Історія чемпіонатів Європи з футболу

Арбітр – Даніель Мелле (Швейцарія).

Угорщина: Сентміхаі, Новак, К. Месей, Іхас, Шіпош (к), Шоймоші, Я. Фаркаш, З. Варга, Альберт, Бене, Феньвеші.

Данія: Л. Нільсен, Вольмар, Біргер Ларсен, К. Хансен, Б. Хансен, Ерлінг Нільсен, К. Бертельсен, Торстен, У. Серенсен, У. Мадсен-I (к), Д. Даніельсен.

21 червня 1964. Мадрид: 79 115 глядачів. Фінал. Іспанія – СРСР 2: 1 (Переда 7ʹ, Марселіно 84ʹ – Хусаїнов 8ʹ).

Арбітр – Артур Холланд (Англія).

Іспанія: Ірібар, Рівілья, Олівелья (к), Соко, Кальєха, Фусте, Суарес, Переда, Амансіо, Марселіно Мартінес, Лапетра.

СРСР: Яшин, Мудрик, Шустиков, Шестерньов, Анічкін, А. Корнеев, Воронін, Численко, Вал. Іванов (к), Понєдєльнік, Хусаїнов.

Заявка команд-призерів фінального турніру

Збірна Іспанії

Воротарі:

Хосе Ірібар 01.03.1943 «Атлетик» (Більбао).

Сальвадор Садурін 03.04.1941 «Барселона» (Барселона).

Захисники:

Фелісіано Рівілья 21.08.1935 «Атлетіко» (Мадрид).

Фернандо Олівелья 22.06.1936 «Барселона» (Барселона).

Ісасіо Кальєха 08.04.1932 «Атлетіко» (Мадрид).

Северіно Рейха 25.11.1938 «Реал» (Сарагоса).

Ігнасіо Соко 31.07.1939 «Реал» (Мадрид).

Півзахисники:

Франсиско «Гальєго» 03.03.1944 «Севілья» (Севілья).

Луїс Суарес 02.05.1935 «Інтер» (Мілан).

Луїс Дель-Соль 15.04.1935 «Ювентус» (Турин).

Хосе Фусте 14.04.1941 «Барселона» (Барселона).

Хуан Вілья 29.09.1938 «Реал» (Сарагоса).

Франсиско «Пакіто» 14.02.1938 «Валенсія» (Валенсія).

Нападники:

Марселіно Мартінес 29.04.1940 «Реал» (Сарагоса).

Карлос Лапетра 29.11.1938 «Реал» (Сарагоса).

Хесус Переда 15.06.1938 «Барселона» (Барселона).

Амаро Амансіо 17.10.1939 «Реал» (Мадрид).

Педро Сабалья 29.07.1938 «Барселона» (Барселона).

Тренер:

Хосе Вільялонга 12.12.1919.

Збірна СРСР

Воротарі:

Лев Яшин 22.10.1929 «Динамо» (Москва).

Рамаз Урушадзе 17.08.1939 «Торпедо» (Кутаїсі).

Захисники:

Альберт Шестерньов 20.06.1941 ЦСКА (Москва).

Віктор Анічкін 08.12.1941 «Динамо» (Москва).

Едуард Мудрик 18.07.1939 «Динамо» (Москва).

Володимир Глотов 23.01.1937 «Динамо» (Москва).

Олексій Корнєєв 06.02.1939 «Спартак» (Москва).

Віктор Шустіков 28.01.1939 «Торпедо» (Москва).

Анатолій Крутіков 21.09.1933 «Спартак» (Москва).

Півзахисники:

Валерій Воронін 17.07.1939 «Торпедо» (Москва).

Юрій Шикунов 08.12.1939 СКА (Ростов).

Нападники:

Ігор Численко 04.01.1939 «Динамо» (Москва).

Валентин Іванов 19.11.1934 «Торпедо» (Москва).

Віктор Понєдєльнік 22.05.1937 СКА (Ростов-на-Дону).

Галімзян Хусаїнов 27.06.1937 «Спартак» (Москва).

Едуард Малофєєв 02.06.1942 «Динамо» (Мінськ).

Геннадій Гусаров 11.03.1937 «Динамо» (Москва).

Олег Копаєв 28.11.1937 СКА (Ростов-на-Дону).

Тренер:

Костянтин Бєсков 18.11.1920.

Збірна Угорщини

Воротарі:

Антал Сентміхаі 13.06.1939 «Вашаш» (Будапешт).

Йожеф Гелеї 29.06.1938 «Банаж» (Татабанья).

Захисники:

Шандор Матрай 20.02.1932 «Ференцварош» (Будапешт).

Кальман Месей 16.07.1941 «Вашаш» (Будапешт).

Ласло Шароші 27.02.1932 «Вашаш» (Будапешт).

Діжі Новак 03.02.1932 «Ференцварош» (Будапешт).

Кальман Іхас 06.03.1941 «Вашаш» (Будапешт).

Півзахисники:

Іштван Надь 14.04.1939 «МТК» (Будапешт).

Ференц Шіпош 13.10.1932 «Гонвед» (Будапешт).

Ерне Шоймоші 21.06.1940 «Уйпешт» (Будапешт).

Ференц Ноград 15.11.1940 «Гонвед» (Будапешт).

Нападники:

Карою Шандор 26.11.1928 «МТК» (Будапешт).

Лайош Тічи 21.03.1935 «Гонвед» (Будапешт).

Ференц Бене 17.12.1944 «Уйпешт» (Будапешт).

Флоріан Альберт 15.09.1941 «Ференцварош» (Будапешт).

Імре Комора 05.06.1940 «Гонвед» (Будапешт).

Матіас Феньвеші 10.09.1933 «Ференцварош» (Будапешт).

Янош Фаркаш 27.03.1942 «Вашаш» (Будапешт).

Золтан Варга 01.01.1945 «Ференцварош» (Будапешт).

Тренер:

Лайош Баротті 19.08.1914.

Збірна Данії

Воротарі:

Лейф Нільсен 28.05.1942 «Фрем» (Копенгаген).

Свен Раск 14.07.1935 «БК-1909» (Оденсе).

Захисники:

Йенс Хансен 04.01.1939 «Есбьєрг» (Есбьєрг).

Кай Хансен 16.08.1940 «Фрем» (Копенгаген).

Біргер Ларсен 27.03.1942 «Фрем» (Копенгаген).

Бент Хансен 13.09.1933 «БК-1903» (Копенгаген).

Лейф Хартвиг 09.11.1942 «БК-1909» (Оденсе).

Йон Амдісен 08.07.1934 «ОГФ» (Орхус).

Півзахисники:

Ерлінг Нільсен 02.01.1935 «БК-1909» (Оденсе).

Бент Вольмар 08.08.1937 «ОГФ» (Орхус).

Карл Бертельсен 15.11.1937 «Есбьєрг» (Есбьєрг).

Кьельд Торстен 13.05.1940 «ОБ» (Ольборг).

Хельге Йергенсен 17.09.1937 «БК-1903» (Копенгаген).

Нападники:

Уле Мадсен 21.12.1934 «ХІК» (Копенгаген).

Уле Серенсен 25.11.1937 «КБ» (Копенгаген).

Йон Даніельсен 13.07.1939 «БК-1909» (Оденсе).

Том Сендергорд 02.01.1944 «БК-1903» (Копенгаген).

Йерг Расмусен 19.02.1937 «БК-1913» (Оденсе).

Тренер

Поуль Петерсен 11.04.1921.

У відбірному турнірі

Проведено – 50 матчів.

Забито 158 голів (у середньому – 3,16 за матч).

Найбільше глядачів – 1 693 303 (в середньому – 33 866).

Бомбардири фінального турніру – У. Мадсен (Данія) – 11 голів.

Автоголи – 1.

Пенальті – 10.

«Покер» – 1.

«Хет-трики» – 4.

У фінальному турнірі

Проведено – 4 матчі.

Забито 13 голів (у середньому – 3,25 за матч).

Найбільше глядачів – 156 253 (в середньому – 39 063).

Бомбардири фінального турніру – Переда (Іспанія), Ф. Бене, Д. Новак (обидва – Угорщина) – по 2 голи.

Пенальті – 1.

Найстарший гравець фінального турніру – Л. Яшин (СРСР, воротар) – 33 роки 239 днів.

Наймолодший гравець фінального турніру – З. Варга (Угорщина, нападник) – 19 років 171 день.

Символічна збірна фінального турніру (версія УЄФА):

Л. Яшин (СРСР), Рівілья (Іспанія), Олівелья (Іспанія), Соко (Іспанія), Д. Новак (Угорщина), Амансіо (Іспанія), Ф. Бене (Угорщина), Суарес (Іспанія), Ф. Альберт (Угорщина), В. Іванов (СРСР), Переда (Іспанія).

Замість післямови

Нашу розповідь про першості Європи має досить дискретний характер в силу значних часових проміжків – між сусідніми чемпіонатами інтервал по чотири роки, а це у футболі ох який термін. Історія ж безперервна і деколи ключову роль в результатах команди має не те, що відбувається на полі, а й те, що за ним. Не те, що передує грі, але і те, що буває після неї. Короткий нарис про літо 1964 допоможе зрозуміти, як беззастережно одна з найсильніших збірних Європи, фіналіст двох європейських першостей, поступово розгубила свій потенціал, а вболівальникам більше двадцяти років довелося лише згадувати колишню славу і мріяти про нові перемоги.

Це Артеміо Франкі, глава Італійської футбольної асоціації, вітав радянську дружину з «приголомшливим досягненням – виходом до фіналу ЄВРО вдруге поспіль». Це «Франс Футбол» зазначав, що на шляху до фіналу збірна СРСР не програла жодного матчу. У вищого же керівництва країни і футбольної федерації оцінка першості, що завершилася, була однозначною: «радянські футболісти осоромили честь Червоного Прапора, ганебно програвши іспанській команді в присутності генералісимуса Франко, якому дозволили зловтішатися, зганьбили честь радянської держави».

Біда була навіть не в тому, що іспанці виявилися сильнішими, а в тому, що радянська команда програла «не тим» і «в непотрібному місці».

Своєї посади позбувся головний тренер збірної СРСР Костянтин Бєсков, офіційно призначений з метою підготовки до Чемпіонату світу в Англії. Він довго намагався довести, що до Мундіалю збірна буде готова вирішувати найвищі завдання, але розмовляти з Бєсковим ніхто не став. Через своїх секретарів тодішній секретар ЦК КПРС Леонід Іллічов передав фразу в стилі сталінських «незамінних людей», яких, як відомо «не буває»: «Костянтине Івановичу! І ви без роботи не залишитесь, і збірна без старшого тренера не залишиться».

В принципі, відомий партійний ідеолог і функціонер був правий: Костянтин Іванович ще сорок років керував різними командами, з перемінним успіхом приводячи їх до перемог на внутрішній і помітним досягненням на міжнародній арені. Ось тільки збірної такого класу, яка грала у 1963–1964 роках, у Радянського Союзу більше не було.

Розділ 3. ЕВРО-1968. Чемпіонат замість КубкА і свято «катеначчо»

Розповідь про третій за рахунком Чемпіонат Європи слід розпочати не з 1968 року, коли відбувся сам фінальний турнір, і навіть не з відбіркового етапу, а набагато раніше. Власне кажучи – з попередньої першості 1964 року в Іспанії.

Як буває кожен раз на великому міжнародному спортивному форумі, матчі супроводжуються всілякими з’їздами, семінарами і конференціями. У Європейського футбольного союзу ці заходи іменуються конгресами і проходять, крім усього іншого, паралельно з чемпіонатами Європи. Але почекайте! Як ви вже знаєте, такого змагання як «Чемпіонат Європи» досі не існувало. Так от, в той час, як іспанці на домашньому Кубку ЄВРО-1964 забивали по два м’ячі усім суперникам, на конгресі УЄФА велися запеклі суперечки щодо подальшої долі турніру і можливе його реформування.

Головним питанням, рішенням якого тодішній президент УЄФА швейцарець Густав Відеркер мав намір потрапити в історію, було перетворення Кубка Європи на, власне кажучи, Чемпіонат саме для отримання якомога більшого прибутку. Прибуток повинні були отримувати національні федерації, адже при круговій системі кількість матчів, а отже, і кількість проданих квитків, зростали як мінімум удвічі. Та і сама кубкова система з її сліпим жеребом й іграми «на виліт» дуже не влаштовувала багаті федерації. Судіть самі – в тому ж розіграші ЄВРО-64 родоначальники футболу англійці в першому ж раунді Відбіркового турніру потрапили на Францію, отримали від неї п’ять м’ячів на виїзді і закінчили свою участь у змаганні.

Таким чином, Відеркер міг розраховувати на серйозну підтримку з боку футбольних функціонерів більшості законодавців футбольної моди, та ось невдача – знадобилося ж чомусь швейцарцеві виставити увесь турнір «усього лише» відбором до Чемпіонату світу! Відверто кажучи, ідея не настільки безглузда, щоб її висміювати – на світовій футбольній першості Європу логічно повинні були представляти найсильніші збірні. Проте у неї були дві суттєві вади.

По-перше, якщо два турніри зливалися в один, то фактична кількість матчів не зростала, прибуток федерацій не збільшувався, і взагалі було незрозуміло, навіщо город городили.

По-друге, на той момент перемоги в Європі зовсім не означали високих місць на світовій першості. Візьмемо, приміром, четвірку фіналістів ЄВРО-1964: Іспанія, СРСР, Угорщина і Данія. У тому ж шістдесят четвертому на Олімпіаді серед призерів – три європейські команди, але серед них лише угорці – з фіналістів ЄВРО. За два роки на Мундіалі в Англії увесь квартет півфіналістів – з Європи (ФРН, Англія, СРСР і Португалія), і знову – лише радянська команда представляє лауреатів європейської першості.

Хоч як би там було, але план президента УЄФА не втілився у життя. Втім, вже через півтора роки спеціальна комісія «з організації чемпіонату для європейських збірних», куди увійшов і представник від СРСР – заступник голови Федерації футболу Володимир Мошкаркін – оголосила в Ніцці остаточний варіант проекту майбутнього змагання. Згідно з новим регламентом, передбачалося проведення турніру по круговій і кубковій (змішаній) системі. Усіх учасників, що заявилися, згідно рейтингу, «посіяли» на 8 підгруп, переможці яких безпосередньо потрапляли в чвертьфінал. Ігри в групах проходили за круговою системою з матчами на полях обох команд, завдяки чому Кубок Європи остаточно перетворився на Чемпіонат Європи. Втім, звична приставка «Кубок Анрі Делоне» залишилася, оскільки переможець отримував з рук президента УЄФА все той же красень кубок роботи паризького ювеліра Мішеля Шобійона.

З тридцяти трьох зареєстрованих на той момент національних федерацій – членів УЄФА старт в змаганні узяла тридцять одна. Незадовго до жеребкуванням свої заявки відкликали Ісландія і Мальта – їхні кліматичні умови не дозволяли брати участь в повноцінному груповому турнірі впродовж усього футбольного сезону, а звичних нам критих стадіонів зі штучним підігріванням тоді ще не придумали.

Відбірковий турнір

Група 1. Хто вином, хто гíмном

У першій відбірковій групі були два явні фаворити – діючі на той момент чемпіони Європи іспанці і яскрава команда Чехословаччини – компанію яким склали непоступливі ірландці і емоційні турки.

Слід зазначити, що 30, 40 і тим більше 50 років тому чинник свого поля грав величезну роль. Поняття «глобалізація» не існувало, зате існувала «залізна завіса», холодна війна набирала оберти, а усі переміщення громадян як країн соцтабору, так і країн-учасників НАТО знаходилися під невсипущим контролем спецслужб. Тому поява на стадіоні в іншій країні уболівальників своєї збірної була практично нереальною, у зв’язку з чим навіть справжні фаворити, приїжджаючи у гості до команд класом нижче, зазнавали певних труднощів. Не треба забувати і про те, що футбол в середині минулого століття залишався «народною грою». Тому набагато страшніше, ніж програти матч за рідний клуб або гру на нейтральному полі, було програти перед 50-, 80-, а то і 100-тисячним стадіоном своїх уболівальників.

Усі згадані явища мали місце в напруженій, безкомпромісній і дещо трагічній боротьбі в першій відбірковій групі.

Почалося все матчем 23 жовтня 1966 року, в якому ірландці приймали збірну Іспанії і зуміли відстояти нульову нічию. У наступному ж матчі «хлопці із Зеленого острова» перемагають турок з рахунком 2: 1 і стають лідерами групи. Недовго співали волинки і ріжки – наступний тур – за іспанцями, які вдома «розкривають» ірландську «консервну банку» 2: 0. Розвинути успіх іспанці могли вже в наступному матчі в Туреччині, але господарі знову відстояли нульову нічию.

Таким чином, новий 1967 рік чемпіони Європи зустрічали в якості лідерів групи, маючи в активі 4 очки після 4 матчів. Проте їхній результат (всього одна перемога і дві нічиїх) навряд чи можна було вважати переконливим. Волею долі Чехословаччина до цього моменту взагалі в гру не вступала, спокійно спостерігаючи за боротьбою конкурентів. Коли ж прийшла пора їм зіграти перші матчі, єдина команда з соціалістичного табору стала фаворитом. Три перемоги у перших трьох матчах – вдома з Туреччиною, у гостях з Ірландією і знову удома з Іспанією. Після цього залишалося тільки довести турнір до логічного завершення. Але дзузьки.

Епізод, що не лише запам’ятався, а й увійшов до літописів футбольних істориків, стався якраз в домашній грі Чехословаччини проти іспанців. Як заведено споконвіку, перед матчем команди вийшли на поле празького стадіону «Славія», вишикувалися і приготувалися слухати гімни. І вони прозвучали, та ось невдача – замість сучасного гімну Іспанії, затвердженого диктатором Франсиско Франко, з динаміків зазвучала мелодія… гімну Іспанської республіки, що використовувався до 1938 року.

Важко повірити в те, що працівники стадіону за тридцять років так і не отримали запис нового іспанського гімну, як і в те, що якийсь нещасний звукооператор переплутав платівки і випадково включив «не той» запис. Усі західні журналісти миттєво заявили про витівки «старшого брата» і всюдисущого КДБ. Хоч як там було, але заміна гімну виконала свою дію – іспанці, що володіли м’ячем і перевагою, раз-по-раз потрапляли у воротаря, а коли той був безсилим – м’яч зрикошетив за поле від перекладини. Чехи ж разом із словаками, по суті, не створивши жодного небезпечного моменту, виграли – їхній захисник Хорват зі своєї половини закинув м’яча у напад, той не торкнувся ані своїх, ані чужих і під рукою голкіпера іспанців Ірібара, який як зачарований застиг на стрічечці воріт, вкотився в сітку збірної Іспанії.

Така прихильність Фортуни розслабила чехословацьких футболістів – на зустріч у відповідь в Іспанії вони вийшли з двома думками: як би не пропустити багато і з ким зведе їх жереб у чвертьфіналі. Закономірно, що Іспанія перемогла, хоча і досить скромно – 2: 1. Чехословаки покидали стадіон швидше задоволеними, ніж засмученими – в гостьовому матчі з турками і домашньому з Ірландією їм достатньо було набрати 2 очки, аби спокійно чекати чвертьфіналу. Те ж добросердя зберігалося у тренера Йозефа Марко і його команди і після виїзду в Стамбул – 90 хвилин млявої і маловидовищної гри не принесли успіху жодній з команд. Тренер збірної ЧССР навіть дозволив собі експериментувати в завершальному матчі з Ірландією, ввівши до складу трьох нових виконавців, у тому числі воротаря Антоніна Краменіуса. Але саме цей матч перевернув усю ситуацію з ніг на голову.

Почалося все «за здравіє» – чехословацька команда конкретно заволоділа м’ячем, розкочуючи його по усьому полю і неспішно атакуючи. А на 57-й хвилині, в одній з рідкісних атак господарі й взагалі повели у рахунку – після прострілу в штрафну м’яч у свої ворота зрізав захисник Демпсі. Нечисленні уболівальники на трибунах розслаблено чекали кінця гри, аби привітати заслужений вихід своєї команди. Таке відчуття, що почали святкувати і самі футболісти Чехословаччини на полі, за що і були демонстративно покарані. Дев’ятнадцятирічний Реймонд Трейсі на 68-й хвилині обіграв найдосвідченішого захисника господарів Поплухара і вбив м’яч у ворота над Краменіусом, який присів.

Але навіть цей гол не змусив Чехословаччину зібратися. І за 4 хвилини до кінця настала розв’язка – той самий молодий Трейсі знову втік від Поплухара і був збитий в штрафній площі. Пенальті чітко реалізував капітан ірландців О’Коннор. У останні 4 хвилини господарі просто обклали штрафну ірландців, але навіть прицільного удару в створ завдати так і не змогли.

Вдячні іспанці відправили до Дубліна цілу скриню колекційних вин на знак вдячності. Але якщо вже бути відвертим, варто було б відправити хоч би по пляшці і в Прагу – головному тренерові збірної ЧССР Мазко і захисникові Поплухару. Останній, до речі, будучи справжньою зіркою чехословацького футболу, був звинувачений в поразці і назавжди відлучний від збірної країни.

Усі матчі групи 1

23 жовтня 1966, Дублін. Ірландія–Іспанія 0: 0.

16 листопада 1966, Дублін. Ірландія – Туреччина 2: 1 (О’Ніл 60ʹ, МакЕвой 74ʹ – Альтіпармак 88ʹ).

7 грудня 1966, Валенсія. Іспанія–Ірландія 2: 0 (2ʹГарсія Лавілла 1: 0, 35ʹ Піррі 2: 0).

1 лютого 1967, Стамбул. Туреччина–Іспанія 0: 0.

22 лютого 1967, Анкара. Туреччина–Ірландія 2: 1 (35ʹ Ельмастаолгу 1: 0, 78ʹ Альтіпармак 2: 0, 89ʹ Кантуелл 2: 1).

21 травня 1967, Дублін. Ірландія – Чехословаччина 0: 2 (15ʹ Сікора 0: 1, 47ʹ Масни 0: 2).

31 травня 1967, Більбао. Іспанія – Туреччина 2. 0 (63ʹМорено-Гросу 1: 0, 80ʹ Хенто 2: 0).

18 червня 1967, Братислава. Чехословаччина – Туреччина 3: 0 (25ʹ, 70ʹ Адамец 1: 0, 2: 0, 73ʹ Юрканін 3: 0).

1 жовтня 1967, Прага. Чехословаччина–Іспанія 1: 0 (47ʹ Хорват 1: 0).

22 жовтня 1967, Мадрид. Іспанія – Чехословаччина 2: 1 (32ʹ Піррі 1: 0, 61ʹ Херате Орманічеа 2: 0, 75ʹ Куна 2: 1).

15 жовтня 1967, Анкара. Туреччина – Чехословаччина 0: 0.

22 листопада 1967 Прага. Чехословаччина–Ірландія 1: 2 (57ʹ Демпсі (автогол) 1: 0, 63ʹ Трейсі 1: 1, 86ʹ (пен.) О’Коннор 1: 2).

Підсумкова таблиця группы 1

Група 2. Болгарські мазки на «Чорному квадраті»

У другій відбірковій групі також були два передбачувані фаворити: португальці, які перед початком відбіркового циклу на Чемпіонаті світу в Англії узяли бронзові медалі, і шведи. Останні, втім, були зараховані до фаворитів швидше за інерцією – адже від дуже потужної дружини 50-х – начала 60-х років у складі залишилися всього троє виконавців, а пошук нових талантів йшов не надто вдало. Доповнили відбірковий квартет болгари, що вважалися відвертими середнячками, і не блискуча досвідом і виконавською майстерністю збірна Норвегії.

Інтригу турніру надали якраз португальці. Вони примудрилися спочатку удома програти шведській команді з рахунком 1: 2, а потім в гостях задовольнятися нічиєю з тими ж шведами 1: 1. При цьому обидва рази до середини першого тайму збірна Португалії, лідером якої був легендарний форвард мадридського «Реала» Еусебіо на прізвиське «Чорний квадрат», вела в рахунку і упевнено контролювала гру! Але халатність в обороні і зневага до суперників зіграла з португальцями лихий жарт. Перевага особистих зустрічей над фаворитом групи не пішла на користь і збірній Швеції. У іграх з болгарами скандинави виявилися «хлопчиками для биття», програвши насухо спочатку удома, а потім і в гостях. Навіть більше, шведи примудрилися програти навіть записному аутсайдерові – збірній Норвегії – на її полі!

Таким чином, розвинувши свій позитивний баланс в матчах з Норвегією (4: 2 вдома і 0: 0 в гостях), в лідери групи несподівано вийшли болгари. Але навіть ця ситуація не вселяла упевненість в їхній підсумковий успіх. У пам’яті журналістів і уболівальників свіжі були спогади про останній Мундіаль, коли Еусебіо і компанія в чвертьфіналі просто декласували болгар 3: 0.

Але на спогадах далеко не поїдеш – у вирішальному матчі підгрупи на стадіоні Василя Левські болгари лягли кістками, практично не давши технічним португальцям зіграти у свою гру. А коли команди втомилися, в одній з контратак Дерменджиєв забив єдиний гол в цьому матчі. Відрив між першим і другим місцями став істотним і остання зустріч у Лісабоні перетворилась на порожню формальність. Болгари презентували напівоновлений склад, але і він утримав нульову нічию проти португальців, які не дуже поспішали в атаку.

Таким чином, болгари уперше в історії зробили крок до фінальної частини європейського чемпіонату, а португальці відправилися на «розбір польотів».

Усі матчі групи 2

13 листопада 1966, Софія. Болгарія – Норвегія 4: 2 (18ʹ Цанєв 1: 0, 42ʹ Єков 2: 0, 43ʹ Цанєв 3: 0, 59ʹ Хасунд 3: 1, 85ʹ Єков 4: 1, 86ʹ Хасунд 4: 2).

13 листопада 1966, Лісабон. Португалія – Швеція 1: 2 (21ʹ Грака 1: 0, 29, 87ʹ Даніельсон 1: 1, 1: 2).

1 червня 1967, Солена. Швеція – Португалія 1: 1 (19ʹ Пінто 0: 1, 90ʹ Свенссон 1: 1).

8 червня 1967, Осло. Норвегія – Португалія 1: 2 (15ʹ Еусебіо 0: 1, 34ʹ Іверсен 1: 1, 61ʹ Еусебіо 1: 2).

11 червня 1967, Солена. Швеція – Болгарія 0: 2 (23ʹ Єков 0: 1, 82ʹ Дерменджиєв 0: 2).

29 червня 1967, Осло. Норвегія – Болгарія 0: 0.

3 вересня 1967, Осло. Норвегія – Швеція 3: 1 (19ʹ Нордаль 0: 1, 24ʹ Берг 1: 1, 46ʹ Биркеланд 2: 1, 79ʹ Зунде 3: 1).

5 листопада 1967, Солена. Швеція – Норвегія 5: 2 (15ʹ Турессон 1: 0, 40ʹ Даніельсон 2: 0, 48ʹ Ерікссон 3: 0, 57 – пен. Іверсен 3: 1, 85ʹ Ерікссон 4: 1, 89ʹ Турессон 5: 1, 90ʹ Нільсен 5: 2).

12 листопада 1967, Софія. Болгарія – Швеция 3: 0 (43ʹ Мітков 1: 0, 44ʹ Котков 2: 0, 75ʹ Аспарухов 3: 0).

12 листопада 1967, Порту. Португалія – Норвегія 2: 1 (29ʹ Торрес 1: 0, 40ʹ Нільсен 1: 1, 65ʹ Грака 2: 1).

26 листопада 1967, Софія. Болгарія – Португалія 1: 0 (63ʹ Дерменджиєв 1: 0).

17 грудня 1967, Оейраш. Португалія, Болгарія 0: 0.

Підсумкова таблиця групи 2

Група 3. Чи то бутси не тієї системи, чи то незамінних немає

У третій відбірковій групі був один явний фаворит – двократний фіналіст двох попередніх першостей Європи, півфіналіст щойно завершеного Чемпіонату світу – збірна Радянського Союзу. Вряди-годи команді СРСР пощастило з жеребкуванням: ані греки, ані фіни в той період сильними футбольними збірними не вважалися, а збірна Австрії, що колись виблискувала, у післявоєнні роки помітно здала в класі, і частіше дарувала очки суперникам, ніж відбирала їх.

Здавалося б, проблем у радянських футболістів не було і не могло бути. Тим паче, що виріс рівень чемпіонату СРСР з футболу. До тих московських клубів, що традиційно боролися за вищі місця на п’єдесталі пошани, додалися спочатку київське, а потім і тбіліське «Динамо». А в рік початку відбіркового циклу – 1966 – турнірна таблиця Чемпіонату СРСР з футболу набула абсолютно несподіваного вигляду: за підсумками змагання серед призерів не виявилося взагалі жодного клубу з Москви! Чемпіоном стало «Динамо» (Київ), срібло здобули армійці з Ростову-на-Дону, а третє місце посів бакінський «Нафтовик». Але у радянського футболу були традиційно інші проблеми, і не завжди пов’язані з футболом. З одного боку, футболісти збірної Країни Рад були не зовсім простими людьми. Хоч би в тому відношенні, що у них було багато чого, що дозволено було лише вищому партійному керівництву, та і в поведінці вони могли собі дозволити трохи більше, ніж прості будівельники комунізму в окремо взятій країні.