Син

Ю Несбьо

Син

І він прийде знову,

щоб судити живих і мертвих.

Частина перша

Розділ 1

Ровер утупився у пофарбовану білим бетонну підлогу тюремної камери в одинадцять квадратних метрів. Він стиснув зуби, прикусивши непропорційно видовжений золотий різець у нижній щелепі. Сповідь дійшла до найважчого моменту. Тишу в камері порушувало тільки шкрябання його нігтів по витатуйованому на передпліччі зображенні Мадонни. А хлопець так і сидів мовчки, схрестивши ноги, на ліжку навпроти Ровера, відколи той увійшов. Тільки кивав й усміхався своєю блаженною посмішкою Будди, зафіксувавши погляд в одній точці, десь у Ровера на лобі. Хлопця називали Сонні й подейкували, що він іще підлітком убив двох людей, що його батько був корумпованим полісменом і що Сонні має цілющий дотик. Чи хлопець насправді слухає, зрозуміти було складно, оскільки його зелені очі й більша частина обличчя ховалися за довгим нечесаним волоссям, та це й не мало значення. Ровер просто хотів отримати від Сонні відпущення своїх гріхів і благословення, щоб завтра вийти з в’язниці суворого режиму Статен з почуттям повністю очищеної людини. Не те щоб Ровер був надто побожним, але це узгоджувалося в цілому з його твердим наміром змінитися, реально спробувати виправитися. Він набрав повітря в легені.

– Я думаю, вона була з Білорусі. Мінськ у Білорусі, правильно? – сказав і квапливо зиркнув на хлопця, але той нічого не відповів. – Нестор дав їй прізвисько Мінськ, – вів далі Ровер. – Він наказав мені пристрелити її.

Явною перевагою сповіді перед людиною з перегорілим мозком було те, що в ньому, либонь, не тримались ні імена, ні події: все одно, що розмовляєш із самим собою. Тож зрозуміло, чому в’язні в Статені охочіше йшли до цього хлопця, аніж до капелана чи психолога.

– Нестор тримав її та вісім інших дівчат у клітці в районі Енерхауґен. Східноєвропейки й азіатки. Молоді. Підлітки. Я сподіваюсь, вони були принаймні підлітками старшого віку. Але Мінськ була старшою за решту. Сильнішою. Вона втекла. Аж парку Тойєн дісталася, доки собака Нестора її перехопив. Один з отих аргентинських догів, якщо ти в курсі, про що мова.

Погляд хлопця залишився непорушним, але він підніс руку. Торкнув свою бороду. Почав повільно її розчісувати пальцями. Брудний рукав його бахматої сорочки закасався, відкривши струпи і сліди від уколів. Ровер розповідав далі.

– Здоровенні кровожерні пси-альбіноси. Вбивають усе, на що господар нацькує. І на що не нацькує – теж. У Норвегії, звісно, вони заборонені. Один тип завіз кількох до себе у Реленен з Чеської республіки, тепер розводить їх і реєструє, як білих боксерів. Ми з Нестором їздили до нього по цуценя. Одне щеня коштує понад півста тисяч зелених. Цуценя було таке славне, що ніхто б зроду не подумав, що…

Ровер зупинився. Він знав, що завів мову про собаку тільки заради того, щоб відтягти неминуче.

– Так чи інакше…

Так чи інакше. Ровер подивився на татуювання на своєму передпліччі. Готичний собор з двома шпилями – на знак двох термінів, що він відбув, і жоден з яких не має нічого спільного з оцим зізнанням. Він постачав зброю байкерським бандам, а в разі потреби переробляв стволи у своїй майстерні. Він знався на цьому. Знався надто добре, щоб вічно залишатися в тіні, тому й попався. Він знався на своїй справі настільки добре, що вже у тюрязі Нестор взяв його під своє крило. Нестор подбав, щоб відтак найліпші стволи потрапляли тільки в його, Нестора, лапи, а не розходились по бандах байкерів чи будь-яких інших суперників. Він платив йому за лічені місяці роботи більше, ніж Ровер міг би заробити за все життя у своїй майстерні з ремонту мотоциклів. Але Нестор також ставив високі вимоги. Він жадав забагато.

– Вона лежала в кущах; навколо все в крові. Вона просто лежала нерухомо і дивилась на нас. Собака вирвав їй шматок обличчя – так що кутні зуби було видно.

Ровер скривився. Перейшов до суті справи.

– Нестор сказав, що треба провчити їх – показати решті дівчат, що на них чекає в разі непокори. І сказав, що з Мінська однаково пожитку не буде, зважаючи на стан її обличчя…

Ровер ковтнув слину і вів далі:

– Тож він наказав зробити це мені. Себто прикінчити її. У такий спосіб я мав би довести свою відданість. У мене був старенький пістолет «Руґер-Mk II», який я сам довів до ладу. І я намірявся це зробити. Справді. Не така це проблема.

Ровер відчув, що йому стисло горло. Він так часто думав про це, так часто повертався думкою до тих секунд, до тієї ночі в парку Тойєн, до дівчини, що ввижалась йому знову і знову. Він і Нестор розігрують ту виставу, а решта залишаються в ролі німих свідків. Навіть собака мовчав. Скільки разів уже Ровер усе обдумував? Сто? Тисячу? Але тільки тепер, коли він уперше вимовив ці слова вголос, він усвідомив, що то не був сон, що все відбулося насправді. Точніше, це було так, начеб його тіло до цих пір не погоджувалось прийняти факт. Саме тому його шлунок зараз бунтував. Ровер глибоко вдихнув через ніс, щоб стримати нудоту.

– Але я не міг цього зробити. Хоча знав, що вона помре. Вони тримали собаку напоготові, і я думав, що на її місці я б вважав за ліпше дістати кулю. Але спусковий гачок неначе заклинило. Я просто не в змозі був натиснути його.

Молодий чоловік, здавалося, злегка кивнув. Чи то у відповідь на те, що говорив йому Ровер, чи то – на музику, яку тільки він здатен був чути.

– Нестор сказав, що ми не можемо змарнувати на це цілий день; зрештою, ми були в громадському парку. Отож він витяг із-за халявки невеличкий кривий ніж, ступив уперед, схопив її за волосся, потягнув угору і, здавалося, просто змахнув ножем перед її горлом. Як ото рибу патрають. Кров бризнула три-чотири рази, а тоді вона спорожніла. Знаєш, що мені найбільше запам’яталося? Собака. Як він почав вити, побачивши всю ту кров.

Ровер нахилився в кріслі, спершись ліктями на коліна. Він затулив вуха долонями і розкачувався назад і вперед.

– А я нічого не робив. Стояв і дивився. Я все послав під три чорти. Тим часом вони загортали її в ковдру і пакували в багажник, а я просто дивився. Ми відвезли її в лісок до Ослмарксетра. Витягли її і скотили тіло схилом у напрямі Улсудсванет. Чимало людей прогулюють там своїх собак, тож її тіло знайшли вже наступного дня. Нестор саме цього й прагнув, розумієш? Він хотів, щоб у газетах надрукували знімки того, що з нею сталося. Так, щоб він міг показати їх іншим дівчатам.

Ровер прибрав долоні від своїх вух.

– У мене пропав сон; щойно склеплював повіки, починалися неймовірні жахи. Дівчина з вирваною щокою щирилась на мене і вишкіряла всі свої зуби. Тож я пішов до Нестора і сказав йому, що хочу вийти зі справи. Сказав, що з мене досить постачання «Узі» та «Глоків», що я хочу повернутись до лагодження мотоциклів. Жити спокійним життям, не боятися щомиті поліційної облави. Нестор відповів, що він би не проти, він, мовляв, уже й сам відчув, що у мене кишка тонкувата. Але він досить чітко дав мені зрозуміти, що станеться, якщо я плескатиму язиком. Я вирішив, що на цьому ми розійшлись. Я відхиляв будь-які пропозиції, хоча насправді у мене ще був запас пристойних «Узі». Але мене ніяк не полишало відчуття, що щось назріває. Що мене, зрештою, приберуть. Тому я зітхнув з полегшенням, коли мене пов’язала поліція. Я подумав, що у тюрязі мені буде безпечніше. Мене взяли за давню справу, як співучасника: вони арештували двох пацанів, а ті обидва сказали, що я продав їм зброю. Я зізнався одразу.

Ровер розреготався. Тоді закашлявся. Відкинувся на спинку стільця.

– За вісімнадцять годин я звідси вимітаюсь. Не знаю, що на мене чекає на вулиці. Але я знаю, що Нестору вже відомо про моє звільнення, хоча виходжу я на чотири тижні раніше терміну. Він знає все, що відбувається і тут, і в поліції, я впевнений у цьому. У нього скрізь є очі й вуха. Так що я думаю, якби він хотів мене вбити, він, можливо, упорав би мене тут, а не чекав на моє звільнення. А ти як думаєш?

Ровер зачекав. Мовчання. У хлопчини вигляд був такий, наче він взагалі не думав.

– Хоч би що сталося, – сказав Ровер, – невеличке благословення зашкодити аж ніяк не може, га?

При слові «благословення» в очах Сонні неначе спалахнуло світло, і він підніс праву руку, показуючи Роверові, що той має підійти ближче і стати навколішки.

Ровер опустився на молитовний килимок перед ліжком. Жодному з інших в’язнів Франк не дозволяв килимки на підлозі у камерах – це була складова швейцарської моделі, застосовуваної у Статені: жодних зайвих елементів у камерах. Кількість особистих речей обмежувалась до двадцяти. Хто бажав пару взуття, мав відмовитись від двох пар трусів або двох книжок. Ровер подивився Сонні в обличчя. Хлопець облизав кінчиком язика свої сухі, потріскані губи. Голос його пролунав напрочуд ясно, і хоча слова він вимовляв повільно, його дикція була абсолютно чіткою.

– Нехай усі земні і небесні боги помилують тебе і пробачать тобі провини твої. Ти помреш, але душа розкаяного грішника вознесеться в рай. Амінь.

Ровер схилив голову. Він відчув долоню хлопця на своїй голеній голові. Сонні був шульгою, але в даному випадку не треба бути генієм, щоб зрозуміти, що йому прогнозується коротша тривалість життя, ніж більшості праворуких. Передозування може статися завтра, а може, й через десять років – хто знає. Однак Роверові навіть на одну мить не спало на думку, буцім дотик хлопцевої руки цілющий, як казали в Статені. Ровер також не дуже вірив у дієвість благословення. То що він тут робить? Що ж, релігія – це все одно, що страхування від пожежі: хто серйозно вірить, що воно йому знадобиться? Тому коли люди кажуть, що хлопець готовий прийняти чужі гріхи на себе і нічого не хоче взамін, то чому б не зробити таку дрібничку заради душевного спокою? Що Ровера справді дивувало – це те, як такі, як Сонні, можуть холоднокровно вбивати? Це видавалось безглуздям. Можливо, саме про це йдеться у старовинній приказці: «Диявол знається на машкарі».

– Салам алейкум, – вимовив голос, і Сонні прибрав руку.

Ровер залишився на своєму місці з опущеною головою. Обстежував язиком гладенький внутрішній бік свого золотого зуба. Чи був він зараз готовий? Чи готовий зустрітися з Творцем, якщо настав його час? Він підвів голову.

– Я знаю, що ти ніколи нічого не просиш у віддяку, але…

Він подивився на хлопцеві босі ступні, які той підібгав під себе. Помітив сліди від уколів у вени на внутрішньому боці підйому стопи.

– Я тягнув свій останній термін у Ботсені, і там роздобути дозу було простіше простого. Ботсен не вважається зоною суворого режиму. Натомість, кажуть, Франк зробив так, що у Статен неможливо пронести геть нічого, але…

Ровер устромив руку в кишеню.

– …але це не зовсім так.

Він щось витягнув. Позолочений пістолет, розміром з мобільний телефон. Ровер натиснув на спусковий гачок. Невелике полум’я вирвалося з дула.

– Бачив такий раніше? Я впевнений, що бачив. Наглядачі, що мене обшукували, коли я сюди прибув, точно бачили. Вони запропонували мені задешево купити контрабандні сигарети. І, таким чином, запальничку вони мені дозволили залишити. Не думаю, що вони читали мою особову справу. Ніхто в наші дні не виконує свою роботу належним чином. Як подумаєш, то тільки дивуєшся, як у цій країні щось іще тримається купи.

Ровер зважив свою запальничку в руці.

– Вісім років тому я змайстрував дві таких. Я без удаваної скромності скажу тобі, що ніхто в Норвегії не спромігся б виконати досконалішу роботу. Один посередник сказав мені, що його клієнт хоче мати пістолет, який він ніколи не мусив би ховати, тобто зовсім не схожий на справжній. Отак я й вигадав оце. Кумедно, як працює людський розум. Спершу, ясна річ, люди думають, що це пістолет. Але варто їм показати, що його можна застосовувати як запальничку, вони цілковито забувають про те, що це пістолет. Вони припускають, що він також може бути зубною щіткою чи викруткою. Але не пістолетом, у жодному разі. Отож…

Ровер крутнув гвинт на нижньому боці руків’я.

– Він приймає дві кулі по 9 мм. Я називаю його «Убивця Щасливої Пари»…

Він націлив зброю на молодого чоловіка.

– Один набій для тебе, кохана… – Він перевів ствол на власну скроню. – …і один набій для мене.

Сміх Ровера пролунав у тісній камері особливо самотньо.

– У будь-якому разі, я мав змайструвати тільки один: клієнт не хотів, щоб хто-небудь іще знав таємницю мого невеличкого винаходу. Але я зробив ще один екземпляр. І взяв його з собою для захисту, на випадок, якби Нестор вирішив прикінчити мене тут, доки я тягнув термін. Але, оскільки я завтра виходжу і він мені більше не знадобиться, тепер він твій. І ось іще…

Ровер витягнув з іншої кишені пачку цигарок.

– Це могло б викликати підозри, якби ти мав запальничку і не мав цигарок, правильно?

Тоді він дістав пожовклу візитну картку «Мотоциклетна майстерня Ровера» і встромив її в сигаретну пачку.

– А тут моя адреса – на випадок, якщо ти коли-небудь матимеш мотоцикл, який потребуватиме ремонту. Або тобі знадобиться кльовий «Узі». Як я вже казав, у мене є в запасі…

Двері відчинились назовні, і голос гримнув:

– Ровере, забирайся!

Ровер обернувся. Штани в наглядача, що стояв у дверях, обвисали через велику зв’язку ключів, що теліпалась на поясі, наполовину прикрита черевом, яке вивалювалося зі штанів, наче здобне тісто з кадібця.

– До його святійшества відвідувач. Близький родич, можна сказати, – реготнув він, обертаючись до людини, що йшла за ним. – Ти ж не образився, панотче, га?

Ровер запхнув пістолет і пачку цигарок під ковдру на хлопцевому ліжку і востаннє квапливо глянув на нього.

Тоді швидко вийшов геть.

Тюремний священик спробував усміхнутись, автоматично поправляючи мулький пасторський комірець. «Близький родич… Ти ж не образився, панотче…» Йому хотілось плюнути в жирну самовдоволену пику тюремного офіцера, але натомість він кивнув в’язневі, що виходив із камери, і вдав, нібито упізнав його. Глянув на татуювання на його передпліччі. Мадонна і собор. Але ж ні, упродовж усіх цих років облич і татуювань перед його очима пройшло стільки, що він перестав їх розрізняти.

Капелан увійшов. Він відчув у камері запах ладану. Або того, що нагадало йому ладан. Можливо, запах запареної ширки.

– Привіт, Сонні.

Молодий чоловік на ліжку, не підводячи погляду, повільно кивнув. Пер Волан зрозумів це так, що його прихід помічено, взято до уваги. Схвалено.

Він сів на стілець, і йому зробилось трохи неприємно, коли він відчув тепло, залишене тілом попереднього відвідувача. Він поклав принесену з собою Біблію на ліжко поруч з хлопчиною.

– Я сьогодні відніс квіти на могилу твоїх батьків, – сказав він. – Я знаю, ти не просив мене про це, але…

Панотець Пер Волан намагався упіймати погляд хлопця. У нього в самого було два сини. Обидва вже виросли і покинули Воланів родинний будинок. Як, зрештою, сам Волан. З тією різницею, що його сини могли бути впевнені в ласкавому прийомі, коли б вони надумали повернутись.

У суді свідок захисту, вчитель, дав свідчення, що Сонні був обдарованим учнем, здібним борцем, якого любили однолітки, послужливим, і навіть висловлював бажання стати полісменом, як його батько. Але відколи батька знайшли мертвим поруч з передсмертним листом, у якому він зізнався в корупції, Сонні в школі не показувався. Капелан спробував уявити собі ганьбу, що впала на п’ятнадцятирічного хлопця. Намагався уявити собі, яка ганьба чекає на його синів, якщо вони коли-небудь дізнаються, що накоїв їхній батько. Він знову поправив свій пасторський комірець.

– Дякую, – сказав Сонні.

Пер думав, яким незвичайно молодим здається Сонні. Адже йому має бути на сьогоднішній день під тридцять. Так. Сонні відбув дванадцять років, а йому було вісімнадцять, коли його сюди запроторили. Можливо, це наркотики отак законсервували його, не даючи старіти, отож тільки волосся і борода відростали, тим часом як невинні дитячі очі й далі дивилися на світ із подивом. Зіпсований світ. Бог знає, який злий цей світ. Пер Волан служить тюремним капеланом понад сорок років, і він бачив, як цей світ робиться дедалі гріховнішим. Зло поширюється, як ракова пухлина, роблячи здорові клітини хворими, заражаючи своїм вампірячим укусом, і завербовує їх собі на службу, залучає до своєї корупційної роботи. А хто раз укушений, уже не втече. Ніхто.

– Сонні, як ти, синку? Сподобалась тобі прогулянка в місто? Вдалось тобі побачити море?

Відповіді не було.

Пер Волан відкашлявся.

– Тюремний наглядач сказав, що ти хотів побачити море. Ти, можливо, читав у газетах, що наступного дня неподалік від місця, де ви були, знайшли одну жінку вбитою. Її знайшли в ліжку, в її власному домі. Її голову було… Гаразд: отут усі подробиці… – постукав він пальцем по Біблії. – Наглядач уже подав рапорт, в якому сказано, що ти втік, доки ви були на морі, і що за годину він знайшов тебе на шляху. Що ти відмовився пояснити своє місцезнаходження. Важливо, щоб ти не сказав нічого, що суперечило б його заяві. Ти розумієш? Як зазвичай, ти казатимеш якомога менше. Гаразд? Сонні?

Пер Волан, нарешті, спромігся зустрітись поглядом з хлопцевими очима. З виразу його обличчя панотець не дуже міг зрозуміти, що відбувається у того в голові, але він відчував, він був практично впевнений, що Сонні Лофтус виконає всі інструкції і не скаже нічого зайвого ні поліції, ні прокуророві. Усе, що він мав зробити, – це вимовити тихе, м’яке «визнаю», коли його запитають, чи визнає він себе винним. І, хоч яким парадоксальним це може видатись, Волан часом відчував цілеспрямованість, силу волі, інстинкт виживання, які вирізняли цього наркомана серед решти, серед тих, хто завжди був у вільному падінні, хто ніколи не мав жодних інших планів, хто від самого початку котився у помийну яму. Ця сила волі могла виявитись у ньому, як раптове осяяння, запитання, яке показувало, що хлопець пильно стежив за перебігом справи і все бачив та чув. Або він міг раптом підвестися, виявляючи таку координацію, баланс і гнучкість, яких годі було б шукати в інших наркоманів. Разом з тим, у більшості випадків, як-от зараз, він, здавалося, взагалі нічого навколо себе не помічав.

Волан засовався на своєму стільці.

– Звісно, це означає, що прогулянок у місто більше не буде досить тривалий час. Але тобі все одно не подобається в місті, правда? А море ти вже побачив.

– То була річка. Це її чоловік зробив?

Капелан підскочив від несподіванки. Ніби щось неочікувано вигулькнуло з чорної води перед ним.

– Я не знаю. Це має значення?

Відповіді не було. Волан зітхнув. Він знову відчув нудоту. Останнім часом вона стала накочувати з певною періодичністю. Можливо, слід би звернутись до лікаря, пройти обстеження.

– Ти про це, Сонні, не турбуйся. Просто пам’ятай, що на волі такі люди, як ти, змушені цілий день длубатись у смітниках, щоб здобути чергову дозу. Тоді як тут за тебе про все подбають. І не забувай, що час спливає. Щойно ти відбудеш колишні вироки, ти нікому тут більше не будеш потрібен, але цим убивством ти можеш збільшити термін свого ув’язнення.

– Отже, це зробив чоловік. Він багатий?

Волан показав на Біблію.

– Там ти знайдеш опис будинку, в який ти проник. Великий і гарно умебльований. Але система сигналізації, що мала б охороняти все те багатство, була вимкнена; вхідні двері навіть не були замкнені. Прізвище родини – Морсанд. Він власник корабельної компанії, у нього пов’язка на оці. Ти його фото, гадаю, бачив у газетах?

– Так.

– Значить, бачив? Я не думав, щоб ти…

– Так, я вбив її. Так, я прочитаю, як я це зробив.

Пер Волан полегшено зітхнув.

– Гаразд. Тобі слід запам’ятати деякі деталі того, як її було вбито.

– Згода.

– Вона була… Їй відпиляли верхню частину голови. Ти застосував пилку. Розумієш?

У відповідь на його слова запала тривала мовчанка, яку Пер Волан ладен був заповнити блюванням. Блювати було б менш обтяжливо, ніж експлуатувати хлопця. Волан подивився на нього. Що визначило хід життя? Низка випадкових, не контрольованих людиною подій чи певні космічні сили стягнули все належне в тому напрямку, який передбачила доля? Панотець послабив свій набридливий пасторський комірець, придушив у собі нудоту і якось опанував себе. Згадав, що саме поставлено на карту.

Він підвівся.

– Якщо я знадоблюсь тобі, то мене можна цими днями знайти у соціальному Центрі Іла, на площі Александра К’єлланда.

Він помітив здивування у погляді хлопця.

– Тимчасово, як ти сам розумієш, – фальшиво захихотів панотець. – Дружина витурила мене з дому, а я знаю декого з керівництва Центру, тож…

Він різко урвав мову. Раптом він зрозумів, чому так багато в’язнів тягнуться до молодого чоловіка на розмову. Їх приваблює тиша. Підбадьорливий вакуум, що просто вбирає мову, без жодної реакції чи осуду. Просто всмоктує твої слова і таємниці й нічого більше не робить. Упродовж усієї своєї кар’єри капелана він прагнув виробити в собі таку здатність, але в’язні, здається, відчували, що він має якусь приховану мету. Вони не знали, яку саме, але розуміли, що їхні таємниці навіщось йому потрібні. Доступ до їхніх душ, а згодом – можлива нагорода на небесах за навернення заблукалих.

Капелан побачив, що хлопець розгорнув Біблію. То був до кумедного примітивний сховок: виріз у товщі сторінок утворював потаємне відділення. Всередині були складені документи з інформацією, необхідною Сонні для того, щоб зробити зізнання. І три маленьких пакетики найчистішого героїну.

Розділ 2

Не відриваючи погляду від документа на своєму столі, Арілд Франк коротко гаркнув:

– Увійдіть!

Він почув, як відчинились двері. Коли перед тим Інна, його секретарка, доповіла про відвідувача, Арілд якусь мить вагався, чи не переказати через неї капелану, що він зайнятий. Це б навіть не було брехнею: він мав у найближчі півгодини зустрітися з комісаром, начальником поліції в штаб-квартирі поліції Осло. Але останнім часом панотець Волан бував недостатньо рішучим, зважаючи на їхню справу. Тому варто було зайвий раз переконатися, що він тримає належну форму. У цій справі ніхто не мав права допускати слабину.

– Сідати не запрошую, – сказав Арілд Франк, підписуючи документ і підводячись. – Нам доведеться переговорити дорогою.

Він попрямував до дверей, зняв з вішалки формений кашкет і почув за спиною човгання капеланових ніг. Арілд Франк сказав Інні, що повернеться за півтори години, і вказівним пальцем натиснув датчик при дверях, що вели на сходи. В’язниця розташовувалась на двох поверхах – без жодного ліфта. Ліфти передбачали б шахти, а шахти утворювали б незліченну кількість шляхів утечі, і їх треба було б замикати у разі пожежі. А пожежа з подальшою евакуацією і неминучим хаосом – то лише один з багатьох способів, які геніальні в’язні застосовували, щоб вирватися з інших тюрем. З тієї ж таки причини всі електричні кабелі, блоки запобіжників і водогінні труби були недоступними для ув’язнених: або прокладалися із зовнішнього боку будівлі, або цементувалися глибоко в стінах. Тут нічого не було полишено на розсуд долі. Тобто він, Арілд, нічого не полишив на розсуд долі. Він сидів з архітекторами і міжнародними експертами з в’язничної безпеки, коли укладались принципи проектування Статена. Безперечно, джерелом натхнення для проекту слугувала Ленцбурзька в’язниця в кантоні Аарау в Швейцарії: надсучасна, але проста і з акцентом на безпеку та ефективність, а не на комфорт. Але за втілення цих принципів відповідальний був саме він, Арілд Франк. Статен був душею Арілда Франка, причому навзаєм. То чому ж рада у своїй нескінченній мудрості, дідько їх усіх забирай, призначила його тільки помічником директора в’язниці, а головну посаду віддала придурку з Галдернської в’язниці? Так, Франк був чимось на зразок необробленого алмаза і… ні, він не з тих, хто прогинатиметься під політиків і стрибатиме з радощів у відповідь на кожну їхню нову яскраву ідею стосовно того, як реформувати тюремну систему, тим часом як попередні реформи ще не реалізовані. Натомість він знав, як виконувати свою роботу, – тримати людей під замком, не допускаючи, щоб вони від цього хворіли, конали чи робились помітно гіршими людськими істотами, ніж були. Він зберігав лояльність до тих, хто заслужив на його лояльність, і він умів подбати про себе самого. Чого аж ніяк не можна було сказати про його начальство в цій наскрізь прогнилій, політично мотивованій ієрархії. Перш ніж його навмисне оминули з посадою директора, Арілд Франк сподівався на невеличкий бюст у фойє після відставки – на знак ушанування його заслуг, хоч дружина й твердила, мовляв, його бичача шия, бульдожаче обличчя і ріденький начіс поверх лисини не варті увічнення в мармурі. Але сам він тримався тієї точки зору з цього питання, що, коли люди не в змозі віддати належне твоїм досягненням, мусиш сам про це подбати.