Судний день

– У мене все сплачено, все відроблено…

– Ти вельми грамотний, лайдаку? – жовніри його оточили загрозливо.

– Я не лайдак, у мене все сплачено…

Однак слів більше не було, а пішов удар кулаком у лице: господар упав, зойкнувши, і злапався за обличчя. Пішли нові удари – чобітьми. Дехто із чоловіків та жінок спробували заступитися, підняли ґвалт, однак проти озброєних списами, шаблями та мушкетами жовнірів виступати було годі. Так, люди гукали і погрожували карою Божою, однак розпашілих жовнірів це стримувало не надто сильно.

– Гайдамаків на вас нема! – раптом крикнула із серцем якась молодиця.

– Є гайдамаки!

Цей вигук почувся десь позаду – і жовніри оглянулися. Перед ними стояв наймит у шапці та подертій свиті, котрий щойно носив дрова.

– Відпустіть чоловіка!

Один із жовнірів пішов на нього.

– А як же ти, пся крев, посмів рот свій від…

У відповідь пішов удар. Отримавши по писку, жовнір відлетів і гепнув на землю просто під ноги своїх. Жовніри оторопіли й почали хапатися за зброю, але наймит також не дрімав: спочатку скинув шапку, показуючи свій запорозький оселедець, а тоді й свита полетіла додолу. Під тією драною свитиною у козака був пояс, а на ньому пістолі, ніж та шабля.

– Бачу, хлопці, не хочете по-доброму.

Козак вихопив шаблю і почав нею рубати. Жовніри і не спам’яталися, як запорожець покалічив їх і вивів з бою. Тримаючись за свої рани, жовніри рачкували подалі від козака, остерігаючись, аби не порубав їх на капусту. Люди заніміли, коли ж запорожець пішов до орендаря, всі раптом відскочили, даючи йому дорогу. Аврамко зблід.

– Погано чиниш, іродів сину, отак людей обдираючи. І не думай брехати: я тут уже довгенько кручуся і все бачу. Що ті люди тобі завинили?

– Нічого! Зовсім нічого, – не маю до них жодного нічого! – лопотів язиком переляканий орендар.

Запорожець нагнувся над ним, зазираючи в очі.

– Я зовуся Іван Бондаренко, затямив, орендарю! Якщо хтось із цих людей скаже мені, що ти непомірно їх обдираєш, на панщину гониш несправедливо чи іншу наругу твориш над ними, – прийду. І тоді начувайся, лихварю, бо від гніву гайдамацького тебе ніхто не сховає!

Сказавши це, Бондаренко свиснув – прибіг карий коник. Не стаючи в стремено, запорожець вскочив йому на спину, ще раз поглянув на Аврамка, а тоді погнав геть від корчми.

Кілька днів пізніше

Коні пішли кроком, мнучи траву та засохлий полин. Розчервонілі за цілий час дороги козаки скинули шапки з голів, повитирали піт. Надворі було досить тепло, хоч і прийшла уже осінь. Сонечко пригрівало, повсюди літало павутиння. Пахло свіжою землею – десь недалеко звідси орали селяни. Вітерець бігав по полі, прохолоджаючи козаків.

– Де ж подівся цей клятий харцизяка? – говорив позаду Івана Федір із досадою у голосі.

– Він не харциз – запорожець. Це, брате, різне, – поправив Гаранджа.

– Правду кажуть, що ці запорожці з чортом знаються – немов у воду канув.

– І жовнірів покремсав… Один – чотирьох. Як ти кажеш, Іване, його звали?

– Бондаренко, – відповів Іван, пильно оглядаючи степ.

– Отож-бо.

Чота уманських козаків, що складалася із дванадцяти чоловіків, пішла навздогін за Іваном Бондаренком – запорожцем, що напав у Богуславі на жовнірів і потнув їх добряче шаблею. Хитрий гайдамака уже вкотре вислизає з їхніх рук – і це Левченкові починає не подобатися. Осавул зупинився серед степу і почав оглядатися: дорога пішла поміж лісом і хуторами: кудою ж гайнув невловимий Бондаренко?

– Що скажете, товариство? – запитав поради у друзів.

– До лісу йти годі, – тут же озвався Борщик. – Темніє.

– Еге ж! До людей треба добиратися. Попитаємо, що і як, а заодно й повечеряти можна, – погодився Федір.

Чогось у Левченка крутилася у голові думка, що Бондаренко також не подався в ліси…

Село вже показалося перед очима, тож козаки полегшено зітхнули – нарешті людська оселя замість темного лісу та безлюдного степу. Втома з далекої дороги написана на їхніх обличчях; одяг – у дорожній куряві, навіть коні форкали раз у раз і крутили головами – знак неабиякої втоми.

Іван привстав у стременах, розглянувся навкруги: степ був безлюдний, лише вдалині виднівся гурток плугатарів, що доорювали ниву. Трава в полі пожовкла; зілля зсохло і не пахло уже так, як навесні. Не було чути співів степового птаства, ні свисту бабаків. З неба чулися крики запізнілої зграї диких гусей, що летіли на південь.

Левченко поглянув на сонце – було вже далеко за обід. Треба квапитися – дні тепер короткі. Ось уже і степ до зими приготувався, і люди урожай з поля позвозили та закінчують сіяти озимину.

А з села долинали звуки музики.

– Десь весілля або танці. Приїдемо – гайда зразу гуляти! – завзято мовив Федір Моторний.

– Ти що, мало нагулявся з харцизяками на Чорному шляху? То зараз іще з Бондаренком погуляємо, – Іван втомлено подивився на товариша. Той у відповідь посміхнувся:

– Так не я ж танцював – моя шабля!

Чим ближче козаки доїжджали до села, тим виразніше чулася музика.

– Ніби в отому кутку грають.

– Гайда туди, може, заодно Петра нашого оженимо, а то щось він засидівся… – спробував підколоти Федір.

– Тут оженишся, як по півроку дівчини не бачиш. Така в нас служба козацька-собацька.

Чота козаків уже неквапом в’їхала у село, минула церкву і рушила до того кутка, звідки чулася музика.

– А я, хлопці, ще женитися не хочу. Не по мені це, – пристав до розмови Гаранджа.

– Легко тобі говорити: у тебе дівка у кожному селі. Та не смійся, знайдеться ще така, що заарканить тебе, як норовистого жеребця, – вигукнув Федір.

Стемніло. Козаки зупинилися перед одним подвір’ям: саме тут так плакала скрипка, заливалися сміхом цимбали, а бубен бив так, що аж в голові все підстрибувало, а ноги самі кидалися в танок. Тин і хвіртка були прикрашені, з хати било яскраве світло. Петро під’їхав упритул до брами, товариші відстали трохи. Кінь ворушив ніздрями, задирав голову – почув інших коней, однак музика, співи, вигуки спантеличили тварину. Петро уважно роздивився і таки вгледів: осідланий карий кінь стояв перед стодолою, хрупаючи сіно. Зазвичай, гості на весілля або йдуть пішки, або їдуть на возах – верхи рідко хто прибуває.

– Як же ти, п’яний, додому верхи поїдеш? – запитав Левченко сам себе, а тоді спішився. – Оточити подвір’я! Мушкети – напоготові! Гаранджа і Моторний – за мною.

Людей був повен двір: так і розсілися тут на широких лавах за дубовими столами. Музики перестали грати і пиячили вже разом зі всіма. Гості говорили голосно: парубки реготали, а дівчата співали пісню про дівчину-сироту, яка віддавалася такому ж сироті, і їм вже з наступного дня після весілля разом прийдеться боротися зі злиднями й недолею. Старі баби мовчки слухали, згадуючи свою молодість.

Нараз всі притихли: на подвір’я завітало троє панських козаків, а решта лишилися ззовні. Навіть пісня дівоча урвалася.

Левченкові було трохи незручно вдиратися отак на чуже свято, однак він, нарешті, мусив упіймати того Бондаренка або хоч подивитися на нього.

Зі столу підвелися наречені, стали перед козаками, поклонилися.

– Ласкаво просимо на наше весілля. Не погребуйте хлібом-сіллю.

Левченко скинув шапку.

– Вибачте нам, люди добрі. Ми лише подивимося тут – і відразу собі підемо!

– Але ж просимо вас, сідайте, спочиньте собі з дороги, чарочку випийте за щастя молодяток, – підійшов старший дядько, напевно, батько одного з молодих. Він узяв козаків за руки і повів за стіл. – Прошу, не погребуйте.

Федір із Грицьком переглянулися і пішли за дядьком. Левченко став уважно оглядати людей за столами і раптом побачив того, кого шукав: за сусіднім столом сидів чоловік із довгим запорозьким оселедцем. Не думаючи, Левченко пішов до нього і став навпроти. Люди принишкли в передчутті чогось поганого, а сам запорожець продовжував спокійно уплітати весільну ковбасу, огірки і сало.

– Ну, здоров, Бондаренку, – привітався Іван.

– Здоров, – відповів запорожець, набираючи ложкою галушки і навіть не дивлячись на співрозмовника. – Сідай отут, нехай не висить…

Левченко ковзнув поглядом по Бондаренкові – на перший погляд був неозброєний, роками був трохи старшим за Івана. Широкоплечий, із крутою бичачою шиєю і жилавими руками.

Козак сів на лаву навпроти, не спускаючи погляд з Бондаренка, котрий продовжував їсти.

– Сам звідси підеш, чи волочити доведеться? – запитав Левченко.

Запорожець вперше поглянув на нього, а тоді взявся рукою за сулію з горілкою, почав наливати: спершу Левченкові, потім – собі.

– Давай. Щоб лихо оминало цю хату.

Бондаренко випив одним духом, Левченко ж навіть не доторкнувся до своєї чарки.

– Гребуєш? Отакі то ви, панські козаки. Попихачі. Із братом уже й випити годі, а панків-ляшків у дупу цілуєте, – мовив Бондаренко, закусюючи галушкою.

– За щастя молодих – вип’ю, – погодився Левченко і хильнув одним духом.

– Та ти закусюй, закусюй, пан тобі таких галушок не зварить… Пан тільки березовою кашею годує, що після неї срака три дні пече.

– Годі блазнювати, – перервав мову запорожця Левченко. – Ходи з нами по-доброму.

Тим часом до Івана підійшли його товариші і стали позаду. Бондаренко проковтнув галушку, тоді кинув спересердя ложку.

– Навіть поїсти по-людськи не дадуть! І що ви за люди?! Ніби й земля нас одна породила, ніби й колискову мати одну співала, а рідного брата у ложці води втопити хочете…

– Гайдамака мені не брат…

– А хто ж? Лях? Пан? Певно, й самі до шляхетства пнетеся: там земелька, кріпаки…

– Нам воєвода дав шаблю, аби ми людей захищали, – прохрипів Левченко, котрого зухвалий тон запорожця уже почав виводити з рівноваги.

– То чого ж ви тих посполитих не захистили у Богуславі, котрих орендар обдирав, а жовніри до смерті забивали? Ех, не тим ви служите, хлопці, не тим руку цілуєте…

Раптом Бондаренко вдихнув на повні легені і затяг:

Ой у лузі та й ще при березіЧервона калина.Спородила молода дівчинаХоро… хорошого сина.

Люди підтримали – і скоро пісня полинула над селом:

Було б тобі, моя рідна мати,Отих брів не давати.Було б тобі, моя рідна мати,Щастя, щастя, долю й дати.

Доспівавши, запорожець знову взявся за сулію, налив собі, а тоді потягнувся й до чарки Левченка, однак осавул схопив його за руку.

– Досить вже того. Вставай!

Бондаренко побагровів, їх погляди схрестилися. Левченко враз відчув небезпеку, однак запорожець нічого зробити не встиг: втрутився один з весільних дядьків:

– А чого ж ви, хлопці, присікалися до чоловіка? Сидить собі – і хліб споживає…

– Атож, – погодилася котрась із жінок. – Відчепіться від нього!

Іван відпустив руку Бондаренка, підвівся. Гості також повставали і посунули на козаків.

– Люди добрі, – гукнув Левченко. – Цей чоловік – запорожець і гайдамака Іван Бондаренко!

– То й що! – почулося у відповідь.

– Який же він гайдамака? Кого він вбив, кого зарізав?

– Он, сусідська шляхта села палить, тож ідіть їх лапайте!

– А титаря?! Титяря мліївського як закатували сволоцюги?! І хто за це відповів?

– Пани обдирають нас, а гайдамаки – помагають, тож і ми за них станемо!

– Не дамо!!!

Люди заговорили враз в один голос, тому Левченко зрозумів, що сперечатися з ними годі. Гаранджа поплескав товариша по плечу.

– Це не той, брате, Бондаренко, котрого ми шукаємо. Тамтой – харциз і розбійник, а цей оно – добродій. Краще нам іти звідси.

– Еге ж, – підтримав Федір. – Не будемо людям псувати свято.

Левченко поглянув на запорожця, що спокійно продовжував сидіти за столом.

– Ще побачимося.

Розділ 2

У той час українські землі були поділені між Польщею та Російською імперією по річці Дніпро. На початку вісімнадцятого століття після численних воєн, міжусобиць і татарських набігів Правобережна Україна, що належала до Польщі, нагадувала пустелю. Проте, військові завірюхи потроху затихли і край знову почав оживати. Сприяли цьому магнатські роди Потоцьких, Яблоновських, Любомирських, Радзивіллів, Чарторийських, котрі загарбали собі цю землю та заходилися скликати осадників, обіцяючи їм різні вигоди та пільги.

Знову зацвіли сади, заколосилися ниви. Магнати надбали великі добра на праці людей, з кожним роком на осадників ішли все нові й нові утиски і повинності. Пани швидко забули обіцянки, помаленьку почали перетворювати вільних осадників, козаків, на своїх підданих. Крім класового й національного гніту, почалися ще й релігійні репресії: поляки стали насильно навертати православні церкви і монастирі в уніатство, переслідувати священиків. У відповідь селяни тікали загонами в ліси, озброювалися і мстили своїм кривдникам. Таких месників називали гайдамаками. Перша половина вісімнадцятого століття так і пройшла, освічена вогнищами гайдамацьких пожарищ, котрі то пригасали, то з новою силою розгоралися знову.

На Лівобережній Україні, що входила до складу Російської імперії, населення також перебувало під тяжким гнітом поміщиків. Уряд цариці Катерини ІІ знищив останки козацького устрою, ліквідувавши Гетьманщину, а вільних козаків перетворив на безправних кріпаків.

Тривала збройна боротьба, але сили були нерівні. Люди з надією поглядали на південь, у бік запорозького степу, де було останнє гніздо волі – Запорізька Січ.

Петербург. Осінь 1767 року

Російська імператриця Катерина Друга сиділа у широкому кріслі «дубового» кабінету. Холодний вітер із затоки сильними поривами кидав у вікна палацу грубі краплі дощу. Надворі було сіро. У таку погоду холод немов прошивав тіло її величності і вона куталася у свою хутряну накидку.

Катерина задумалася. Вмокнувши перо в чорнило, вона тримала його над білим папером, розмірковуючи над тим, що повинна написати. Тоді вмокнула ще раз, але перо знову зависло над папером, вагаючись. Всередині кабінету було тихо, лише чулося потріскування свічок у золоченому підсвічнику.

Імператриця аж стрепенулася, коли двері голосно відчинилися і в кабінет увійшов молодий чоловік, багато одягнений, – двірцевий франт, улюбленець жінок, а за сумісництвом її фаворит – пан Григорій.

– Я рада вас бачити, Грішо. В останній час ви не занадто балуєте увагою свою імператрицю.

Григорій нагнувся перед її величністю, узяв руку і гаряче припав до неї губами. Тоді ще раз, але вже вище долоні, тоді ще раз.

– Годі вам, Грішо, – її величність посміхнулася й легенько звільнила свою руку. – Зараз у мене зовсім немає часу. Мушу написати листа.

– Справді?

– Королю Речі Посполитої Станіславу-Августу Понятовському, – пояснила імператриця.

– Чудово, – випалив Григорій. – А я все життя думав, що царські особи власноручно пишуть тільки любовні листи. Чи може раптово помер ваш секретар?

Він відійшов від імператриці, повернувся до вікна й почав вдивлятися у сірий петербурзький день. Катерина дивилася йому у спину, посміхалася.

– Ви ревнуєте, господін граф?

– Ні, ваша величносте.

Справа була у тому, що Станіслав Понятовський, який раніше жив у Петербурзі, був коханцем Катерини Другої, чи, як тоді говорили, фаворитом. Саме завдяки підтримці її величності честолюбивий шляхтич і став польським королем.

– І добре робите, Григорію, бо цей лист сугубо політичний. – Катерина знову повернулася до стола. – У скорому часі відбудеться у Варшаві сейм. Там буде розглядатися питання про православну і протестантську віру на території Речі Посполитої. Ми мусимо заступитися за православних хоч би для того, щоби не опустився престиж держави. Європа подумає, що ми слабкі, якщо не можемо захистити своїх одновірців.

– Тоді, ваша величносте, я від імені російського дворянства наполягаю на тому, аби лист був написаний у виключно строгому стилі. Ми повинні вимагати, а не просити. Понятовський, надіюся, пам’ятає, що саме при нашій підтримці він зійшов на польський престол, тому хай буде добрий, та вдержить своїх магнатів. А інакше навіщо нам військо, гармати. Росія зможе заступитися за своїх одновірців і відстояти своє ім’я! – раптом запалився патріотичним настроєм Григорій. Подумавши трохи, додав:

– Ваша величносте, смію дати вам пораду. Якщо сейм таки не прийме пунктів нашого договору, а це так і буде, бо магнати, пробачте, плювати хотіли на короля і його закони, нам потрібно вводити війська на правий берег Дніпра.

Імператриця знову посміхнулася, примирливо простягнула своєму улюбленцю руку. Той узяв її долоню.

– Грішо, я не хочу ні з ким сваритися, ні з поляками, ні з європейськими дворами. Я лише хочу, щоби в державі був мир та спокій, щоби розвивалася торгівля, ремесла, культура, щоби менше було усіх цих інтриг, заколотів.

Ці слова її величність сказала душевно і ніби якось втомлено. Григорій привстав на одне коліно, знову поцілував руку імператриці.

– Ваша величносте, але ж ми говоримо про Малоросію. В одному цьому слові лише скільки достатку. Саме слово смакує і пахне, як свіжий житній хліб, витягнений з печі, відчуваєте?

Імператриця поглянула на свого фаворита.

– Ех, Григорію-Григорію, і хто ж це вас постійно надоумлює на такі мислі?

– Ніхто. Я здатен самостійно мислити і мої слова походять від щирого серця. Я – офіцер, і я звик говорити те, що думаю, і не буду мовчати, коли справи стосуються блага матушки Росії.

Скидалося на те, що фаворит образився. Він встав. Катерині знову потрібно було щось придумати, аби повернути його прихильність. Вона піднялася з крісла.

– Ходімо зі мною, хочу вам щось показати.

Її величність пішла до сусідньої кімнати, граф нехотя посунув за нею.

Посередині кімнати стояло не то крісло, подібне на трон, не то трон, подібний на крісло: було воно розміром з дитяче кріселко, але зроблене у вигляді трону.

– Ваша величносте, що це?

– Це мій подарунок польському королю. Збираюся його вислати разом з листом, – посміхнулася імператриця. Григорій зацікавився. Підійшов ближче, почав розглядати. Раптом він підняв кришечку, що була прироблена у сидушці крісла. Усередині була приставлена нічна ваза.

Графу аж сльози на очі вийшли, так він зареготав.

– Дійсно, ваша величносте, цей подарунок буде достойний польського короля. Ой, потішили ви мене, матінко.

Григорій, все ще підсміховуючись, пішов до виходу.

– Ви мене покидаєте, графе?

– На жаль, так. Мене чекають друзі, з якими я сьогодні маю розіграти кілька партій у більярд.

– Цікаво, і хто ж ці ваші друзі, заради яких ви готові покинути свою імператрицю?

– Один князь, один граф, один генерал, один прокурор, один губернатор, – скоромовкою сказав Григорій, незважаючи на те, що Катерина хотіла, аби він залишився.

– Маю надію, ви зволите ввечері провідати мене у моїх покоях і допоможете скоротати самотність?

– Не знаю, ваша величносте, партія може затягнутися, а моя честь не дозволить мені покинути товариство посеред гри.

– Облиште, Григорію, – посміхнулася Катерина. – Невже ваші нові друзі важливіші для вас, ніж я. І чи не вони це часом намовляють вас проти польського короля. Та, як би там не було, ви придворний, і маєте деякі обов’язки перед своєю імператрицею.

Фаворит «відвісив» її величності глибокий поклін, ще раз поцілував руку й вийшов з кімнати.

В одному з кабінетів палацу зібралися п’ятеро чоловіків. Хоч у кабінеті були зручні дивани, проте ці панове залишалися стояти, переступаючи з ноги на ногу. Щось дуже тихо перемовлялися – в кабінеті витав дух чималого напруження. Одягнені хто у багатий світський одяг, хто в розкішний мундир, мали державні відзнаки найвищого рівня. Їхні обличчя були зосереджені, всі ніби на щось чекали.

Темні густі штори повністю закривали вікна. Посередині стояв великий більярдний стіл, що займав основну частину приміщення. Його добре освічували два канделябри, які висіли над ним. Шари були уже розкладені у відповідному порядку, гравці тримали у руках киї.

Двері кабінету відчинилися і всередину ввійшов фаворит – пан Григорій.

– Прошу мене вибачити за запізнення, панове, мене затримала імператриця.

– Ми на вас чекали. Тепер, гадаю, можемо починати, Григорію Григоровичу… – Князь надав фавориту право першому розбивати шари.

– Прекрасно, – відповів той, беручи у руки більярдний кий.

Він розбив вдало – відразу два шари закотилися у лузи.

– Як здоров’я матінки-імператриці? – запитав князь.

– Вашими молитвами, панове, – відповів фаворит, обходячи стіл з другого боку. – Її величність вся у справах.

– Я впевнений, що ці справи прямо стосуються майбутнього варшавського сейму. Не бажаєте поділитися з нами планами її величності, пане Григорій?

Фаворит зігнувся над столом, ударив по одному з шарів – цей удар також виявився влучним. У кабінеті запала напружена мовчанка. Взагалі, з появою пана Григорія всі присутні звернули свої погляди на нього, ніби саме він міг розсіяти ту напруженість, яка панували тут досі і апогей якої саме наступив. З фаворитом імператриці, який мав завжди доступ до її покоїв і який деякою мірою міг впливати на її рішення, були пов’язані надії цих панів. Саме заради Григорія організовувалися довгі партії в більярд або в карти, влаштовувалися бали, карнавали, полювання та інші веселості, які так полюбляв фаворит. При таких оказіях від нього можна було почути багато цікавого. В свою чергу пан Григорій як губка втягував у себе «мудрі ідеї» своїх друзів, запалювався ними і неодмінно від свого імені вкладав їх у вуха імператриці.

– Її величність каже, що нашим обов’язком є заступитися за православних на Правобережжі Дніпра. А на мою думку, треба піти і польським магнатам надавати по руках, а короля їхнього відтягати за вуха, – відповів фаворит, знову зігнувшись над столом. Присутні багатозначно переглянулися. Навіть крізь пітьму можна було побачити посмішку, яка з’явилась на обличчі князя.

– Устами фаворита матушки глаголить істина, – сказав він.

Усі присутні, крім самого фаворита, його зрозуміли. А той тим часом закотив наступний шар у лузу.

– Отже, її величність має намір виступити проти поляків, – сказав губернатор.

– Не проти поляків, а проти магнатів, які своєволять і виступають проти короля, – поправив арокурор. – Так чи інакше, а землі Правобережжя треба буде брати під свій контроль.

– Це правда. Тамтешні православні сплять і бачать себе під протекторатом цариці-матінки. Малоросію треба об’єднати під нашою рукою, – це вже обізвався граф.

Фаворит тим часом продовжував успішно заганяти шари у лузи. Було таке враження, що він і не дослуховується до розмови.

– Але ми не можемо ввести війська на Правобережжя. Тоді ми посваримося не тільки з поляками, але і з Австрією, Пруссією, не говорячи вже про турків, – зауважив губернатор. У графа ніби вже була готова відповідь:

– Ми не можемо ввести війська у мирний час. Але якщо ситуація у наших сусідів поляків буде настільки напружена, що вийде з берегів, наче повінь навесні, ми змушені будемо перейти Дніпро для того, щоб захистити свої кордони. Ну, і, звісно, сам король польський має попросити нашої допомоги. За це жодна країна світу не зможе нас звинуватити.

На деякий час знову запала мовчанка. Усі співбесідники гарячково думали. Заговорив князь.

– Скоро буде сейм. Офіційно на ньому ми будемо захищати православних, їх права. Мусимо заключити такий трактат з поляками, щоби спровокувати магнатів на заколот проти короля. Він попросить допомоги, тоді ми сміливо зможемо ввести війська на Правобережжя, ніби для наведення порядку, а самі окупуємо ці землі.

Усі присутні тут, а особливо князь, чудово розуміли, яку роль у житті кожного з них може відіграти комбінація, яку зараз можна розіграти на польській шахівниці. Король Станіслав, як і декілька його попередників, зробив спробу урізати права магнатів, які по суті керували державою. До цього його спонукала цариця Катерина, яка і «підсадила» його на престол. Проте магнати не здавалися. Назрівав конфлікт. Якщо магнатів дотиснути, а вони, як пружина, почнуть випрямлятися, підійматися, вставати, король не витримає, злякається і покличе на допомогу Катерину, а та введе війська.

Звичайно, Європа і Туреччина стануть дибки. Окупація, можливо, і не буде довгою, але Росія за цей час встигне взяти участь у перерозподілі майна, землі, урядових посад, російські дворяни заведуть родинні стосунки з польськими магнатами. Імперія виграє немало, не кажучи вже про кожного з цих панів, які зібралися тут. Хоча про особисті інтереси не було прийнято говорити вголос, бо, як відомо, на Сибіру багатства були ні до чого.

Останнім цвяхом, забитим у труну магнатського самоуправства, мав бути трактат, винесений на сейм. У його статтях права православних зрівнювалися з правами католиків. Споконвіку у шляхетській Польщі католицька віра була панівною, на ній трималися шляхетські вольності і ніхто й ніколи не смів замахнутися на це. Тепер це мало спровокувати бунт, справжню шляхетську бурю.