Син

– Це відповідає місцю, де з води стирчать валуни, – відзначила Карі.

– Він пролежав на тих валунах якийсь час, перш ніж течія підхопила його і віднесла. Я не рухався з місця. Якби ті пацани знали, що я їх бачив…

– Але ти їх бачив, – сказав Симон. – І настільки зблизька, що ти був би в змозі упізнати їх.

Їлберґ заперечно похитав головою.

– Жодної надії. Я вже забув, які вони були на вигляд. Це у мене від того, що ширяюсь усім, що мені в руки потрапляє, розумієте, про що я? З мізками не дружу.

– Бачу, ти оцінюєш цю обставину як позитивну… – промовив Симон, потираючи обличчя.

– А звідки відомо, що вони люди Нестора? – нетерпляче тупцювала на місці Карі.

– З їхньої одяганки, – сказав Їлберґ. – Пацани були вбрані однаково, наче вони поцупили партію чорних строїв, призначених для Асоціації норвезьких похоронних бюро.

Він перекинув язиком у себе в роті тютюнову жуйку.

– Розумієте, про що я?

– Справа знову пріоритетна, – сказав Симон у машині на зворотному шляху у відділок, звертаючись до Карі. – Ти маєш з’ясувати кожен крок Волана упродовж сорока восьми годин до миті його вбивства і представити мені повний список… я маю на увазі всіх, з ким він контактував.

– Гаразд, – відповіла Карі.

Вони проїхали Блоо й зупинилися, щоб пропустити юрму юних пішоходів. Неформали прямують на концерт, подумав Симон і, подивившись у бік парку Куба, побачив велетенський екран, установлений над відкритою сценою. Карі тим часом телефонувала батькові, щоб повідомити, що не прийде на вечерю. У Кубі крутили чорно-біле кіно. Давні кадри Осло. Схоже на п’ятдесяті. Часи, які Симон пам’ятав з власного дитинства. Неформалам стрічка, ймовірно, видавалась просто курйозною: щось із минулого, зовсім невинне і, либонь, чарівливе. Чути було сміх.

– Я хотіла про дещо спитати, – почала Карі. – Ти сказав Їлберґу, мовляв, якби ми притягли його на допит, Нестор дізнався б про це. Ти серйозно це казав?

– А ти як гадаєш? – запитав Симон, розганяючи машину в бік Гаусманнс-гате.

– Я не знаю. Але прозвучало це в твоїх устах переконливо.

– Ніхто не знає. Це давня історія. Упродовж багатьох років ходили чутки про зрадника в поліції, «крота», який зливає конфіденційну інформацію особі, начебто відповідальній за більшу частину всього обсягу нарко- і сексконтрабанди в Осло. Та хоч скільки було за весь цей час розмов, однак ніхто не представив жодних матеріалів на доказ того, що той «кріт» і ота особа справді існують.

– І що то за особа?

Симон подивився у вікно.

– Ми називали його Твілінґен.

– А, Твілінґен, – повторила Карі. – Про нього згадували у відділі боротьби з наркотиками. Дещо подібне до привидів Їлберґа в Центрі Іла. А він був справжній?

– Ох, Твілінґен справжній.

– Ну, а як щодо «крота»?

– Гм… Чоловік на ім’я Аб Лофтус наклав на себе руки й залишив передсмертну записку, в якій стверджував, що він і є зрадник.

– Хіба це не переконливий доказ?

– Не для мене.

– Чому ні?

– Тому що Аб Лофтус був найменш корумпованим офіцером, який будь-коли служив у поліції Осло.

– Звідки тобі знати?

Симон зупинився на червоне світло на Стургата. Морок, здавалося, витікав із будинків навколо них, а з мороком виходили істоти ночі. Вони човгали провулками або стояли, притулившись до стін у під’їздах, де гупала музика, чи сиділи в автомобілях, вистромляючи лікоть з бічного вікна. Пожадливі, голодні погляди. Мисливці.

– Він був моїм найближчим другом.

Йоганнес перевірив час. Десять на одинадцяту. За десять хвилин повне блокування дверей. Інші в’язні вже замкнені в своїх камерах, а його буде замкнено вручну, щойно він закінчить свій останній тур прибирання об одинадцятій. Дивна річ. Коли ти вже тривалий час пробув у в’язниці, дні починають спливати так швидко, наче хвилини, а красуні в календарі на стіні твоєї камери ледве встигають за гарячковим чергуванням місяців. Але ця остання година тяглася для Йоганнеса, наче рік. Довгий, жахливий рік.

Він увійшов у кімнату стеження, в диспетчерську.

Там чергували троє наглядачів – на одного менше, ніж удень. Пружини в кріслі рипнули, коли один з них відвернувся від моніторів.

– Йоганнесе, добрий вечір.

То був Гейр Ґолдсруд. Він виштовхнув ногою з-під столу відро для сміття. Автоматичний рух. Молодий начальник зміни допомагає старому прибиральникові з задерев’янілою спиною. Йоганнес завжди любив Гейра Ґолдсруда. Він витягнув з кишені пістолет і націлив його Ґолдсруду в обличчя.

– Круто. Де таку цяцьку взяв? – сказав один з інших наглядачів, блондин, який грав у футбол за Гасле-Льорен у третьому дивізіоні.

Йоганнес не відповів, а натомість і далі цілився в обрану точку у Ґолдсруда між очима.

– То дай лишень прикурити, га? – взяв у зуби незапалену цигарку третій наглядач.

– Йоганнесе, прибери це геть, – тихо, не кліпаючи очима, промовив Ґолдсруд.

І Йоганнес побачив, що він зрозумів. Це не була галантерейна дрібничка, дешева запальничка.

– Правильний ґеджет для Джеймса Бонда. Скільки ти хочеш за нього? – Футболіст уже підвівся і рушив був до Йоганнеса, щоб ліпше роздивитись.

Йоганнес перевів маленький пістолет на один з моніторів під стелею і натиснув на курок. Він не знав, чого чекати, і був так само вражений, як і решта, коли розлігся вибух і екран розлетівся на дрібні скалки.

Футболіст став, як укопаний.

– Усім на підлогу!

Природа обдарувала Йоганнеса розгонистим баритоном, але зараз голос його пролунав, наче вереск істеричної баби.

Попри те, наказ був виконаний. Усвідомлення того, що перед вами відчайдух зі смертельною зброєю в руках, діє сильніше за найавторитетніший голос. Усі троє вмить опустились на коліна і заклали руки за голови – так, ніби це відбувались навчальні заняття, ніби вони відпрацьовували дії у відповідь на погрози зброєю. Вони, можливо, й відпрацьовували. Вони знали, що цілковита капітуляція є єдиною адекватною відповіддю. І, напевне, єдино прийнятною для їхнього рівня зарплатні.

– Лягайте на підлогу. Долілиць!

Вони виконали слово в слово. Наче за помахом чарівної палички.

Він оглянув панель управління. Знайшов кнопку, що відмикала і замикала двері до камер. Тоді ту, яка блокувала шлюзи й обидва входи-виходи. І нарешті велику червону кнопку – універсальну, – ту, яка відмикала всі до одної двері і могла застосовуватись тільки в разі пожежі. Він натиснув цю кнопку. Протяжний сигнал повідомив, що вся в’язниця відімкнена. І враз кумедна річ спала йому на думку. Це ж саме те, чого він завжди прагнув. Стояти капітаном на містку свого корабля.

– Так і лежати долілиць, – наказав він голосом, що вже набрав сили. – Якщо хтось із вас намагатиметься зупинити мене, я і мої спільники помстимося вам і вашим родинам. Пам’ятайте, хлопці, що я все знаю про вас. Тріне, Вальбор…

Він перерахував імена їхніх дружин і дітей, школи їхніх малюків, їхні захоплення, адреси, за якими кожен з них мешкав, – інформацію, накопичену впродовж років мимоволі, завдяки щоденному спогляданню моніторів. Закінчивши свій монолог, він залишив їх. Вийшов з дверей диспетчерської, а тоді кинувся бігти. Він помчав коридором, потім униз, поверхом нижче. Рвонув на себе перші двері. Вони піддалися. Він побіг далі, наступним коридором. Серце скажено калатало, він стільки часу не займався фізкультурою, не тримав себе у належній формі. Гаразд, він мав намір почати нині. Другі двері теж відчинились. Його ноги відмовлялися далі рухатись так швидко. Можливо, давався взнаки рак, можливо, він уже проник у його м’язи й ослабив їх. Треті двері вели до шлюзу. Відлічуючи секунди, він чекав, доки попередні двері з низьким гуком зачинялися за ним. Він дивився в глибину коридору, в бік перевдягалень персоналу. Коли він, нарешті, почув, що двері за ним зачинилися, він схопив клямку наступних дверей перед собою. Натиснув на неї і потягнув двері на себе.

Марно.

Прокляття! Він потягнув сильніше. Двері не піддавалися ні на міліметр.

Він подивився на білу пластину сенсора біля дверей. Притиснув до нього вказівний палець. Індикатор секунди на дві засвітився жовтим, розмірковуючи, тоді спалахнуло червоне світло. Йоганнес знав: це означає, що його відбитки пальців не розпізнані, але він таки знову спробував відчинити двері. Він у пастці. Поразка. Він опустився перед дверима навколішки.

І тієї самої миті почув голос Гейра Ґолдсруда:

– Йоганнесе, вибачай.

Голос, що долинав із селектора у верхній частині стіни, здавався напрочуд спокійним, майже розрадливим.

– Йоганнесе, ми просто виконуємо кожен свою роботу. Якби ми зраджували свій обов’язок щоразу, коли хтось загрожує нашим сім’ям, то в усій Норвегії не залишилось би кому працювати по в’язницях. Не метушись, ми зараз прийдемо і заберемо тебе. Ти просунь пістолет через ґрати, щоб ми не мусили пускати на тебе газ, згода?

Йоганнес подивився в камеру. Бачать вони відчай на його обличчі? Чи бачать полегшення? Полегшення від того, що втеча його закінчилася тут і що життя триватиме так само, як раніше. Більш-менш так само. Про миття підлог нагорі, звісна річ, доведеться забути.

Він проштовхнув позолочений пістолет крізь решітку. Потім ліг на підлогу, заклав руки за голову і згорнувся калачиком, як бджола, яка щойно викинула своє єдине жало. Та коли він заплющив очі, то не почув виття гієн і не був на борту літака, що піднімався до верхів’їв гори Кіліманджаро. Він був ніде, і до того – живий. Він був тут.

Розділ 11

Було ще тільки пів на восьму ранку, і на паркінг у дворі Статена лив дощ.

– Це було питання часу, – сказав Арілд Франк, притримуючи відчиненими двері чорного ходу. – Алкоголіки, наркомани – вони всі безвольні люди. Я знаю, такий погляд несучасний, але можеш мені вірити, бо я їх добре знаю.

– Аби підписав зізнання, а решта мені байдуже.

Ейнар Харнес уже увійшов був, але мусив відступити вбік, щоб випустити трьох тюремників, що саме виходили після чергування.

– Я навіть думаю сьогодні ввечері відзначити це кількома келихами іскристого.

– Он як! Тобі так щедро платять?

– Коли я побачив твою машину, то зрозумів, що мені слід би підняти свої гонорари, – посміхнувся адвокат, киваючи у бік «порша-каєна» на паркінгу. – Я назвав це доплатою за брудну роботу, і Нестор сказав, що…

– Цить!

Франк простягнув руку, зупиняючи Харнеса, щоб дозволити вийти ще кільком тюремним службовцям. Більшість чоловіків перевдяглися в цивільне, але деякі так поспішали повернутись додому з нічної зміни, що побігли до своїх машин, так і не скинувши зелену уніформу Статена. Один з таких – у довгому пальті, накинутому поверх уніформи, зміряв Харнеса швидким поглядом. Адвокат подумав, що десь бачив його раніше. Але якщо він сам не здатен був поєднати знайоме обличчя з конкретним ім’ям, то був упевнений натомість, що цей чоловік точно знає його ім’я: сумнівної слави адвокат, прізвище якого вигулькує в новинах у зв’язку з так само сумнівними справами. Можливо, цей чоловік, а разом з ним інші, такі як він, почали питати себе: чого це Харнес вчащає у Статен з чорного ходу? А це навряд чи поліпшить адвокатове реноме, надто якщо вони почули його згадку про Нестора…

Франк провів Харнеса через кілька дверей, аж доки вони досягли сходів на другий поверх.

Нестор ясно дав зрозуміти, що зізнання має бути підписане сьогодні. Якщо розслідування в справі Морсанд не згорнути негайно, поліція може натрапити на нові факти, які зроблять зізнання Сонні менш переконливим. Як Нестор сприймає цю ситуацію, Харнес не знав, та не дуже й хотів знати.

Кабінет начальника в’язниці був, звісна річ, найбільший, але з кабінету помічника начальника в’язниці відкривався мальовничий вид на мечеть і Екебергосен [12]. Кабінет розташовувався у кінці коридору і був оздоблений огидними картинами молодої художниці, що спеціалізувалась на живописанні квітів та обговоренні свого лібідо з бульварною пресою.

Франк натиснув кнопку селекторного зв’язку і попросив привести в’язня з камери 317.

– Мільйон двісті тисяч крон, – промовив Франк.

– Закладаюсь, половина цієї суми – за значок «порш» на капоті, – відгукнувся Харнес.

– Так, а інша половина пішла в уряд у вигляді податків, – зітхнув Франк і плюхнувся в незвичне, з високою спинкою офісне крісло.

«Наче трон», – подумав Харнес.

Постукали у двері.

– Увійдіть! – дозволив Франк.

У дверях постав тюремник з кашкетом під пахвою і мляво віддав честь. Харнеса завжди дивувало, яким чином Франк змушує свій персонал до дотримання військових ритуалів в умовах сучасного робочого місця. Цікаво, з якими ще правилами вони повинні тут миритись?

– Слухаю тебе, Ґолдсруде?

– Прошу вибачити, я лише дізнатись – може, у вас є якісь запитання з приводу мого рапорту про нічний інцидент?

– Я ще не мав нагоди переглянути рапорт. Та коли вже ти тут… Є щось, про що я маю знати?

– Нічого особливого, за винятком невдалої спроби втечі. Думаю, так її можна кваліфікувати.

Франк склав долоні разом і посміхнувся.

– Приємно чути, що наші вихованці демонструють таку ініціативу і підприємливість. Хто і в який спосіб?

– Йоганнес Холден, із камери двісті…

– …238. Дідуган? Невже?

– Він десь роздобув пістолет. Я думаю, у нього сталося миттєве потьмарення розуму. Я просто зайшов сказати, що весь інцидент насправді розгортався набагато менш драматично, ніж можна зрозуміти з рапорту. Якщо бажаєте знати мою думку, м’яких заходів мало б вистачити. Чоловік гарно виконував свою роботу протягом багатьох років, і…

– Завоювання чиєїсь довіри – це кмітливий крок, якщо на меті – заскочити цих людей зненацька. Бо, я так розумію, саме так він вчинив?

– Річ у тім, бачте, що…

– Ти хочеш сказати, що ви дозволили обвести себе круг пальця? Ґолдсруде! Як далеко він дістався?

Харнесу жаль було тюремника, який безпорадно витирав указівним пальцем спітнілу верхню губу. Харнес завжди співчував тим, чиї позиції бували слабкими. Він з ними асоціював себе самого, міг легко уявити себе на їхньому місці.

– До шлюзу. Але ж все одно не було реальної загрози, що він проскочить повз охоронців, навіть якби він вибрався з корпусу. Блокпост обладнаний куленепробивним склом й автоматними амбразурами, і…

– Дякую, що розтлумачив, Ґолдсруде, але я практично спроектував цю в’язницю. І я думаю, ти маєш слабкість до цього дідка, якому ти надміру потураєш. Я утримаюсь від подальших висновків, доки не прочитаю твій рапорт, але вся ваша зміна має підготуватись до серйозної розмови. А щодо Йоганнеса, то ми не можемо з ним маніжитись: наша клієнтура така, що не промине скористатися з найменшої ознаки нашої слабкості. Зрозумів?

– Так точно.

Задзвонив телефон.

– Можеш іти, – сказав Франк і підняв слухавку.

Харнес очікував побачити військове салютування зі стройовим поворотом, але Ґолдсруд вийшов з кабінету по-цивільному. Адвокат на мить замислився, спостерігаючи за ним, і аж підскочив, коли Арілд Франк гаркнув:

– Що, в біса, значить «пропав»?!

Франк дивився на застелене ліжко в камері 317. Перед ліжком стояла пара сандалій. На тумбочці лежала Біблія, на столі – одноразовий шприц у неторканій пластиковій упаковці, на стільці – біла сорочка. Оце й усе. Проте наглядач за спиною у Франка констатував очевидне:

– Його тут немає.

Франк подивився на годинник. Двері камер не будуть відімкнені ще чотирнадцять хвилин. Таким чином, відсутній в’язень не може перебувати в жодному із загальних приміщень.

– Мабуть, він залишив свою камеру, коли Йоганнес відімкнув усі двері вчора ввечері з диспетчерської, – припустив Ґолдсруд, стоячи в дверях.

– Боже милостивий! – прошепотів Харнес і за звичкою притиснув пальцем перенісся, ніби поправляючи окуляри, що там сиділи, аж доки він торік сплатив п’ятнадцять тисяч крон готівкою за лазерну хірургію в Таїланді. – Якщо він зник…

– Стули пельку, – прошипів Франк. – Він не проскочить повз охоронців. Він іще десь тут. Ґолдсруде, підняти тривогу! Блокувати всі без винятку двері – ніхто не заходить і не виходить!

– Але я маю відвезти своїх малих до…

– Включаючи тебе.

– А як бути з поліцією? – похопився один із співробітників в’язниці. – Їх же належить поінформувати?

– Ні! – гаркнув Франк. – Лофтус іще на території Статена, я сказав! Нікому ні звуку!

Арілд Франк люто зиркнув на старого. Він замкнув за собою двері, попередньо переконавшись, що поблизу немає нікого з тюремної обслуги.

– Де Сонні?

Йоганнес лежав на своєму ліжку, протираючи очі від сну.

– Хіба він не в своїй камері?

– Ти сам знаєш, що його там немає.

– Тоді він, мабуть, утік.

Нахилившись, Франк схопив старого за футболку і «за петельки» притягнув до себе.

– Проковтни свої смішки, Йоганнесе! Я знаю, що охорона за межами корпусу нічого не бачила, так що він має бути десь тут. І якщо ти зараз не скажеш мені, де він є, можеш забути про лікування свого раку.

Франк помітив вираз здивування на обличчі старого.

– А! Не тіш себе ілюзіями про лікарську таємницю – у мене скрізь очі і вуха. То де він може бути?

Франк відпустив Йоганнеса, і той упав головою на подушку. Старий пригладив своє ріденьке волосся і зчепив долоні за потилицею. Відкашлявся.

– Знаєш, гере начальнику, що? Я думаю, що прожив достатньо. На волі ніхто мене не чекає. А мої гріхи мені тепер відпущені, так що вперше я маю нагоду піти нагору, а не під спід. Може, мені слід-таки цим скористатися, доки є шанс? Як гадаєш, гере начальнику?

Арілд Франк скреготнув зубами так, що мало пломби не повилітали.

– Я гадаю, Йоганнесе, що жоден з твоїх гріхів не був відпущений. Бо за Бога тут я, і я можу тобі гарантувати повільну і болісну смерть від раку. Я подбаю, щоб ти гибів тут, у цій камері, тимчасом як тебе пожиратиме рак, і щоб ти навіть здалеку не побачив ані крихти знеболювальних. І ти, повір мені, не будеш першим.

– Нехай ліпше так, ніж у те пекло, яке тобі, начальнику, чорти розтоплюють.

Франк не був упевнений, що булькання, яке вирвалося з горла старого, було передсмертним хрипом, а може, сміхом.

На зворотному шляху до камери 317 Франк по рації уточнив стан речей. Так само жодних слідів Сонні Лофтуса. Франк усвідомлював, що дуже скоро керівництво в’язниці змушене буде оголосити втікача у розшук.

Він увійшов до камери 317, важко опустився на ліжко й обвів поглядом підлогу, стіни і стелю. Він не міг, нехай йому грець, повірити в це. Він схопив Біблію з тумбочки і жбурнув нею об стіну. Книга, розгорнувшись, упала на підлогу. Він знав, що Волан проносив у Бібліях героїн, тож без подиву вздрів понівечені наскрізь сторінки. Пошкоджене віровчення, розірвані речення, що втратили сенс.

Він вилаявся і жбурнув об стіну подушкою.

Він дивився, як вона приземлилась на підлогу. Він вирячився на волосся, що з неї вилізло. Рудувате волосся, схоже на жмутки нечесаної бороди і пасма якогось довгого прядива. Він копнув подушку. З неї вилізло ще більше сплутаного брудно-русявого волосся.

Коротка стрижка. Свіжопоголений.

Тієї ж таки миті він нарешті наче прозрів.

– Нічна зміна! – заволав у рацію. – Перевірити всіх офіцерів, що пішли після нічного чергування!

Франк глянув на годинник. Восьма десять ранку. Він знав тепер, що сталося. І знав, що тепер уже запізно щось робити. Він підвівся і копнув стілець з такою силою, що той врізався у дзеркало з протиударного скла коло дверей.

Водій автобуса дивився на офіцера пенітенціарної служби, що спантеличено розглядав квиток і п’ятдесят крон, отримані як решта з його стокронової банкноти. Що чоловік служить у тюремній системі, можна було визначити за уніформою, яку він мав на собі під довгим пальтом, та ідентифікаційною карткою з прізвищем Сьоренсен і не схожим на нього фото.

– Давно цим автобусом не їздив, еге? – запитав водій автобуса.

Недбало підстрижений офіцер ствердно кивнув.

– Якщо купити проїзний заздалегідь, то за поїздку виходить усього двадцять шість крон, – пояснив водій, але з виразу обличчя пасажира зрозумів, що навіть така ціна видалась йому грабіжницькою. Це була типова реакція тих, хто не їздив автобусом в Осло впродовж кількох років.

– Дякую за інформацію, – озвався пасажир.

Від’їжджаючи від тротуару, водій автобуса простежив у дзеркало заднього огляду за тюремником, який пройшов у глибину салону. Водій не знав, чим його той так зацікавив. Можливо, голосом. Таким теплим і щирим, ніби він і справді дякував від усієї душі. Водій бачив, як він усівся і став дивитись у вікно з таким виглядом, як ті з іноземних туристів, котрі час від часу випадково потрапляють у міський автобус. Бачив, як він витяг зв’язку ключів з кишені пальта і став вивчати їх так, наче вперше бачив. Витяг пачку жувальної гумки з іншої кишені.

Далі водій мусив зосередитись на шляховому русі.

Частина друга

Розділ 12

Арілд Франк стояв біля вікна у своєму кабінеті. Він подивився на годинник. Більшість в’язнів-утікачів відловлювали у перші дванадцять годин. Пресі він означив цей термін, як «перші двадцять чотири години» заради можливості назвати результат швидким, навіть якщо пошуки заберуть більше ніж дванадцять годин. Але вже пішла двадцять п’ята година, а у них досі не було бодай якоїсь зачіпки.

Він щойно побував у великому офісі директора тюрми. У тому кабінеті з убогим краєвидом. І чоловік із вбогими поглядами, власник того кабінету, зажадав пояснень. Директор в’язниці був у кепському гуморі, оскільки він був змушений завчасно повернутися із щорічної Нордичної тюремної конференції в Рейк’явіку. По телефону з Ісландії він учора повідомив, що особисто контактуватиме з пресою. Він любив виступати в засобах масової інформації, його бос. Франк попросив двадцять чотири години мовчання в ЗМІ, щоб за цей час затримати Лофтуса, але бос одразу відкинув такий варіант, заявивши, що такі речі приховувати від громадськості вони не мають права. По-перше, Сонні Лофтус – убивця, тому громадськість належить застерегти про небезпеку. По-друге, фото втікача треба розповсюдити в засобах масової інформації, що допоможе його знайти.

І, по-третє, ти хочеш побачити своє власне фото в газетах, подумки додав Франк. Щоб твої політичні соратники бачили, що ти працюєш, а не плаваєш блакитною лагуною, потягуючи ісландський шнапс.

Франк намагався пояснити директорові, що розповсюдження фотографій навряд чи виявиться ефективним: усі знімки Сонні Лофтуса, які вони мали, походили з часу, коли він потрапив у в’язницю дванадцять років тому, і навіть тоді він мав довге волосся і бороду. А зображення з камер відеостеження, після того як він відстриг собі волосся, були надто зернистими і практично непридатними до публікації. І все ж начальник наполіг на тому, щоб викачати в бруді добре ім’я Статена.

– Арілде, поліція шукає його, тому ти маєш розуміти, що це лише питання часу, коли я отримаю телефонний дзвінок від репортера, який поцікавиться, чому було приховано факт втечі і чи Статен уже приховував випадки втечі в минулому. Я хочу, Арілде, щоб ми контролювали новини, а не навпаки.

Далі начальник в’язниці став розпитувати, які процедури режимної безпеки Франк вважає за доцільне посилити. І Франк знав чому: потім директор в’язниці піде до своїх можновладних друзів і видасть ідеї свого помічника за свої власні. Ідеї людини із сучасними поглядами. І попри те, він поділився своїми думками з обмеженим типом. Ідеї… Система розпізнавання голосу замість ідентифікації відбитків пальців та електронне маркування в’язнів незруйнівним радіомаячком. Зрештою, деякі речі Франк ставив навіть вище за себе самого, і в’язниця Статен була однією з таких речей.

Арілд Франк дивився на пагорби Екебергу, що купалися в променях ранкового сонця. Свого часу то був сонячний бік робітничого кварталу. Свого часу він і собі мріяв придбати там будиночок. Тепер він мав великий особняк у найпрестижнішому районі Осло. Однак він ще й досі мріяв про той будиночок.

Нестор на звістку про втечу відреагував з показною незворушністю. Але Франк, як на те, побоювався щодо Нестора і іже з ним аж ніяк не втрати ними самовладання. Навпаки, він підозрював, що вони бували винятково незворушними, ухвалюючи оті свої рішення, настільки страхітливі, що від них кров холонула в жилах. З іншого боку, Арілд Франк не міг не віддавати належне простій, чіткій і практичній логіці, з якою вони діяли.

– Знайдіть його, – сказав Нестор. – Або подбайте, щоб ніхто не знайшов.

Якщо вони знайдуть Лофтуса, вони зуміють переконати його зізнатись у вбивстві фру Морсанд перше, ніж хтось іще з ним поспілкується. Вони для цього мають засоби. Якщо вони вб’ють Лофтуса, то тим самим не дадуть йому нагоди пояснити присутність на місці злочину речових доказів його причетності до вбивства Морсанд; але тоді вже його неможливо буде використати в майбутніх справах. Свої плюси і свої мінуси є в кожному з варіантів. Як склалося, так склалося, це задачка на логіку, і саме так її слід розв’язати.