Тамплієри короля Данила

– А хіба нині він цього не хоче? – запитав Роман.

– Хоче. Не думаю, що Папа відмовиться від свого.

– Ти підеш на це?

Данило подивився на Василька, який це запитав.

– Піду! Заради того, щоб вигнати з Руської землі монголів, піду. Бог дав і їхню віру, і нашу. І до недавнього часу ми були – одно!

– Не думаю, що бояри та навіть і холопи приймуть віру тевтонців, особливо після того, що вони чинили у Лівонії чи Пруссії.

– А що наші ж таки робили зі своїми? – підвищив голос Данило. – Той-таки Ростислав чи Судич? Але ж нічого, забулося.

– Добре, – згодився Василько. – Бачимо ми, що ти все продумав. Скажи, що у тебе на думці? Що ти тримаєш такого, про що ми ще не знаємо?

Данило Романович усміхнувся, розгадавши хитрий намір брата вивідати, що він тримає наостанок.

– Гаразд, слухайте, – згодився князь. – Князь угорський повідомив мене, що Папа Інокентій видав буллу до всіх християн Богемії, Моравії і Померанії, в якій закликав їх до хрестового походу проти монголів.

– Цього мало, – засумнівався Василько. – Що вони можуть нам дати? Лише декілька тисяч воїнів.

– Це ще не все, – заспокоїв Данило. – Це лише початок. Бела дав мені знати, що проти татар підніметься увесь християнський світ, якщо я пристану на умови Папи.

– І що це за умови?

– Я визнаю верховенство Риму як у релігійному, так і у владному відношенні. Мало того, Папа передасть мені владу над усім християнським воїнством, але для цього я маю коронуватися. Інакше інші королі просто не стануть мене слухатись.

– А ти?

– От саме для цього я і зібрав вас тут, щоб разом вирішити, що нам робити.

У кімнаті запала мовчанка. Рішення, яке мали ухвалити присутні, було непросте. Кожен розумів ту небезпеку, на яку, можливо, наражав рідну землю у разі приходу сюди хрестоносців. У людей ще не загоїлися спогади про безчинства угорців, поляків і тевтонців; з іншого боку, монгольська навала була незрівнянно кривавішою. У той же час монголи не чіпали руської віри, до неї у них не було ніяких претензій; заступництво ж Папи Римського означало зміну деяких елементів грецької віри, невелику, але все ж зміну. І невідомо, як до цього поставиться Константинополь.

– Що на це скаже Кирило? – подав голос Костянтин, маючи на увазі митрополита.

– Його серед нас немає, – нагадав Данило.

– Але він дізнається рано чи пізно!

– Краще вже пізно, – вставив Василько. – Тоді поставимо його перед фактом.

– Значить, ти згоден зі мною? – запитав Данило брата.

– Принаймні іншого виходу я не бачу.

– Леве! – звернувся Данило до старшого сина.

– Батьку, ти ж знаєш, що ми завжди тебе підтримаємо! – за усіх братів відповів той.

– Дякую вам, синове! – щиро сказав батько і повернув голову до Костянтина. – А ти?

– Я також? – здивувався той.

– Не думай, що це – лише княжа справа. Від того, що ми вирішимо, багато залежатиме: жити під татарами чи молитися католицькому Богові будуть не лише тут присутні, але й бояри і смерди також. Я знаю, що ти завжди стояв осторонь бояр, які ворогували між собою за більший вплив на князя. За це тебе не любили, але й поважали водночас. Вважаю, що ти заслужив на те, щоб тебе вислухали.

– Зрештою, я не відмовляюся, – спробував виправдатися Костянтин. – Ти правий, князю, держава сильна дружиною і боярами. Як вони вирішать, так і буде. Я цілком на твоєму боці, князю. Цю сарану зупинити можна лише гуртома. А Римський Папа – єдина людина, яка здатна згуртувати всіх.

– Отже, усі – за, – зробив підсумок Василько. – Що далі?

– А далі я напишу листа Інокентію і передам його у Рим.

– Як? – поцікавився Василько. – Дорога неблизька. Не дай Боже, про лист хтось дізнається! А якщо звістка про це дійде до Сарая…

– Ну, це не так важко, як може здатися, – заспокоїв усіх Данило. – Як вам відомо, князь литовський Міндовг вихрестився у гросмейстера німецького ордену і став християнином, хоч у душі, впевнений, він залишився язичником. Але Папі Римському цього знати не обов’язково, йому не терпиться прийняти під свій омофор ще один народ сходу. Тому посольство неофіта Міндовга вирушить у Святе місто наступного місяця. Я домовився з Міндовгом, що дорогою до святого престолу його люди зайдуть сюди, у Холм, і візьмуть мою людину.

– Кого? – поцікавився Костянтин.

– Гадаю, у тебе є надійна людина, котру можна посвятити у нашу таємницю.

– Подумаємо.

– Воєводо, я доручаю це тобі. Часу тобі на все – двадцять днів. Треба, щоб він знав латину.

Розмова дійшла свого завершення, тому князь Данило відпустив усіх, залишивши лише брата Василька.

II

Величне місто на Тибрі прокидалося. Червоний сонячний диск піднімався над Святим містом. Його вранішні промені освітили палаци і храми, що височіли над усіма будівлями. Їхні дахи ставали золотавими і червонуватими від гри світла і барв. Вже згодом, неначе намилувавшись храмами, сонце заглянуло в низини, де один до одного тулилися невеличкі будиночки простолюду.

В описувані часи столиця не могла похвалитися ні величчю, ні смиренністю нечисленного населення. Римляни, підбурювані усілякими авантюристами, останнім часом неодноразово виганяли главу церкви зі свого міста, потрапляли під владу тих же авантюристів, метою яких було єдине – побільше урвати із залишків пирога багатого колись Риму і при слушній нагоді вчасно зникнути. Так траплялося раніше; це сталося і на початку понтифікату теперішнього Папи. Бачить Бог, кардинал Сінібальдо Фієскі не хотів надягати подвійну корону і ставати Інокентієм IV. Майже два роки святий престол був порожній після того, як пішов у засвіти його попередник Целестін IV, два роки не міг зібратися конклав кардиналів, щоб обрати нового слугу слуг Божих. Лише після того, як король Фрідріх намагався незаконно посадити на папський престол свого ставленика, кардинали нарешті змогли майже одноголосно проголосувати за нього, єпископа Альбенгі Сінібальдо Фієскі. Мало того, що конклав відбувався не у Святому місті, а у невеличкій Ананьї, новообраний Римський Папа протягом десяти років не міг повернутися у місто Петра. За ці роки було все: і приниження вигнанням, і страх за власне життя, і непосильна робота з укріплення позицій Церкви, які вже похитнулися, і відчайдушний крок з відлученням непокірного Фрідріха від церкви, і, врешті-решт, примирення. І лише пізньої осені минулого року Папа Інокентій зміг повернутися до себе додому, в апостольську столицю, у Рим.

Невесела, безрадісна картина постала перед його очима. Коли Сінібальдо Фієскі ще був кардиналом, служив у курії, а потім як єпископ Альбенгі неодноразово приїжджав сюди, він ніколи не зустрічав такого запустіння. Колись чисті широкі вулиці, забруковані ще за часів перших римських єпископів, поросли травою і бур’яном, ними текли потоки нечистот; деякі церкви були зачинені, і лише бродячі коти та собаки порушували тишу під склепінням Божих храмів. У ті церкви, де ще правилося, людей ходило мало. Здавалося, місто, де апостол Петро почав свою проповідницьку місію і де прийняв мученицьку смерть, перестало бути християнським і повернулося у язичницькі часи.

Врешті місто прокинулося. Його шум досяг палацу Святого Ангела і застав Інокентія за робочим столом, де він слухав доповідь свого секретаря. Папа сидів за масивним дубовим столом, за яким працювали його попередники ще від часів Григорія VII. Інокентій був одягнутий у традиційну білу сутану, котру папи зазвичай носили вдома, тільки поверх неї була сукняна накидка – зима цього року виявилася морозною і сніжною, і печі не нагрівали як слід усі зали палацу.

Інокентій сидів під великим фамільним гербом сім’ї де Фієскі: на щиті чергувалися косі білі і сині смуги. Лише недавно Папа Римський зміг помістити його на вежу замку Святого Ангела, і, судячи з усього, ненадовго, бо декан священної колегії кардиналів Рінальдо Конті приніс невтішні новини. З його слів Інокентій зрозумів, що хтось у місті підбурює проти нього народ.

– Дізналися, хто це? – запитав Папа.

– Ми спіймали декількох призвідників, – повідомив декан. – На допиті вони лише підтвердили те, про що ми самі здогадувалися. Все це люди Манфреда.

– Манфред, – похитав Інокентій. – Що ж, недостойне сім’я достойного батька. Чого він добивається? Я ж йому фактично віддав владу над усією Сицилією! Не думаю, щоб Манфред переймався такою дрібницею, як регентство при Конраді.

– Ваша Cвятосте! – майже з докором сказав кардинал. – Та що йому з цих Сицилій! Рим – ось його мета! І він зробить усе, щоб повернути місто. І не зупиниться ні перед чим.

– Монсеньйоре, не лякайте мене.

– А я і не лякаю. Просто боюся, щоб мої найпохмуріші передбачення не виявилися дрібницею перед дійсністю.

Папа Інокентій IV слухав кардинала і в душі погоджувався з його словами. Так, історія повторюється. Багатьох його попередників не прийняло Cвяте місто; довелося випити гірку чашу вигнання і йому. Неначе насмішкою над титулом примаса Італії був той факт, що його влада закінчувалася за стінами цього замку. Зовні панували інші закони, зовсім не схожі на ті, що проповідувалися у церквах.

– Все? – Інокентій вирішив закінчити неприємну для себе розмову. – Що ще?

– Вчора до Риму прибуло литовське посольство князя Міндовга, – повідомив кардинал.

– Міндовга? – здивувався Папа. – Щось знайоме. Пригадайте, де я міг чути про нього.

– Про нього писав гросмейстер ордену Святої Марії Тевтонської.

– Так-так! – згадав Інокентій. – Цей дикун прийняв святе хрещення від магістра Бруно. Що ж, гросмейстер вчинив мудро, як розсудливий державний муж. Якщо не вдається завоювати Литву мечем, варто спробувати це зробити хрестом.

Рінальдо Конті обережно кашлянув.

– Що таке? – невдоволено запитав Папа.

– Я не знаю, наскільки правдиві ці відомості, але до мене дійшли чутки, що Міндовг вже встиг порвати з орденом і пристати до руського володаря Даниїла.

Почувши це ім’я, Папа Інокентій підвівся з-за столу, обійшов його і зупинився перед великим вікном. Надворі падав великий лапатий сніг, який почався ще звечора. Він покривав рівним пухким покривалом усе місто, від чого воно здавалося мирним і блаженним.

Йому згадалися події 1246 року, коли, перебуваючи під охороною короля Генуї, він відрядив до Даниїла легатів з пропозицією коронувати руського князя і повернути його під благословення римського єпископа. Якби тоді це вдалося, то вплив римського престолу простягнувся б аж до диких орд Батия. На жаль, зірвалося. Хоч і виправдовував свої дії Інокентій IV, але все ж згодився з тим, що у цьому була провина обох. І він, і Даниїл переслідували лише свою мету: Рим намагався приєднати руські землі під своє покровительство, Галич старався лише використати вплив Папи для боротьби з монголами. Все закінчилося тим, що запальний князь вигнав від себе домініканського монаха Олексія Геселона і припинив будь-які зносини зі Святим престолом. Зрештою, це було навіть доречно. Усі ці роки римський престол у Римі не перебував.

– Ваша Святосте? – обережно озвався кардинал, коли мовчанка затягнулася.

– Даниїл – моя найбільша надія і моє поки що найбільше розчарування.

Інокентій зітхнув і повернувся на своє місце.

– Де вони зупинилися? – поцікавився він.

– Неподалік. Зараз вони чекають аудієнції Вашої святості.

– Скільки їх?

– П’ятеро.

– Вони тут?

– Так, у залі для гостей.

– Що ж, не будемо їх заставляти чекати. Через чверть години проведи їх до мене.

З цими словами Папа підвівся і зник за бічними дверима, де знаходилася тронна зала.

Коли п’ятеро литвинів у супроводі секретаря предстали перед Римським Папою, він сидів на високому троні у тій же білій сутані, тільки на шиї у нього висіла шерстяна широка стрічка – палій. Один її кінець опускався на груди, а інший перекидався через плече на спину. На палії були нашиті декілька хрестів із чорного сукна. Голову первосвященика покривала невисока біла тіара із білої цупкої тканини з подвійною золотою діадемою.

Прибулі зупинилися перед людиною, яку вважали намісником святого Петра десятки мільйонів вірян Європи. А взагалі це була вже літня людина, стомлена життям і відповідальністю за покладену на неї місію. Вони бачили, що тіара була заважкою для нього – і в буквальному розумінні, і в переносному.

Сам же Папа відкинувся на спинку трону і в свою чергу також розглядав прибулих. Усі вони були літні люди, за винятком молодого хлопця, юнака, що стояв крайнім зліва. Хоч головним серед тієї п’ятірки був сорокарічний здоровань посередині, чіпке око Інокентія помітило, що юнак тримається зовсім не так, як повинен підлеглий поводитися у подібних ситуаціях.

– Я поінформований про мету вашого посольства, – повідомив Папа.

Наперед вийшов старший, уклонив шанобливо голову і пристойною латиною сказав:

– Ми прибули з посланням нашого короля Міндовга, великого князя Литовського.

Він запнувся, щось згадуючи, але кардинал Конті прийшов йому на допомогу.

– Ваша Святість, – підказав він.

– Ваша Святість, – повторив литвин.

– Можу я дізнатися, як вас звати і якою була ваша дорога?

– Так, Ваша Святість, – похилив голову старший. – Мене звати Девмонд. Король Міндовг доручив мені очолити це посольство. Зі мною прибули поважні мужі Литви Вікінтас, Вольмар і Волквін.

– А хто ваш п’ятий попутник? – поцікавився Папа.

Не чекаючи, коли його представлять, молодий чоловік вийшов наперед.

– Воїшелк, син короля Міндовга, – гордо відповів він.

Від здивування брови у єпископа підскочили вгору.

– Мій король покладає на цю місію великі сподівання, отож послав свого старшого сина у таку небезпечну подорож, – сказав Девмонд.

– Я ціную це. Хіба ваша подорож була небезпечною?

– Будь-яка дорога є небезпечною. Тим більше – така далека. Землі ще не оговталися від нашестя орд Батия, і дуже часто на колись населених місцях можна зустріти лише голодних вовків і розбійників. На жаль, один з нас загинув у волоській землі.

– Нехай Господь прийме його душу! – підніс очі до стелі Інокентій.

– Ми привезли Вашій Святості особисте послання мого короля, – сказав Девмонд.

Він вийняв зі складок пишного одягу згорнутий пергамент і простягнув Папі. Секретар швидко подався вперед, вихопив з рук литвина сувій і став збоку.

– Ми прочитаємо його і дамо вам відповідь, – повідомив Інокентій, даючи знати, що аудієнція закінчилася.

Це зрозуміли і прибулі. Вони вклонилися і задкуючи віддалялися від трону. На подив Папи і кардинала Воїшелк залишився стояти на місці. А четверо його попутників, неначе нічого не трапилося, позадкували до дверей.

Коли у тронній залі залишилися лише Папа із кардиналом і Воїшелк, Інокентій запитав:

– Я так розумію, що у вас до мене справа, не призначена для сторонніх вух.

– Саме так, Ваша Святість, – відповів Воїшелк.

– Що ж, мудро, – похвалив Інокентій. – Я вас уважно слухаю.

– Пробачте, Ваша Святосте, але я хотів би поговорити лише з вами. Справа надто конфіденційна.

Інокентій кивнув головою, і декан негайно зник за ближніми дверима.

– Ось ми й самі, отож можете говорити не криючись. Я розумію, що синові короля Литви є що таїти від своїх підлеглих.

– Буду відвертий, Ваша Святосте, – почав Воїшелк. – Великий магістр Німецького ордену охрестив мого батька і матір, але не мене. Я завжди був проти цього. Мало того, я більше схиляюся до традицій грецької віри, ніж римської. І я ніколи б не згодився приїхати сюди, у Рим.

Хоч ці слова і неприємно вразили Папу, він, тим не менше, спокійно відповів:

– І все ж ви тут.

– За інших обставин мене тут би не було.

– Що ж це за обставини?

– Дозвольте, Ваша Святосте, я коротко опишу обстановку, яка склалася у нашій землі.

– Що ж, мені буде цікаво.

– Два роки тому мій батько Міндовг заснував місто на руських землях, зробив його своєю столицею, тим самим кинувши виклик руському князеві. Не знаю, що було на думці у батька, принаймні мене він у свої плани не посвячував, чи хотів він війни, чи сподівався, що князю Данилові, стурбованому появою на його східних кордонах Золотої Орди, буде не до нього, але війна почалася. І тоді батько зрозумів, що по суті воювати йому просто нічим, тим більше що навіть його власні племінники виступили проти свого дядька. А тут ще могутнє військо Данила. Щоб отримати хоч якусь підтримку хоч від когось, Міндовг і згодився прийняти хрещення від ворогів Данила, німецьких рицарів. Але замість того, щоб допомагати йому у боротьбі з Данилом, тевтонці поспішили розсипатися по нашій землі, маючи твердий намір там залишитися. Тому мій батько і помирився з Данилом.

– Даниїл, – перебив його Інокентій. – Щось дуже часто сьогодні я чую це ім’я. Чи не дивно це?

– Гадаю, ви ще більше здивуєтесь, Ваша Святосте, коли скажу, що тут я лише через одну причину: мене до вас прислав особисто руський князь Данило Романович.

Почуте збентежило римського єпископа. Він недовірливо подивився на спокійне обличчя юнака і зрозумів, що той не жартує.

– Даниїл? – перепитав він. – А яке ви маєте до нього відношення?

– Мою сестру батько віддав у жони синові руського князя, і я особисто відвіз її у столицю Холм.

– Продовжуйте! – заохотив заінтригований Папа.

– Знаючи, що Міндовг висилає у Рим посольство, Данило написав вам послання і попросив мене передати його вам особисто в руки. Саме тому така пересторога щодо нашої розмови. Князь не хотів, щоб про його послання дізналися чужі вуха.

– І ви згодилися? – здивувався Інокентій. – Як я розумію, Даниїл не є ні вашим родичем, ні, тим більше, вашим сеньйором. Тоді чому ви згодилися на цю небезпечну місію?

– Ви питаєте, чому я підтримую не батька, а його колишнього ворога? Та тому, що вважаю дії Міндовга неправильними, навіть згубними для мого народу.

– А Даниїл?

– Руський князь встановив на своїх землях порядок. Я впевнений, що князь Данило таке ж зробить і у нас.

– Даниїл – ваш ідеал?

– Я не думаю, що у цьому світі є щось ідеальне, – відповів Воїшелк.

– То ви грецької віри?

– Ні.

– Тоді нашої?

– Ні. Я не хрещений.

Це ще більше здивувало Інокентія.

– Так, незбагненні шляхи Господні, – сказав він. – Послання у вас?

Замість відповіді Воїшелк вийняв з-під поли пергамент, скріплений печаткою на шнурку, і подав папі. Той з цікавістю розглянув зображення на печатці, звичним рухом розламав сургуч. Залишивши Воїшелка без уваги, Інокентій заглибився у читання адресованого йому послання. Він не міг не відзначити вишуканий стиль написаного каліграфічним почерком листа. Латина далекого писця була бездоганною. Інокентій не знайшов жодної помилки. Зрештою, не до правопису зараз. Руський князь повідомляв римського єпископа про те, що заради великої мети – визволення руських земель від золотоординського іга – він згоден прийняти від Інокентія корону і віддати себе разом з усіма підданими під опіку римського престолу.

Прочитавши послання до кінця, Інокентій відчув, як приємна тепла хвиля заповнює його тіло. Ось вона, мить тріумфу! Дійсно, незбагненні Твої помисли, Господи! Може, так і треба було тоді, сім років тому, зазнати гіркоти поразки, щоб солодшим здавався смак перемоги.

Інокентій відірвав погляд від такого приємного йому тексту і подивився на мовчазного Воїшелка. Королевич стояв спокійний, неначе те, що відбувається, його зовсім не стосується.

– Мені приємно читати ці рядки, – зізнався Папа. – Гадаю, що князь Даниїл розраховував саме на таку мою реакцію. Хочу запитати. Що далі? У листі немає ні слова про відповідь.

– Князь Данило просив переказати на словах, що чекатиме на неї, – повідомив Воїшелк.

– А ви?

– Ми не затримаємося у Римі. Як тільки дозволить погода, ми відправимося у зворотну дорогу.

– Я вас розумію. Ще одне. Хто знає про це послання?

– У Римі лише ми з вами. Девмонд поінформований, що я везу із собою якийсь лист князя Данила Вашій світлості, але про деталі він не здогадується. У Холмі, столиці князя, про нього знають лише наближені.

– Що ж, мудро! – похвалив Папа. – Коли вирішите від’їжджати, я хочу зустрітися з вами знову.

Папа Інокентій вже підняв руку для поцілунку, але вчасно згадав, що цей язичник не зрозуміє цього жесту, тому лише махнув нею. Тим не менше Воїшелк вклонився так, як підказував йому власний розум, і, обернувшись, гордо попрямував до дверей. Коли вони за ним зачинилися, майже одразу з’явився декан Рінальдо Конті.

– Ви чули все? – запитав Папа і, отримавши ствердну відповідь, простягнув листа. – Тоді ознайомтесь із цим.

Він терпляче чекав, коли той прочитає послання до кінця, і, вгадавши момент, поцікавився:

– Якої ви про це думки, монсеньйоре?

– Господь почув наші молитви, – відповів той.

– Так, і тепер справа за нами, грішними. Монсеньйоре, зробіть так, щоб про це послання знало найменше людей. Наразі достатньо лише нас. Це одне. Цю розмову ми продовжимо завтра. А зараз мене чекає меса.

Папа Інокентій підвівся і в супроводі кардинала попрямував до внутрішньої церкви замку Святого Ангела.

Наступного дня нагальні справи не дозволили Папі обговорити з кардиналом Конті цю тему. Заворушення, що виникли у місті за Тибром, несподівано переросли у погроми, які рано чи пізно могли закінчитися кровопролиттям. Папські війська поки що не втручалися у хід подій, але були напоготові; агенти Інокентія розчинилися у натовпі, вишукували зачинщиків, бунтарів ловили, саджали у темниці, але їх не меншало. Відчувалося, що усіма подіями у місті керує якась невидима вміла рука. Що це була рука Манфреда – у цьому ніхто не сумнівався, але довести Папа нічого не міг.

Ось у такій обстановці вже під вечір він знову зустрівся у монсеньйором. За вікнами тріщав лютий мороз, який прийшов на зміну вчорашньому снігопаду. Ця обставина дещо заспокоїла Інокентія: невелике задоволення бунтувати на вулицях голодними (як вони самі говорять), та ще й на тріскучому морозі.

Продовжуючи вчорашню розмову, неначе і не було перерви, Папа сказав:

– Послання Даниїла, хоч і довгоочікуване, все ж поставило нас у непевне становище. Найкраще було б, звичайно, відправити до Рутенії християнське воїнство, коронувати князя і одразу піти на Батия. Ви розумієте, що ми матимемо з цього?

– Так, це було б найбільшою подією після визволення Святої Землі від сарацинів, – згодився декан.

– Більшою, монсеньйоре. Незрівнянно більшою. І на відміну від Святої Землі, Рутенії ми не втратили б. Але… – Папа зітхнув. – Це лише мрії, які, дай Бог, колись, може, здійсняться.

– Чому?

– Ви забули, що майже усі рицарі зараз або сидять у темницях Айбека, або чекають в Палестині невідомо чого разом з цим недоумком Людовиком, або, стомлені походом, зализують рани у себе в замках. Тому нині говорити про будь-який похід проти Орди передчасно.

– Тоді що ж, не будемо зараз відповідати на послання Даниїла? – запитав декан.

– А якщо князь знову передумає? Ні, ми не можемо чекати наступного разу. Невідомо, чи він наступить.

– Але і допомогти не можемо.

– А навіщо? Даниїл згоден прийняти корону і очолити похід проти монголів. Ми так і зробимо. Коронуємо князя, а на похід потрібен час, щоб приготуватися. Для нас головне – повернути Рутенію у лоно Риму. Похід – потім.

Кардинал Рінальдо Конті кивнув головою, повністю погоджуючись зі словами єпископа.

– Тому я хочу, щоб ви продумали усі деталі цієї справи.

– Слухаю.

– Скільки вам потрібно часу на це?

– Щоб детально розібратися з ситуацією, продумати усі можливі несподіванки, дайте мені десять днів.

– Тиждень, – швидко відповів Інокентій. – Не забувайте, що нам ще потрібно знайти надійних людей.

На Рим опускалася ще одна ніч.

III

Хитавиця на морі не припинялася протягом усієї подорожі, тому Великий магістр, донесхочу наблювавшись, проклинав ту годину, коли вирішив добиратися до Риму водним шляхом, а не сушею. Особливо важкими були останні дні, коли, здавалося, всередині не залишилося нічого, а морська хвороба не відступала. Не дивно, що більшу половину шляху Великий магістр ордену бідних рицарів Христа і храму Соломона Рено де Віш’є провів біля борту галери, не зважаючи на холодну погоду з її штормами і майже невмовкаючим завиванням вітру.

Це була вже літня людина, яка усвідомлювала усю відповідальність, покладену на неї.

Одягнутий Великий магістр був у традиційний для ордену одяг. На теплу зимову куртку, так званий гаубергеон, надіта довга до колін кольчуга, сплетена з невеликих залізних кілець. Кольчуга покривала і голову, але тепер, поза боєм, каптур звисав на спину. Таким чином гаубергеон захищав тіло і від холоду, і від поранення гострими кільцями кольчуги. Поверх кольчуги була дещо коротша за неї лляна біла сутана, підперезана такого ж кольору поясом. На плечі був накинутий білий плащ. На грудях сутани і на лівому плечі плаща виділявся криваво-червоний рівносторонній восьмиконечний хрест.