Повія

Він, такий чулий до сліз та болю, уразливий до безталання та нужди, – він узявся ті сльози виливати, ту нужду показувати… Гарячим словом, мов гострим ножем, він вирізував-обчірчував тяжкі візерунки нужди: в страшних постановах безнадійності та горя малював він її гіркі затії. Перед очима він ставив живих людей, з живими муками, з своїми невеличкими надіями: тілько хату теплу, працю повсякчасну, безнужне життя, – і того немає!.. І стогнали перед очима люди, розливаючи свої живі сльози… Товариство обгорнуло Петра, як доброго товариша; привітало, як свого талановитого писаку. Воно покладало великі надії на його; помагало йому у його праці – то добрим словом, то розумною порадою.

– Знаєш, Петре, що тобі бракує? – раз опитав його один з товаришів, прослухавши сумну Петрову приповістку, як крамар обдурює хлібороба.

– А що? Кажи.

– Ти мало бачив людей. Ти все малюєш нам тілько своїх хліборобів та орачів. Правда, добре малюєш; та хіба ж тілько все хлібороби та хлібороби? Є багато й майстрових, усяких ремісників. Ти нігде їх нам не виводив, не показував, – буцім їх і немає, і ніхто їх не бачив ніколи… Чого краще? Щоб недалеко ходити, – ти бачив наших рибалок?

– Ні.

– Ге-е! Завтра, братця, ходімо на рибалки. Чуете? Завтра, чуть зоря – туди. Там можна і страви зварити, хліба тілько візьмемо з собою.

– Добре! добре!

Другого дня, ще сонечко не виткнулось з-за гори, ще не встигло продрати свої огненні очі, коли київські гори курилися туманом, а Дніпро, запнувшись своєю димчатою запоною, ховався від людських очей, – по зеленій оболоні метушилися в тумані щось за тіні. То – Петро з товариством простував до рибалок. Туман обдавав їх своєю холодною парою; осідав на їх одежі дощовими краплями; велика роса мочила їх ноги. Вони, не потураючи на те, ішли собі, – молоді, жваві, веселі. Вели жартовливу розмову; співали пісень; ганялися один за одним. Ось крізь сірий туман щось зачорніло; пляма дедалі все висовувалась, виразніше витикалася.

– Що то – сіно? – спитав хтось.

– Та то ж курінь.

Підійшли. Кругом куреня не видно нікого, тілько поверх його лежали сітки та геть осторонь на вбитих у землю кілках дебелів невід.

– Чи тут є хто? – відхиляючи двері в курінь, спитався один з товариства.

Звідти не окликався ніхто. Декотрі порвалися увійти в курінь.

– Не ходи туди. Там немає нікого.

– Та ні, он щось чорніє, – сказав один і, нагнувши голову, поліз. За ним – другі.

В курені було вогко; трюхла солома жовтіла на долівці; по боках стояли казанки, лежали торби; в одній мисці жебріла мілька, у другій – жовтіло пшоно. Ген – аж у самому кутку на розісланому сіряку лежав чоловік. Голова його закустрана: борода висипала, як щітка; обличчя – одні кістки, обмотані блідою шкурою; очі великі горіли якимсь болізним огнем. Чоловік лежав і, не обзиваючись, дивився на їх своїми гарячими очима.

– Здорові були! – привітало його товариство.

Чоловік скривився і ледве чутно вимовив:

– Здорові.

– Що це ви, дядьку, недужі?

– О-ох!.. бодай не казати! – І безнадійно махнув рукою.

– Що ж у вас болить?

– Та все болить… – Чоловік став підводитись, і чутно було, як хрущали його кістки. – А найбільше руки, – передихаючи, вимовив він. – Ще хоч би не сі виразки. – І показав свої чорні порізані пальці. Широкі шрами, уже підживші, перетиналися недавніми, що мов серпом були порізані, червоніли і ятрилися. – Сказано, не можна ні до чого і доторкнутись… аж пече – так болить! Пальців не можна зігнути… О-ох! – Він узявсь за голову рукою і промочив смажні уста язиком.

Товариство з жалем дивилося на його.

– А де ж ваші?

– Та ще не вернулися. Вони надходять тоді, як сонце геть підіб'ється… А ви що за люди?

– Та ми з города… Вийшли погуляти та й завернули. Чи не можна б у вас риби добути?

– Підождіть, наші прийдуть. Може, і можна буде. Не ловиться щось і риба тепер. Чи її вже виловлено, чи такі вже літа настали, – Господь його знає!.. Колись було закинеш раз невід – насилу витягнеш; а тепер бовтаєшся-бовтаєшся цілу ніч, змокнеш, виморишся, як собака; а що того влову? і на базар соромно поткнутись!.. А треба ж то і за воду заплатити, і на невід відділити… Б'єшся-б'єшся, як та риба об лід; а що того заробітку? Що заробив – те і віддав; а собі знову позичай… Трудне наше життя! Ще хоч би здоровий був, а то – от валяєшся, як я тепер… то вже краще з човна в Дніпро головою!.. Учора жінка приходила… їсти, каже, нічого… Думка-то – чоловік заробив… А чоловік – дохлий валяється… Посиділа-посиділа, пожурилася-поплакала та з тим і додому пішла. – Знову чоловік провів по лобові рукою, знову промочив язиком смажені уста.

Товариство заметушилося, почало шептатись… Декілька срібляків упало коло чоловіка на сіряк.

– Нащо се? – спитався той.

– Візьміть, дядьку; на ліки буде.

– Спасибі вам!

Сонце почало пробиватися крізь густе курище туману, здавалося – мов хто стиглий червоний кавун викотив з-за гори. Туман почав рідшати, підніматись угору. До куреня доносився глухий людський гомін і томлене чавкання чобіт.

– От і наші ідуть, – сказав чоловік.

Гомін наближувався: стали виразно доноситись слова. Чогось затіпалось серце Петрове, коли він зачув той голос. Щось за рідний, знайомий голос здався йому. Товариство почало виходити з куреня; здоровкалось з рибалками, котрі порались то коло снасті, то коло свого убогого добутку. Ті знімали сухий невід, навішували мокрий, щоб просушувався. Чорний мордатий чоловік, як ведмідь зарослий, ухопив здоровенну кошевку з рибою і з натугою поніс її у курінь.

– Що, Пилипе, не краще тобі? – спитав він недужого.

 Ще знайоміше здався той голос Петрові: він чув десь його, та не пригадає де.

Петро напрямивсь до куреня. Чорний чоловік якраз виходив з дверей; очі їх стрілися.

– Жук! – скрикнув Петро.

– Петре! – придавив Жук, – і кинулися один одного обнімати, цілувати.

Рибалки, витріщившись, дивувались, що панич так обнімається та виціловується з їх чорним товаришем.

– Як се ти? Яким побитом? Неждано, негадано! – казав Петро.

– Отак, як бач. Рибу ловимо.

– Братця! – гукнув Петро до своїх. – Мій давній товариш – Жук.

Товариство підходило, знайомилось. Жук познайомив і їх з своїм товариством.

Незабаром заблищало огнище коло куреня; захитався казан на триніжку: варилося снідання. Рибалки і студенти, як рідні брати, перемішалися між собою, – посідали кружком недалеко від багаття – і почали балакати. Деякі розпитували рибалок про їх працю, про влови, про снасть; ті одказували і розказували. Жук з Петром одрізнились геть одсторонь і вели між собою розмову.

– Так се ти приїхав у Київ премудрості набиратись? – питає Жук Петра.

– Як і всі. – А ти ж?

– Як бач. Шукаємо премудрості у Дніпрі…

– Коли був я дома, то твоя мати скілько разів була у наших. Розпитувала все за тебе: чи не чув, де ти? Плакала… – відповідав Петро.

– Не вона одна плаче на сьому світі, – журливо одказав Жук. – Ще її доля і нічого. Другим їсти нічого, у чужій холодній хаті коліють. Що ж будемо робити?

– То ти хоч би написав до неї, що живий, мов, здоровий.

– Нащо? Щоб приїхала сюди довідатись? Не треба!

Розмова на часину перервалася; обидва задумалися.

– Не так, Петре, – почав знову Жук журливим голосом, – не так наше життя порізнилося, щоб ждав я від моєї матері собі помочі… Вона, вигадувана ще за часів кріпацтва, виношена кріпацькими руками, вихолена у панській сім'ї, не буде чистити тії риби, що син її наловив своїми руками; не буде ходити коло мого товариства, коли воно зляже, як отой лежить; не дасть свого добра гоїти болячі виразки та порізи; не допоможе бідній сім'ї безталанного рибалки, коли заробітку немає, і вона, холодна й голодна, клене своє тяжке життя у чужій хаті… Чого ж нам сходитись? навіщо стрічатись? Щоб вилити каплю панських сліз на якесь безталання свого сина?… Господь з ними! Хай дожива вона віку на своєму добрі, а я… Я, як бач: знайшов собі захист і роботу! Коли б ти знав, що за добру душу та серце має оцей темний та необтесаний мужик, як його усі величають, йому просвіти бракує – правда! Та де ж йому її узяти, коли йому і хліба не стає?! А що до душі та до серця, – то хай наші просвітителі поповчаться у його і добро так любити, і лихе прощати… Я, Петре, з сим сірим мужиком косив по Катеринославських степах; тягав чуже добро з барок і нагружав судна на Дніпрянському лимані; був по всяких заводах… І всюди він однаковий! Все він теплий, привітний… Тепер от – рибалкую…

– Що ж тебе сюди привело?

– Сюди?… От ви і в Києві живете, і людьми освіченими зоветесь! Здається б, повинні повернути очі на громадські справи… Кому ж то більше, як не вам?… Коли бачу – кий біс! Вас горне до себе наука, просвіта, розумові замахи, а до життя, до громадських справ – вам немає діла! А коли б ви знали, скілько сліз та горя веде за собою яка-небудь одна справа, одна установа, що, сидячи в теплих хатах, вигадують ваші ж просвітителі! Вам байдуже, що зробив з рибалками хоч би один тільки закон про оренду озер та затоків?! Удавила б Київ тая тисяча-друга рублів, що наймає він свої рибні лови?… А, подавився б ти! Скілько-то рук зосталося без роботи, скілько голодних ротів швендяє по городу?! Подивився б ти, яка драма, німа драма, ішла і ще йде он по тих обідраних, облупаних хатках? Там з голоду люди здихають! А яка шкода, яка велика утрата в тому, що зовуть вони «духом предприимчивости», коли б вона заснувалась не на кулацькому праві, не на грошах орендарів, а на праці намозолених рук робочого люду? Спершу всі ці рибалки ділились на невеличкі гурти; кожен гурт мав свій громадський невід, свої сітки, свої снасті; чоловіки ловили рибу; жінки їх перепродували – і заробітком ділилися порівну. Потім сказали: «Плати за воду!» Чув: за воду? Хай так… Склалися гурти собі – платили. Чого б, здається, більше? Ні, знайшлись такі, що заздро подивились і на сей заробіток. Замулила їм очі та щербата копійка, що лежить в кишені бідного чоловіка… Заздро стало, що в рибалки в кошику тріпається деколи жива осятрина або стерлядь… Вони думають, що він її уминає з борщем або з юшкою… А того й не бачать, що той осятер або тая стерлядь тілько й боронить його від голодної смерті! А скілько вона стоїла порізаних пальців, безсонних нічок, тривоги сім'ї! – чи не сталося там чого з чоловікам або батьком? чи не ковтнула його чорна Дніпрова хвиля?… Того ніхто не чув і не бачив… Бачить осятрину або стерлядь – йому і заздро стає! Щоб лопнули ті ненажерливі очі!.. От і пішов він у Думу і наддав тисячею більше від рибалок… А наші просвітителі і тому раді, – може, що і їм перепаде з тії тисячі!.. Завів орендар свій невід, сітки, снасті; понаймав робочих і не пускає нікого на своїй часті ловити… Приходиться другим з голоду здихати… Що йому за діло? Він купив право на улов; а ти хоч і здихай! Коли в тебе є гроші, – іди поміряйся з ним; а немає – здихай!.. От яким побитом погибли наші рибальські громади! Оце одну якось настягав я: держу, підучую боротись, – та не знаю, що з цього вийде… Поки що – все гаразд… Так отаке моє життя, Петре! А ти ж як думаєш за себе? Куди приткнешся?

– Я? Я ще не знаю, що з мене буде; куди себе ткну. Набираюсь поки що сили; придивляюся до людей і їх життя, – думка колись виводити.

– Писателем хочеш стати?

– Еге ж. А ти як думаєш про се?

Жук скривився, почухався.

– Ти не згоджуєшся? – спитав Петро.

– Любов висшвувати? – бевкнув Жук.

Наче холодною водою обдали ті слова Петра; зневага і ураза пройняли його серце. Жук помітив.

– Вибач, Петре, – замовив він далі. – Я, коли хоч, не бачу справжнього діла з писательства… Що се за діло? Так, з жиру багаті люди, не знаючи нужди, забавляються.

– Он куди ти ухопив! – сказав Петро. – Довго ж ти таки возився з темним людом, – додав, подумавши.

– Та й сам їх миром помазався?

– Ні, гірше… І у простого народу є пісня, казка…

– Що ж, він нею живе?

– Живе у часи спочинку. Коли руки його спочивають, душа і серце просять роботи.

– Хай і так… Тілько се не дає йому їсти.

– Не дає. Ти вчиш його найлегше хліба добути, а я звертаю людську увагу на страшні картини нужди та горя, буджу жаль у серці…

Жук зареготався.

– Вибач мені, Петре! Зділай милость, вибач за мій регіт! О-ох! не зможу ж я удержатися, дивлячись на те, що ти таким благим оком та добрим серцем поглядаєш на діла миру сього… Хіба золото має серце? Хіба метал проймеш словом? О Петре! О голубе мій! Не тут би тобі жити; не з цими закам'янілими душами…

– Коли вода камінь пробиває, а то б живе слово не дійшло до душі, – одказав Петро.

– А через скілько літ ти повернеш людські голови на цей шлях? – спитав Жук. – Дай Боже, щоб через вік спізнали тебе люди і почали так благо думати, як ти думаєш!.. Візьми великих учителів, – глянь на самого Христа… А я, Петре, тепер живу… сьогодні живу – і сьогодні нема мені чого їсти, нема хліба сьогодні… Що ж мені з того, що через вік буде, коли я сьогодні з голоду здихаю?

– Не можна ж усього зразу узяти.

– Брехня! – скрикнув Жук. – Не можна усього – бери частину!.. Я довго, Петре, думав над цим і додумався ось до чого: не можна просьбою – бери силою! Бийся! борися, – а бери, добувай!

Петро мав був перечити.

– Стій! не переч! Ми нічого не виспоримо… Ходімо краще їсти… Ми розуміємо добре один одного, – сказав, задумавшись, Жук. – Я тілько бачу, що шляхи наші різні, а становище їх, Петре, однакове… Де воно буде – чи на шибениці, чи у Дніпрі… Все одно, де б не було!

Мов хто обложив кригою Петрове серце, мов хто холодними руками узявся за його горло від тих слів. Темне і непривітне грядуще підняло свою запону і глянуло холодними очима…

Петро скрикнув і прокинувся.

Світ борюкався з темнотою; у вікно заглядав він мутними очима; а по кутках, мов трясця, тіпалися померки. Петро підвівся, сів. Серце його страшно билося; голова горіла. Сон, як живі очевидячки, стояв перед очима… думки його потягли далі.

Далі він бачить, як усі прийнялися снідати, пересипаючи сьорбання юшки веселою жартовливою розмовою. Потім рибалки повкладалися спати; один Жук не лягав. Він водив Петра усюди; показував рибальські снасті, розказував, куди, що і як. Далі обід… сон…

Сонце спускалося надвечір, як рибалки почали збиратись на роботу. Товариство почало прощатись.

– А знаєш, де Шестірний? – спитав Петро Жука.

– А де?

– Правовідом…

– О, я так і знав! От, як живі будемо, то побачимо – як він високо піде угору, – сказав на прощання Жук.

Товариство повернуло на Київ, а рибалки – до човнів.

Часто після того Петро і з товариством, і сам ходив до Жука у гості. Приходив і Жук до його. Петро ділився з ним своєю працею. Жук іноді скидав на неї і свою увагу; раяв, як те або друге краще зробити. І вдячний же був за те Петро Жукові! То було слово самого життя; слово чоловіка, котрий не тілько бачив лихо, а й на своїй шкурі звідав його.

Далі… далі… Минали дні за днями… Петро все глибше заривався у свою працю, зживався з своєю роботою. Страшна драма рибальського голоду лежала вже у його на столі. Живі люди, живі їх муки заставили і самого Жука здивуватись неабиякому таланові Петровому. Захотілося Петрові далі йти; захотілося самому повітати у других обставинах життя. Забажалося йому побути між «халамидниками» – тими каліками-злодюгами, що оселяють кінці великих міст. Захотілося йому побачити їх долю, їх горе: чим живе і чим дише сей люд. І… поїхав Петро на послідні свої канікули не до батька-матері, – поїхав у місто П…

Темна дощова ніч; холодна і непривітна хата; німі, мовчазні стіни; вікно угорі, перевите залізними штабами, домалювали йому картину життя…

«Хіба се воно? Хіба так можна жити?» Він знемігся; упав на постелю… Мороз пробіг поза спиною; жаль здавив серце… «Що я зробив кому? в чім провинився?» – шептав він гарячими устами, не знаючи сам, що і кому.

З грюком і зиком розчинилися двері. Чиясь проворна рука розчинила їх, і не одну тілько половинку, а разом обидві.

Почувся брязкіт шпор, рип чобіт. У хату вступило разом два чоловіки. Один воєнний, у синій одежі, з білими викрутасами над рукою. Петро його пізнав зразу; він познайомився з ним тії безталанної ночі… Другий молодий, з русявою бородою, удягнений у чорну сукняну одежу з золоченими ґудзиками і з темно-зеленим, гаптованим золотом коміром; через незастебнуті поли біліла біла, як папір, сорочка; на жилетці бовтався золотий ланцюжок. Сам – невеличкого росту; рум'яний на виду; очі – жовто-зелені; зуби – білі, тонкі та довгі, мов голочки. Петро скочив з постелі.

– А, здравствуйте, Телепень! Вот где пришлось с вами встретиться! – усміхаючись зеленими очима і вискаряючи білі зуби, привітався він.

Петро уп'ялив у його свої здивовані очі… Чи сон то, чи приява?… Перед ним стояв Шестірний!

– Ми с вами еще с детства знакомы… Дайте стульев! – крикнув він, повертаючись назад.

Миттю два москалі умчали два стульці, на котрих і посідали Петрові несподівані гості.

– Вы еще из гимназии, помнится… с тем черным… как бишь его?… Жук, что ли… – вів далі річ Шестірний: – Вы еще с тех лет отличались… исключительным образом мыслей. Помните желтую книгу, из которой вы черпали идеи о лучшем устройстве общества и справедливейшем распределении благ?…

Петро стояв і не зводив з Шестірного своїх здивованих очей.

– Садитесь… Чего вы стоите? – солодко вимовив Шестірний. – Садитесь… расскажите нам все, что вы знаєте по этому делу, по которому мне пришлось с вами в таком печальном месте встретиться. – Очі у Шестірного горіли; зуби виблискували.

Петро мовчав – і все дивився на Шестірного. Отже погляд його тепер не світив дивуванням; а якийсь огонь займався у йому; краска облила все обличчя Петрове… Чи то сором, чи гнів опанував його серцем?

– Что же вы молчите? Садитесь, пожалуйста, и рассказывайте.

Петро ще раз глянув, ще; опустився на кровать – і мовчки ліг. Зуби Шестірного потемніли, покрилися губами.

– Вы забываете долг приличия, – здвигаючи брови, мовив офіцер.

– Пусть уж мы с вами были товарищи, – мовив Шестірний, – и теперь вот желаем воскресить всю грубость былого товарищества, но!.. в присутствии вот их… – І він указав на офіцера.

Той вискалив чорні зашмалені тютюном зуби. Петро мовчав.

– Пусть так! – знову почав Шестірний, і очі його загорілися хижим огнем. – Вы, как видно, долгой практикой выработали для своего корпуса два возможных положения: стоячеє и лежачеє… Пусть так!.. Рассказывайте же нам, хотя лежа, что вы знаєте?

Петро шпарко повернувся на бік. Грізний його погляд упав на офіцера.

– Ви взяли мої бумаги? – скрикнув він. – Покажіть їх прокуророві, – хай він мене винуватить по них, а не пригадує, що колись було у гімназії! – І знову Петро ліг на спину.

Шестірний цмокнув, скривився.

– Хорошо… Вы отказываетесь от чистосердечного сознания? Вы отодвигаете руку товарища, которая, может быть, что-нибудь и сделала для вас?

– Я нічого не скажу! – крикнув Петро. – Мені ні в кого і нічого прохати.

– Очень хорошо-с… Ну, нам здесь делать нечего; пойдем далее, – промовив Шестірний до офіцера.

Обидва знялися; порипіли чобітьми – і вийшли. Москалі забрали стульці, і – знову зачинилися перед Петровими очима двері.

Гнів і жаль, огонь і холод, несамовита радість і гірка туга разом обхопили Петрове серце. Воно тріпалось, як пташка у клітці; виски сіпало; голова і очі горіли, наче в огні. Миттю він скочив з постелі, ухопився за гарячу голову своїми холодними руками – і, мов навісний, забігав по хаті… Одіймаючи руки від голови і стулюючи їх у кулаки, він затіпався, мов перед смертю, і заскреготав зубами… «О, чом я, чом я не вп'явся йому у ті зелені очі?!» – сичав його голос по хаті. Петро знову ухопився руками за голову; знову забігав з одного кутка у другий. Так миша, ускочивши в мишоловку, котра з грюком зачинилася, бігає – метушиться: никне туди; кинеться у другий бік; поверне назад, – нема виходу, немає волі! Залізні пруття кругом оповили її; а над головою стоїть смерть, ряба та люта, з огненними очима, з крючкуватими гострими лапами… І з ляку бігає миша по мишоловці, – ганяє своїми тонкими ніжками по дерев'яній долівці; учепиться зубами в залізний прут, – гризь! Не видержав тонкий зубок – перепався надвоє… Навіщо він тепер? Швидко ні один з їх не буде кусати… І знову миша спрожогу кидається убік, – знову ганяє по мишоловці.

Над чорною землею прокинувся світ. Не ясним сонячним оком глянув він на неї після похмурої дощової ночі, а повіяв туманом, дихнув важкою парою. Закурілася земля, задиміла; пішов дощ, дрібний та тихий, мов крізь сито засіяв; стрепенулися темні ліси і, розправляючи, підставляли своє загоріле листя під дрібні дощові краплі; зраділа зелена трава і підняла свої гострі листочки угору; засумували пил та курево – чорною калюкою укрили всі широкі дороги.

Добиралося до полудня. Кальною улицею міста П. проїжджав невеличкий візок парою коненят, котрі аж перепалися. На візку сиділа, прикрита рядном, стара згорблена жінка – і знай молила свого машталіра поганяти скоріше.

– Ради Господа Бога, ради самого Христа святого, коли ти віруєш у його, – поганяй, Іване! – молила вона своїм журливим голосом. – Швидше! швидше! уже ж недалеко… Он до того темного будинку – та й годі! І коням скоріше спочинок буде… Швидше, Іване!

– Та воно ви, пані, цілу дорогу – все швидше та швидше! – одказав машталір: – то он до того ліска, то он до того села, то до тії хати… Воно-то нам сидіти добре, а коні, гляньте, – аж боки позападали. Ще хоч би не путь така! А то цілу ніч дощ прав, ще й тепер присипає. Ще добрі коні, що не пристали.

– Я ж прошу тебе, Іване, – молила жінка.

Іван не сказав нічого: шморгнув тілько батогом по конях, сіпнув віжками – і коні підтюпцем побігли до тюрми. Недалеко від залізної брами зупинив їх Іван. Жінка скинула з себе рядно і показала на світ своє сухе, жовте, пописане зморшками лице. На голові у неї був чорний платок, на плечах чорна юпочка, з-під котрої вибивалося чорне плаття; на обличчі і очах лежала чорна туга. Трясучись, тілько не від холоду, видно, злізла стара з візка і не пішла – побігла до брами.

– Чи можна бачити смотрителя? – спитала вона часового.

Той гукнув у віконечко; перегук почувся з двору, – швиденько забряжчали ключі, загарчали засови… Брама розчинилася, упустила стару – і знову зачинилася.

– Ви чого? – спитав її неласково худий, шолудивий смотритель.

– Побачитись з сином.

– Опізнилися, матушка!

У старої щось покотилося по щоці… То, може, дощова крапля упала з платка на обличчя?… Смотрителеві було байдуже до того. Та й кому ж до того діло?!

– Опізнилися, кажу, – знову мовив смотритель і одвернувся.

– Боже ж мій! Коли ж мені прийти?

– Прийом до обіду тілько буває.

– Я ж здалека приїхала… за сотню верст забилася. Змилосердіться надо мною, – кланяючись прохала стара.

Смотритель мугикнув, щось процідив крізь зуби і сплюнув.

– З ким ви хочете бачитись? – спитав помовчавши.

– З сином… з Петром Телепнем.

– З Телепнем? – спитав смотритель таким голосом, що аж у серці похолонуло.

– Еге… з Петрусем; з моїм єдиним сином.

– З ним не можна!

– Зовсім не можна? – ледве вимовила стара.

– Сьогодні не можна; а завтра, як вихлопочете разрішеніє, то до обіду можна.

– У кого ж те разрішеніє брати?

– У полковника… – І смотритель сказав прізвище.

– Боже ж мій! Я ж не знаю, де він живе: я приїжджа людина… у мене немає нікого знайомого, хто б указав.

– Язик, матушка, до Києва доводить!

Знову щось за вода змила обличчя старої. Постояла вона, постояла – і, хитаючись, пішла назад.

– Треба, Іване, ще до полковника їхати. Так не пускають… – ридаючи казала вона своєму непривітному машталірові.

– Я так і знав! – гукнув той. – Ще по городу будемо крутитись; шукати якогось полковника… Господи Боже мій! Коли вже ми спочинемо? Хоч би пристать де, просушитись.

– Хіба я сама, Іване, не радніша скоріше спочити? Я б радніша була навіки спочити, щоб не чути сього і не бачити…

– Сідайте хоч скоріш! – змилосердився Іван.

Стара ледве злізла на віз. Іван повернув коней – і не забарилися вони скритися в кальних городських улицях…

Чи ти чуєш, Петре, хто тебе питає? Чи ти бачиш, хто за сотню верстов, по дощу, по лихій годині, примчався до тебе, не спавши і не прилягавши й на часину, не з'ївши крихти хліба з того безталанного часу, як тяжка звістка дійшла до її вуха?

Не чує Петро і не бачить нічого в своїй мишоловці. Ноги в його від біготні заболіли, заболіли руки, голова і груди. Виморений, мов після тяжкої роботи, як сніп, звалився він на ліжко… Спати? Ні, сон тікав від його, як від напасті: він щасливим закриває важкі вії, покійним застилає натомлені очі! А Петро не знав ні щастя, ні спокою. На його душу, наче кам'яна гора, навернули чорні думки, – мов гарячою сіркою пекли його серце, – залізними пальцями давили і переминали мозок. Очі налилися крів'ю, покосилися; лице пожовкло-почорніло, наче земля; від його і несло нею, холодною та непривітною, як буває під осінь. Волосся на голові дибом стало, а уста страшно та грізно кривилися. Що думав у той час Петро? Нічого не думав – і все думав! Він віддався на волю своїм думкам, котрі, як голодні звірі, метали його на всі боки.