Судний день

Іван зрозумів її іронію, однак йому зовсім не було соромно – сама собі винна.

– Сідайте, поїдемо. Я і так вже надто надовго відлучилася з дому… – сказала пані Меланія, але голос її звучав уже трохи ніжніше.

Левченко зітхнув: сьогодні він зовсім не мав бажання «вклонятися Венері», зосередившись виключно на «служінні Бахусу». А все через ті кляті думки, що морочать йому голову уже стільки часу.

– Мушу сказати пані, що я іще не завершив усіх своїх справ тута, тому наразі поїхати з вами не зможу…

– Як? – не повірила пані. – Ти дав мені слово, я так довго чекала… Ні, нам треба поговорити просто зараз. Скільки ж я не доспала ночей, сподіваючись побачити тебе, почути твій голос. Навіщо мене так мучиш, невже тобі приємно спостерігати за моїм болем? Я ж довірила тобі найдорожче…

Левченко почухав потилицю, оглянувся. Чогось йому не хотілося покидати сьогодні друзів, однак і пані відмовляти було не з руки.

– Може, поговоримо просто тут?

Пані Меланія гірко посміхнулася.

– Далі знущаєшся? Хочеш, щоби пані зайшла до смердючої корчми, немов хвойда?

– Чого ж до корчми? – далі чухав потилицю Левченко. – Тут є сіновал. Затишний, там ніхто о такій порі не зможе перешкодити нашій розмові. Як на мене, у тому є щось романтичне.

Пані Меланія щиро засміялася.

– Таки знущаєшся із мене, хлопче? Бог тебе покарає колись за моє приниження. Та що ж, нехай буде по-твоєму.

Вона кинула йому коци, у котрі була закутана, тоді ж подала руку, аби козак допоміг зійти з брички.

– Від’їдьте подалі і станьте десь у темряві, – наказала пані Меланія візникові і служниці. – Щоби ніхто не впізнав вас.

Він вів її за руку до сіновалу, намагаючись обійти широкі калюжі та болото – пані не хотіла вимазати своїх новеньких черевичків.

– А що, досить затишно, – мовив Левченко, зайшовши всередину й оглянувшись. Пані стала навпроти нього і раптом дала йому ляпаса.

– Це тобі, лайдаку, за те, що так мене мучиш! На що ж я перетворилася через тебе! Де я зараз? На якомусь брудному сіновалі!

Вона хотіла його вдарити ще раз, однак козак перехопив її удар і притулив пані до себе.

– Годі…

Вони дивилися одне на одного, тяжко дихаючи. Пані Меланія була ще досить молода, літ, може, тридцять з гаком. Досить гарна. Вона дивилася на Левченка, він же поцілував її. Раптом жінка почала його знову штовхати і бити, немов на неї щось найшло…

– Клятий лайдаку!

Він знову обійняв її, закрив рукою рота.

– Не називай мене так, пані. Я тобі не хлоп і не твій підданий! Шляхтянка, кажеш? А чим же ти ліпша за просту хлопку? Може, у тебе щось тут не таке? – При цих словах козак став добиратися крізь одяг до грудей шляхтянки. Тоді ж поліз під спідницю. – Чи там?

У відповідь пані Меланія лише млосно застогнала. Левченко був немов сам не свій: кинув її на сіно і став брати грубо, немов хотів принизити і завдати болю. Меланія ж спочатку здивувалася, однак чинити опору не стала, а навпаки, заохочувала козака ще більше: такої насолоди ні Іван, ні жоден інший мужчина не завдавали їй ще ніколи…

Вона на хвилю заснула, неначе втратила свідомість. Розплющивши повіки, пані Меланія із блаженною посмішкою лежала поруч зі своїм коханим «лайдаком», млосно зітхаючи та не стидаючись свого голого тіла. Руки її обплели ніжно шию і груди Івана, вуста ж шепотіли йому на вухо солодкі слова.

Левченко віддавав своїй коханці все, що вона захотіла, так що та літала від задоволення десь високо за хмарами. А от сам козак чогось ставав все більш хмурим. Левченко чув, як шалено калатає серце в жіночих грудях, пестив своїми задубілими від шаблі руками ніжні перса, вдихав аромат плеканого волосся, однак туга все одно поверталася й стискала його серце.

Щось мало статися. Таке відчуття раптом з’явилося десь із глибини душі, тож він підвівся. Пані тут же відчула, що з коханим щось не те.

– Чого зажурився, мій славний козаче? Чи, може, голова тебе болить з похмілля, чи я тобі вже набридла?

– Та що ви, моя пані. Просто цей монах замакітрив голову своїми словами. Досі, ніби цвях у душу забитий, – щиро признався Левченко, не можучи вже тримати свою думку в собі.

– Який ще монах? Ось, я тут, з тобою. Завтра може уже й не побачимось…

Тіло його було готове ще раз зійтися з нею в нестримному танці кохання, проте розум був скований. Раптом з’явилося й третє відчуття – тривога. Ніби на підтвердження того знадвору почулося тупотіння кінських копит.

– Ану, дай лише гляну.

Левченко встав і виглянув крізь шпару в дошках: на подвір’я в’їхав десяток вершників.

– Люципер шляхту приніс. Гляди: до корчми пішли.

– Шляхта? – налякалася пані і швидко підхопилася та стала поправляти на собі одяг.

– Так. Та не бійтеся, моя пані, – то не ваш чоловік. Схоже – конфедерати…

Вони навідалися не просто так: он, один стоїть біля коней і стереже вхід до корчми. Усі озброєні, войовничі. Ох, неспроста все це. Кого ж вони шукають? Може, Молдаванина? Він говорив щось про Мотронинський монастир, а конфедерати вже давно пеклом дихають на цю обитель.

– Ходімо, проведу, – подав Левченко руку Меланії, і вони тихенько вислизнули з сіновалу, а тоді козак вивів її з корчемного подвір’я через задній вихід та посадив на бричку. Не криючись перед своїми слугами, пані поцілувала його гаряче на прощання.

– Ніколи тебе не забуду…

Поїхали. Левченко вдихнув свіжого повітря на повні груди. Зброя була напоготові, хміль уже майже вивітрився з голови. Надворі починало світати, над шляхом розливалася ранкова мла. Похолодніло, тож Левченка, розпаленого любовними утіхами, мимоволі струсонуло.

– Гарний ранок, щоби відправити когось до пекла…

Пішов. Потрібно було пробиватися до корчми: там побратими, а ще – чернець. Іван рушив корчемним двором: цього разу навпростець, по калюжах. Двір був пустельний, лише коні новоприбулих шляхтичів кучно стояли біля конов’язу і сторожко оглядалися, зачувши козака. Левченка порахував – десять.

Першого шляхтича зустрів на вході в корчму: був здоровецький, мов гора. Він зустрів Івана своєю дебелою рукою, штовхнувши у груди, коли Іван спробував пройти повз нього. Їх погляди перетнулися: пан дивився на козака вовчим поглядом.

– Стояти! Куди сунеш?

– До корчми, куди ж іще? – розвів руками Левченко. – Зійди з дороги, пане.

– Туди не можна – там шляхта бенкетує. Іди собі геть.

Левченко розправив вуса.

– Помістимося всі. Зійди, пане, з дороги по-доброму.

Шляхтич тут же наїжився.

– Погрожувати мені надумав, брудний хлопе? Та я шляхтич, конфедерат, курва твоя мати була! Геть звідси, бо зараз ноги з дупи повисмикую!

При цих словах шляхтич схопився за шаблю, однак Левченко його випередив і гахнув лобом просто в ніс – аж панові памороки вибило. Тут же козак штовхнув пана ногою, так що той ступив крок назад, відчинив своїм тілом двері, влетів усередину корчми і впав просто своїм товаришам під ноги.

Іван зайшов. На нього дивився десяток пар очей: козаки, конфедерати, драгуни, Молдаванин. Корчмаря та корчмарки не було видно: певно, вже поховалися. Побитий шляхтич батькував і намагався підвестися з підлоги, пани мимоволі потяглися до шабель.

– А чого він мене не пускав? Хіба ж можна відмовляти доброму козакові в чарчині? – розвів руками Левченко, тоді поглянув на Молдаванина і мовив:

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.