Основи економічних знань

Механізм дії економічних законів у ринковій економіці – це певна система об’єктивних економічних форм і процесів, через які проявляються найбільш стійкі та суттєві причинно-наслідкові зв’язки, що охоплюють поле діяльності даного закону, або вимоги з боку закону до форм організації господарської діяльності як окремих виробників, так і суспільства в цілому. Пізнання механізму дії економічного закону важливе насамперед з позицій усвідомлення того факту, що за певних соціальноекономічних, організаційно-економічних і техно-економічних умов, які склалися у суспільстві, взаємодія суб’єктів економічної діяльності має відбуватися у системі певних інституціональних координат, у певних суспільно-визнаних формах, на основі використання певної системи економічних інструментів і важелів. Визнання окреслених законами та суспільством правил і норм економічної поведінки, правил гри зможе забезпечити досягнення очікуваних результатів діяльності, не провокуючи при цьому серйозних порушень ринкової, соціальної, системної рівноваги. Невизнання, порушення таких правил, ігнорування потреб та інтересів інших суб’єктів діяльності, суспільства в цілому карається колосальними втратами як для окремих суб’єктів економічної діяльності, так і для суспільства, держави.

Механізм використання економічних законів передбачає підсвідомий або свідомий рух суспільства, окремого суб’єкта економічної діяльності в напрямку та в межах, визначених вимогами ринкових законів на основі пошуку найбільш ефективних інституційних форм, методів та інструментів господарювання, які б відповідали цим вимогам, а отже, й інтересам суб’єктів ринку.

Розуміння вимог об’єктивних законів ринкової економіки дозволяє гармонізувати та реалізувати всі ланки системи: потреби та інтереси суб’єкта економічної діяльності – система мотивів і стимулів – очікувані результати економічної діяльності – реалізація вимог економічних законів – можливість динамічного розвитку суспільства.

Отже, виступаючи регуляторами економічного розвитку, запорукою успіху або поразки суб’єктів господарської діяльності, закони ринку породжують об’єктивну необхідність їх пізнання та свідомого використання. Водночас умови та рівень пізнання і використання цих законів залежать від стану, рівня розвитку як самої ринкової системи господарювання, так і рівня розвитку та диференціації економічної науки. Наприклад, для етапу становлення ринкової системи господарювання (від періоду бурхливого процесу первісного нагромадження капіталу і до середини ХІХ ст.) характерний евристичний, стихійний пошук механізму використання ринкових законів як регуляторів розвитку, дія цих законів фактично не обмежувалася ніякими рамками, адже саме у цей час формувалися необхідні для становлення цілісної ринкової системи елементи, підсистеми та інститути не тільки по вертикалі, за рахунок поглиблення та ускладнення економічних зв’язків, заснованих на дії ринкових законів, але й по горизонталі – за рахунок залучення в орбіту ринкових відносин усе більшого кола суб’єктів, територій, народів, тобто на основі агресії ринкових методів виробництва та споживання в цілому світі.

Саме тому на етапі становлення сучасної ринкової системи дія економічних законів у повній мірі відповідала енциклопедичному трактуванню сутності поняття регулятор. Тлумачні словники дають декілька визначень суті цього поняття латинського походження (regulare – приводити в порядок):

1) у вузькому розумінні: пристосування для автоматичної підтримки певного режиму роботи певної установки, рівномірної дії механізмів тощо;

2) у широкому розумінні: певне явище, сила, що вносить у певне середовище порядок та правильність.

За умов, коли поле дії та прояву законів ринку весь час поширювалося у просторі, коли нові види виробництва та потреб виникали одночасно, а кількість виробників на ринку практично не обмежувалася, основні ринкові закони і, зокрема, найбільш важливі серед них, тобто основні регулятори ринкової поведінки виробників і споживачів – закони конкуренції, попиту і пропозиції тощо, працювали в автоматичному режимі, на повну силу, не зустрічаючи перешкод на шляху прояву своїх причинно-наслідкових зв’язків, механізму їх реалізації. Можна погодитися з ученими, які вважають, що вже у мануфактурний період, який висунув на перший план в економіці капітал, зайнятий у сфері виробництва, протекціонізм меркантилістів поступився своїм домінуючим становищем новій концепції економічного лібералізму, що базується на принципах невтручання держави в економічні процеси, необмеженої свободи конкуренції підприємців [9; 12, с. 34], в основі яких лежить саме вільна дія об’єктивних законів ринку.

І дійсно. Положення концепцій А. Сміта, Д. Рікардо, інших класиків останньої третини XVІІІ – першої третини ХІХ ст. про «економічну людину», «невидиму руку провидіння», «державу – нічного сторожа», заклали підвалини уявлення вчених і політиків (і не тільки для свого часу) про характер взаємоз’язків ринкової економіки та діяльності держави, впливали фактично до початку ХХ ст. та й у ХХ ст. на характер, зміст та напрямки формування економічної політики переважної більшості країн світу.

Теза Адама Сміта про «невидиму руку провидіння» фактично вперше з наукових позицій визначила роль конкуренції як головного регулятора та стимулятора економічного розвитку в умовах формування капіталістичної системи відносин власності. Вона є, як і капіталістична приватна власність, базовим, глибинним механізмом, під впливом якої формуються всі основні характерні риси ринкової форми організації суспільного виробництва. Адже функціонування приватної власності є об’єктивним законом функціонування ринкового господарства. А конкуренція виступає механізмом реалізації системи відносин приватної власності, визначаючи становище виробників та споживачів, їх можливості, причини, умови та фактори перерозподілу самої власності.

Слово пізньолатинського походження «конкуренція» у буквальному значенні перекладається як «сутичка», «зіткнення». Словники дають декілька тлумачень суті поняття «конкуренція»:

1. Суперництво, боротьба за досягнення кращих результатів у якійсь сфері діяльності.

2. Боротьба між приватними виробниками (суб’єктами ринкового господарства) за найбільш вигідні умови виробництва, реалізіції та купівлі товарів і послуг.

Є й таке цікаве визначення суті конкуренції – це стан взаємовідносин, при якому відбувається вільне, повне та достовірне зіставлення всіх суб’єктів господарювання як у плані пропозиції, так і попиту на товари та послуги, засоби виробництва та капітал.

Але, звичайно, найбільш повно суть конкуренції, її роль та значення для розвитку ринкової системи господарювання розкривається у загальновідомих її функціях, в першу чергу таких як функція об’єктивного регулятора збалансованості між попитом та пропозицією, між суспільними потребами та виробництвом, узгодження інтересів відособлених виробників в умовах розвиненого поділу праці, функція формування ринкової ціни тощо.

Тому саме конкуренція є тією силою, тим внутрішнім двигуном, який рухає вперед усю економічну систему, спонукаючи виробників до ефективного та оптимального використання обмежених ресурсів, у тому числі й інтелектуальних, якщо вони мають на меті задоволення тільки власних егоїстичних потреб та інтересів. Штучне відключення цього двигуна призводить до втрати динаміки та поступової зупинки всього механізму, який складає основу функціонування й розвитку економічної системи ринкового типу. Отже, конкуренція – це об’єктивний закон ринкової економіки на всіх етапах її становлення та розвитку, ліквідація примусовими політичними діями прояву цього закону неодмінно призводить до ліквідації ринкової економіки як системи.

У сучасних умовах розрізняють декілька рівнів прояву та реалізації вимог закону конкуренції [1, c. 42]. Це, зокрема, конкурентоспроможність товару, конкурентоспроможність фірми, галузі, країни.

Конкурентоспроможність країни, як підкреслює вищезгаданий автор, є синтетичним показником, який об’єднує конкурентоспроможність товару, товаровиробника, галузеву конкурентоспроможність і характеризує становище країни на світовому ринку. У загальному вигляді конкурентоспроможність країни в умовах вільної конкуренції визначають як здатність країни виробляти товари та послуги, що задовольняють потреби світового ринку, реалізація яких збільшує добробут країни та окремих її громадян.

Найбільш системний показник конкурентоспроможності країни вперше розроблений відомою міжнародною організацією – Світовим економічним форумом у 1986 р. Для визначення рейтингу конкурентоспроможності використовуються багатофакторні векторні моделі, які враховують 381 показник [1, c. 40]. Вони згруповані в вісім агрегованих факторів: внутрішній економічний потенціал; зовнішньоекономічні зв’язки; державне регулювання; кредитно-фінансова система; інфраструктура; система управління; науково-технічний потенціал; трудові ресурси. Об’єктивні статистичні показники по кожній країні (близько 70 % всіх показників) доповнюються суб’єктивними оцінками – експертними оцінками аналітиків, результатами опитування керівників великих корпорацій і провідних економічних експертів у різних країнах.

У межах класифікації основних видів конкуренції («досконала – недосконала») сучасні економісти розрізняють три основні форми ринку з урахуванням співвідношення попиту і пропозиції: поліполія – монополія – олігополія. Домінування в економічній системі тієї чи іншої форми ринку визначає поле, можливості та межі вільної дії, прояву і реалізації ринкових законів, хоча парадоксальність ситуації полягає в тому, що саме завдяки реалізації причиннонаслідкових зв’язків цих законів у процесі поступального розвитку ринкової системи поле та можливості їх вільної дії та реалізації значно скорочуються, породжуючи складну низку економічних, соціальних суперечностей і потрясінь. Розв’язати їх, надавши нового дихання конкурентній системі, можна лише завдяки активному втручанню держави в економічне життя, на основі формування та проведення активної економічної політики.

Отже, існує певний водорозділ у функціонуванні ринкової системи, за яким вона не здатна динамічно розвиватися в автоматичному режимі, потребує підключення ще одного регулятора – держави. Цей водорозділ можна досліджувати як з позицій якісних перетворень всередині самої ринкової економічної системи, так і в часі.

Відомий японський економіст Наохіро Амая у праці «Японська економіка перед вибором: процвітання або занепад», що побачила світ у 1986 р. у Токіо, сформулював суть основних форм управління, які притаманні тій чи іншій економічній системі. Зокрема, він виділяє «Модель Рікардо», основу якої, на його думку, складає абсолютна роль ринкового механізму при нульовій ролі держави; «Модель Сталіна», для якої характерна нульова роль ринку при абсолютній ролі держави, та «Проміжну модель» з її нескінченною різноманітністю співвідношень між долями держави та приватного підприємництва у прийнятті рішень, їх мінливість, рухливість.

Розвиток ринкового механізму на основі «Моделі Рікардо» створив умови, за яких вільна, нерегульована дія системи законів ринку, зокрема закону конкуренції, попиту та пропозиції, спеціалізації, коопераціїї та інтеграції, концентрації та централізаціїї виробництва і капіталів почала призводити до небажаних, протилежних очікуваним, наслідків і результатів. Тенденція до монополізації сфери виробництва та ринків збуту у різних галузях господарської системи, яка набрала бурхливого розвитку в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., активно скорочувала поле прояву важелів вільної або досконалої конкуренції, звужувала можливості прояву закону конкуренції взагалі і підривала основи автоматизму в механізмі регулювання стосунків між економічно відособленими суб’єктами виробництва. Відсутність заміни тим елементам механізму функціонування законів ринку, які забезпечували автоматизм регулювання соціально-економічних процесів у ринковій системі, однак у силу названих причин втратили свою ефективність, спричинила цілу низку економічних та фінансово-валютних криз як в окремих країнах, так і в цілому світі.

Збої у механізмі регулювання економічної системи поглибилися внаслідок такого страшного чинника, як підготовка, хід та наслідки Першої світової війни. Практично в усіх європейських країнах внаслідок війни відбувся катастрофічний злам автоматичного механізму управління ринковою економікою. У цілому військові витрати країн-учасниць зросли більш ніж у 20 разів, склавши понад 200 млрд доларів (у цінах відповідних років) та в 12 разів перевищивши наявні золоті запаси. Війна знищила третину матеріальних цінностей людства – за кошти, що були витрачені на її ведення, можна було б, при їх розумному використанні, в шість разів підвищити добробут людей на планеті. Лише Японія – на 25 % та США – на 40 % збільшили у роки війни своє національне багатство. США, зокрема, на час закінчення війни зосередили в себе близько половини світового запасу золота та зробили боржниками майже всі західні країни [6, с. 5 – 6].

Автоматичний механізм регулювання ринку не зміг розв’язати й низку соціальних проблем, які загострювалися від кризи до кризи, а надто під час та після Першої світової війни, наступних світових криз. Фактично швидкими темпами розвивалася ентропія16 соціально-економічної системи капіталізму.

Отже, саме обставини, що склалися всередині соціальноекономічної системи капіталізму в процесі його розвитку, вже з кінця ХІХ ст. вперше викликали потребу та інтерес економічних шкіл, а за ними й державних інститутів до макроекономічного аналізу причин, що призводять до збоїв у механізмі саморозвитку цієї системи, до пошуку важелів саме на макроекономічному рівні, завдяки використанню яких стало би можливим відновити ефективність такого механізму в повному обсязі.

Тому, визнаючи надзвичайно цікавою та плідною думку Л. Д. Бевзенко щодо самоорганізаційного стрибка після зростання ентропії системи, тобто наростання в ній невпорядкованості, безпорядку, хаосу, коли елементи системи раптом миттєво перебудовуються, починають діяти корельовано та узгоджено, ми не можемо погодитись із нею саме в тому, що це відбувається раптом, миттєво, без стороннього збуджувального фактора, особливо коли йдеться про соціальну, надскладну систему.

Той безпорядок і навіть хаос, який був привнесений у ринкову систему капіталізму на початку ХХ ст. діяльністю монополій, економічними і навіть системними кризами, особливо у Європі, світовою війною, не міг раптово перетворитись на порядок і гармонійне, узгоджене співіснування, взаємодію різних елементів складної системи. Саме в цей час суспільство звертається до макроекономічного аналізу механізму функціонування капіталістичної ринкової системи, до пошуку тих інструментів, за допомогою яких ентропія системи зменшувалась би, а елементи системи почали б знову, але вже на новому якісному рівні, діяти корельовано та узгоджено. І саме тоді свій визначний внесок у формування підходів та інструментів, за допомогою яких ця узгодженість могла би бути досягнена, зробили дві видатні людини: вчений – Джон Мейнард Кейнс та політик – Франклін Делано Рузвельт.

Д. М. Кейнс, автор знаменитих праць «Кінець вільного підприємництва» (1926) та «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936), розробив теорію, у якій обґрунтував не тільки необхідність втручання держави в регулювання ринкових процесів на макрорівні, але й поле, межі цього втручання17.

Отже, за визначенням самого Кейнса, поле втручання держави в процеси регулювання економіки на макроекономічному рівні визначається та обмежується потребами формування системи економічних важелів, за допомогою яких повинні відтворюватися рівні умови діяльності для всіх учасників ринку, спонукальні мотиви до економічного росту, конкурентної боротьби, тобто держава за певних умов починає цілеспрямовану роботу щодо формування системи ефективних форм реалізації вимог об’єктивних законів ринку шляхом удосконалення механізму їх використання в інтересах усіх суб’єктів економічних і соціальних відносин. Саме реалії світового економічного розвитку першої половини ХХ ст. прискорили процеси формування системної економічної політики на макрорівні та визначили специфіку формування поля і методів втручання держави в регулювання економічних процесів. Це, зокрема, у повній мірі знайшло своє практичне відображення у так званому «новому курсі» президента Сполучених Штатів Америки Франкліна Делано Рузвельта.

Новим етапом поглиблення ролі держави у регулюванні та формуванні механізмів саморозвитку сучасної економічної системи став повоєнний період. Складаються основні форми втручання держави у регулювання економічних процесів: це розробка довго- та середньострокової економічної політики на основі аналізу світової економічної кон’юнктури та прогнозування можливих варіантів розвитку національної економіки в залежності від економічних реалій народного господарства визначення довгострокових стратегічних та середньо- та короткострокових тактичних цілей економічної політики, серед яких на першому плані стоять розвиток економіки, стабільність цін, повна зайнятість та зовнішньоекономічна рівновага. Взагалі, варто зазначити, що таке явище, як формування довгострокових, глобальних цілей економічного розвитку на макрорівні та тактичних, пов’язаних із проблемами досягнення часткової рівноваги державою, стало новим явищем у процесі функціонування капіталістичної економічної системи.

Водночас макрорівневий характер формування підходів до визначення цілей, завдань, принципів економічної політики передбачає певну її диференціацію, спеціалізацію напрямків, що викликає до життя такі види економічної політики, крім уже існуючих, як цінова, інвестиційна, структурна, науково-технічна, регіональна, природоохоронна, соціальна тощо. З’являються нові інструменти економічної політики, серед них такі як індикативне планування, прогнозування, державне регулювання фінансово-кредитної системи, регулювання грошового обігу, доходів і витрат населення та багато інших. Отже, держава перестає бути лише інструментом у руках приватного капіталу у боротьбі за зовнішні ринки, вона сама стає активним суб’єктом економічних відносин, гарантом збереження та розвитку всієї ринкової економічної системи. Без держави внутрішні регулятори цієї системи вже не в змозі підтримувати її рух по висхідній, стримувати або й гасити ентропію соціальних факторів. Адже, на думку Василя Леонтьєва, підприємці не будуть займатися соціальними гарантіями, тому держава повинна слідкувати за сліпим механізмом ринку, бути поводирем18.

2.3. Економічні категорії, поняття та терміни як інструментарій пізнання та формулювання законів економічної науки

Уже процес зародження та становлення економічної науки, як, власне, й будь-якої іншої науки, передбачає визначення, формулювання і використання певної системи економічних понять і категорій, поза якими неможливо пізнати та розкрити суть, зміст, структуру будь-якого економічного явища чи процесу, накреслити шляхи вибору та реалізації певних дій людини, суспільства, держави щодо задоволення існуючих потреб та інтересів. Значення цього етапу та форм у процесі наукового пізнання економічних законів функціонування та розвитку економічної і господарської системи влучно підмітили ще знамениті філософи та мислителі минулих століть. Так, наприклад, Людвіг Вітгенштейн стверджував, що ми бачимо й усвідомлюємо лише те, що можемо назвати, а Рене Декарт підкреслював: визначте значення слів і ви позбавите людство половини його помилок.

Отже, власна специфічна мова потрібна науці так само, як потрібна мова будь-якій людині для встановлення зв’язку з іншою людиною (людьми), обговорення та розв’язання певних проблем, узгодження та прийняття рішень, для розвитку як самого індивіда, так і суспільства. Така мова в науці базується насамперед на використанні найбільш уживаних понять і термінів, які застосовуються людьми у повсякденному господарському житті (наприклад, праця, гроші, власність, цінність, товар тощо).

Водночас у процесі розвитку наукових досліджень вченими поступово окреслюється певне коло слів, понять, виразів, які складають систему специфічної мови дослідника, оскільки використовуються в основному лише у процесі наукового пошуку та наукових узагальнень, побудови теоретичних концепцій і моделей економічного та соціального розвитку. Так, наприклад, навряд чи пересічна людина, яка кожен день має зв’язок із грошима, буде використовувати такі терміни, як грошові агрегати, грошова маса, грошова база, закони грошового обігу тощо.

Отже, у процесі формування економічної науки виникає відповідна економічна наукова мова, основу якої складає система певних понять, категорій і термінів, поза використанням яких неможливе як спілкування, творчі дискусії науковців, так і формулювання думок, узагальнень, пропозицій, прогнозів щодо наслідків дії законів і закономірностей функціонування реального економічного життя та можливих варіантів перспектив його розвитку. Слід зазначити, що важливою особливістю такої наукової мови (та, власне, й будь-якої мови взагалі) ми вважаємо існування певного набору базових понять, категорій, термінів, які мають інваріантний характер19, тобто сутність яких є незмінною для будь-якого напрямку чи виду економічної науки. Такий підхід, на наш погляд, є надзвичайно важливим, оскільки передбачає однакове сутнісне тлумачення поняття чи категорії різними економічними науками, що забезпечує узгодження поглядів на певний економічний процес або явище, які досліджуються з різних позицій, із різними цілями, передбачають різну функціональну спрямованість результатів цих досліджень.

Розглянемо більш предметно сутність і призначення таких символів мови науки, як поняття та категорії.

Поняття: тлумачні філософські та економічні словники визначають сутність цього терміна як думку, що відбиває в узагальненій формі предмети та явища дійсності у зв’язку між ними шляхом фіксації загальних та специфічних ознак, у якості яких виступають властивості предметів та явищ і відносини між ними. Як підкреслюється у наукових джерелах, об’єкт характеризується в поняттях узагальнено, що досягається за рахунок використання у процесі пізнання таких розумових дій, як абстракція, ідеалізація, узагальнення, порівняння, визначення [11, с. 513].

Специфічною особливістю сформованих понять є їх рухливість, багатосутність, здатність насичувати її, вбирати у себе елементи сутності інших понять, тобто відкритість до розвитку взаємопереходів сутностей тих чи інших явищ, які внаслідок такої здатності можуть розкривати свій внутрішній зміст в якомусь одному складному понятті або у системі понять (наприклад, економіка, економічна система, господарство, господарська система тощо).

Поняття має власний зміст та обсяг. Зміст поняття – це сукупність ознак предметів, які знайшли відображення в понятті [11, с. 514]. Так, наприклад, зміст поняття «студент» відбиває насамперед певний специфічний статус людини, її головну функцію за даних певних умов існування, рівень її досягнень, можливостей і перспектив. Цих ознак, мабуть, достатньо, щоб виділити певну людину з кола величезної кількості інших людей, які займаються іншими видами діяльності. Однак для якісної характеристики даного об’єкта досліджень таких ознак буде недостатньо, отже, обсяг показників сутнісної характеристики специфічних особливостей такого явища, як студент, студентство, набагато ширше, оскільки має відбивати особливості виду праці, умов праці, очікуваних результатів у вигляді кінцевої продукції цих специфічних видів праці тощо. Тобто як перед наукою, так і перед дослідниками завжди стоїть завдання, потреба не лише використання певних понять, як фіксованої мовної форми вираження сутності окремих зв’язків окремих процесів і явищ, але й постійне поглиблення сутнісного змісту такої форми, що означає цілу низку переходів від пізнання поверхової сутності до сутності більш глибокого порядку, проникнення у закономірності функціонування та взаємодії явищ, процесів, суб’єктів економічного життя на субстанціональному рівні та виразу результатів такого пізнання у доступній для людини узагальненій формі.

Якщо поняття дають нам можливість зчитувати, так би мовити, реальні економічні процеси у доступній для людського сприйняття формі, то категорії являють собою більш складну сутнісну форму виразу закономірностей функціонування, розвитку та трансформації економічного життя людини, економічних систем, суспільства в цілому мовою науки. Визначень сутності поняття категорія можна знайти багато, найбільш розповсюджені такі, наприклад: категорія – 1) філософське загальне поняття, що відображає найбільш суттєві властивості та відносини предметів, явищ об’єктивного світу (матерія, час, простір, рух, причинність, якість, кількість тощо); 2) розряд, група предметів, явищ, осіб, об’єднаних спільністю якихось ознак; категорія (від грец. kategoria – висловлювання, судження, визначення, ознака) є формою мислення, яка відображає універсальні властивості та співвідношення предметів об’єктивної дійсності. Це найбільш загальні та фундаментальні поняття, що віддзеркалюють суттєві всезагальні властивості й відношення предметів і явищ дійсності, а тому є основою будь-якої методології20.