Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

Олексій Кононенко

Біла юрта

Міфологія та епос Туркменістану

Все, до чого торкалася рука народу-майстра, отримало постійну прописку у загальній цивілізації світу за геніальністю задуму, досконалістю виконання і практичним відтворенням у віках. І нині найкращий під небесами кінь – ахалтекінський, найкращий на землі килим. – туркменський, сараджинська вівця і вівчарка алабай – неперевершені у своєму роді, як і диня вахарман, і національний одяг туркменок, і ювелірні прикраси із срібла, які стали втіленням музичної і поетичної душі нашого народу. Так що головний пам'ятник йому – він сам, який зберіг за п'ять тисяч років своєї історії первісну суть народу-творця, незважаючи на неймовірні стрибки і зигзаги цієї самої історії.

Гурбангули Бердимухамедов, Президент Туркменістану

Туркменістан

Туркменістан – держава в Центральній Азії. Межує з Казахстаном на півночі, Узбекистаном – на півночі і сході, Іраном і Афганістаном – на півдні. На заході омивається Каспійським морем. З 1924 по 1991 р. Туркменістан входив до складу СРСР на правах союзної республіки (Туркменська Радянська Соціалістична Республіка). Незалежність Туркменістана була проголошена у жовтні 1991 р.

Рельєф місцевості

Більша частина території Туркменістану знаходиться в межах Туранської низовини. Пустеля Каракуми («чорні піски») обіймає центральну частину республіки. На заході переважають кам'янисті і щебеневі пустелі, на сході – піщані. Гори і узвишшя знаходяться здебільшого на півдні країни. Всього 3 % площі Туркменістану придатні для землеробства.

На далекому півдні країни розташована гірська система Копетдаг (найвища точка – гора Різе, 2942 м). Її північно-східним продовженням є невисокі останцеві гори Малий Балхан (до 777 м) і Великий Балхан (гора Арлан, 1881 м). На північ від Копетдагу простяглася підгірна рівнина, яка переходить на заході в обширну Прикаспійську низовину. Поблизу берега Каспійського моря вирізняється невелике Красноводське плато (до 308 м). На північно-західному кордоні до меж Туркменістану входить південна частина плато Устюрт з висотами до 400–460 м.

На півдні Туркменістану знаходяться узвишшя Бадхиз та Карабіль з максимальними висотами відповідно 1267 м і 984 м. Це передгір'я Паропамізу, які продовжуються на території Афганістану. На південно-східному кордоні країни піднімаються гори Кугітангтау з найвищою точкою Туркменістану горою Айрибаба (3139 м).

Клімат

Клімат країни засушливий континентальний з великими перепадами температур, малою кількістю опадів і високими випарами. Літо зазвичай жарке і сухе, із середніми температурами липня 28–32 °C. Зими м'які, малосніжні, та в окремі роки бувають сильні, але короткочасні снігопади і температура може понизитися до -20 °C. Середні січневі температури коливаються від -5 °C на північно-східних областях країни до +4 °C на півдні. Середня річна сума опадів складає близько 80 мм у середній течії Амудар'ї, 150 мм у Каракумах, 200–300 мм у передгір'ях та гірських долинах і вище ніж 400 мм у горах. Для рівнин типові гарячі сухі вітри і пильні бурі.

Водні ресурси

Майже вся територія Туркменістану, за винятком південно-східної та південно-західної області, не має постійного поверхневого стоку. Найбільша ріка Амудар'я, яка поповнюється від криги і снігів з гір Паміру, заходить на територію Туркменістану у своїй середній течії. Від цієї ріки на захід відведений Каракумський канал довжиною понад 1000 км. Окрім річкових, він поповнюється також ґрунтовими водами. На півдні країни три значні ріки – Мурґаб, Теджен і Атрек – збагачуються дощами та снігами від гір Паропамізу та Копетдагу (на території Афганістану та Ірану). З Копетдагу та інших середньо-високих гір стікає також ряд малих рік з джерельно-дощовим поповненням. Весною рівень води в ріках найвищий, а часом трапляються сильні повені. Влітку багато рік мілішають і пересихають. Навіть такі з них, як Теджен і Мурґаб, у нижній течії залишаються без води. Зазвичай ріки закінчуються т. з. «віялами зрошення» – мілкими рукавами та штучними каналами, по яких воду пропускають на поля зрошення. Головна причина мілководості рік – великий забір води на зрошення, але значна частина річкового стоку потрапляє в ґрунтові води і випаровується. Вздовж рік і каналів розташовані численні оази.

Ґрунти, рослинність і тваринний світ

Рослинний світ Туркменістану своєрідний. Для незрошуваних рівнин характерні ксерофітні напівкущі і кущі. Багато з них не мають листя або скидають його, коли настає засуха. Корені розгалужені і сягають великої глибини (наприклад, у верблюжої колючки більше ніж на 20 м). Насіння пустельних рослин часто опушені або мають своєрідні крильця, що дозволяє вітру їх легко переносити. Багато рослин піщаних пустель пристосовані до швидкого укорінення навіть у рухливих ґрунтах.

У Копетдазі налічується 2 тис. видів вищих рослин, а в пустелях і низов'ях гір – не менше 1 тис. Генетично вся флора має тісні зв'язки із Середземномор'ям, Середнім і Близьким Сходом.

У Туркменістані розповсюджені полинні, кураєві, саксаулові, ефемероїди та інші види рослин.

У низов'ях гір влітку, коли пишний травостій вигорає, місцевість набуває казкового вигляду: чорні стеблини висохлих зонтичних вирізняються на бурій, без трави поверхні.

На нижніх частинах схилів гір на темних сіроземах розповсюджені пирій, регнерія, стоколос, які інколи називають степовими. До літа вони теж вигорають. Вище 900 – 1000 м – пояс полинних пустель на світло-коричневих ґрунтах.

Понад 2000 м на більш вологих навітряних схилах з'являються зарості кущів (барбарис, глід та ін.) і ялівцеві дрібнолісся – на коричневих ґрунтах. У трав'яному ярусі зустрічається багатий набір видів, часто гарного кольору (іриси, тюльпани, мандрагора та ін.). Степові види займають найбільші площі, тому ввесь цей барвистий пояс називають степовим.

На узвишші Бадхиз та в інших гірських районах були проведені вдалі експерименти по створенню фісташкових лісів. Мабуть, ці дерева існували там і раніше, але були знищені в результаті багатовікового випасу худоби на схилах.

Особливе місце посідають т. з. тугаї – зарості тополі, маслинки, лози білої, тамариксу, велетенських злаків та інших вологолюбних рослин уздовж берегів Амудар'ї та Мурґаба.

В оазах вирощують бавовник, люцерну, баштанні та садові культури, а також виноград.

Тварини Туркменістану добре пристосовані до існування в пустелях. Багато з них ведуть нічний спосіб життя. Деякі можуть довго перебувати без води і вирізняються властивістю швидко бігати на великі відстані. У країні налічується 91 вид ссавців, 372 види птахів, 74 види рептилій і близько 60 видів риб. З великих ссавців найбільш характерні джейран, архар, шакал, лисиця-корсак; з гризунів – піщанки, ховрашки і тушканчики; з рептилій – агами, варани, кобра, ефа, гюрза, черепаха.

Під час весняних та осінніх перельотів у пустелях з'являються зграї качок, гусей, лисух, журавлів та інших птахів. Принаджені водою та кормом, вони затримуються біля водоймищ – рік, каналів. У містах фоновим видом є індійський шпак – майна. На зиму залишаються такі види птахів, як саксауль-на сойка, чубатий жайворонок, саксаульний і пустельні горобці, а також хижаки – білоголовий сип і гриф. Особливо різноманітний тваринний світ в низинах Атрека, де зимує багато видів тайгових, тундрових та степових птахів, у тому числі чайки, качки, гуси, лебеді, фламінго, чаплі, а також комахоїдні птахи (трясогузки, очеретянки тощо). У тугайних заростях водяться кабан, очеретяний кіт, шакал, а з птахів – фазан.

Серед рідкісних видів тварин пустелі вирізняються сірий варан, джейран, кулан (дикий кінь), гепард, гієна, степовий тхір і різноманітні отруйні змії.

Населення

У 2009 р. чисельність населення Туркменістану досягла 6 968 млн чоловік. У столиці країни Ашгабаді проживає близько 700 тис. чоловік, а в інших великих містах (в тис. чол.): Туркменабат (колишній Чарджев) – 252, Дашогуз – 227, Мари – 123, Балканабат (колишній Небітдаг) – 89, Туркменбаші (колишній Красноводськ) – 70. Майже 55 % населення проживає в сільській місцевості.

Мечеть туркменів

Етнічний склад і мови

За даними перепису 1995 p., туркмени складали понад 80 % населення республіки, росіяни – 4 %, узбеки – 6 %, казахи – 2 %, вірмени, азербайджанці, белуджі, татари – 0,8 %, українці – 0,3 %.

Основні мови – туркменська і російська.

Предки нинішніх туркменів – огузи, один із тюркських народів, які проникли в західну частину Центральної Азії і розпорошилися на території північного Ірану, Анатолії та Кавказу у VII–VIII ст. н. є. Туркменська мова близька до турецької та азербайджанської. Окрім туркменів, що живуть на території Туркменістану, нею розмовляють 1–2 млн туркменів у північно-західному Афганістані і північно-східному Ірані. Ще налічується 200–300 тис. туркменів в інших районах Центральної Азії, Туреччини та Іраку. Значну роль у їхньому житті відіграють племенні і родові стосунки. Із численних племен туркменів найбільшими є текінці і йомути.

По долині р. Амудар і поблизу туркмено-узбецького кордону проживає значна кількість узбеків. Казахи зосереджені в основному на півночі Туркменістану і вздовж узбережжя Каспійського моря. І ті й інші походять від інших груп тюркських народів і за мовними ознаками відрізняються від туркменів.

Росіяни проживають головним чином у містах. Вони почали переселятися до Туркменістану в кінці XIX – на початку XX століття.

Релігія

«В релігії знайдеться тепер одности у тюрків куди-більше, ніж в иншій-якій царині. Геть-геть переважна маса тюркської людности визнаєтепер і елям (замість давнього шаманства), ба ще й уважається за його підпору».

Агатангел Кримський (1930 р.)

Туркмени, як і інші тюркські народи, сповідують іслам сунітського тлумачення (до 80 % населення країни). Резиденція глави мусульман Туркменії – казі – знаходиться в місті Ашгабат. За радянського режиму атеїзм був державною політикою, та все ж у Туркменії існувало сотні підпільних мечетей. Тільки з 1986 р. почалося відродження релігії. У 1985 р. в Туркменістані було лише 4 мечеті, а на червень 1990 р. функціонувало 70 тільки офіційних мечетей.

У Туркменістані є декілька мусульманських святинь. В основному це мусульманські кладовища і усипальні епохи Середньовіччя. Серед них найбільш шановані Аг-Ішан поблизу Бахардена на північний захід від Ашгабада, дві культові споруди Гамарбаба поблизу Іолотаня та Кушки, мавзолей Серахсбаба, побудований на місці усипальні шейха Абуль-Фазла поблизу Серахса.

Історична довідка

«Держави туркменів, починаючи з епохи Огуз-хана, залишили яскравий історичний слід в долі Азії і Європи. Парфянська держава, Газневідська туркменська держава, імперія туркменів-сельджуків і царство куняургенчських туркменів помітно вплинули на історико-політичний клімат світу, підняли на небувалу висоту економіку і культуру цих епох цивілізацій».

Рухнама

Видатний археолог Віктор Саріаніді, який протягом тридцяти сезонів працював у Каракумах, відкрив центр однієї з найдавніших цивілізацій планети – країну Маргуш (Маргіану), яку за рівнем розвитку порівнюють з давніми культурами Китаю, Індії, Месопотамії та Єгипту. Все, що залишилось від колись квітучої країни Маргуш, – це кілометрові величні руїни столичного міста Гонур-депе, де точно і тонко розрахована архітектура та продуманий життєвий устрій людей. Далекі предки туркменів – ті, хто почав освоювати колись родючий масив у старій дельті ріки Мурґаб ще у III тисячолітті до н. е., – були умілими архітекторами, будівничими, ковалями, гончарями і ювелірами, знали секрети виплавки металу і бронзи, обробки золота і срібла.

«Ахал (попередня назва – Кесеракча) – вузька смуга родючої землі вздовж відрогів Копетдагу. Споконвіку багата пасовиськами і водними джерелами земля Ахала стала колискою найдавнішої в Центральній Азії культури давніх землеробів. Цій культурі як мінімум 8 тисяч років. Сліди людської діяльності у цих місцях збереглися у вигляді знарядь праці, предметів побуту і витворів мистецтва з каменю і кості, кераміки і металу, включаючи бронзу, срібло та золото. Далекі предки туркменів нагадують про себе своєю архітектурою – від глиняних будинків, святилищ і неприступних фортець до розкішних палаців і храмів. Задовго до появи великих людських поселень тут вже склалися осередки первісного господарства, вивчення яких дозволило археологам зробити висновок, що нинішній Ахал слугував північно-східним кордоном колись передньоазійського світу, який сягав звідси до берегів Середземного моря.

Джейтун – ось перша, мабуть, ланка у нескінченно довгому ланцюжку населених місць, що змінювали одне одного. Тепер це ледь примітний пагорб в оточенні пісків, у 28-ми кілометрах на північний захід від Ашгабада. А десь на межі VII–VI тисячоліть до н. є. тут стояло одне з багатьох поселень ранніх землеробів і скотарів. Вже тоді навчилися тут люди вирощувати пшеницю, розводити кіз та овець, а собаки стали їхніми вірними супутниками на полюванні, охороняли стада і житло.

Наступна ланка у цьому ланцюжку – Анау. Поруч із сучасним поселенням, яке стало нині адміністративним центром Ахалського велаяту, збереглися два пагорби, чий вік складає 7 тисяч років. Розкопки тут ще у 1904 році почала американська експедиція Рафаеля Пампеллі, яка і виявила злакові залишки знаменитої білої пшениці ак бугай – першого свідчення селекційного таланту давніх туркменів.

Період існування анауської культури випадає на V – початок III тисячоліття до н. є. В основному це був принципово більш високий рівень розвитку суспільства. З'явилося прикладне мистецтво, про що свідчать чисельні глиняні сосуди з орнаментальним розписом, прикраси у вигляді бус із різних порід каменю, у тому числі бірюзи і сердоліку. Нарешті, саме в Анау у 2000 р. вдалося знайти кам'яну печатку, насічки на якій нагадують письмові знаки!»

Гурбангули Бердимухамедов,Президент Туркменістану

Маргіанська археологічна експедиція під керівництвом доктора історичних наук, професора В. І. Саріаніді, в одному з поховань епохи бронзи в некрополі Гонур-депе знайшла кам'яну циліндричну печатку, на якій збереглося типове для Давнього Сходу зображення людини у єдиноборстві зі стоячим левом і вертикальним клинописним написом у три колонки.

«Такі кам'яні циліндри, прокатані по сирій глині, використовувалися у давнину замість особистих підписів, клейма власника чи офіційної печатки. Наша знахідка датується третім тисячоліттям до нашої ери і стала тепер найдавнішим зразком справжньої писемності серед виявлених до цих пір у Центральній Азії. Якщо на знайденій раніше в Анау ще давнішій печатці є невідомі науці знаки, які не піддаються дешифруванню, текст із Гонур-депе може бути прочитаний, тому що тут використано алфавіт, добре відомий лінгвістам, які вивчають давні системи письма».

В. І. Саріаніді

Подібні письмена зустрічалися археологам в основному тільки в Месопотамії (сучасний Ірак), але їх ще ніколи не знаходили в Туркменістані і на території інших країн регіону.

Ключ для дешифрування клинопису було знайдено понад 200 років тому назад, у 1802 p., німецьким ученим Георгом Фрідріхом Гротефендом. Це був справжній тріумф науки, бо раніше ніхто не розумів значення знаків на глиняних табличках з Вавилона, схожих на сліди птахів на мокрому піску. Звичайно, лінгвістам ще треба буде докласти чимало зусиль, щоб прояснити зміст знайденого в Гонур-депе документа, але сам факт його виявлення має велике значення для вивчення найдавніших нашарувань культури туркменського народу. Знайдено той самий раніше відсутній ланцюжок, який завершує логічний ряд ознак, які визначають і підтверджують наявність у Туркменістані високої цивілізації давньосхідного типу.

«Маргуш була цивілізованою високультурною державою. Велика кількість кераміки, так і неперевершена пізніше по якості і вишуканості форм, вражаюча уяву монументальна архітектура маргушських палаців і храмів у Тоголок-депе і Гонур-депе говорить про те, що тут уже тоді існував добре організований державний устрій. Духовним потребам маргушців слугувала одна з ранніх форм зороастризму – першої в світі релігії одкровення, тобто наданої пророкові Богом. Давній Туркменістан, і у першу чергу родюча і густонаселена в минулому долина ріки Мурґаб, поруч з Месопотамією, Єгиптом, Індією і Китаєм, є п'ятим центром світової цивілізації. Надбанням туркменського народу є колекція прекрасних виробів давніх ювелірів країни Маргуш, які майстерно користувалися золотом, сріблом, бронзою, напівдорогоцінними каменями, слоновою кісткою. Багато елементів культури Маргіани епохи бронзи, яка знаходиться від нас на відстані близько 5 тисяч років, дивом збереглися в генетичній пам'яті туркменів, у їхніх національних традиціях та обрядах, у їхньому неповторному декоративно-прикладному мистецтві. Це переконливе матеріальне свідоцтво глибоких історичних коренів нації, її органічного зв'язку з цією благодатною землею».

В. І. Саріаніді

«Дякуючи археології можна упевнено позначити тисячоліття, протягом якого общини перших землеробів і скотарів утворювали більші об'єднання, які стали пізніше основою цивілізації з усіма властивими їй ознаками. До таких відносяться сформована державність, існування міст і наявність писемності. Дотепер у деяких давніх оазах у басейнах рік Мургаб і Теджен, а також в зоні гірських джерел Прикопетдагської долини, археологи незмінно відзначали два перших фактори, та явних ознак писемності до епохи Александра Македонського не виявлено. Ось чому таке важливе значення має відкриття, зроблене нами під час розкопок в Анау.

…Першовідкривачем пам'яток Анау для наукового світу став мій співвітчизник, американський учений Рафаель Пампеллі, який приїхав сюди у 1904 р. у віці 73 роки. Коли Фонд Карнегі у Вашингтоні організував для нього можливість проводити розкопки в Анау, Пампеллі, незважаючи на те, що сам був геологом, а не археологом, з великим ентузіазмом вирішив використати цей шанс, бо ж він ще раніше звернув увагу на Туркменістан як на місце, де може бути відкрита невідома науці цивілізація. Він запросив у свою експедицію досвідченого археолога Губерта Шмідта, який свого часу працював з легендарним Генріхом Шліманом.

Розкопки північного і південного пагорбів Анау експедицією Пампеллі понад 100 років тому підтвердили його здогадки. Знайшлися численні ознаки високої культури, яка існувала тут, такої ж давньої як Вавилон і навіть ще давнішої, ніж Єгипет епохи фараонів. Тоді це викликало сенсацію. У 1908 p. y Вашингтоні були видані два об'ємних томи, де Пампеллі обгрунтував, що люди почали освоювати територію оази Анау з 5000 р. до н. є. Ці матеріали на багато років стали головним джерелом для вивчення давніх землеробських культур Південного Туркменістану, які з того часу називаються анауськими.

Північний пагорб Анау знову став предметом серйозного вивчення лише через 70 років після Пампеллі. Туркменському археологу Какамураду Курбансахатову вдалося тоді істотно скорегувати раніше прийняту хронологію анауських нашарувань і отримати більш детальну і точну картину періодів обживання цього комплексу. Всього їх виявилося двадцять і вони охоплюють ранній та середній енеоліти, тобто час на відстані від нас на пять-сім тисячоліть… Y верхніх шарах Південного пагорба була виявлена міцна платформа, яка ймовірно слугувала частиною фортечної споруди епохи заліза. Саме в залізному віці (перше тисячоліття до н. є.) цю територію захопили Ахеменіди і визнали її зручною для контролю караванної торгівлі вздовж Копетдагського хребта. Насправді, якщо звернути увагу на географічне розташування Анау, то можна побачити, що саме тут своєрідний коридор між Каракумами і Копетдагом сильно звужується.

Є підстави припустити, що трохи пізніше, у парфянську епоху, саме тут знаходилось місто Гатар, згадуване давньогрецьким мандрівником Ісідором Харакським.

На знайденій нами мініатюрній кам'яній печатці (з боків вона заледве перевищує один сантиметр) вирізані письмена, не схожі на жодну відому науці систему писемності… Утому, що тут ми бачимо букви невідомого нам алфавіту, сумніватися не доводиться…

Ясно, що це не месопотамський клинопис, який дотепер вважався найдавнішою системою письма, і це не протоеламське письмо, яке існувало колись на Іранському плато. Спеціалісти з індійської археології відзначали, що форма анауської печатки не співпадає з формами відомих печаток з Індії і лише один знак чимось нагадує букву давньоіндійської грамоти. Спеціалісти з давньокитайської цивілізації також запевнили мене, що символи тут явно не китайські, бо в Китаї писемність з'явилася через кілька століть після того, як була зроблена печатка з Анау. Мій колега з Університету Пенсільванії доктор В. Мейєр висловив думку, що яким би не було походження цієї печатки, тип символів і мале число насічок, використаних для створення кожного знака, наводить на думку, що ця система письма вже досить абстрактна, а не піктографічна…

…Результати розкопок в Анау сприятимуть фундаментальному розумінню місця Туркменістану і Центральної Азії в євразійській системі давніх цивілізацій.

…Знайдені нами поруч з палацом правителя залишки споруди з великим водоймищем у центрі – не що інше, як храм води, який поруч з розкопаними раніше храмом вогню, комплексом так званих громадських трапез і храмом жертвувань утворював єдине ціле у складному ансамблі споруд релігійного призначення, згрупованих навколо царської резиденції в Гонурдепе.

Нам пощастило відкрити царський поховальний комплекс, у якому поруч з померлими знаходилися важливі символи державності: кам'яні скіпетри, які у давньому світі слугували атрибутами влади, зображення орлів у золотому окладі, золотий і срібний посуд, сліди багатих жертвувань, настінну мозаїку і похоронні колісниці, аналогів яким досі не було у всій Центральній Азії. Окрім того, серед маси звичайних знахідок вирізняється кілька справжніх шедеврів давнього ювелірного мистецтва. Перш за все, це мініатюрна скульптура джейрана, відлита із золота, і левеня, виточене з бронзи. Розмір їхній – менше сантиметра, але за допомогою збільшувального скла можна роздивитися усі деталі цих потрясаючих витворів давніх майстрів Туркменістану, достойних Книги рекордів Гіннесса…»

Фредрік Хіберт, професор,куратор Музею археології й антропології Університету Пенсільванії (м. Філадельфія, США)

Закаспійська область. Чатма – житло туркменів. Вдалині – аул

«Знаходячись на перехресті важливих воєнних і торговельних шляхів, туркменська земля стала свідком великого етнічного руху давнини і середньовіччя, тим центром, який пересікали грандіозні військові експедиції з Азії до Європи і з Європи до Азії: походи ахеменідських царів Кіра і Дарія, Александра Македонського, Селевкідів, Омейядів, Чингізхана, Тамерлана і російської царської армії у XIX столітті.

У III тис. до н. є. нинішню територію Туркменістану населяли предки сучасних туркменів, яких «Авеста» називає турами. Це вони у VII ст. до н. є. більше ніж на 1500 років підкорили увесь Ближній і Середній Схід. «Тури на швидких конях» у різних західних і східних джерелах іменуються як кімерійці (аміргійці), саки, скіфи, массагети, дахи, дани, саїни, сармати, парни, хіоніти, ефталіти (абдали), гунни, алани, аорси, сарики, яси…

У VI ст. до н. є. пройшла хвиля завоювань ахеменідських царів. Потім були завоювання Александра Македонського, часи жорстоких битв і походів.

Армії практично усіх відомих правителів давнини відчули на собі силу зброї і воїнського духу туркменських кіннотників. На території Туркменістану нищівної поразки зазнали непереможні доти армади перських царів Кіра II і Дарія І. Їхній спадкоємець Ксеркс вирішив не випробувати долю і відвів туранців до складу своєї армії. Його приклад наслідував Александр Македонський.

Воїнська слава турів докотилася і до Європи. Так, відомо, що афіняни запросили на службу 300 кінних скіфських лучників, а римський імператор Марк Аврелій у 175 р. організував загін з 8-ми тисяч броньованих турано-сарматських кавалеристів, зосередивши їх на Британських островах.

Засновник Парфянського царства – Арсак І. Туркмен за походженням, він очолив повстання місцевих племен проти греко-македонського володарювання і, звільнивши передгірські райони Копетдагу від грецьких намісників, в області Парфієна заклав ядро майбутньої держави. Від нього усі парфянські царі нарікалися іменем Арсак. Етимологія цього імені бере витоки у давньотуркменському слові «ар», «ер» («мужчина», «мужній»).

У І cm. до н. е. в суперництві за світове володарювання зіштовхнулися могутні імперії Заходу і Сходу – Рим і Парфія (резиденція парфянських царів Ніса знаходиться недалеко від Ашгабада). У 53 р. до н. е. в землі парфян (прямих предків туркменів) вторглося військо римського тріумвіра Марка Красса. Його 43-тисячна армада мала усі підстави розраховувати на успіх, уникнувши, внаслідок умілого маневру, зустрічі з основними силами парфян. Та на шляху Красса постав загороджувальний загін полководця Сюрена всього лише з 11-ти тисяч воїнів. Сюрен заманив грізного супротивника в пустелю, знищуючи на шляху колодязі, спалюючи траву, вимотуючи ворога несподіваними нічними нападами. У результаті римляни були настільки деморалізовані, що у головній битві (під месопотамським містом Карри) були зім'яті протягом кількох хвилин. Плутарх подає детальний опис блискучої перемоги Сюрена… У битві під Каррами загинули Марк Красcі його син. Понад двадцять тисяч римських воїнів полягло на полі бою і близько десяти тисяч було захоплено у полон.