Історія чемпіонатів Європи з футболу

Складно, зрозуміло, впевнено сказати, чим завершився б радянсько-іспанський чвертьфінал. Іспанці, як уже було сказано, були фаворитами Кубка Європи. На той момент мадридський «Реал» царював у Кубку європейських чемпіонів, за збірну виступали кілька футболістів, імена яких із придихом вимовлялися в Європі. Досить назвати Альфредо ді Стефано й Франсіско Хенто з «Реала», а також барселонців Луїса Суареса й Енріке Хенсана, щоб зрозуміти, про що йде мова.

Наприкінці травня 1960 року у Франкфурті-на-Майні відбулося позачергове засідання Організаційної комісії Кубка Європи, яка прийняла рішення виключити з розіграшу збірну Іспанії «як команду, що не з’явилася на поле в призначений календарем термін для зустрічі зі збірною СРСР». Іспанців оштрафували на 31 500 швейцарських франків, дискваліфікували й зобов’язали виплатити радянській стороні компенсацію за збитки по організації першого матчу. Але ж Європа так чекала протистояння великого Яшина й великого Ді Стефано…

На засіданні виконкому також була названа країна-організатор фінального турніру. Це була Франція. Відзначимо, що ще на початку весни 1960 року першою в цьому списку значилася саме Іспанія, але після того конфузу, який трапився, звісно, шансів в «країни-відмовниці» не було. Ще одним кандидатом була Австрія. Але оскільки її збірна в півфінал не пробилася, одноголосно затвердили Францію.

Усі матчі чвертьфіналу

1/4 фіналу

СРСР–Іспанія + / –.

Збірна Іспанії відмовилася відіграти зі СРСР з політичних причин. Їй була зарахована технічна поразка в обох зустрічах з рахунком 0: 3.

13 грудня 1959, Коломб. Франція – Австрія 5: 2 (Фонтен 6ʹ, 18ʹ, 70ʹ, Вінсен 38ʹ, 82ʹ – Хорак 40ʹ, Піхлер 65ʹ).

27 березня 1960, Відень. Австрія – Франція 2: 4 (Нємєц 26ʹ, Пробст 64ʹ – Марсель 46ʹ, Раї 59ʹ, Етт 77ʹ, Копа 83ʹ – пен.).

8 травня 1960, Оейраш. Португалія – Югославія 2: 1 (Сантана 30ʹ, Мататеу 38ʹ – Костіч 81ʹ).

22 травня 1960, Белград. Югославія – Португалія 5: 1 (Шекуларац 8ʹ, Чебінац 45ʹ, Костіч 50ʹ, 88ʹ, Галіч 38ʹ – Кавем 29ʹ).

22 травня 1960, Бухарест. Румунія – Чехословаччина 0: 2 (Масопуст 8ʹ, Бубнік 45ʹ).

29 травня 1960, Братислава. Чехословаччина – Румунія 3: 0 (Бубернік 1ʹ, 15ʹ, Бубнік 18ʹ).

Фінальний турнір. Росіянам – овація, французам – обструкція

Так і не померявшися силами з іспанцями, збірна СРСР вирушила до Франції, як вважало спортивне й партійне керівництво країни, за перемогою. Будь-який результат для команди із Країни Рад, крім золотих медалей, заздалегідь був охарактеризований як поразка. Хоча сам фінальний турнір використовувався ідеологами ленінізму як показовий – серед чотирьох фіналістів були одразу три країни соціалістичного табору!

До речі, Франція одержала право проводити ЄВРО-60 винятково як півфіналіст турніру. Від початку мова йшла про фінальний турнір в Іспанії або Австрії. Але після демаршу іспанців і поразки австріяків від тих-таки французів, вибір у Європейського союзу був невеликий: або Франція, або проводити розіграш у країнах «залізної завіси». УЄФА зробила гарний хід, нагадавши, що Кубок європейських націй багатьом зобов’язаний батькові й синові Делоне, тому фінал ну просто зобов’язаний пройти на французькій землі. Тим самим чиновники обійшли передбачену регламентом процедуру жеребкування країни-господарки фінальної частини першості, яка використовувалася надалі.

Уже по прибуттю у Францію збірна СРСР зазнала несподіваної втрати – перед самим півфінальним матчем у лікарню із приступом апендициту був відправлений правий захисник Володимир Кесарєв. Уявіть, траплялося з нашими футболістами й таке. Він був негайно прооперований, а на позицію, що оголилася, довелося брати дебютанта збірної – тбілісця Гіві Чохелі.

Як відзначали коментатори, марсельський стадіон «Велодром» у середині минулого століття був одним із найбільших у Європі. За логікою, на таких полях фізично сильна й атлетичная команда завжди має перевагу над технічно оснащеною, але менш витривалою. Очевидці стверджують, що чехословацька команда була сильніше й у тактичному плані й, особливо, в індивідуальній майстерності. Радянські ж футболісти просто зім’яли чеський півзахист разом з обороною.

Матч почався на високих швидкостях: невикористаний вихід один на один з воротарем збірної Чехословаччини Шройфом Валентина Іванова вже за хвилину змінився розпачливим стрибком Лева Яшина в ноги Тітусу Буберніку, готовому вразити ворота радянської збірної.

До кінця першої напівгодини гри стали вимальовуватися головні ігрові мотиви обох команд: пресинг гравців збірні СРСР зі швидким переходом в атаку втрьох-учотирьох і довгі, академічні розіграші у виконанні чехословаків. Що характерно, до ударів як по одних, так і по інших воротах справа якийсь час не доходила. А потім, на 35-й хвилині, відбувся епізод, що приніс, як виявилося в підсумку, радянським футболістам перемогу. Це той самий найактивніший в обох командах Валентин Іванов увірвався в штрафну, обігрався в «стіночку» з Понєдєльніком, і невідпорно пробив у кут воріт.

Після матчу авторитетна французька газета «Л’Екіп» так відгукнулася про гру Валентина Іванова: «Він був душею команди, показавши не лише міжнародний клас, але й задатки лідера, який може вплинути на результат двобою».

Журналісти в цьому випадку не перебільшили, оскільки другий тайм збірна Чехословаччини почала набагато активніше й жвавіше: поблизу штрафної радянської команди «пожежа» змінювалася розгубленістю, і лише відмінна реакція Лева Яшина вберегла ворота команди СРСР від пропущеного гола, а можливо, і декількох. І отут слово знову взяв Валентин Іванов – він протяг м’яча півполя, на прямій легко обігнавши вже знаменитого, але ще не «кращого гравця Європи» Йозефа Масопуста, виманив на себе Шройфа, обіграв його й потужно пробив лівою крізь мішанину ніг захисників, які вже набігли у воротарський майданчик.

Пропущений гол трохи охолодив чехословаків, чим не забарилися скористатися радянські футболісти. Віктор Понєдєльнік дотепно розіграв комбінацію з Валентином Бубукіним і вразив ціль практично з кута воротарского маданчика. Але й на цьому негаразди сильної чехословацької дружини не закінчилися. За двадцять хвилин до кінця матчу підопічні Рудольфа Витлачила одержали можливість скоротити рахунок – це спартаківський захисник Олександр Масльонкін порушив правила у своєму штрафному проти Буберніка й заробив пенальті.

Йозеф Войта, памятаючи про феноменальну здатність Яшина до стрибка з місця, пробив дуже сильно і якнайдалі від центру воріт. Як результат – м’яч пройшов повз стійку, а перший півфінал (французи з югославами зустрічалися того ж дня у Парижі двома годинником пізніше) закінчився сухою й великою поразкою Чехословаччини. І хоча радянська команда виглядала дещо краще, слід визнати, що такого розгрому в той вечір чехи зі словаками не заслуговували.

Слід відзначити, що захоплені французи, які повибігали на поле «Велодрому» після фінального свистка, головним кумиром гри визнали не автора двох м’ячів Іванова, а Лева Яшина. Після декількох хвилин хитання на руках, уболівальники буквально віднесли його в роздягальню збірної СРСР.

У другому півфінальному матчі явними фаворитами були французи: по-перше, вони досить упевнено пройшли відбірковий раунд, розгромивши «під горіх» австрійців і наколотивши цілих сім м’ячів грекам, а по-друге, «триколірні» грали в домашніх стінах.

Водночас у складі господарів фінального турніру одночасно вибули ключові гравці, які відмінно зарекомендували себе на Чемпіонаті світу в Швеції – Раймон Копа, Жюст Фонтен і Роже Пьянтоні. Саме з їхньою відсутністю аналітики пов’язують справжню турнірну трагедію, в якій постраждали самі господарі фінального турніру.

Французи зненацька пропустили першими – це Мілан Галіч із 25 метрів скористався неуважністю воротаря Жоржа Ламія й закинув м’яч тому «за комір». Гол з подібної дистанції в ті роки вважався рідкістю – м’ячі були далеко не такими легкими й летючими, як сьогодні. Але не пройшло й хвилини, як французи відновили «статус кво» – відзначився лівий крайній збірної Франції Жан Венсан, – а до кінця першого тайму й вийшли вперед. Це Франсуа Етт потужним ударом реалізував точний пас від Мар’яна Віснескі.

На початку другої половини гри третій гол французів забив Віснескі, який вдало замкнув простріл Венсана. Здавалося, доля зустрічі вирішена, однак захисник югославів Анте Жанетіч, який підключився до атаки, обвів трьох гравців і скоротив рахунок до мінімуму. Французи не залишилися в боргу: дубль на свій рахунок записав Етт.

Цей останній для французів, але далеко не останній у матчі, гол багато сучасників називали «мовчанням на користь господарів». Справа в тому, що в момент передачі на Етта, лайнсмен підняв прапорець. Югослави, помітивши це, зупинилися, однак головний рефері бельгієць Гранден свистка не дав. Етт розстрілював воротаря югославів, які поглядали то на бокового, то на головного суддю, не розуміючи, як поводитися.

Французи, повівши на 62-й хвилині з перевагою у два м’ячі, почали, що називається, «сушити гру». Югослави ж, отямившись від несправедливості суддівства, провели просто феноменальну п’ятихвилинку, протягом якої забили три м’ячі. Варто зізнатися, що цей феєрверк голів був би неможливий без часом невпевненої, а місцями просто потворної гри воротаря Ламія. Якщо в перших двох епізодах він просто не виручив, то останній, і як виявилося вирішальний м’яч – цілком на його совісті. Костіч завдав удару метрів з 20, Ламія м’яч зафіксував у руках, а потім просто упустив його на ногу Єрковичу, який набігав просто за інерцією. Югослав навіть не бив по воротах, він просто дивився, як м’яч вкочується під штангу. До кінця матчу французи так і не оправилися від шоку, а югослави продовжували контролювати й м’яч, і сценарій гри.

Світові інформагентства розтиражували апофеоз цього протистояння світлиною, на якій відбитий невтримний плач воротаря французів. Але, як кажуть, Париж сльозам не вірить, і збірна Франції, яка вважалася одним з головних фаворитів турніру, поїхала грати за третє місце в Марсель.

Підсумковий рахунок 5: 4 дотепер є рекордом результативності фінальних стадій чемпіонатів Європи. Він належить до тієї категорії рекордів, які навряд чи колись будуть побиті, оскільки епоха «романтичного футболу», а з нею й великі рахунки футбольних матчів, канули в Лету.

Програш французів підкосив і без того не дуже вражаючу фінансову сторону Кубка європейських націй. Хоч би це дивно звучало, але із глядацької й з організаторської точки зору фінальний турнір першого ЄВРО взагалі вийшов провальним. Якщо на півфінали на «Велодромі» і «Парк Де Пренс» збиралося по 25–26 тисяч глядачів, то фінал зміг похвалитися лише менш ніж 18 тисячами заповнених місць, а матч за третє місце за участю французів зібрав на трибуни взагалі жалюгідні 9400 глядачів.

Гарячі мешканці півдня, які зібралися 9 червня 1960 року на трибунах марсельського «Велодрому», аж ніяк не підтримували свою команду. Як тільки м’яч попадав до французів, усі дев’ять тисяч їхніх уболівальників починали несамовито свистіти, висловлюючи тим самим обурення грою своїх кумирів. Та й кумирами Етт і компанія бути одразу перестали – після спокійної перемоги збірної Чехословаччини над деморалізованими французами, уболівальники господарів вітали бронзових призерів першого Кубка Європи оплесками. Сказати щось видатне про саму гру важко: господарі турніру весь матч тільки й чекали, коли ж він закінчиться, а чехи зі словаками приєдналися до них після першого ж забитого м’яча на 58 хвилині.

Фінальний матч на «Парк Де Пренс», як ми вже зазначили, пройшов при напівпорожніх трибунах. Зіграло тут свою роль і розчарування французької публіки, яка ще не відійшла від драматичної розв’язки півфінальної зустрічі за участі своїх улюбленців, і дрібний дощ, що почався із самого ранку та поливав стадіон увесь день 10 червня. День, як виявилося пізніше, історичної перемоги радянського футболу. До того ж не варто забувати, що Кубок Європи проводився вперше, і вболівальники ставилися до даного змагання досить скептично.

Неприємна погода зіпсувала настрій не лише вболівальникам, але й самим гравцям. Більше півстоліття тому не було ані критих стадіонів, ані сучасних дренажних систем. А тому команди вийшли на важезний промоклий газон, на якому було вкрай складно показати іскрометний і швидкий футбол.

На додачу югослави вирішили чи то налякати, чи то зламати атакуючу трійцю збірної СРСР – за перші півгодини арбітр зафіксував 14 порушень правил з їхнього боку. Найбільше діставалося вибуховому форварду Віктору Понєдєльніку – його нещадно бив по ногах Йован Міладінович, за що наприкінці першого тайму одержав жовту картку. Подібне покарання піввіку назад було нечуваною рідкістю й використовувалося при випадках відвертого хуліганства.

Але не варто думати, що югославська команда вийшла просто «косити» олімпійських чемпіонів, не маючи серйозних аргументів у спортивній боротьбі. Атакуюче тріо Єркович – Галіч – Костіч раз по раз турбувало захист збірної СРСР, змушуючи працювати на повну як захисників, так і Яшина. Саме югослави були ближчими до того, аби відкрити рахунок: спочатку на 17-й хвилині Лев Яшин лише кінчиками пальців дістав м’яч із «дев’ятки» після сильного удару Галіча, а потім наш воротар витягнув у нижньому куті м’яч після небезпечного удару зі штрафного у виконанні Костіча.

Радянські футболісти вперше створили гострий епізод наприкінці напівгодини гри – це Валентин Іванов чудовою передачею вивів до воріт Понєдєльніка, однак той став зміщуватися до лицьової лініїї, оббігаючи воротаря. Югославський голкіпер Благе Відінич у цьому епізоді зіграв як справжній захисник, покинувши штрафну й вибивши м’яча в аут у підкаті.

Перший тайм котився до закономірної нічиєї, аж тут, як грім серед ясного неба, трапився «гол у роздягальню» від збірної Югославії. Призвела до узяття воріт Яшина ціла вервечка неузгодженостей і помилок. Спочатку Масльонкін на фланзі програв забіг Єрковичу, який від кутового прапорця прострілив у центр, практично не цілячись. Яшин, який завжди впевненіше почував себе на лінії, ніж на виходах, на м’яч не пішов, а капітан збірної Ігор Нетто хоч і випередив настирного Галіча, але вибив м’яча відверто неоковирно. У результаті від стегна Нетто м’яч відскочив у голову Галічу, а від тієї – у незахищений ближній кут. Оскільки все це відбулося буквально в 4 метрах від воріт, жоден воротар зреагувати б просто не встиг. От і Леву Яшину залишилося лише спостерігати, як м’яч опускається в сітку.

Уже не знаю, які слова звучали в роздягальні збірної СРСР у перерві, але на другий тайм футболісти Країни Рад вийшли як на «останній і рішучий бій». Югослави опинилися притиснутими до власних воріт і, не витримавши натиску, досить швидко пропустили гол. Валентин Бубукін підібрав м’яча у районі центрального кола, наблизився до штрафної суперника й потужно пробив метрів з 25-ти. Удар прийшовся точно у воротаря Відінича, однак зафіксувати мокрий м’яч останньому не вдалося, а першим на добиванні опинився Слава Метревели, який другої спроби голкіперу не залишив.

Радянські футболісти, натхнені успіхом, уже не випускали ініціативи з рук. До кінця основного часу збірна СРСР мала для узяття воріт два відмінні моменти, але жодним так і не скористалася. У першому випадку непогано підключитися до атаки вдалося лівому захисникові Анатолію Крутікову – його навіс, що перетворився в складний удар, з величезними зусиллями парирував Відінич. А за три хвилини до кінця основного часу незбагненним чином по порожніх воротах із чотирьох метрів промахнувся герой півфіналу Іванов.

Нагадаю, що згідно із правилами тих років, у випадку, якщо в кубковому протистоянні фіксувалася нічия, призначався додатковий час. Якщо ж за додаткових півгодини переможця виявити не вдавалося, команди відправлялися готуватися до перегравання. Про футбольну лотерею у вигляді післяматчевих пенальті тоді ще не чули.

Обидві команди вже після основного часу були настільки виснажені боротьбою, мокрим полем і розчавлені відповідальністю, що додатковий час став скоріше тривалим очікуванням можливості сісти й відпочити, ніж низкою небезпечних моментів. Проте радянській команді вдалася одна-єдина атака, яка й принесла їй золоті медалі. На 113-й хвилині двожильний Месхі прорвався лівим флангом зі своєї половини поля, обійшовши по ходу двох суперників, і видав ідеальну по точності передачу в штрафну, де Понєдєльнік, звільнившись від опіки захисників, пробив чолом у протихід воротареві. Югославські захисники настільки втомилися, що навіть не намагалися перешкодити цьому удару.

Незабаром англійський рефері Артур Елліс підняв руки догори й тим самим просигналізував: переможцем першого розіграшу Кубка Європи стала збірна СРСР. І радянські футболісти, і югославські падали на промокле поле «Парк Де Пренс» і плакали: хто від радості, хто від гіркоти розчарування.

А вже за п’ятнадцять хвилин переможці передавали один одному новенький трофей – той самий срібний кубок майстра Шабійона, який був названий на честь Анрі Делоне. Зробивши коло пошани уздовж трибун, радянські гравці пішли в роздягальні під овації нечисленної публіки, яка змогла дочекатися під дощем розв’язки цього драматичного матчу.

Паризька газета «Л’Екіп» так писала про фінальну гру: «Публіку з перших хвилин захопив азарт і гостра напружена боротьба, від якої було важко відірвати око і яка викликала величезне щиросердечне хвилювання й напругу. Для всіх стало очевидним, що так і повинне бути у фінальному матчі на Кубок Європи. Росіяни і югослави виконали свій спортивний обов’язок – віддали всі сили заради перемоги. Вони грали по-справжньому із самого початку».

Звичайно, завоювавши Кубок Анрі Делоне й привізши його до Москви, футболісти й тренери збірної СРСР не могли й здогадуватися, що цей успіх стане останнім на довгі роки. Взявши участь практично у всіх наступних фінальних турнірах, крім одного, команди СРСР / СНД / Росії ще тричі завоюють срібло, але жодного разу так і не триматимуть більше в руках головний європейський футбольний трофей. Що ж до української команди, то єдине її ЄВРО буде домашнім і відзначиться єдиною перемогою.

Усі ігри фінальної частини

6 липня 1960, Марсель. 25 184 глядача. Півфінал. Чехословаччина – СРСР 0: 3 (Іванов, 35ʹ, 58ʹ, Понєдєльнік 64ʹ).

Арбітр – Чезаре Йонні (Італія).

Чехословаччина – Шройф, Шафранек, Поплухар, Новак, Бубернік, Масопуст, Войта, Бубнік, Квашняк, Моравчик, Долинський. Тренер – Р. Витлачил

СРСР – Яшин, Чохелі, Масльонкін, Крутіков, Войнов, Нетто (к), Метревелі, Іванов, Понєдєльнік, Бубукін, Месхі. Тренер – Г. Качалін.

6 липня 1960, Париж. 26 370 глядачів. Півфінал. Франція – Югославія 4:5 (Венсан 12ʹ, Етт 43ʹ, 62ʹ, Вісньескі 53ʹ – Галіч 11ʹ, Жанетич 55ʹ, Кнез 75ʹ, Єркович 78ʹ, 79ʹ).

Арбітр – Гастон Гранден (Бельгія).

Югославія – Шошкіч, Дуркович, Юсуфі, Жанетич, Зебец, Перушич, Кнез, Єркович, Галіч, Шекуларац, Костіч. Тренерська комісія – Л. Ловріч, Д. Ніколіч, О. Тирнанич.

Франція – Ламія, Вендлінг, Ербен, Родзік, Марсель, Феррьє, Отт, Мюллер, Вісньескі, Стівенар, Венсан. Тренер – А. Батте.

9 липня 1960, Марсель. 9 438 глядачів. Матч за 3 місце. Чехословаччина – Франція 2: 0 (Бубнік 58ʹ, Павлович 88ʹ).

Арбітр – Чезаре Йонні (Італія).

Чехословаччина – Шройф, Шафранек, Поплухар, Новак, Бубернік, Масопуст, Павлович, Войта, Мольнар, Бубнік, Долинський. Тренер – Р. Витлачил.

Франція – Теяндье, Родзік, Жонке, Шорда, Марсель, Сьятка, Етт, Дуї, Вісньескі, Стівенар, Венсан. Тренер – А. Батте.

10 липня 1960, Париж. 17 966 глядачів. Фінал. СРСР – Югославія 2: 1 (доп. час) (Метревелі 49ʹ, Понєдєльнік 113ʹ – Галіч 43ʹ).

Арбітр – Артур Едвард Елліс (Англія).

СРСР – Яшин, Чохелі, Масльонкін, Крутіков, Войнов, Нетто (к), Метревелі, Вал. Іванов, Понєдєльнік, Бубукін, Месхі. Тренер – Г. Качалін.

Югославія – Відінич, Дуркович, Юсуфі, Жанетич, Міладінович, Перушич, Шекуларац, Єркович, Галіч, Матуш, Костіч. Тренерська комісія – Л. Ловріч, Д. Ніколіч, А. Тирнанич.

Заявки команд-призерів фінального турніру

Збірна СРСР

Воротарі:

Лев Яшин 22.10.1929 «Динамо» (Москва).

Володимир Маслаченко 05.03.1936 «Локомотив» (Москва).

Захисники:

Володимир Кесарєв 26.02.1930 «Динамо» (Москва).

Анатолій Масльонкін 29.06.1930 «Спартак» (Москва).

Гіві Чохелі 27.06.1937 «Динамо» (Тбілісі).

Анатолій Крутіков 21.09.1933 «Спартак» (Москва).

Півзахисники:

Віктор Царьов 02.06.1931 «Динамо» (Москва).

Юрій Войнов 29.11.1931 «Динамо» (Київ).

Ігор Нетто 09.01.1930 «Спартак» (Москва).

Нападники:

Слава Метревелі 30.05.1936 «Торпедо» (Москва).

Віктор Понєдєльнік 22.05.1937 «СКА» (Ростов).

Валентин Іванов 19.11.1934 «Торпедо» (Москва).

Валентин Бубукін 23.04.1933 «Локомотив» (Москва).

Михайло Месхі 12.01.1937 «Динамо» (Тбілісі).

Герман Апухтін 12.06.1936 «ЦСКА» (Москва).

Заур Калоєв 24.03.1931 «Динамо» (Тбілісі).

Юрій Ковальов 06.02.1934 «Динамо» (Київ).

Тренер:

Гавриїл Качалін 04.01.1911.

Збірна Югославії

Воротарі:

Мілутін Шошкич 31.12.1937 «Партизан» (Белград).

Благе Відінич 11.06.1934 «Раднички» (Белград).

Захисники:

Владімір Дурковіч 06.11.1937 «Црвєна звєзда» (Белград).

Фахрудин Юсуфі 08.12.1939 «Партизан» (Белград).

Пекуче Ніколіч 16.10.1936 «Войводина» (Новини Сад).

Антові Жанетич 18.11.1936 «Хайдук» (Сплит).

Півзахисники:

Йован Міладінович 30.01.1939 «Црвєна звєзда» (Белград).

Бранко Зебец 17.05.1929 «Црвєна звєзда» (Белград).

Желько Перушич 23.03.1936 «Динамо» (Загреб).

Доброслав Крстич 05.02.1932 «Войводина» (Новини Сад).

Томіслав Кнез 05.06.1935 «Борац» (Лазня Лука).

Драгослав Шекуларац 30.11.1937 «Црвєна звєзда» (Белград).

Нападники:

Боривоє Костіч 14.06.1930 «Црвєна звєзда» (Белград).

Мілан Галіч 08.03.1938 «Партизан» (Белград).

Дражен Єркович 06.08.1936 «Динамо» (Загреб).

Желько Матуш 09.08.1935 «Динамо» (Загреб).

Мухамед Муйіч 25.04.1933 «Вележ» (Мостар).

Андрія Анкович 16.07.1938 «Хайдук» (Сплит).

Звездан Чебинац 08.12.1939 «Партизан» (Белград).

Томислав Црнкович 17.06.1929 «Динамо» (Загреб).

Тренерська комісія:

Любомир Ловріч 28.05.1920.

Драгомир Ніколіч 1921.

Олександр Тирнанич 15.07.1911.

Збірна Чехословаччини

Воротарі:

Віліам Шройф 02.08.1931 «Слован» (Братислава).

Юстин Яворек 14.09.1936 «Червена гвєзда» (Братислава).

Захисники:

Франтішек Шафранек 02.01.1931 «Дукла» (Прага).

Ладіслав Новак 05.12.1931 «Дукла» (Прага).

Іржи Тихі 06.12.1933 «Червена гвєзда» (Братислава).

Ян Поплухар 12.09.1935 «Слован» (Братислава).

Півзахисники:

Тітус Бубернік 12.10.1933 «Червена гвєзда» (Братислава).

Сватоплук Плускал 28.10.1930 «Дукла» (Прага).

Йозеф Масопуст 09.12.1931 «Дукла» (Прага).

Антон Моравчик 03.06.1931 «Слован» (Братислава).

Нападники:

Ладіслав Павлович 08.04.1926 «Татран» (Прешов).

Йозеф Войта 19.04.1935 «Спартак-Соколово» (Прага).

Йозеф Ваценовскі 09.07.1937 «Дукла» (Прага).

Андрій Квашняк 19.05.1936 «Спартак-Соколово» (Прага).

Властиміл Бубнік 18.03.1931 «Руда Гвєзда» (Брно).

Павол Мольнар 13.02.1936 «Слован» (Братислава).

Мілан Долинський 14.07.1935 «Червена гвєзда» (Братислава).

Тренер:

Рудольф Витлачил 09.02.1912.

Збірна Франції

Воротарі:

Жорж Ламія 14.03.1933 «Олімпік Г. К.» (Ніцца).

Франсуа Реметтер 08.08.1928 «ФК Лімож» (Лімож).

Жан Тайандьє 22.01.1938 «Расінг» (Лан).

Захисники:

Бруно Родзік 29.05.1935 «Черід» (Реймс).

Андре Шорда 27.02.1938 «Олімпік Г. К.» (Ніцца).

Жан Вендлінг 29.04.1934 «Черід» (Реймс).

Раймон Кельбель 31.01.1932 «ФК Лімож» (Лімож).

Робер Ербен 30.03.1939 «АС Сент-Етьєн» (Сент-Етьєн).

Рене Феррьє 07.12.1936 «АС Сент-Етьєн» (Сент-Етьєн).

Півзахисники:

Жан-Жак Марсель 13.06.1931 «Спортінг» (Тулон).

Робер Сіатка 20.06.1934 «Черід» (Реймс).

Робер Жонке 03.05.1935 «Черід» (Реймс).

Люсьєн Мюллер 03.09.1934 «Черід» (Реймс).

Пьєр Грийє 21.03.1932 «Расинг» (Лан).

Мішель Стівенар 21.09.1937 «Расинг» (Лан).

Нападаючі:

Раймон Копа (Копашевскі). 13.10.1931 «Черід» (Реймс).