Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

– Не їж і не пий, а лягай спати. Якщо спробуєш вийти, щоб поїсти і попити, про тебе дізнаються і нас обох уб'ють.

Настав вечір, пері постелили постіль, приготували усілякої їжі і пішли. Прийшла зла пері та лягла спати. А Маммедджан вийшов, з'їв усю їжу і теж улігся. Вночі зла пері захотіла їсти. Дивиться вона – а їжі-то й немає. Вранці вона хотіла перебити усіх пері, але ті запросили пощади, і цього разу вона їх помилувала. Наступного дня пері знову постелили постіль, приготували їжу і пішли. Зла пері порізала собі палець, посипала його сіллю і уляглася. Вночі Маммедджан вийшов, поїв і хотів було піти, але тут зла пері сказала:

– Підійди поцілуй мене один раз, а потім іди.

Маммедджан підійшов, щоб поцілувати її, а зла пері раптом обняла його і затягнула до себе під ковдру.

Вдень і вночі вони лежали, обнімаючись, а на восьмий день вийшли з кімнати і забажали влаштувати бенкет для всіх пері. Тоді сестра дружини Маммедджана сказала йому:

– Ти прийшов сюди за молитвою, але не подавай виду, що знаєш мене. А коли зла пері сьогодні почне наряджати тебе у різний одяг, ти сиди сумний, не усміхайся. «Що з тобою?» – запитає вона, але ти не говори ні слова, поки вона не поклянеться пророком Сулейманом.

І Маммедджан сидів опустивши голову, точно так, як його навчили, і на всі слова відповідав мовчанкою. Нарешті зла пері сказала:

– Не журись у день мого свята. Клянусь пророком Сулейманом, я виконаю те, що ти бажаєш.

Тоді Маммедджан розказав: так і так, я прийшов за такою-то молитвою.

– Ось ця молитва, але тільки не ходи до хана, навіть коли він кричатиме, що розрубає тебе на шматки. А якщо потрапиш у біду, то спали ось це волосся, і я миттю з'явлюся біля тебе, – сказала зла пері і дала Маммедджанові пасмо свого волосся.

Через кілька днів Маммедджан сказав:

– Я хочу повернутися додому.

Тоді зла пері покликала до себе інших пері і запитала:

– Скільки часу вам треба, щоб дістатися та-кої-то країни і повернутися назад?

– Три години, – відповіли вони.

– Ви брешете! – сказала зла пері і вигнала їх.

Покликала вона інших пері і запитала:

– Скільки часу вам треба, щоб добратися туди й назад?

– Дві години, – відповіли вони.

– Добре, – сказала зла пері і відправила їх.

Пері ці летіли дуже швидко, і кожна з них викроїла п'ять хвилин, щоб провести час з юнаком.

Прийшов Маммедджан до хана і сказав йому:

– Хан-ага, ось молитва, можеш подивитися, але я її тобі не віддам.

– Молодець, – промовив хан. – А тепер, щоб покінчити з цим, побудуй для мене палац, і щоб у нього було четверо воріт, і нехай біля одних воріт буде літо, біля других – осінь, біля третіх – зима, а біля четвертих – весна.

– Тоді, хан-ага, нехай з цього дня ніхто не стріляє голубів і соколів, – сказав Маммедджан.

Хан розіслав у народ указ. А Маммедджан підпалив волосся злої пері, і миттю прилетіла зграя голубів. Зла пері увійшла в дім Маммедджана, сіла поруч нього, а інші пері прислужували їм.

– Ну, Маммедджане, що з тобою сталося? – запитала зла пері.

Маммедджан розповів про повеління хана. Тоді зла пері наказала:

– Сьогодні ж вночі збудуйте палац, як повелів хан.

Пері збудували палац. Назавтра хан прийшов до Маммедджана і сказав:

– Молодець, Маммедджане, тепер ходімо до палацу.

Маммедджан погодився, і вони пішли до палацу. Дивляться, а там все зроблено ще краще, ніж наказав хан. Повернувся хан додому і усівся, не знаючи, що робити. Вирішив він порадитися з тим «другом» Маммедджана.

– Вели йому принести звістку від твоїх померлих батьків, – порадив той.

Хан покликав Маммедджана і сказав йому:

– Маммедджане, все, що я наказував, ти виконав, а тепер принеси-но мені звістку від моїх померлих батьків.

– Добре, – погодився Маммедджан.

Маммедджан прийшов додому і порадився із своїми дружинами. Зла пері сказала:

– Піди до хана і попроси, щоб звалили докупи десять в'юків дров. Скажи, що ти збираєшся полетіти разом з димом.

Маммедджан прийшов і сказав:

– Хан-ага, звели скласти десять в'юків дров.

Мерв. Текінець з караваном

Хан велів скласти десять в'юків дров, Маммедджан заліз наверх, і дрова підпалили. Тут прилетіли дві пері і, підхопивши Маммедджана з обох боків, понесли додому. Зла пері написала листа ніби від імені померлих батьків, друзів і близьких хана. І нібито від батька хана зробила особливий припис: «Тут країна як країна і дім як дім. Нехай мій син прийде сюди. Я вже не справляюся з ханською владою, старий став. Тому нехай мій син неодмінно сюди прийде».

Через кілька днів Маммедджан прийшов до хана і віддав йому цього листа.

– Як ти повернувся, Маммедджане? – запитав хан.

– Хай тебе не турбує те, як я повернувся. Хіба я не приніс тобі листа від твого батька? – відповів йому на це Маммедджан.

Прочитав хан листа, і захотілося йому відправитись до свого батька. Велів він знову скласти кілька в'юків дров, забрався наверх зі своїми друзями і близькими, і наказав підпалити дрова. Навколо хана почав підніматися густий дим, і хан закричав:

– Ой, я не злітаю!

– Не турбуйся, злетиш, коли спалахне полум'я! – крикнув Маммедджан.

Так хан і друзі хана згоріли. А Маммедджан сказав людям:

– Мене врятували пері, а з цими покінчено. Вибирайте тепер ханом, кого хочете.

Спільнота посадила на ханський трон Маммедджана. Став Маммедджан ханом, і ось якось, коли зла пері лягала спати, він зітхнув.

– Чому ти зітхаєш? – запитала у нього пері.

І Маммедджан попросив її перенести до нього його батька. Тоді зла пері наказала двом іншим пері:

– Ідіть перенесіть батьків Маммедджана.

Пері полетіли, підхопили Бахаветдіна-Верблюда і його дружину у той час, коли ті спали, і тихенько перенесли їх у прекрасний дім. Бахаветдін-Верблюд відкрив очі і промовив:

– Дружино, чуєш, дружино, думається мені, що ми померли і потрапили на той світ.

– А я думаю, – сказала дружина, – що це Маммедджан переніс нас у цей дім, де пахне усілякою всячиною.

– Та ні, – заперечував Бахаветдін, – ми, мабуть померли і потрапили в рай.

Через деякий час з'явилися Маммедджан і пері. Привіталися вони з батьками, і всі почали одне одного розпитувати.

– Синку, а як здоров'я нашої рідні? – запитав Бахаветдін.

– Я сам хочу запитати тебе про наших родичів, батьку, а ти запитуєш у мене, – відповідав Маммедджан.

– Так хіба ми не померли і не потрапили на той світ? – запитав тоді Бахаветдін.

– Ні, батьку, ви не померли і знаходитесь на цьому світі, – сказав Маммедджан.

І тут батько з сином і всі навколо зраділи.

* * *

Бібі Патма

У туркменів покровителька жіночих робіт. Персонаж походить від образу мусульманської святої Фатіми. Фатіма в мусульманській традиції міфологізований образ дочки Мухаммада. Небагата подіями історія життя реальної Фатіми (померла у 633 р.) доповнюється в мусульманському переказі епізодами, які свідчать про «святість» Фатіми і підтверджують «чудеса», які вона творить. Її народження оголошують «чудесним», а шлюб з Алі – рішення Аллаха. За переказами, в день Страшного суду Фатіма посяде почесне місце, а з її нащадків будуть виходити махді.[19] Вважається, що Фатіма здатна захищати людей від злих сил. Як розповідають, ще Мухаммад зміг вберегтися від проклять ворогів, оточивши себе членами родини Фатіми. Традиційний символ-оберіг – рука з розведеними в різні боки пальцями – часто називається «рукою Фатіми».

* * *Твори доброТвори добро, від бід людських душі не відвертай,Чи гідний вчинок, а чи ні – ти не суди і край.Доки живеш, ти добрим будь, живи в ім'я добра.І добрих справ із рук своїх ніяк не випускай.Сам пильним оком примічай нещастя і біду,Хто потерпає від недуг, ти ліки йому дай.Для гостя двері відчини, гостинним будь завжди —Знайомий він тобі, чи ні, як друга пригощай.О Кятібі,[20] слова в народ перлинами кидай!Та похвали, а чи хули за них ти не чекай.Кятібі* * *

Буркут-баба

«У туркменів був звичай приносити в засушливі роки у жертву козеня покровителю дощу Буркут-ата з метою вимолити у нього вологу. Козеня (овлак) убивали на якому-небудь пагорбі».

Б. А. Каррієв

Буркут-баба (Буркут-ата, Буркут-дівана) в міфології туркменів господар дощу. Персонаж доісламського походження, в його образі переплелися риси землеробських і шаманських божеств. Буркут-баба поганяє хмари нагайкою, від чого і народжується грім та блискавиця. Буркут-баба повідомляли про те, що потрібен дощ, прив'язуючи на пагорбі голодну козу (коза мекала від голоду, сповіщаючи божество про необхідність небесної вологи для проростання рослин: аналогічний обряд відомий у калмиків, аварців, лезгинів). У міфах Буркут-баба володіє віщими знаннями про майбутнє, вступає у суперечку з самим Аллахом. В одному з міфів Аллах обіцяє задовольнити будь-яке бажання того, хто простоїть 40 діб на одній нозі. Цю умову виконує Буркут-баба і просить знищити пекло. Аллах доводить Буркут-баба, що пекло треба зберегти, і Буркут-баба (в одних варіантах міфа) погоджується, або ж (в інших варіантах) руйнує одне з відділень пекла. За деякими версіями міфа, Буркут-баба зухвало сперечається з Аллахом і погрожує йому силою. У ряді міфів Буркут-баба приписують владу над життям і смертю. Він дарує потомство бездітним батькам (або примушує Аллаха зробити це); просить Аллаха оживити померлого єдиного сина старої, а коли той відмовляється, піднімається в повітря за ангелом смерті Ізраїлом і розбиває пляшку, в яку той запроторив душі семи (в інших варіантах – тисячі) людей, у т. ч. сина старої.

Уявлення про ангелів, які ганяють хмари і спричиняють грім ударом нагайки, є в міфологіях і деяких інших тюркомовних народів (наприклад, ангели Маккай і Макул у казахів), але міфи про них не збереглися. Сліди уявлень про істот жіночої статі, які спричиняють грім і блискавиці, окрім туркменів (Гарри-мама), збереглися в узбеків (Момо-Кульдурок, Момо-Гулдурак). Образ Буркут-баба відомий також у узбеків, казахів і таджиків (Дівана-і Бурх, Дівана-і Борх, Шайни-Бурхи-діуана), але у них він не має функцій «господаря» дощу.

Буркут-баба близький з образами Симурга і Гаруди (фантастичний птах індійських аріїв). На зв'язок з фантастичним птахом вказує саме ім'я «громовика» – «Беркут – батько» чи «Орел – батько», а також те, що як і Гаруда, крик якого нагадує грім, Буркут-баба нагайкою «спричиняє» грім. Міфічний птах арійців приніс людям живучу вологу. Від Буркут-баба туркмени також чекали вологи у вигляді дощу, приносячи йому жертви.

Гробниця Буркут-ата, чи «святого Буркута» (Буркут-овля), знаходилася на східній околиці Ашгабада і слугувала у давні часи місцем поклоніння. Інколи ототожнювали Буркут-ата з легендарним батьком Коркутом. Місто Коркута (Горкудинг дати) місцеві жителі показували професору Каррієву на півдні Туркменії, в районі Кара-Кала.

«До того ж кола шаманістських уявлень відноситься ізольоване туркменське свідчення про Коркута як «господаря дощу». Замовляння погоди магічними засобами, зазвичай за допомогою «дощового каменя» (яда, джай), належить до числа найдавніших і широко розповсюджених шаманських обрядів тюркомовних народів Сибіру і Середньої Азії і засвідчене в практиці огузьких «жерців» (тобто шаманів) вже на самому початку X ст.».

В. М. Жирмунський

Відомі легенди про Буркут-дівана (Буркут-баба), який протягом сорока днів стоїть на одній нозі і наче уподоблюється рослині і таким чином впливає на урожай. На святі жнив, яке відбували в давнину на честь аграрного божества, гойдалися на гойдалках – чим вище злітали, тим більше ніби впаде дощів, що принесуть гарні врожаї і «змиють» гріхи за минулий рік.

За віруваннями туркменів, Буркут-дівана – покровитель дощу. Вважається, що розпоряджатися дощем Буркуту доручив бог. Буркут гуляє по небу, жене хмари туди, де потрібен дощ і б'є їх батогом. Слід батога – блискавка; грім – звук удару чи крики і стогін дощових хмар. У міфах і збірниках житя святих Буркут-баба протиставляється Аллаху, що, можливо, є відбитком боротьби ісламу з культом місцевих доісламських божеств.

На кінець XIX ст. культ Буркута переважно став пастушим, скотарським. Ушанування покровителя дощу втратило зв'язок із зрошувальним землеробством. Лише пастухи в пісках приносили в жертву Буркуту козу, бо в пустелі дощ був бажаним, там зрошування не було.

В ім'я Буркута входить слово «дівана». У народів Середньої Азії воно означає «мандрівник», «убогий». Туркмени пояснюють: Буркут називається «дівана» тому, що завжди мандрував, не мав родини і постійної домівки, роздавав іншим те, що йому дарували люди. Туркменський класик Махтумкулі словом «дівана» називає дервіша. «Дівана» також юродивий, біснуватий, одержимий. У туркменських віруваннях і легендах Буркут наділений і цією властивістю.

Чарджуй. Місцеві мешканці

Продаж молока

* * *Не зволікай, юначе, бачити цей світ,Хай спогад юних літ благих залишиться.Краплини радощів в сумній безодні бідЗбирай, кохай, мандруй, хай добрий слід залишиться.Життя нам треба, наче дівчину, любить,Лише невдахам вік нудний в образі жить.Кочівники підуть, і пісня відзвучить,Та все ж від колеса в пустелі слід залишиться.І скаже Кеміне[21] помреш і ти, на жаль,Прах віддаси землі, і відлетить душа,Переберуть твою скарбницю до гроша,Але синам твоїм увесь цей світ залишиться.Кеміне* * *

Багато хто заздрив винахідливості і дотепності Кеміне, завдяки яким він відбивав нападки піра.[22]

– Де ти ховаєш мішок із своїми жартами і влучними слівцями? – запитували вони у Кеміне. – Ми б хотіли його вкрасти.

– Вам доведеться вкрасти мого кожуха, – розсміявся поет. – Усе діло в ньому. У кожному шві – жарт, під кожною латкою – дотеп.

Усе життя Кеміне проходив в одному й тому самому кожусі. Він був старий – латка на латці.

Якось навколо нього зібралася молодь. Один хлопець запитав:

– Молла[23] Кеміне, коли було пошито вашого кожуха?

– Юні друзі, – відповів поет, – не задавайте мені таких важких запитань. Мій кожух створювався не один рік. Ось ця латка, наприклад, була пришита п'ять років тому, а он та – десять. Наступного разу показуйте яка саме частина кожуха вас цікавить.

* * *

Вейс-баба

Вейс-баба (Вейсель-кара) у туркменів покровитель розведення верблюдів. Він посилає героєві крилатого нара – казкового одногорбого верблюда, який швидко доставляє його до потрібного місця. Чудесний нар (арабське «джелмай») зустрічається і в епосі, наприклад, у «Книзі мого діда Коркута»: «Щоб врятувати своє життя, він вирішив змінити місце свого проживання. Для цього він сідає на крилатого нара й їде на один край світу: там – далеко, смерть не знайде його, думає Хорхут».

* * *ВерблюденяПохитьки, без нагляду, неспішно,Кланяючись кожному ростку,Верблюденя – іще мале, потішне —Човником рудим снує в піску.Повз круті барханів каруселіЗмалечку без нянечки, а втім —І куди воно піде з пустелі,Як йому пустеля – рідний дім!Аґаґельди Алланазаров* * *Пилюка в очі – тактикаЮрій Ботяков

Ще сто років тому туркмени були грозою Середнього Сходу.

У середині XIX ст. для жителів прикордонних районів Ірану, населення Хівинського ханства, стихійним лихом була звістка про аламан – воєнний набіг з боку Каракумів. Туркмени, які здавна освоїли простори великої пустелі, користувалися заслуженою славою прекрасних кіннотників: не випадково правителі Ірану й Афганістану, еміри Бухари і хівинські хани намагалися залучити на службу своїх неспокійних сусідів: туркменська кіннота була найбоєздатнішою частиною їхніх військ.

Війна в пісках вимагала особливого уміння і навичок. Інколи найвідповідальнішою частиною військової операції було пройти через море барханів і залишитися при цьому непомітним для супротивника. Вода – ось що вирішувало успіх війни в пустелі. Кількість глибоких колодязів з необхідним запасом чистої питної води була обмежена, до того ж вони були добре всім відомі. А тільки вони й могли швидко напоїти тварин і людей у великому загоні, тому доводилось вирушати в дорогу малими силами. Усі в пісках прямують до колодязів, тому там зазвичай і підстерігала небезпека. Засідка біля колодязів була улюбленим прийомом у тактиці туркменів. Робили і так: відомі колодязі засипалися, а замість них відкривалися нові, про які знали лише «свої». Інколи їх просто приховували. Тим більше, що це не так уже й складно зробити: каракумський колодязь не має монументального оформлення, при необхідності його вузька горловина покривалася міцним туркменським килимом. Пройде зовсім небагато часу, і тільки знаючі люди відшукають по прикметах джерело в морі піску.

Та люди і тварини все одно не змогли б існувати в пустелі без запасу води, взятого із собою. Тому військовий загін зазвичай мав караван супроводу (рухливу базу) із запасом води, фуражу і зброї. Такий караван називався «верблюжим військом». Тут знаходилися найдосвідченіші у військовій справі люди: потрапить караван до рук ворога – і на всіх чекає неминуча смерть.

Рухатися з караваном справа складна – зазвичай кінноту відділяло від каравану супроводу не менше 100 км. Щоб частини загону не загубилися, між ними курсував досвідчений зв'язківець, передаючи команди. Вершники, відриваючись від бази, брали з собою запас води й їжі, щоб протриматися пару діб до підходу свого горбатого транспорту. Особливо славилися швидкохідні верблюди породи нар. Таке «відставання» каравану було необхідне з ряду причин. Не вдалася операція, і кіннотники відкочувалися назад, не втрачаючи своїх запасів. Окрім того, жодна військова операція не могла б бути прихованою, якщо б кіннота і верблюди рухались недалеко одні від одних: біля транспорту стоїть безперервне ревище верблюдів, чутне на відстані кількох кілометрів. Ні про який несподіваний напад нічого було й думати. Та й не можна було сильно підганяти навантаженого верблюда. А якщо змусити цих тварин проходити за добу понад 50, а в екстремальних випадках 90 км, то все верблюже військо швидко полягло б у пісках від перевтоми.

Тому туркмени часто, щоб знешкодити ворога, просто старалися відбити його верблюдів і відігнати коней: сама пустеля краще від будь-якої атаки розправиться із супротивником. Та яким би незмінним не був верблюд для ведення військових дій у пісках, головною запорукою успіху в бою був кінь. Туркменські скакуни знаменитої ахалтекінської і йомудської порід несли своїх вершників з дивною швидкістю і витривалістю. Всього тиждень, а інколи і 5 днів, і вершник був за 1000 кілометрів від дому. Інколи з поклажею у 190 кілограмів такий кінь робив переходи до 50 км на день. Та все ж, коли була така можливість, вершники старалися не пересуватися вдень по розпеченій пустелі: ноги коня у піску обгоряли, ї їх доводилося обгортати тканиною. Літня ніч у пустелі прохолодна настільки, що легко одягнена людина ніяк не може дочекатися сходу сонця, така ніч – ідеальний час для переходу. Ніч приховує людей і вказує їм дорогу – яскраві, неправдоподібно великі у чистому повітрі зірки були найкращою картою для досвідченого сердара – вождя.

Хоч міцними і витривалими були верблюди і коні, та перевантажувати їх було не можна. Вершник не брав із собою нічого зайвого. У хурджумі (перекидній торбині) ячмінь для коня, трохи сухих перепічок-кульче для себе та бурдюк із міцної козиної шкури, в який поміщається 3–4 відра води. Не буде мучити голод, якщо розвести в окропі маленьку кульку курта – сушеного сиру: вага мізерна, а користь велика. Голод можна було утамувати і жменею горіхів – на пагорбах прикордоння з Афганістаном росли фісташкові гаї. Навіть щит був важким для дальнього походу, а легка і міцна фісташкова палиця може відбити навіть удар шаблі. Від дамаських клинків туркмена у XIX ст. рятували не обладунки, а короткий кожух-постун, а то й одягнені один на одного кілька халатів. Усе своє нехитре спорядження приторочував туркмен разом з кінською попоною у вигляді згортку до задньої луки сідла.

Якщо доводилося атакувати супротивника на відкритій місцевості, наприклад, на караванній стежці, то головним прийомом були правильно організована засада і раптовий напад. При цьому туркмени уміло застосовували «димову завісу»: із оглушливими криками, високо піднімаючи пилюку, вони вилітали з-за бархана, інколи повністю закриті нею наче хмарою, а піднятий стовп піску нісся на неприятеля.

Часто туркменам доводилось діяти і проти укріплених пунктів. У такому випадку вони чекали ранку, і коли на світанку відкривалися ворота для вигону худоби, нападники вривалися у поселення. А якщо ворог був насторожі, то в хід йшли штурмові драбини, запас яких був у каравані. Відомі й інші прийоми. Можна було, наприклад, розмотати салле – головну пов'язку, прив'язати до каменя і закинути на стіну. Не випадково у туркменської молоді була популярною гра під назвою «тах'я качарди» («дістань шапку»). Тюбетейку клали на високу (до 3 м) стіну. А далі треба було розбігтися, відштовхнутися ногою від стіни, щоб другою дістати головний убір. Навики, які набувалися у такій грі, не пропадали марно під час штурму фортечних стін.

Чарджуй. Караван верблюдів

Загін був невеликим, тому, коли справа доходила до сутички, успіх залежав від уміння і виучки кожного. Всі учасники набігу – аламанщики – перед походом давали клятву сердарові і один одному на вірність. Ритуал був простим: в землі виривалася ямка, куди плювали всі учасники набігу. І навіть якщо вождь був нездатним керувати, до кінця операції його накази виконувалися беззаперечно. Взаємовиручка туркменів була бездоганною. Убиті і поранені обов'язково виносилися з поля бою, покинути тіло товариша вважалося соромом. Практично неможливо було знайти серед туркменів зрадника.

У кожного загону був свій «секрет»: сердар знав дорогу, хтось прекрасно орієнтувався вночі, були спеціалісти по колодязях, хтось обов'яково умів влучно стріляти на скаку. Часто в загоні був ісчі – слідопит, який умів по напівзасипаних піском слідах сказати: пройшов мирний караван чи військовий загін, скільки коней у загоні, чи втомлені коні, з вантажем чи ні.

Худоба для кочівника туркменина була головним сенсом його життя. Заради неї робилися набіги. І навіть полонених, захоплених в аламані, продавав туркмен на ринках Хіви і Бухари, щоб купити овець і верблюдів.

Керувати малорухливим овечим стадом, коли за спиною погоня, важко і небезпечно, тому здобиччю ставали бранці, цінні речі і худоба, здатна швидко рухатися: коні і верблюди. Загін перелаштовувався. Першими відходили коні з грузом, найсміливіші і найдосвідченіші воїни йшли в ар'єргарді, прикриваючи відхід товаришів. Тепер головне – пустити погоню по обманному сліду, щоб врятуватися самим, відвести караван, не втратити здобич. Туркмени розсипалися в різні боки, змушуючи супротивника гадати, в який бік спрямувати погоню, лили в пісок олію, імітуючи слід свіжої кінської сечі. «Вони поруч», – вирішить супротивник і буде підганяти коней, витрачати сили, а вони тим часом вже далеко. Можна було ще підв'язати під хвіст коням мішечки, і тоді гній, який міг видати просування загону, не наведе ворогів на слід.

Закаспійська область. Випічка чуреків у текінців

* * *

Гарри– мама

У міфології туркменів уособлення громового неба у жіночій подобі, бабуся-громовиця. Грім стається від того, що Гарри-мама рве свій санач (бурдюк із козлиної шкури для зберігання гурта – сухого сиру), а за іншими версіями – своє хутро.

* * *

Ґероґли

Кер-оґли, Кер-оґлу, Ґер-оґли, Ґор-оґли, Ґьор-оґли, Ґуруґлі, Ґурґули. У міфологіях туркменів, турків, азербайджанців, узбеків, казахів, каракалпаків, таджиків, середньоазіатських арабів, грузинів, вірменів, курдів герой-воїн, поет, співак і музика. Ґероґли – центральний персонаж однойменного епосу, основний зміст якого – боротьба Кер-оґли і його дружини проти поневолювачів. За туркменською, узбецькою і таджикською версіями, мати Ґероґли помирає, будучи вагітною, і він народжується в могилі (одне з пояснень його імені – «син могили»). Батька (в туркменських варіантах – діда) Ґероґли осліплює хан (звідси друге пояснення його імені – «син сліпого»), і герой росте, мріючи помститися йому. Ґероґли наділений надзвичайною силою, йому покровительствує пророк Хізр, святі чільтани. Юнаком він стає володарем чудодійної зброї, причому, за деякими варіантами епосу, ерени, духи-покровителі, дарують йому меч, викуваний з небесного металу. Сліпий батько (дід) виростив для Ґероґли крилатого коня Ґир-ат (Ґир-ата, Кирата), наділеного багатьма чудесними якостями. Змужнівши, Ґероґли убиває кривдника-хана і будує в горах неприступну фортецю, притулок знедолених, Чандибіль (Чамбіль, Ченлі-бель, Шімлі-біль, Чамбулі Мастон), де живе зі своєю дружиною, не підкоряючись правителям. До розповсюджених переказів про Ґероґли відносяться також історія викрадення ворогами Ґероґли коня Ґирата і його визволення героєм, добування Ґероґли жінок для себе і своєї дружини. У туркменській версії Ґероґли одружується на мудрій пері Ага юнус, порадами якої завжди керується. В узбецьких дастанах у нього три дружини-пері: Юніс, Мяскал і Гюльнар. Не маючи дітей, Ґероґли усиновляє юнака Овеза (Аваза, Ейваза, Ховеза), який посідає одне з перших місць у дружині Ґероґли. У туркменському і узбецькому варіантах епосу присутній і другий названий син Ґероґли – Хасан.