритих партійних зборах, а коли вона впала, сховав свій партбілет подалі і якийсь час називав себе навіть демократом. Про демократизм свій скоро забув, однак став стверджувати, що радянську владу, створену більшовиками (в підтексті знову ж таки євреями), завжди ненавидів, але особисто Сталіна обожнював і період його правління вважав і вважає часом блискучих перемог і імперської могутності, яка зусиллями його і його однодумців-патріотів неодмінно буде відновлена.

Та сама маячня

На його словах, що вони, патріоти, ще своє візьмуть, ми досягли шлагбаума – кордону нашого селища. Тут розійшлися, як завжди, не прощаючись. Він пішов назад, а я поїхав уперед. Я маю на увазі буквальний смисл, а не символічний. Я поїхав уперед, думаючи про Семигуділова, що належить до тієї породи людей, які ухитряються, служачи будь-якому режиму, добиваючись від нього всіляких привілеїв, а заодно й підкрадаючи, вважати себе правдолюбцями, патріотами, страждальцями за народ і недооціненими владою героями.

Тільки-но поїхали, Паша увімкнув радіо, і в ефірі знову забулькав гугнявий голос того самого Семигуділова, і щось він таке проголошував патріотично піднесене все про те ж підняття з колін, про божественний промисел, який веде Росію кривулястою дорогою, але завжди виводить на шлях істинний, і це трапляється тому, що в якийсь важкий або навіть погибельний момент Господь посилає нам поводиря, який твердою рукою бере за повіддя коня нашої історії і веде Росію до багатства, процвітання, надбання нових територій, дуже нам потрібних в оборонному відношенні і сакральних по суті. Слухаючи цю маячню, я сам поринув у хворобливе марення і що було зі мною потім, точно пояснити не можу. Потім, під час всієї нашої поїздки, я то засинав, то втрачав свідомість, то марив, на короткий час опритомнював і знову відключався, і знову на мене спадали якісь дивовижні видіння, яких я ніяк не міг відрізнити від явного. Тепер всі події, що сталися зі мною, я викладаю в тому порядку, в якому вони здобуваються з моєї пам’яті, а вже що із цього мені приснилось, привиділось, примарилось, було уявлено мною чи трапилося насправді, цього я сам визначити не можу, а ви спробуйте, якщо забажаєте.

Передачу вів відомий ведучий Владилен Індюшкін, відомий тим, що завжди бреше, що ніколи не бреше і що понад усе дорожить своєю репутацією. А втім, стосовно репутації, можливо, навіть і не бреше, а судячи з його передач, дійсно згоден на ту, яка є.

Учасниками були окрім Семигуділова комуніст Зюзюкін, відомий в народі під кличкою Зюзю, системно-ліберальний демократ Поносов (Понос) і представник несистемної опозиції Пришкін, прозваний в народі Прищем. У рамках програми «Точка и кочка зрения» вони сперечалися, хто кращий: Ленін і Сталін чи Горбачов і Єльцин. Перші два диспутанти сходилися на думці, що Ленін і Сталін обидва були хороші, але Сталін все ж таки трішки кращий. Ленін заклав фундамент великої держави, Сталін на цьому фундаменті звів величну споруду, а Горбачов за завданням американців збудоване зруйнував, у чому йому допоміг алкоголік Єльцин. Опозиціонер намагався їм заперечувати, але як тільки-но він розтуляв рота, його опоненти разом з ведучим розпочинали кричати щось патріотичне, заглушуючи його так, щоб ніхто нічого не зрозумів, але той все-таки повідомив публіці, що у Леніна був сифіліс мозку, а Сталін був клінічним параноїком, і той, і другий діагнози були поставлені академіком Бахтєрєвим. Після другого діагнозу і в його ж результаті академік отруївся консервами і помер.

Зюзю сказав про Леніна, що той був великий вождь всього людства і неповторний геній, Семигуділов у принципі з ним погодився, але зауважив, що Сталін зробив набагато більше. Він відновив імперію, збудував багато чого грандіозного, переміг у війні і вивів Росію в космос. Прищ встиг прокричати, що війну виграв не Сталін, а народ, якого Сталін знищував у великих кількостях, і що все грандіозне збудовано за рахунок рабської праці.

– Так, – охоче погодився Семигуділов, – ми раби і у нас рабська психологія, але в цьому нічого поганого немає. Раби також мають почуття власної гідності, а свою несвободу сублімують в творчість. Раби звели піраміду Хеопса, собор Василія Блаженного, проклали дорогу в космос. Рабською працею у нас займалися селяни, робітники, інтелігенція і вчені. Ми всі були рабами великої держави, в цьому немає нічого принизливого. Бути рабом великої сили не соромно. Адже ми будь-яку людину, будь вона навіть царем, називаємо раб Божий. А держава, якщо вона велика, якщо вона могутня, вона і є Бог. З великої букви! Туполєв у рабському стані будував чудові літаки, а Корольов креслив супутники. Наші вчені не ганялися за іноземними грантами і не зазіхали на Нобелівські премії. Навіть у таборах вони любили вітчизну і Сталіна, не відділяючи одне від другого. Сидячи в шарашках, вони за миску баланди робили великі відкриття і зміцнювали могутність нашої великої держави, яку звели нанівець Горбачов, Єльцин і такі, як Пришкін. Далі Семигуділов захопив мікрофон і довго виконував соло, не даючи співрозмовникам можливості себе перебити. Слухаючи, я заплющив очі і, можливо, навіть заснув, але промову його можу розповісти замість нього і готовий побитися об заклад, що сильно не помилюся.

На його думку, вся людська спільнота ділиться на ведучих, яких буває дуже мало, і на тих, кого ведуть, котрі складають більшість. Ведучі – це ті, хто готовий очолити, керувати, взяти на себе відповідальність, і ті, кого ведуть, – це народ, який працює, створює національний продукт, виграє війни, але тільки під керівництвом ведучих. Ті, кого ведуть, без ведучих – це не народ, а сліпий табун, який не знайде собі їжі, заблукає, впаде у прірву і пропаде, про що ліберали можуть лише мріяти. Але, маючи ведучих, табун перетворюється в організовану силу, яка може самовіддано працювати, воювати, покірливо гинути і готова на поклик ведучих стати гноєм для удобрення рідного ґрунту, і в цьому, аніскілечки не гидуючись такого образу, вони самі бачать своє високе призначення.

Злочинств Сталіна Тимоха не заперечує, але вважає їх для Росії безперечним благом. Так, церкви руйнувалися, так, священиків розстрілювали, але вони мусіли були пройти через ці випробування, як Христос пройшов через свої хресні муки. Так, інтелігенцію саджали, але вона мусіла була відповісти за свою історично ганебну роль в справі збаламучення і спокушання народу. Так, був ГУЛАГ, бо перед країною поставали великі завдання. Треба було побудувати багато міст, гребель, каналів, залізниць, для всього цього потрібна була дешева робоча сила. Так, військову верхівку перед війною знищили, але це було необхідно, бо тодішні червоні маршали, всі ці Тухачевські, Блюхери, Якіри почувались національними героями, самостійними фігурами, були невдоволені сталінським керівництвом і могли складати для нього небезпеку. А що вже більшовиків розстрілювали, так за знищення цих німецьких шпигунів і губителів Росії товаришу Сталіну особлива подяка.

Кажуть, що ізраїльські слідчі, готуючи процес над Адольфом Ейхманом, нацистським злочинцем, «архітектором холокосту», провели з ним такий експеримент. Дали йому пачку фотографій невідомих йому людей, серед яких були нормальні люди і закоренілі злочинці. Запропонували вибрати найбільш йому симпатичних, і він безпомилково вибрав злочинців. Я гадаю, що якщо Семигуділову запропонувати такий самий експеримент, то й результат буде схожим.

Я впевнений, що всі, хто виправдовує злочини Сталіна, чи невігласи, чи дурні, чи люди зі злочинними схильностями. Зараз кількість тих, хто любить цього злочинця за переконанням, зменшилась, зате збільшилось тих, хто любить його з дурної голови. За радянських часів я зустрічав їх силу-силенну з колишніх партійних функціонерів, чекістів і вертухаїв, що робили кар’єру на нещасті народу, і це були люди, як правило, злостиві, брехливі, злодійкуваті і хтиві. Якщо в комунальній квартирі траплявся такий, то від нього можна було очікувати чого завгодно: що напаскудить в каструлю, чи нашкрябає брехливий донос, чи щось украде, чи рідну малолітню доньку зґвалтує. До речі, саме така чутка й ходила колись про Семигуділова. Проти нього навіть порушили кримінальну справу, що швидко зам’яли. Було враховано його громадянську активність, репутацію патріота і, як мовилося в юбілейній статті до його п’ятдесятиріччя, непорушну віру в комуністичні ідеали і безмежну відданість партії і уряду. В панегірику, присвяченому йому через четверть століття, відзначалися його відданість російській ідеї і релігійна активність.

У публічних дискусіях ліберали Семигуділову завжди програють, дякуючи не лише відповідно налаштованим коліщаткам, а ще й тому, що саме існування диспутів про Сталіна переконує публіку, що питання про цю особу і її роль принаймні суперечливе.

Відволікшись своїми думками, я не помітив, як Семигуділов перейшов до нинішнього нашого Перодера, ведучого, кого у важку хвилину, рятуючи Росію від загибелі, послав нам Господь. Це велика людина, з усіх попередників рівна, можливо, тільки Сталіну.

Є різні способи лестощів вищому начальству. Сталіна ті, хто бажав йому вгодити, називали «наш дорогий і любимий вождь великий товариш Сталін», а згадувати всіляке його зауваження з будь-якого приводу належало так: «Як мудро зауважив товариш Сталін», «Як геніально вказав товариш Сталін». Хрущова і Брежнєва називали трохи простіше. «Наш дорогий Микита Сергійович», «наш дорогий Леонід Ілліч», а їх вказівки всі без винятку оцінювалися як правильні, справедливі, ясні, вчасно сказані. Сьогоднішній підлесник, згадуючи вищого начальника, обов’язково назве повністю ім’я, по батькові і прізвище. Але Семигуділов надає перевагу скупому солдатському способові лестощів. Він називає Першу особу просто по прізвищу, але далі приписує йому такі риси характеру і здібності, до яких примітивніший підлесник не додумається. Зараз, каже Семигуділов, у сталінській надзвичайній суворості, можливо, необхідності немає (поки що), але все-таки Перодер діє достатньо жорстко і правильно робить, це необхідно, щоб хоча б частково виправити наслідки руйнівного правління лібералів. Він, як Володимир Красне Сонечко, дав Росії віру, він, як Іван Калита, є збирачем руських земель, він, як Петро Перший, повертає Росії її велич. І повернув би повністю, якби не п’ята колона (ті самі масони, євреї і ліберали), знищити яких перешкоджає йому зайве людинолюбство. Людинолюбство – це взагалі одна з небагатьох його слабкостей. При цьому він зостається привабливим чоловіком, заводним, азартним, по-хлоп’ячому цікавим до життя в усіх його проявах. Ви погляньте, каже Семигуділов, як вражаюче він усе встигає. Невпинно подорожує країною і по всьому світу, займається спортом, їздить на мотоциклі, літає на винищувачах, стратегічних бомбардувальниках і дельтапланах, бере участь в пожежогасіннях, спускається під воду, займається захистом рідкісних тварин, що документально підтверджено репортажами журналістів і відеоматеріалами, які зафіксували його спілкування з білими ведмедями, амурськими тиграми, нільськими крокодилами.

Цікаво, що претендуючи на репутацію відчайдушного правдолюбця і навіть страждальця за правду, Семигуділов умудрився про кожного з пережитих ним радянських і російських вождів, розпочинаючи з Хрущова, сказати під час їхнього правління щось їм особливо улесливе, а після казав щось протилежне. Але ні до кого так не підлещувався, як до нашого нинішнього. Ось і зараз, коли я віз свого кліща, він, переходячи від однієї теми до іншої, запропонував звернути увагу на те, що Перша особа мислить і діє якимсь недоступним нам чином, приймає рішення завжди несподівані, парадоксальні, що викликають у нас сумніви, недовіру і відторгнення, а потім виявляються єдино правильними. Його можна порівняти з якимсь із видатних шахових гросмейстерів. Він робить ходи, що вкидають середнього шахіста в шок, а потім – раз-два і мат. І буря оплесків.