Тамплієри короля Данила

Ноги Великого Магістра були захищені шкіряними чоботами.

До пояса кріпився довгий дворучний меч.

Зовсім недавно, лише три роки тому, маршал ордену Рено де Віш’є став Великим магістром. Це сталося після того, як під час битви поблизу Дімієтти, через бездарність короля Людовика і зраду Фрідріха, загинув його попередник Гійом де Соннак. Мало того, що братів звинуватили у зраді, він ще змушений був віддати із скарбниці ордену 30 тисяч ліврів на викуп цього нездари. Але життя – надто непередбачувана річ, тому, забувши усі попередні образи, заховавши гординю – найперший смертний гріх – у найдальші лабіринти пам’яті, Великий магістр був з королем франків навіть після того, коли той вирішив залишитися у Святій Землі на невизначений термін. Безглуздість цього рішення була очевидною, але тим не менше де Віш’є тримався короля до кінця. Коли ж навіть Людовик зрозумів, що справа програна і на сьомому хрестовому поході можна ставити хрест, він відправив Великого магістра Рено де Віш’є повідомити цю неприємну новину Римському Папі.

Як здавалося Рено де Віш’є, за місяць подорожі у нього зовсім не залишилося нутрощів.

За спиною Великого магістра почулися кроки, за якими він упізнав маршала Гуго де Жюя.

– Мессір! Ми входимо у гирло Тибру, – повідомив він.

– Слава Всевишньому! – полегшено відказав Великий магістр. – Ми сходимо на берег одразу ж.

– Так, мессір!

От і закінчується ця жахлива подорож. Але хоч магістр і не любив подорожувати морем, все ж погоджувався, що іншого шляху добратися з Акки до Європи не було. Не сушею ж їхати! Через сплюндрований півстоліття тому Константинополь? І що з того, що тамплієри не брали участі у його захопленні? Коли ненависть і ворожнеча переповнюють твоє єство, і ти бачиш перед собою рицаря, найменше звертаєш увагу на те, який на ньому плащ – білий з червоним хрестом, червоний з білим чи білий з чорним.

На березі на Великого магістра вже чекав невеликий загін рицарів на чолі з командором.

– Хто ви, брате? – запитав Рено де Віш’є, сідаючи на запропонованого йому вороного коня.

– Гійом де Пардо, мессір! – відповів той.

– Ми з вами зустрічалися?

– Саме так. Три роки тому в Мансурі.

– Нагадайте мені.

– Під час штурму міста ви, ще будучи маршалом, отримали звістку про смерть мессіра Гійома де Сонника і, не бажаючи залишати тіло Великого магістра, відправили до місця його загибелі мене.

– Згадав. – Рено де Віш’є натягнув поводи коня, перевірив його і, задоволений з того, що він слухається кожного поруху, зауважив: – Мені здавалося, що у вас було темніше обличчя.

– Це була засмага, – пояснив Гійом де Пардо. – Крім того, у тому бою мене поранили. Хвороба висмоктала мою кров і сили.

– Ви хоробрий рицар, брате, і ревний християнин, – похвалив командора Великий магістр.

– В ім’я Бога, мессір!

– Поїхали!

– Дозвольте запитати, мессір! – обережно звернувся де Пардо.

– Запитуйте.

– Куди нам їхати?

– У командорство. Не хочу предстати перед понтифіком у такому вигляді.

Де Пардо в знак покори схилив голову. Неначе чекаючи цього, рицарі вишикувалися в колону по двоє, помістивши прибулих всередину, і у такому порядку рушили від берегів Тибру на південь, де край дороги розмістилося одне з командорств ордену. Враховуючи те, що крім десяти рицарів у білих плащах, з ними прибули стільки ж зброєносців і п’ятеро сержантів, загін виявився могутньою бойовою одиницею.

Великий магістр не відпустив від себе командора і наказав їхати поруч. Хоч стояла зима і сніг вкрив землю пухкою периною, Гійом де Пардо під’їхав до мессіра з підвітряної сторони.

– Яка тут обстановка? – поцікавився Магістр. – Його святість уже в Римі?

– Ще в Римі, – уточнив командор, зробивши помітний наголос на першому слові.

– Прошу пояснити.

– Лише чотири місяці тому Його Святість повернувся з вигнання в апостольську столицю. Вірніше, це йому дозволив зробити син Фрідріха Манфред. Дозволив і одразу ж пожалкував про це. Зараз люди Манфреда підбурюють римлян, щоб вигнати єпископа знову. Його Святість зачинився у замку Святого Ангела і чекає на подальший розвиток подій.

«Так, – подумав Великий магістр, – з усього видно, звістка про провал хрестового походу буде не найгіршою звісткою для понтифікату. Тим більше, що похід провалився ще три роки тому».

Він повернув голову до маршала і сказав:

– А я думав, що стану причиною поганого настрою Його Святості.

– Господь послав на землю випробовування, – відповів Гуго де Жюй, – щоб ми стали сильнішими у своїй вірі.

– Якщо я до цього моменту не спішив предстати перед понтифіком, то тепер це і не зовсім доречно. Перечекаємо у командорстві сьогоднішній день, а завтра зранку брат наш де Пардо супроводить нас до апостольської столиці. Що ще сталося такого, про що ми не знаємо, але знати повинні?

– Вчора до Риму прибули рицарі-госпітальєри на чолі з магістром Гійомом де Шатонефом, – повідомив Гійом де Пардо.

Від несподіванки Рено де Віш’є аж відпустив поводи. Відчувши несподівану свободу, бойовий кінь не знав, що робити, і зупинився.

– Уявляю, як ми виглядатимемо в очах святого отця, коли він почув правду про хрестовий похід зі слів Гійома де Шатонефа.

Він звернувся до командора.

– Святійший отець вже прийняв магістра? – запитав Рено де Віш’є.

– Повинен сьогодні.

– У Рим! – скомандував Великий магістр і негайно повернув коня на північ.

Прокладені ще за перших єпископів дороги були в чудовому стані. Підковані коні, дружно цокаючи бруківкою, за дві години домчали тамплієрів до апостольської столиці. Вже на Апієвій дорозі Великий магістр відчув напругу, що, неначе густий туман, нависла над містом. Невдовзі з’явилися і перші бродяги і жебраки, але у їхніх діях і манері не було тієї покірності і байдужості до всього навкруги, лише б хтось кинув на прожиття. Правда, тамплієрам вони не принесли неприємностей. Поява десятка вершників у білих як сніг плащах з червоними хрестами на них і стількох же в чорних накидках одразу заставила замовкнути усіх і дати їм дорогу. Ось що значить репутація!

Великий магістр не мав ні часу, ні бажання звертати увагу на це. На чолі невеликого загону він мчав до замку Святого Ангела, що виднівся вдалині.

Чим ближче наближалися до кінцевої мети тамплієри, тим частіше попадалися їм на шляху натовпи людей, не таких мирних, як спочатку. Але грізний вид загону не обіцяв римлянам нічого хорошого, тому до резиденції Папи Римського добралися швидко і без проблем.

Охоронці, побачивши на прибулих плащі тамплієрів, не стали затримувати їх, і загін опинився у внутрішньому дворі замку.

Спішилися. Рено де Віш’є кивнув маршалу: «Пішли!» – і швидкими кроками попрямував до вхідних дверей. Гійом де Пардо з іншими рицарями залишився у дворі.

В довгому коридорі, котрим жваво крокували тамплієри, Великий магістр зустрів кардинала Колонну, свого давнього знайомого. Після традиційних привітань де Віш’є поцікавився, де зараз Святійший отець.

– Зараз Його Святість зайнятий, – повідомив кардинал.

– Скажіть, монсеньйоре, Святійший отець уже прийняв магістра ордену святого Іоанна? – запитав тамплієр.

– Вони зараз чекають на аудієнцію, – почув він приємну для себе новину.

Великий магістр перезирнувся з маршалом.

– Ще не все втрачено, – сказав він і, попрощавшись з кардиналом, направився до кабінету понтифіка.

У передній залі біля великого вікна стояли троє госпітальєрів: магістр Гійом де Шатонеф і два лейтенанти. З ними Рено де Віш’є зустрічався ще на Святій Землі. Майже завжди ці зустрічі були неприємними, іноді навіть переходили у ворожість, а то й закінчувалися кровопролиттям. Здавалося, лише під час битви – не війни, а саме битви – рицарі забували про такі стосунки і билися пліч-о-пліч, захищаючи Святий Хрест, своє життя та життя іншого. Стихала битва – і твій недавній побратим, якого ти врятував від неминучої смерті, знову перетворювався у твого заклятого ворога.

Поява Великого магістра конкуруючого ордену стала для головного госпітальєра повною несподіванкою. Він навіть не старався приховати свого невдоволення, лише сухо відповів порухом голови на привітання де Віш’є.

Стали чекати разом.

А за дверима Папа Інокентій IV, не знаючи, що відбувається у сусідньому покої, слухав свого секретаря кардинала Конті, який розповідав про свій план.

– Ми зробимо так, як ви визначили, Ваша Святість: розділимо місію. Оскільки спочатку у будь-якому разі потрібно коронувати Даниїла, а вже потім організовувати хрестовий похід на монголів, найперше відправимо до князя посольство. Наш легат коронує Даниїла, отримає від нього підтвердження того, що він з усією землею повертається в лоно Церкви.

– Ви подумали, хто може виконати цю місію? – запитав Папа Інокентій.

– Брат домініканець Олексій.

– Чому саме він?

– Брат Олексій особисто знайомий з Даниїлом, знає обстановку в Рутенії, адже вже був легатом Вашої Святості. Він декілька років перебував поблизу князя, знає його звички й уподобання.

– Ви забули, що у свій час брата Олексія Даниїл прогнав від себе. Це було. Для руського князя брат Олексій – людина, яка не змогла його переконати у своїй правоті. Те, що Даниїл цього не прагнув, зараз не береться до уваги. А тепер уявіть, що до князя знову з’являється Олексій. Що він подумає про мене? Та лише те, що я не ціную його. Ні, Олексія Геселона треба кимось замінити. Далі?

– Для того, щоб князь відчув, що ми ставимося до його коронації з усією серйозністю, потрібна відповідна корона, – сказав кардинал.

– Ви викликали ювеліра?

– Він чекає.

– Покличте його.

Рінальдо Конті підійшов до бічних дверей, прочинив їх. В кабінет увійшов особистий ювелір римського єпископа. Це був середнього віку і зросту худий чоловік з рідким волоссям на голові і бороді. Він підійшов до Інокентія і поцілував простягнуту руку.

– От що, Джузеппе! – сказав Папа. – Я хочу, щоб ви виконали для мене термінову роботу.

– Я весь увага, Ваша Святість! – пролепетав ювелір.

– Я хочу, щоб ви виготовили королівську корону.

– Так, Ваша Святість. Можу я знати, кому вона призначена?

– Навіщо? – запитав Папа.

– Щоб знати смаки цього достойного мужа.

– Ні, цього вам знати не обов’язково. А щодо вигляду – то бажаю, щоб вона нагадувала тіару, яку ви виготовили для мене. Але тільки нагадувала.

– Так, Ваша Святість, – вклонився ювелір. – Який термін ви мені даєте?

– Десять днів.

– Але Ваша Святість! – злякано відсахнувся Джузеппе. – Цей термін нереальний. За декаду просто неможливо виконати таку роботу!

– Джузеппе, ви хочете, щоб я у вас розчарувався? – хитро запитав Інокентій IV. – Чи, може, ви бажаєте віддати це замовлення комусь іншому?

Це був заборонений прийом, але він спрацював безпомилково.

– Так, Ваша Святість! Пробачте, я погарячкував.

– Ідіть і одразу приступайте до роботи. Необхідними матеріалами вас забезпечать.

Після цих слів Папа Інокентій IV подав ювеліру руку для цілування, провів поглядом до дверей і лише опісля звернувся до декана.

– Тепер найголовніше – супровід. До Рутенії неблизька дорога. Голодні вовки і розбійники, як говорили литвини. Кому ви доручите охороняти легата?

– Я багато думав над цим питанням, – відповів кардинал.

– І що ви надумали?

– Це повинні бути рицарі, віддані нашій вірі, безжальні до її ворогів і безстрашні у бою. Я знаю таких. Це рицарі ордену святої Марії Тевтонської.

Сказавши це, Конті замовк, чекаючи на реакцію понтифіка. Інокентій не спішив. Йому не здався дивним вибір кардинала. Вибравши серед наймогутніших рицарсько-чернечих орденів Тевтонський, декан, безумовно, намагався догодити йому, римському єпископу, адже Інокентій симпатизував цим рицарям і покладав на них великі сподівання. Колись справа заледве не закінчилася його вступом в ряди Тевтонського ордену, але з об’єктивних причин цього не сталося. Все ж кардинал Сінібальдо Фієскі зробив усе можливе, щоб два близькі ордени – Тевтонський та мечоносців – об’єдналися, тим самим збільшивши свою міць. Правда, тоді ж сталася подія, яка повністю перекреслила плани Святого престолу поширити свій вплив на руські землі. Молодий князь Даниїл (так, той самий, прихильності якого добивається вселенський єпископ), невдоволений тим, що мазовецький князь Конрад віддав об’єднаному ордену місто Дорогичин, зібрав велике військо і наголову розбив найдобірніших рицарів – тевтонців та мечоносців і полонив магістра Бруно. Відтоді рицарі-тевтонці відвернули свої погляди від східноруських земель і направили експансію на північ. Через чотири роки після Дорогичина просування Тевтонського ордену на слов’янські землі остаточно припинилося.

– Не підійде, – сказав Інокентій.

– Чому, Ваша Святосте? – З усього видно, декан не чекав від Папи такого.

– Я, як і ви, монсеньйоре, вважаю рицарів ордену найревнішими послідовниками віри на східних теренах, – говорив Папа. – Але я не думаю, що Даниїл забув про Дорогочин, коли зійшовся з ними у герці і розбив. Припускаю, що князь, можливо, й не покаже, що незадоволений появою білих плащів з чорним хрестом на своїй землі, але його оточення, впевнений, сприйме тевтонців вороже. Ні, я не хочу ризикувати. Запропонуйте когось іншого.

– Тоді, Ваша святосте, рицарі ордену святого Іоанна Єрусалимського. Зараз магістр ордену з двома рицарями чекає вашої аудієнції. Гадаю, що ми зможемо їм довірити цю місію.

– Нехай вони увійдуть! – розпорядився Інокентій.

Рінальдо Конті вдарив у долоні. Миттю двері відчинилися, і з’явився монах.

– Перекажіть тим, хто чекає за дверима, що Святійший отець запрошує їх до себе, – сказав кардинал.

Коли великі вхідні двері розчинилися навстіж, Папа Інокентій IV побачив таке, що заставило його аж підвести з-за столу. До нього наближалися два великих магістри ворогуючих орденів. Лише тепер Папа помітив, що вони дуже схожі – Рено де Віш’є і Гійом де Шатонеф. Здавалося, єдине, що їх роз’єднувало, були різного кольору плащі.

Вони йшли гордо, чітко карбуючи кроки плитками кабінету. І тамплієр, і госпітальєр одночасно зупинилися і опустилися на коліно.

– Встаньте, мої вірні слуги! – озвався Інокентій, оговтавшись від потрясіння. – Що заставило вас з’явитися тут одночасно?

Рено де Віш’є поривався сказати першим, але вчасно спохватився. Новина, з якою він і магістр іоаннітів прибули до Риму, не була приємною, та й новиною для понтифіка також не була. Крім того, де Віш’є не боявся, що Гійом де Шатонеф спробує сказати про тамплієрів щось погане чи очорнити їх в присутності самого Великого магістра.

– Ваша Святосте! – почав він. – Хоч ми з братом Гійомом де Шатонефом прибули з однаковою новиною, все ж брат добрався до Апостольського престолу першим, тому я поступаюся перед ним правом.

– Це благородно, – похвалив Папа. – Брате, я слухаю вас!

Гійом де Шатонеф спочатку подивився на тамплієра, потім перевів погляд на понтифіка. Він вже зрозумів, що Великий магістр вибив з його рук найголовніший козир.

– Ваша Святосте, – мовив він. – Ми з братом де Віш’є принесли вам недобру новину. Християнському воїнству не вдалося відбити у сарацинів Господній Гроб. Його величність Людовик вважає, що подальше перебування на Святій Землі недоречне. Він вважає за доцільне повернутися до Європи і одразу ж почати підготовку до нового походу. На цей раз Його величність збере усіх найкращих рицарів з усієї Європи.

– Це добре, що у християнського короля залишилася надія і бажання визволити Святе місто, – промовив Інокентій. – Брате Рено, ви, гадаю, розділяєте впевненість брата Гійома де Шатонефа?

– Так, Ваша Святосте, – відповів де Віш’є. – Побожності Його Величності Людовика може позаздрити будь-хто, за винятком Вашої Святості, звичайно. Але якби у Його Величності на додачу його побожності була хоча б третина до бойового таланту – не потрібно було б починати новий похід.

– А може, Господь призначив Людовику бути святим і прославити Його у молитвах, а не на полі бою? – запитав Інокентій. – Хіба ми, грішні, зможемо збагнути Його промисел? Ви мене нічим не здивували. Про рішення короля Людовика я знаю. Мало того, я його очікував уже давно, дивно лише, що він так довго тягнув.

Інокентій замовк, схвильований думкою, яка щойно спала йому. Він уважно подивився на обох магістрів і запитав:

– Хто з вас може виконати моє завдання?

Наперед виступив Гійом де Шатонеф.

– Ваша святосте! – сказав він. – Рицарі ордену святого Іоанна Єрусалимського готові це зробити.

– Мені потрібно з десяток рицарів, яким я хочу доручити поїхати за людиною до монастиря Святого Павла у Мессіні і супроводити її сюди.

– Необхідні Вашій Святості люди через годину будуть тут, – уклонився госпітальєр. – Дозвольте, я віддам необхідні розпорядження?

– Ваша Святосте! – озвався Рено де Віш’є, який до цього часу мовчав. – Дозволите? Не варто братові Гійому де Шатонефу затрудняти себе. Достойний брат Гійом де Пардо зараз на чолі десяти братів чекає за стінами замку і готовий негайно відправитися за першим же вашим наказом.

Інокентій IV хижо подивився на Великого магістра, який ледь утримав посмішку. Він зрозумів, що храмовники в черговий раз обійшли госпітальєрів.

– Брате магістре, я ніколи не сумнівався у вашій відданості мені, рівно як у відданості усіх братів, – мовив Папа до Гійома де Шатонефа. – Я завжди пам’ятаю про це. Але брат Рено правий. Не варто турбувати інших братів, якщо хтось уже готовий виконати завдання. Адже робимо ми спільну справу. Я вам дякую. Брате Рено, я хочу бачити цього достойного рицаря.

– Так, Ваша Святосте, – схилив голову Великий Магістр. – Гійом де Пардо буде у вас через п’ять хвилин.

– Я чекаю.

Кардинал Конті став поруч Папи.

– Панове, аудієнція закінчена, – сказав він.

Обидва магістри вклонилися і покинули кабінет.

– Монастир Святого Павла? – перепитав кардинал, коли вони залишилися удвох.

– Так. Це я повертаюся до нашої розмови. Олексія Гесенна потрібно кимось замінити.

– А до чого тут Мессіна?

– Абатом бенедиктинського монастиря там брат Опізо.

– Ви вважаєте…

– Я вважаю, що брат Опізо – саме та людина, яка мені потрібна.

– Абат Опізо? – перепитав декан. – Пробачте, Ваша Святосте, але мене здивувало ваше рішення. Абат Опізо не дипломат.

– Мені це відомо, але брат Опізо одного разу зробив мені послугу, і я вважаю, що зможу довіритися йому ще раз, – відповів Папа.

– Все у руках Божих, – схилив голову кардинал. – Але чому тамплієри?

– Я не сумніваюся в можливостях іоаннітів, як і тевтонців, але для досягнення мети мені потрібні пронири. А храмовники Великого магістра саме такими і є. Зрештою, я повторюся, але робимо ми спільну справу. І якщо між служителями Христа є суперництво, то воно лише допоможе усім нам.

У цей час у кабінет понтифіка увійшов рицар. Це була вже зріла людина, яка багато зазнала на своєму шляху. Про перенесені тривоги і незгоди говорило посріблене волосся, хоч на вигляд рицареві було не більше тридцяти. З його ходи і манери триматися Папа Інокентій IV зробив висновок, що перед ним саме рицар, а не монах ордену бідних рицарів Христа і Храму Соломона.

IV

Римська імперія, яка наводила жах на увесь тодішній світ, володіння якої простяглися від гір Шотландії аж до гір Лівану, свого часу породила на своїх теренах релігію, що стала причиною її занепаду і, зрештою, падіння. На колишніх територіях колись могутньої єдиної імперії виникали і зникали держави, деякі – звичайні одноденки, інші протрималися довше, але досягти колишніх величі і могуті не зміг ніхто.

Феодальна роздробленість, що охопила усю Європу і була причиною незліченних негараздів і поразок, не оминула й Італію. Це відчув на собі рицар ордену тамплієрів Гійом де Пардо, мандруючи на чолі десяти воїнів і стількох же зброєносців з Риму до Сицилії, на виконання доручення Папи Римського. Знадобилося дев’ять днів, щоб, долаючи різноманітні перешкоди, а то й звичайну ворожість місцевих правителів, подолати цю відстань. Ще півдня вони втратили, чекаючи на судно, щоб переправитися через протоку, хоч сицилійський берег виднівся вдалині і був зовсім поруч. І ще година знадобилася, щоб добратися до монастиря Святого Павла. За переказами, його побудували на тому місці, де зійшов на берег апостол Павло під час своєї поїздки до Риму. Правда це чи ні, ніхто сказати не міг. Зрештою, ніхто і не старався ні підтвердити, ні спростувати це. Монастир, обнесений високою кам’яною стіною, розташувався осторонь міста Мессіни і був повністю незалежний від його господаря. Він належав до бенедиктинського ордену, відомого своїми суворими правилами, тому монахи користувалися повагою і авторитетом у населення.

Так у понеділок 23 лютого 1254 року у перший день Великого посту рицар-тамплієр Гійом де Пардо стукав у почорнілі від часу дубові ворота монастиря Святого Павла у Мессіні. Стукати довелося довго, ніхто не підходив до воріт і не цікавився, кого це приніс нечистий у такий день.

Декілька разів гримнувши у ворота руків’ям короткого меча, Гійом де Пардо повернувся до рицарів, що спокійно спостерігали за діями командора.

– Не вистачало ще, щоб проникнути у цю святу обитель, брати її штурмом! – сказав він.

– Це Боже місце, на яке зійшла благодать Господа нашого! – почувся з-за воріт чийсь низький голос. – Негоже ревнителям віри Христової грішити думками про насилля.

Після цих слів загриміли засови, і хвіртка у брамі прочинилася. У проході стояв літній монах могутньої статури у поношеній чорній сутані, підперезаній звичайною мотузкою. Незважаючи на зиму, на монахові більше нічого не було, не рахуючи шкіряних сандалів, але вони не дуже зігрівали.

– Мені дивно, що ревнителі Христової віри змушують монахів переривати месу, – сказав він.

– Повірте, за інших обставин ми ніколи не вчинили б такого, – спробував виправдатись тамплієр. – У мене із собою послання Святійшого отця до абата Опізо.

Почувши таке, монах знітився, сховався за хвірткою, чим здивував рицарів, але одразу загримів засов, і ворота відчинилися навстіж.

Тамплієри в’їхали на засніжене подвір’я монастиря.

– Де абат? – запитав де Пардо, спішившись.

– Абат відправляє месу, – повідомив монах. – Якщо вам не спішно, почекайте її закінчення.

– Нам спішно, але ми почекаємо, – відповів командор.

– Тоді прошу пройти за мною у трапезну і там почекати настоятеля.

Рицарі залишили коней на зброєносців і попрямували за монахом всередину приземистої будівлі, що служила трапезною.

Сьогодні, у перший день посту, тут було порожньо і порівняно тепло.

– Прошу почекати тут, – сказав монах і показав на лави обабіч довгого столу.

Сказав і зник, залишивши рицарів самих.

– Що ж, розміщуйтесь, – махнув рукою де Пардо і першим сів край столу.

Він звичним рухом зняв з голови кольчугу і подивився на рицарів, яких з повним правом міг називати своїми. Минуло три роки відтоді, як він прийняв командорство. Це сталося після того, як під час штурму воїнами султана Муаззама Туран-шаха Мансурі у боротьбі за знамено наклав головою тодішній командор Нуаро. Тоді він, двадцятисемирічний рицар, коли, здавалося, перемога остаточно покинула їх, зумів підняти чорно-біле знамено ордену. Побачивши, що «босеан» знову замаяв над полем бою, до нього потягнулися вцілілі тамплієри. Їх було десятеро. Вже пізніше, коли його, пораненого у плече сарацинською стрілою, винесли на собі рицарі і відправили на лікування в Акру, після одужання Гійом де Пардо знову з’явився перед капітулом ордену і несподівано для самого себе був призначений командором саме тих десяти рицарів-монахів, з якими бився тоді біля Мансури. Хоч за єдиним винятком усі рицарі були старші від нього за віком і титулами, вони беззаперечно прийняли цей вибір.

Ось найближче до нього сидить граф Роже де Обер. Найстарший серед рицарів, він з повним правом міг претендувати на командорство. Міг, але з готовністю прийняв рішення капітулу. Командор міг у будь-який момент звернутися за порадою до графа де Обера і завжди отримував допомогу. Такої ж готовністі допомогти йому і слухатись Гійом де Пардо чекав і від Етьєна де Гімора, Роберта Фуньє, шевальє Гвідо де Артуа, Бернара Рідфора, П’єра де Мореля. Лише Жак Роне був молодший за свого командора. Усі вони були франками, як і Гійом де Пардо. Едуард Бомон народився в Англії, але як потрапив сюди, командор не знав. Уго делла Барбо був італійцем і походив з Беневенто. Усі вони вступили до ордену вже давно, тільки ставши рицарями, а Роберт Фуньє став ним уже тут.

За приписами статуту ордену сиділи мовчки, хоч у такому вузькому колі не так суворо дотримувалися цього. Звичкою (і обов’язком) для тамплієрів стала молитва, якщо поруч відбувається відправа, а самі вони не мають можливості бути присутніми на ній.

Так у мовчазній молитві вони не помітили, як двері трапезної відчинилися. У приміщення увійшов літній монах, напевне, сам настоятель. Визначити, що це сам абат, було неможливо, принаймні він нічим не відрізнявся від монаха, що зустрів їх біля брами: така ж поношена чорна сутана, підперезана мотузкою, сандалі. Навіть виголений на голові круг – тонзура – була такою ж, як і в інших монахів.