Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Радість велика панує в замку королівськім, що ворог побитий. Гостей повно ся наїхало, день і ніч бенкетують. Всі розповідають о тім лицарю, що то приїхав королю на поміч так в добрий час, а ніхто не знає сказати, де він си потім дів. Коминяр чув усе і радувався незміренно.

Не минуло і десять неділь, як ось знов дають до короля знати, що той сам ворог йде з великим військом на нього. Король зібрав військо і ударив на ворога, що без причини плюндрує по його краях. Але ледве зачалася битва, вже король мусів з пляцу уступити – а ворог одних убиває, других в неволю бере. Ой, зла хвиля прийшла на короля, він ся обзирає, чи знову лицар не над'їде, що го перший раз з біди освободив.

Вже мали самого короля в неволю взяти, як на сивім коню указався лицар весь в срібній збруї, б'є, забиває все, що му ся під руки навине, – вороги, як зайці, розлетілись на всі сторони.

Король втішений питається знову лицаря, що він хоче за ту велику прислугу, яку му вчинив.

На тоє відповідає лицар:

– Найясніший королю! дай ми на письмі, що як тя просити буду о середущу доньку за жінку, то вчиниш мою волю!

Король охоче на те пристав.

Через цілу осінь та зиму не важився ворог край непокоїти, лиш як тільки весна настала, то вже знов зачав він воювати.

Король вийшов з військом навпроти ньому. Щастя якось му і днесь не дописує. Військо його збили і розігнали, а він сам попався в неволю. Нема вже рятунку Аж нараз явиться Івась в золотій збруї і на чорному, як галка, коню. Зібрав розсипане військо до купи, ударив на ворога, убиває, що ся навине, і з тяжкою бідою звільняє короля. Серед тої кривавої биятики ранений він тяжко в ногу.

Король, втішений, власною хустиною ногу йому обв'язав, став му дякувати і питатися, чим має віддячити таку велику послугу. Івась не жадає нічого, тілько щоби му дав на письмі, що, як пришле в свати до наймолодшої доньки, най му відмови не буде.

Король пристав на тоє і просить го, щоби з ним їхав до палацу. Він подякував за ласку сів на коня тай махнув світами.

Всі ся дивували дуже і раді би знати, хто се такий, що вибавив царство і короля від нехибної заглади.

Тихцем потім вернувся коминяр до замку, позносив дерево тай топив у п'єцу.

Раз спав він в сінях, де то королівські посіпаки переходили, а так му ся на сон зібрало, що вся служба давно вже повставала, а він ся ані рушить. Спить і спить, вже полуднє не далеко.

Служниця переходить тудою і каже:

– Вставай, небоже. Що так довго лежиш? Час вже далі полуднувати.

І дивиться, а він має хустиною самого короля ногу позавивану. Вчинила вона великий крик, що він мусів тую хустину у короля вкрасти.

Завели го до короля, а коли тамка станув – придивився король до тої хустини і каже, що це та сама, що нею обв'язав ногу тому славному лицарю, котрий звільнив його від нехибної смерті. Лиш як ся тоє могло стати, щоби якийсь коминяр міг бути тим славутним лицарем, то в жоден спосіб зрозуміло йому не було.

Івась поклонився королю і просить, щоби дозволив му тільки на годину з замку віддалитись, а тоді вся правда ся укаже. Король пристав на тоє.

Івась чим скорше вибіг за місто до зеленого гаю, свиснув, коні ся позбігали – зодягнув золоту збрую, сів на сивого коня і так пустився їхати на подвір'я королівське. А там панів повно та князів, раді б побачити того лицаря, що ся так дуже вславив. Сам король з доньками помежи ними знаходиться. Музики грають, у всіх церквах в дзвони б'ють, зі всіх сторін люди, мов на прощу, зійшлися.

Наш Івась в'їхав на замок – випружився на коні, мов струна, а такий гордий і бундючний, ніби який генерал. Люди не хочуть дати віру, що ось це той сам коминяр, що недавно служив у короля. Всі ся розступають. Івась спинив коня аж перед самим королем, віддав поклін і витягнув з-за пазухи всі три письма, власною рукою короля писані, де в кождім письмі прирікає король одну з доньок за жінку му дати.

Івасьові припала наймолодша до серця, тоту зараз посватав. Незабаром було весілля, таке славне, за яке ніхто не чував. Гостей напхалося без ліку. Через три неділі бенкетувалися.

Третього дня по весіллю каже Івась до жінки, що він є син хлопа, що таке а таке з ним ся стало. Він рад би подивитися до старенького отця, що там бідняка робить, десь за ним дуже банувати мусить.

Королівна повідає на тоє:

– Їдь, їдь хоча б і днеська, і я з тобою, коли велиш, охоче поїду

Іван вислав послів наперед, щоб глядали вітця, сам зась вибрався з цілим двором за ними.

Дорога вела через той ліс, де в великім домі розбійники сиділи. З того дому тілько вже тепер згарища зостались. Як в'їхали на поле, побачив Івась свого старенького татуся, як неборачище за плугом ходив і за бичатами: «соб! собе!» покликував.

Івась розрадувався дуже і пустився до старого, щоби го звитати, але жінка каже:

– Стій, зачекай! Тато би ся встрашили, і могли би захоріти, тра перше послів слати, щоби їм сказали, що їх син ту недалеко.

Вислали послів, а ті заповіли старому, що їх пан, зять самого короля, рад би ся з ним видіти. Старовина, як тоє учув, здержав бичата, зняв шапку з голови і не може ся дивом здивувати, звідки стілько люда так красно одягнутого коло нього взялося.

А ту їде карета, від золота та срібла полискується, шість коней білих, як сніг, ю тягнуть. А в тій кареті сидить королівна. Коло карети на білому коню їде королевич стрункий а моторний. Чоловік, як се побачив, упав на коліна тай похилив голову.

Королівна, коли подивилася на сивого, мов голуб, татуся, з великої втіхи аж заплакала, а Івась скоро скочив з коня, припав до вітця, в руки та в ноги цілує та мовить:

– Татунцю мій солоденький, серденько моє, та ви вже вашого Івася не впізнали, що то п'ять літ тому в тім лісі загиб.

Старий не вірив очам своїм, чи то ся в сні, чи на яві діється, сльози, мов горох, пустились цюрком з очей, тулить дитину свою до серця і каже:

– Івасейку, синочку мій, голубчику мій, зозуленько моя, та я вже мій вік за тобою переплакав, звідки ти ся ту взяв, та звідки ж у тебе такі статки? Гей, небоже, чи не кривдою людською ти ся того доробив?

І дивиться синові в очі, рад би правду від нього дізнатися.

– Ні, татку – каже королівна, котра, заким старий схаменувся, вже го красненько звитала, – ваш син а мій муж не кривдою людською збагатився, йому вже Бог таку долю щасливу судив.

І розповів Івась все, що му ся де притрафило, же він хоча королевичем став, а таки душі своєї не запропастив.

Старий, втішений дуже, забрав їх з собою до села, де всі люди зійшлись на гостину, яку королевич справив.

На другий день хотів Івась забрати вітця з собою до своїх палаців, щоби старий свій вік в щастю та в утісі опровадив. Лиш старий не пристав на тоє, тілько каже:

– Не для мене замки і палаци твої, їдь щасливо, мій сину. Най тебе Бог на всіх твоїх замислах благословить, що в щастю та достатку о твоїм старім татуню не забув. Ту я ся родив, ту проживав, ту мою небіжку землею вкрили, ту вже гадаю і вмирати, їдь з Богом домів, я втішений, що знаю, що жиєш та щасливий, а як Бог дасть хрестини, то ми дай знати, я приїду, щоби внука побачити і пригорнути до серця свого.

Син від'їхав. Небавом помер старий король, Івася обрали всі за короля, бо дуже ж то розумний був. І дав му Бог сина. Зараз слав до вітця і просить, щоби на хрестини приїхав.

Старий заложив стару шкапину до воза і приволікся до замку. Цілий двір, навіть сам владика вийшли навпроти нього. Як тілько над'їхав, так зараз зачали стріляти, музики заграли, всі вітали го красненько.

Він зняв шапку, тай звільна пішов до церковці, що близько палацу стояла. Ту помолився Богу і подякував за таку велику втіху, яку на тім світі дожив, – а як принесли внука до хресту, взяв го на руки і поблагословив. Та вже звідтоді й лишився жити із сином і внуком у добрі та достатку.

Кобиляча голова

Були дід і баба. Дід мав свою доньку, а баба свою. Дідова була роботюха, яких мало, до всякої роботи не полінувалася, найраніше вставала, і вдома лад зробила, і на заробок пішла, і найпізніше йшла спати. До жнива не було їй рівної в цілім селі, і не було над ню луччої прялі. Вона старалася і на себе, і на тата, і на мачуху, і сестру, і коло всіх ходила. За тоє бабина донька була лядащо, а іно любила багато їсти, а пити, а музику, а при всякій роботі дрімала. До кужелі уже її і не мож було добудитися. З курами лягала спати, а вставала тоді, як уже сонце підійшло на три хлопи. А не мож було нічого їй сказати, бо зараз обі з мамою скакали до очей, як гадя. Ба і кого били? Дідову доньку. А хто добрий? Нема понад бабину дівку. Уже така дідова недоля, що не годен був далі терпіти, повідає:

– Ходи, дитинонько, ти їм не догодиш, поведу тя на службу.

Забралися, ідуть, а йшли через ліс. Повідає старий:

– Іще, дитинонько, назбираємо ломаків, та занесемо додому, бо тоті нероби не будуть мати завтра з чого огню розложити.

Пішов дід в один бік за патиками, а дівка в другий, та заблудила. Щоби мала прийти ближче край ліса, то вона все далі в ліс, та десь зайшла в гущавину, де як живо іще не була. Дід кличе, ходить, гукає, доньки нема. Думає собі – певно, мала додому піти. Набрав ломаків, іде додому, ба вдома нема. Баба і бабина донька тішаться, сміються, а бідний дід плаче і плаче цілу ніч.

А вона як заблудила, та й уже і смерклося, ходить, кличе, гукає, ходить і ходить, ні стежки, ні жадного людського сліду, а все густіший і густіший ліс. Що ту вночі робитоньки? Утомилася, сіла під дубом, тра уже ту ночувати на волю Божу, змовила молитву, поклони одбила, сидить і плаче. Аж ту дивиться, якесь світло. Іде навпрошки за світлом, іде, іде, а то в селі хатина.

Отворяє двері, нема нікого, лиш каганець горить на припічку. Хатина як звичайно хатина. Думає собі, хто б ту не жив, а я таки ту зостану Побачила, що сміття багато, взяла мітлу, замела чисто, потому взялася до начиння, помила, розложила огонь, заставила воду, постелила ліжко, сіла до кужелі та пряде. Аж ту щось в сінях тур-тр-тр – пукає, вона отворяє, а то кобиляча голова.

– А ти що? – повідає дівка.

– То моя хата, доню, – повідає кобиляча голова.

– А коли ваша хата, то не гнівайтеся, що я ту заблудила.

– Нічого, нічого, доню, візьми пересади мене за поріг.

Взяла легенько, пересадила.

– Звари-но мені що їсти, – повідає кобиляча голова.

– Вода уже кипить, – повідає дівка, – но не знаю, чим засипати.

– В комірчині всього досить, набери пшона і засип.

От вона зварила кашу, насипала миску, помастила, висадила кобилячу голову на скриню, підсунула перед писок. А як кобиляча голова наїлася, дівчина подала їй води напитися, а потому положила на ліжко тай сама трохи з'їла, помила начиння, сіла під кужелею, пряде. Рано, іще кобиляча голова спала, вона схопилася, принесла дров, води, розпалила, наставила обід, хату замела і далі пряде. Збудилася кобиляча голова, вона ю вимила, вичесала, нагодувала, напоїла, пересадила через поріг, тай кобиляча голова пішла собі, де там хотіла.

Так була кілька неділь, аж одного разу повідає до неї кобиляча голова:

– Ну, доню, ти мені стільки вірно служила, треба тобі щось дати, та, може, схочеш піти до твого тата. Подивися в моє праве вухо. – Дівка дивиться, а там з вуха щось вистає білого. – Тягни тото, що там є, – повідає кобиляча голова. – Вона потягнула, а то тягнеся і тягнеся таке велике біле верето (білавка). – Розстели на землі. – Вона розстелила.

Кобиляча голова прихилила вухо, а ту з вуха як візьмуть сипатися коралі, гроші, хустки, сорочки, запаски, ба і сукмана з сивим баранцем, і кожух, і всяка всячина, тільки що ледве кінцями зав'язала, та що собі іно здужала завдати. Вона красненько подякувала за службу, поцілувала кобилячу голову, тай пішла, а іще кобиляча голова покотилася перед нею аж до стежки, щоби не заблудила.

Приходить додому, повідає все, показує свою заслужчину; баба і бабина донька аж зубами скриголять зі злості, дід тішиться, що його дитина жиє, та стільки собі заслужила, ба і сусіди сходяться, оглядають, а не можуть надивитися. На другий день як присіла баба дідову доньку, конечно веди мою там на службу, то добра дитина, вона іще більше всього принесе.

Ведуть бабину доньку до кобилячої голови на службу. Там ю зоставили, а самі додому пішли. Бабина донька лиш розглянулася в хаті тай взялася бушувати по всіх кутах, по полицях, по комірчині, не хотілося їй розкладати огню, взяла собі хліба, масла, знайшла і печену ковбасу, і горілку, наїлася, напилася, лягає на постіль, спить. Увечір приходить кобиляча голова, пукає під дверима, нема кому отворити. Пукає, пукає, аж збудилася бабина дівка. Встає розчухрана, кляне, отворяє зі злістю двері, трунула кобилячу голову в чоло, вона бідненька уже нічого і не каже, а просить, щоби її через поріг пересадила. Ой, як її пересадила, то так, що мало всі зуби їй не повилітали! Уже і не упоминається за страву, закотилася під скриню, лежить на землі.

На другий день уже сонце на три хлопи, бабина донька спить; де там тілько сну набралося! Ба встає не умита без молитви, наїлася хліба з ковбасою, випила горілки тай викинула кобилячу голову за поріг. Така то її служба була. В хатині сміття повно, начиння не мите, ні нитки не напряла, їсти не зварила, бо не хотілося легкоробі йти за патиками і по воду, тай цілу службу лиш переїла і переспала. Аж ту раз повідає кобиляча голова:

– Треба тобі, доню, заплатити за твою службу.

– Ой, заплати, заплати, – втішилася дівка, – тото я тебе надвигалася, напересаджувалася.

– Подивися, – повідає кобиляча голова, – в моє ліве вухо. – Вона дивиться, а там щось красненького. – Тягни тото, що там є.

Тягне, а то знаєте що було? Вуж, а за вужом як посиплються гадини, як обскочуть мою бабину дівку, закусали на смерть. А баба вдома виглядає, а виглядає, а свариться з дідом:

– Що там твоя донька принесла! Пхе! От побачиш, що моя принесе: сукні шовкові, а коралі такі великі, як бараболі, бо то роботюха, не така лядащо, як твоя.

А доньки не видно і не видно, ба і місяць, і два, і три, нема. Іде баба сама по доньку. Приходить, а з доньки уже іно кості.

Казки в записах Івана Франка

Піп на казанні

Був собі піп, який дуже не любив казання говорити. То однієї неділі виходить на казальницю і каже:

– Мої милі парафіяни, а знаєте, про що я вам нині буду казання казати?

– Ні, не знаємо, – кажуть люди.

– Та коли ви не знаєте, то й я не знаю, – сказав піп та й зліз із казальниці.

На другу неділю знов піп виходить на казальницю.

– Мої милі парафіяни, а знаєте, про що я вам нині буду казати казання?

– Знаємо, – кажуть люди.

– Ну, коли знаєте, то нема вам що й казати. Кажемо всі від всієї душі!

Приходить третя неділя, вже собі люди міркують, як би його перехитрувати? Змовилися собі… Вилазить піп на казальницю.

– Мої милі парафіяни, а знаєте, про що я вам нині буду казати казання?

То одна половина людей у церкві каже: «Знаємо», а друга каже: «Не знаємо».

– Так? – каже піп. – Ну, то добре. Хай ті, що знають, скажуть тим, що не знають.

Та й уже було по казанню.

Записав І. Франко в с. Батятичах

Блошині рукавиці

Був собі один цар і мав одну доньку. Донька та була дуже красна і дуже розумна. Коли доросла, почало багато щонайкращих царевичів свататися до неї, та вона не хотіла за жодного йти, бо всі їй видавалися дуже дурними. Що батько їй не казав, – нічого не допомагало. «Не піду та й не піду за такого дурня!» – от і вся її мова.

– Але де ж ти візьмеш розумних, коли всі однакові? – говорив батько.

– Ну, то буду чекати, доки не трапиться такий, якого я хочу.

Чекає вона, чекає, – царевичі приходять і відходять, а жодний їй не до вподоби. А один, сусіднього царя син, дуже сподобав собі царівну, але боявся приступитися, щоб і його не відправила.

Далі, як батько почав дуже наполягати, щоб таки виходила заміж, вона зробила ось яку штуку. Зловила, вибачте, блоху і всадила її в казанок з маслом. Там вона впаслася і виросла така велика, як добрий кіт. Тоді наказала царівна її вбити, зняти з неї шкуру, вичинити і зробити з тієї шкурки рукавички. Розуміється, усе це робилося у найбільшій таємниці. Тоді й каже царівна татові:

– Ну тепер я зроблю вашу волю і вийду заміж лише за того, хто вгадає, з чого оті мої рукавички зроблені.

– Добре, – каже батько і наказав розголосити по всіх краях, що хто вгадає, з чого у царівни зроблені рукавички, той буде її мати за жінку.

Знов пустилися королевичі і царевичі, як до меду, але де там! Жодний не вгадає, і вона зо всіх насміхається, проганяє від себе.

Дійшла до того сусіднього царевича ця чутка, і подумав він собі: щось тут мусить бути неспроста, коли так важко вгадати, з чого ті рукавички.

Рад би і він піти та спробувати щастя, але й боїться: ану ж не вгадає – нажене, та й тоді і вся надія пропаде. Стій, – думає собі, – треба знайти якийсь вихід!

Перебрався він дідом-жебраком і пішов до того міста, де та царівна. Зайшов там на ніч до якогось старого кушніра на краю міста. Ну, як звичайно, стали собі бесідувати. Слово по слову, кушнір почав розповідати про царівну, яка то вона гарна і мудра та хитра: штуку вигадала таку що і світ не чував, і тепер насміхається з бідних паничів.

– Та яку штуку видумала? – питає царевич, нібито ні про що не знає.

– А таку штуку, – відповів кушнір, – що сказала вигодувати блоху, зняти з неї шкуру, а відтак я ту шкуру вичинив і зробив їй з неї рукавички. Отже, вона тими рукавичками всім паничам забиває баки: котрий, каже, вгадає, з чого вони, за того піду. А котрий не вгадає, того проганяє з ганьбою.

«Постій, – думає собі царевич, – тепер я тебе маю! Але й відплачу я тобі за твої насміхання!»

На другий день йде він, переодягнений дідом-жебраком, до царських палаців і просить, щоб його завели до царівни, бо він хотів би спробувати щастя.

Слуги зміряли його очима, що він такий шолудивий та обідраний, але нагнати його не могли, бо мали від царя твердий наказ допускати кожного.

Входить царевич, а царівна, навіть не дивлячись на нього, виставляє руку і питає коротко:

– Вгадуй, з чого це?

Він, розуміється, того не злякався, приступає, обмацує, обнюхує, а далі каже:

– Бодай ви, пануню, здорові були, та з блохи!

Вона скочила як обпарена, глянула на нього, а то дід-жебрак, шолудивий, обідраний. Аж потерпла вся. Але що було діяти? Отець та інші міністри бачили те все, і годі їй було взяти назад своє слово.

– Ну, доню, – каже цар, – чого ти хотіла, те й маєш! Вибирала ти, вибирала, та й от що вибрала, бери ж тепер, що тобі суджено!

Бачить вона, що не жарти, – погодилася. Хочуть того діда перебрати по-панськи, та ба, ні, він не дається.

– Я жебрак з діда-прадіда, куди мені до панського одягу! Який тут стою, такий і до шлюбу піду!

Що цар напросився, що царівна налютувалась і наплакалась – нічого не допомогло, мусила таки з дідом шлюб брати. А скоро по шлюбі дід і каже:

– Ну, жінко, тепер ваше панування скінчилося, тепер переходите на мій хліб і мусите йти зі мною за жебраним хлібом!

Скидайте свої панські плаття й одягайтеся в таке, в якім я ходжу, бо нам панський одяг не до лиця.

Знов просьби, знов плачі – ні, непорадна година з дідом, як уперся, так на своєму і стоїть.

Вже цар давав йому гроші і поле, і хати – так ні, не хоче та й не хоче.

– Я дід-жебрак, і не треба мені від вас нічого. Тільки жінку я від вас беру, бо вона мусить іти зі мною, а своє добро сховайте собі! Моє добро – торба й палиця, більше ніякого добра мені не потрібно!

Тоді цар розгнівався страшно на зятя і на доньку та й каже:

– Та, коли так, то ідіть же собі, куди хочете, і не показуйтеся мені на очі, і не признавайтеся до мене! Не хочу ні чути, ні знати про вас!

А дідові це байдуже. Він почепив собі і жінці по дві торби на плечі, палиці в руки та й пішов з нею у світ за жебраним хлібом.

Ішли вони, ішли, аж зайшли до того міста, де був того царевича, а її мужа, батько. Царевич вибрав собі якусь нужденну хатку на краю міста, ліплену з глини, з одним віконцем, та й каже:

– Це мого діда і прадіда хата, тут будемо жити. Я буду ходити по селах і містах за хлібом, а ти будь дома, вари, пери, пряди сусідам за гроші, бо гріх і тобі задарма хліб їсти.

Живуть вони так день за днем. А він все рано встане, торби на плечі та й хильцем-хильцем до царського двору, до свого батька. Розповів батьку все, як йому вдалася штука і яка добра жінка із тієї царівни зробилася, як його слухає і любить. Старий цар так утішився, що й годі! Ну, загадали вони аж тепер справляти велике царське весілля. Листи пишуть до усіх царів і королів, щоб з'їжджалися на гостину, а в дворі ріжуть, печуть, смажать таке, що запахи аж по цілім місті ідуть.

Отже ж, одного вечора приходить царевич до своєї халупи, до жінки, приносить трохи хліба, але мало. Вона дає йому якусь юшку, він того не хоче їсти.

– Чому ти що ліпшого не звариш? – до неї.

– Та звідки я візьму ліпшого? – каже вона. – Ти приносиш мало, а я запрясти не можу, важко тепер із заробітками, та й не звикла я до того.

– Ну, постій, нараджу я тобі зарібок, – каже він. – Є тут у мене ще трохи грошей, то я накуплю тобі питва, чарок і пляшок, сиди в хаті та шинкуй!

– Добре.

Пішов він рано знов ніби на жебри, а вона сидить в хаті і шинкує. Аж він живенько побіг до сво'іх вояків і каже кільком:

– Там на краю міста шинкарка торгує, ідіть і наробіть їй збитків!

Тим лиш подавай таке! Пішли до шинку, накричали, посуд побили, не заплатили нічого та й пішли. Приходить чоловік вечором, а вона сидить та й плаче.

– Що тобі? – питає він.

– Та от, – каже вона, – якісь тут жовніри прийшли, посуд побили і не заплатили нічого.

– Ну, кепська з тебе шинкарка, – каже він, – але не бійся, я вже зумію позбутися злиднів. На завтра треба буде інакше зробити. Я тобі ще за решту куплю горшків, сядеш собі в місті та й будеш продавати.

– Добре.

А раненько він знов побіг, наказав кільком воякам сісти на коней і наробити тій гончарці збитків. Ті – на коней, їдуть ніби повз неї, – аж тут один за іншим вдаряє коня – ніби кінь сполошився, та між горшки: всі дочиста потовкли.

Вечором приходить той додому, а жінка плаче.

– Що тобі? – питає він.

– Та от, – розповідає вона, – нещастя моє з тими жовнірами. Над'їхали якісь на конях, коні їхні сполошились – всі горшки перетовкли.

– Ну, ну, – каже він, – не плач, якось-то буде. А от я тобі пораджу інший зарібок. Навідалась би ти до царського двору! Чув я, що там велику гостину готують, то допомогла б трохи на кухні: води принести, замести, дров підкласти – то все-таки і сама поїла б чогось доброго, і мені принесла б. Ану, піди завтра!

Що тій бідній робити? На другий день прибрала в хаті та й пішла. Прийняли її там: порядкує вона, носить воду, дрова, кухню замітає, м'ясо на рожнах обертає. Правда, кухар їсти не шкодував, а ввечері, коли вона вже збиралася йти додому і просила, щоб дав їй дечого і для чоловіка, він казав понасипати їй у дванадцять маленьких горщиків потроху всякої страви. Як же тут те забрати? – міркує вона, а кухар порадив їй, щоб понанизувала усі ті горщики на полотно й оперезалася ними, – це було б найкраще. Зробила вона так і вже збирається іти, аж тут царевич крикнув до неї, щоб занесла до покою гостям води. Вхопила вона срібну коновку і несе. А там уже музика грає, танець починається. Царевич став перед нею та й дивиться, а вона не пізнає його, навіть їй не на гадці, щоб то міг бути її чоловік.

– А чия ти, молодице? – питає царевич.

– А тут одного діда, що живе на краю міста.

– Але ти, як бачу, гарна, – зовсім би тобі не годилося бути дідовою жінкою. Я б не знати за що заклався б, що ти й танцювати вмієш.

– Та де мені до танцю, – відмовляється вона, а тут сама аж тремтить зі стиду і страху.

– Ану, спробуймо! Гей, музики! – крикнув царевич, ухопив її, музика заревіла, а він давай з нею танцювати. Та бідна опинається, він нею крутить і сюди, і туди, уся страва в горщиках, що у неї поприв'язувані до пояса, розливається, обляпала її від ніг до голови – але царевич не зважає. Гості регочуться, а її все лице горить зі встиду, а далі як заплаче, та тому до ніг, щоб її пустив. Тоді він змилувався, підняв її та й питається:

– А що, ти мене не пізнаєш? – Вона дивиться на нього та й нічого не каже. – А то відколи у нас такий закон, щоб жінка чоловіка не пізнавала? Я ж твій чоловік, а ти моя жінка!

Тут він розповів їй про все, як це усе сталося, наказав її зараз переодягти по-царськи. Аж тут її батько над'їхав – ну, то, певно, що здивувався, коли побачив свою доньку царівною, бо він же її віддав за діда.

Там то вже бал був, можете собі уявити! Вилами молоко їли, по борщучовнами плавали! І я там був, мед-вино пив; по бороді текло, а в роті сухо було.