Повія

– Ти не бери з його приміру. Бач, він який, – сказав батько.

– Ні, я не буду його слухати.

Ось і школа; і учитель – зажовклий та замлілий чоловік, в бакенбардах, з великим горбатим носом. Учитель дивиться на його, гладить по голові і питає, чи буде він учитися? – Буду, – одказує він тихо. Ось ще щось спитав його; він одказав; учитель погладив по голові, засміявся і… повів його у школу, велику хату, уставлену лавами, за котрими сиділо багато всяких хлопців і, колишучись над розкритими книжками, товкли уроки. Галас від їх крику окривав усю хату. Як тілько показався учитель – все зразу утихло, і всі, як ті москалі, посхоплювалися, стали.

– Сідайте, – сказав учитель.

Мов що глухо ламалося-опускалося: то школярі сідали.

– А ось і твоє місце, – сказав учитель, вказуючи йому на передню лаву.

Він пішов і сів.

– Учіться ж, – мовив учитель, виходячи разом з батьком із школи.

Тілько що учитель за поріг, як знову несамовитий крик та галас піднялися з усіх боків… «Бе, а – ба; ве, а – ва», «І очисти мя од всякія скверни…» – роздавалося то там, то там. «Посунься!» – крикнув хтось. Десь щось стукнуло, писнуло. Скоро побачив Петрусь, як два хлопчики зчепилися битись. «Не лізь!» – «Лисичка, лисичка!.. Зайчик! Вовцюга!»… І пішов викрик по всьому класу: перекидалися прозвищами з усіх боків. Петрусь сидів і, дивуючись, повертав голову то в ту, то в другу сторону.

– Хто се? – роздалося коло його уха.

Петрусь оглянувся: два хлопчики його літ сиділи на одній з ним лаві – один чорноголовий, другий білоголовий – і перешіптувалися між собою.

– Не знаю, – одказав чорноголовий.

– Новичок? – знову запитав білоголовий.

– Новичок. Ото його батько, що приходив з учителем.

– Хто ти такий? – запитав Петруся білоголовий.

Петрусь злякався і посунувсь від їх.

– Не займай, – раяв чорноголовий. – Ще розквисне, учителеві пожаліється.

– Хто?! – крикнув білоголовий, і зелені його очі уп'ялися в Петруся. – Ти тілько мені будеш що казати учителеві, то – дивись! – І, показуючи кулак, шпарко замахнувся ним. Коли б не одскочив Петрусь, так би духопелик і влип у його спину! Петрусь поспішив одскочити, хоч так порвався, що аж упав з лави додолу… Гук роздався по хаті.

– Тю-у-у! – скрикнув хтось.

– Новичок упав! Новичок упав! – І всі кинулися до Петруся, обступили його, підвели.

– Чого ти упав? – спитав його високий мордатий хлопець з чорним лицем.

Петрусь трусивсь, а не плакав. Він глянув кругом: між школярами не видно було білоголового з зеленими очима.

– Хотів бити мене… – одказав Петрусь мордатому.

– Хто?

Зелені очі заіскрили між школярами.

– Оттой, – указав Петрусь.

Як звірюка, кинувся мордатий на білоголового. Білоголовий тремтів, одступався.

– Я його не бив… їй-богу, не бив. Він бреше.

– О-о, жаб'ячі очі! – гукнув мордатий. – А гусочки хоч? Кажи, дати?

– Їй-богу, я його не бив, – прохався той.

Миттю рука мордатого опинилася на білій голові… хрусь! – і відлясок пішов по хаті.

– Ай! – скрикнув білоголовий, і його зелені очі залилися слізьми.

– За що ти б'єшся, бісова ведмеда! я буду учителеві жалітись, – плакав білоголовий.

Петрусеві жаль його стало.

– Ні, він мене не бив. Він тілько намірявся мене вдарити, та я одсунувся.

Білоголовий пішов за дошку, що стояла в кінці хати, плачучи. Мордатий приступив до Петруся.

– Як тебе зовуть? – спитав.

– Петро.

– А прозивають?

– Телепень.

– Слухай же, Телепень: тілько хто буде тебе займати, зараз мені кажи. Я йому дам! Учителеві тілько не хвалися.

– Ні, я учителеві не буду казати. – То-то ж, гляди. А гроші у тебе є?

– Ні, немає.

– Ф'ю-у!.. – мордатий свиснув. – Тут немає, а може, дома є?

– Дома є.

– Принеси завтра, я подивлюся які.

Петрусь не знав, що одказати.

– Так при…

Тут саме показався на порозі учитель. Усі пороснули по місцях. Мордатий мов крізь землю провалився.

Коли сів Петрусь на своє місце, то біля його сидів уже білоголовий і весело дивився своїми зеленими очима на учителя. У хаті стало так тихо, що чуть, коли і муха пролетить. Коли-не-коли роздасться луск лави або глухий поворот кого з школярів.

– Білобров! урок! – сказав учитель.

Школяр з зеленими очима підвівся і почав казати урок. Нешвидко, розтягуючи, читав він його, затинаючись то на тому, то на другому місці. Так підсліпий дяк читає панахиду, хмурячись і розтягаючи слова. Сумно, сонно… Щось десь стукнуло, наче упало. Роздався регіт.

– Хто то? – грізно спитався учитель.

Один з школярів підвівся і сказав, що то Гудзь заснув і, сонний, посунувся з лави.

– Гудзь! – обізвав учитель. – Сюди!

Невеличкий хлопчик з сонними зляканими очима, з жовтим у плямах лицем, вийшов насеред хати. Учитель глянув – і вказав пальцем на долівку. Гудзь стояв, мов його прибив хто гвіздком.

– Накарачки, скотино! – гукнув учитель.

Гудзь упав навколюшки… І знову тихо, і знову урок…

– А-а-а-а! – позіхнув хтось.

– Хто то? – знову гукнув учитель.

Усі оглянулись, шукаючи винуватого.

– Хто то?! – ще грізніше гукнув учитель.

Як у рот води набрали.

– Жук! – кликнув учитель.

Високий мордатий школяр піднявся з-за послідньої лави.

– Ти? – визвіривсь учитель.

– Що таке? – спитав Жук.

– Ти не чув! Не чув?! – мов ужалений, скрикнув учитель. – Телепень!

Петрусь підвівся.

– На лінійку, дай тому великантюзі напальків і скажи йому, чого він не чув.

Очі усіх уп'ялися у Петруся, а він стояв і не знав, що йому робити: чи учителя послухати, чи провалитися крізь землю.

– Чого ти стоїш? На! – сказав учитель.

Петрусь поблід, скривився.

– Чого ти кривишся? На, кажу!

Петрусь залився сльозами… Як йому свого недавнього заступника та бити?

– Дурний! – сказав учитель. – Сідай. Шестірний! Невеличкий і юркий, як миша, хлопчик пірнув під лаву

і миттю опинивсь біля учителя.

– Гарячих, Костянтин Іванович? – спитав він, беручи від учителя лінійку.

Регіт, як гадячий клекіт, зірвався.

– Гарячих… Тихше!

Шестірний побіг до Жука.

– Я не винуватий, Костянтин Іванович! – басив Жук, – я нічого не чув…

– Держи руку! – скрикнув Шестірний, і хижа радість загорілася в очах малого.

Жук наставив руку, Шестірний замахнувся; Жук одхопив руку – лінійка ударилась об лаву і зазизчала. Усі засміялися. Зло невдачі скривило личко малого: щоки почервоніли, ніс роздався, очі – насупились-позеленіли.

– Держи! – гукнув він і вхопив Жука за пальці.

Трісь-лясь!..

– Ай!..

Петро Федорович кинувся, схопивсь. У голові в його ще снував сон свої візерунки, перед очима ще манячила мана: він бачив Жука, котрий хукав на набряклу, посинілу руку; сльози на очах його тремтіли, тоді як радість світила в очах Шестірного. Йому жаль стало Жука – здорового, чорного, мордатого. І серце у його стало, коли він глянув на Шестірного – малого, злого. Він злякався його – і затремтів. Сон, як дим, знявся, зник.

І знову він один у сирій сірій хаті; ліжко під ним; у кутку столик, на котрому лежав хліб і ще щось з їжі; а вгорі вікно, перевите залізними штабами, дивилося на його, як темний рот якогось страшного звіра з гострими іржавими зубами.

Петро Федорович пізнав, де він, – і холод пробіг по його гарячих жилах.

День промчався над землею, – хороший, ясний, літній день пробіг, як тінь, над нею; запало сонце; ніч підняла своє темне крило – і прикрила ним світ. Заблищали зорі у небі, як очі у добрих діток; зароїлися-заворушилися вони, мов живі; одна з їх зірвалася – і огненний слід переписав небо; загорілося зарево за горою, де сходив місяць; ось і він виткнувсь – здоровий, червоний, кривавий. Заходили легкі тіні понад землею, мов душі померлих або сонні причуди. Мир утихав після денної праці: згорталися його натруджені руки – одпочивали; німіли важкі болі у серці – затихали; закривалися натомлені очі – засипали. Сон, як добра мати, чарував усе чарівничим спокоєм, прикривав стиха темним пологом. Все заснуло під його добрим поглядом; заснуло, щоб назавтра прокинутися знову, з ясним сонцем проснутися на нове змагання з життям, з новими окріплими силами, і знову оголосити світ своїм гуком, своїми слізьми і радістю, котрі, як і кожен день, зіллються у один гомін, у один голос, і понесуться над розбудженою землею. Не спали тілько записні гуляки; не спали калічені дівчата; не спали матері, доглядаючи недужих дітей; не спали голодні й холодні, котрим денний заробіток не приніс ні шматка хліба – загасити голодну згагу, ні ганчірки – прикрити голе тіло… Вони тілько дрімали – і страшна була та дрімота! З ними дрімала земля, і колихали ту дрімоту співучі соловейки, а доглядав місяць своїм блідим поглядом…

І все се бачили, кому хотілося бачить; все се знали – кому хотілося знати… Ніхто тілько сього не бачив і не знав з тих безталанних жильців темного непривітного дому, що стояв над горою і дивився з провалля своїм похмурим поглядом… Не бачив сього нічого ніхто з тих, кого лиха доля завела у ту господу німоти, мороку, душної і тихої смерті. Ясний ранок розцвітав над темною землею, – для їх було все рівно: темно та сиро; жаркий день змінив свіжий ранок, – а в їх сіро та вогко; вечір зогнав день, – німо та нудно; ніч наряджена вийшла, – а в їх похмурих келіях засвітилися мутні очі непроглядних дверей… І здавалося – заглядали вони глибоко в душу; нігде було сховатися від їх мутного погляду, від їх холодного дозору. І мучилися безсонними німими муками страшні оті жильці! Краще б зарево пожежі світнуло на їх; краще б воно обняло їх в огненному вихрові світа, обернуло у попіл, – ніж невеличка частина його, що лукавий чоловік повернув на потребу собі, загнавши в ґніт лойової свічки, – темними муками добивала кожну душу! Муки були такі тихі, і такі довгі, що мов і не ворушилися, і все, здається, так застигало, хололо, костеніло. То був страшний сон з видющими очима; живий сон з сонною душею… Під ним тліли і догоряли живі душі.

Петро Федорович не спав, як і вчора. Перед його розкритими очима носилася знайома жовта пляма, а серед неї метушилися тіні прошлого.

Знову перед ним хата, тілько не та невеличка хатка у невеличкому місті, де доглядав його добрий материн погляд, – у великому місті, велика хата. Не видно тута того порядку, що в першій; не чутно того тепла, що гріло його там, – широка, висока, з сірими вогкими стінами. Серед хати – стіл; попід стінами – кроваті. Ранок. За столом сидить Шестірний і товче якусь книжку, його очі застряли в їй, як гостра стріла; його зуби переминали якісь невнятні слова; лице грало краскою, одрадою… Щось, видно, хороше твердив Шестірний! На одній кроваті лежить Жук, задравши голову вгору. Такий же пикатий, чорний; по щоках його смуглого виду поп'ялося пухке волоссячко; під носом висипався чорний пух. Він лежить і, здається, не відає де, – бо глибока думка на його чолі, якась боляча утома на його очах. Об чім він думає? про що гадає? Він думає про рідну сторону, про село, де він зріс, про степ, де він вигулювався. Кругом його сумно та нудно; чутно шептання Шестірного, тихе, важке шептання; так вітер восени шепочеться з пожовклим листом. Недаром у Жука утома на очах, недаром сумний вид! І Жук, і Шестірний одягнені в сині каптанки, уквітчані білими ґудзиками, з срібним позументом коло невеличкого стоячого коміра. На другій кроваті, якраз за Жуковою, загорнувшись у коц, лежить хлопчик. Личко його бліде, гостре, недужне; очі чорні, виразні. Петро Федорович зразу пізнав, хто то, і одвів очі до четвертого хлопця, у сірому демикотонному каптанці, з дірявими локтями. Лице у його довге, у жовтих плямах; очі і зуби впилися у здоровенний шмат булки, що держав він в одній руці і рвав, наче собака, своїми гострими та довгими зубами; пучку другої руки він смачно присмоктував, бо там колись було сало, а тепер вона тілько лисніла ним.

– Коли ти, Попенко, наїсися? – спитав його Шестірний, закриваючи книжку.

Попенко, запихаючись булкою на увесь рот, так що за обома щоками його наче два кулаки стриміло, усміхнувся очима. Потім ковтнув, як горобець черв'яка, і мовив:

– Тоді, коли ти свого Ціцерона витовчеш.

– Я вже вивчив.

– Ну, а я кінчаю, – кидаючи останній шматок у рот, одказав Попенко. Ковтнув і той; змів крихотки з столу; укинув у рот; ухопив картуз і одну книжку, і мерщій – з хати!

– Куди? в семінарію? – спитав Шестірний. Попенко мотнув головою – і скрився.

Шестірний устав, зложив книжки, підійшов до дзеркала, причесав уже трохи не вдесяте свій вихор, побачив пір'їнку на каптанці, скинув його, обмів, знову надів, застебнувся і підійшов до тарілки з хлібом та салом. На їй лежало два шматочки того і другого.

– Бач, проклятий бурсак! – скрикнув.

– А що? – спитав Жук.

– Уклав за двох, та мерщій і навтіки! Кому ж тепер не достане? Се моя часть, – беручи шматок булки і сала, казав Шестірний, – а ви удвох, як знаєте, діліться. Воно, як Телепень не йде в гімназію, то йому б і не треба, – додав, ламаючи невеличкими шматочками булку.

– То що, що не йде? Він же недужий! – устаючи, мовив Жук.

– То він тілько видає себе недужим, йому вже давно можна б ходити.

Телепень болізно повернувся, скрививсь. У його чорних очах загорівся гнів; бліді запалі щоки запалали краскою. Він порвався устати; підвівся – і впав.

– Коли б ти, бісова Шестірня, хоч раз занедужала, то, може б, поняла віри! – скрикнув Жук.

– Ет, кажи! – І Шестірний мотнув головою, укидаючи невеличкі шматочки хліба у рот.

Жук призро глянув на його.

– От же ти й не їси, а тілько балуєш… Узяв би четверту часть одділив, та я четверту, – от і було б Телепневі.

– Як же! чорт не видав! Та прожра буде за двох класти, а я повинен голодний сидіти.

– Ну, стій же ти, шолудивий бурсаче! – трясучи кулаком, промовив Жук. – Не попадайся мені на увесь день на очі, а то я тобі полічу твої погані ребра! – Очі в Жука горіли гнівом.

– Та чого ви змагаєтесь? Я не хочу їсти. Беріть усе, – стогнучи, мовив Петрусь.

– От бач, він і сам не хоче. Недужий і їсти, – зло скалячи зуби, казав Шестірний. – Чого ж ти похваляєшся на Попенка?

– Кажу: хай не попадається! – грізно крикнув Жук.

Почувся дзвонок. Шестірний, як опечений, схопився; кинув хліб і сало; мерщій за книжки – і чимдуж побіг.

– Чортів лизун! – промовив йому услід Жук; доїв своєї часті; узяв картуз, нагнувся над Петром, що, устромивши голову в подушку, плакав.

– Ти спиш, Петре?

Петрусь повернув до його своє мокре лице.

– Не плач. От слухай дурня, що накаже! Одужуй, брат, скоріше; гулять підемо до річки, а то і я вже занудився, сидячи в хаті. Прощай!

І повагом потяг собі. Зостався Петрусь сам, з своїм ураженим серцем, з своїм болем, з своїм горем. Гірко йому на душі, важким каменем давили слова Шестірного, та нікому і розважити, нікому одвести думки від глибокої образи. Петрусь припав до подушки – і не словами, а сльозами виливав їй своє лихо; молився, щоб скоріше йому одужати, звестися, піти у гімназію. Ніхто того не чув, не знав, не бачив. Бачили тілько сірі стіни – та мовчали; бачила і чула рябенька подушечка – та й та ще більше рябіла від його кревних сліз.

Увійшла низька, кирпата молодиця – служка; понуро глянула на його, на райно; поприбирала, повимітала і пішла, не сказавши ні одного слова, – буцім вона була глуха, як та подушка, німа, як та стіна. Знову зостався Петрусь сам; знову сльози, молитви, і… аж поки не зборов його сон, не закрив очей, не заколихав якимись одрадними причудами. Йому приснилася мати, своя хата – чиста, ясна… Глибокі виразки у серці перестали нити-боліти.

Несподіваний грюк і гук збудив його. Він підвів голову. На дверях стояв Попенко і змагався з хазяйкою, щоб давала їсти.

– Ти вже прийшов з семінарії? – спитав Петрусь.

– Який чорт прийшов! Вирвався… їсти так захотілося – аж шкура болить, – казав він, рвучи недоїдений Шестірним шматок булки і смокчучи сало.

Ось і він побіг. Знову одинокі думки; знову сон…

Ґвалт спершу надворі, потім коло хати, а далі і в самій хаті сказав йому, що поприходило товариство. Попенко убіг перший; за ним, поскрипуючи чобітьми, уплив Шестірний; далі уліз, наче ведмеда, Жук. Шестірний почав бережно роздягатися, обтрушувати пил, здимати пух з одежі. Попенкові очі заходили по хаті, по столі, – він шукав чого-небудь з їжі. Жук уліз, шпурнув книжки на кровать і, кинувшись на Попенка, ухопив його за в'язи.

– Ти нащо з'їв моє снідання, шолудивий бурсаче! – гукнув Жук, придавивши Попенка так, що у того аж у очах потемніло.

Попенко почав виправлятись; клявся-божився, що він і не бачив, що він і не знає, що три часті тільки й було положено.

– Хай мене грім поб’є! Хай мене свята блискавка запалить! хай я удавлюся, хай я провалюся! хай мене сира земля проглине, коли я їв чию часть, окроме своєї! – клявся Попенко.

– Побачимо, – сказав Жук і пустив Попенка.

Попенко, вирвавшись, як заєць, дременув до порога, почав кривитись, дражнитись:

По дорозі жук, жук,По дорозі чорний!..

– Ну-ну, ось унесуть обід. Дознаюся я, що ти з’їв!

– Що ж ти мені зробиш? Ну – з’їв! Їй-богу – з’їв! Хай мене хрест поб’є – з’їв! хай мене свята блискавка запалить, коли не з’їв! Ну, так що? Що ти мені зробиш?

– Тоді побачимо.

Попенко так кивнув на Жука, буцім йому і за вухом не свербіла його похвальба. Оже тілько Жук глянув на його, – Попенко, наче дим, щез за дверима.

– І охота тобі з тим бурсаком воловодитись? – сказав йому, скривившись, наче після чого кислого, Шестірний.

– Не твоє діло. Зась!

Шестірний призро глянув на Жука і, посунувши руки в кишені, заходив по хаті. Настала тиша. Знайома уже молодиця-служка увійшла, розставила стіл серед хати; накрила, настановила тарілок і знову вийшла. Незабаром пахощі страви рознеслися по хаті. Шестірний і Жук сіли.

– Тобі подать, Петре? – спитав Жук.

– Ні, я сам устану, – одказав Телепень зводячись.

– До обіду то і встану, а в гімназію так і недужий, – промовив Шестірний.

– А тобі яке діло? – грізно спитався Жук.

– Того, що сьогодні питали: чого так довго боліє.

– Знаємо ми, як питали. По вашій милості сьогодні треба ждати надзирателя. Знаємо! – бубонів Жук.

– Чого ж по моїй милості?

– Того, що ви лащитесь, як та собачка. І вже поспішили сказати, кому що треба.

Шестірний перемінився в лиці – поблід, задрижав і, одвернувшись від Жука, почав тихо сьорбати борщ. Петрусь устав і сів за стіл. Попенко лукаво визирав з-за дверей.

– Тимофію-брате! прости мене! – замоливсь він до Жука, – я більше не буду. їй-богу, не буду!.. Не будеш битися?

І, се кажучи, почав крастись до столу. Жук тілько грізно блимнув очима, коли Попенко опинивсь за столом.

Усі їли мовчки. Шестірний цідив юшечку, одгортав бурячки, цибулю, кріп. Жук їв, як робочий чоловік, не розбираючи що. Попенко, як горобець, ковтав-глитав, запихався, розглядаючи на всі боки, наче злодій. Тихо; одні ложки, мов коси, знай ходять од тарілок до ротів, од ротів до тарілок; бряжчать виделки, стукають ножі… Ось і обід скінчився.

Після обіду Шестірний трохи походив по хаті і взявся за книжку. Жук вивернувся на постелі і копирсав у зубах. Ліг і Петрусь. Попенко блудив по хаті очима…

– Чорт батька зна що у нас, не хазяйка! – замовив він, перериваючи сумну тишу: – У других на закуску ягоди або що солоденьке-ласеньке, а у нас ніколи його і в вічі не побачиш…

– Де ж се у других? – спитав Жук.

– Та он, наші хваляться.

– То вони, мабуть, понакрадають у чужих садках та й хваляться! – неласкаво одказав Жук.

– А мене сьогодні один підмовляв ягід їсти, – весело замовив Попенко.

– Ну, то й чого сидиш?

– Ще рано.

– А коли ж, уночі?

– Еге…

– Красти?

– Чого красти? Бог на всякого долю родить!.. Та, мабуть, піду, бо поки дійду, то й сонце навзаході буде. Принести і вам, братця?

Усі мовчали.

– Подавись ними! – процідив крізь зуби Жук. – Ти хоч би нашого не крав; а то щоб він ягід приніс.

– Чого ти? їй-богу, принесу! Бог мене вбий, коли не принесу!

Жук мовчав. Попенко юркнув з хати.

Пішов Попенко – і за цілий день ніхто не проронив і слова. Шестірний уп'явся, як кіт у сало, у свою книжку; Жук засмалив люльку, кадив на всю хату і плював немилосердно; потім повернувся і заснув. Петрусь лежав – і дивився на хмари диму, що носилися по хаті. Він слідив за ними, як вони згорталися у клубки, як розгорталися, розстелялися довгими поясами; знову як круто повертали, скручувалися, розходилися, розтягалися. Сонце якраз ускочило у вікна – і його ясне проміння золотило ті сизі клубки диму, переливалося у його довгих поясах різними цвітами, різними кольорами. Ту затійливу ігру світа з димом довго слідили Петрусеві очі, поки не втомилися, не закрилися. Обняла його сон-дрімота. І в тій легкій дрімоті учувається Петрусеві і привиджується… Чується, як рипнули чоботи Шестірного; привиджується: ось він устав, подивився, чи спить Петро; потім підійшов до постелі Жукової. Кулаки його заходили над чорним Жуковим обличчям; совав він їх і під ніс йому, і в зуби; примірявся, як би дужче вдарити, – та, видно, боявся збудити і зо зла скреготав своїми гострими білими зубами… Се далі – очі його загорілися-заграли… Тихо засунув він руку у Жукову кишеню, витяг звідти люльку і положив на вікні; потім витяг тютюн, посипав трохи на постелі, а останній зложив коло люльки.

– А що се ви робите? Курити збираєтесь? – пронісся чийсь пискливий голос повз вуха Петрусеві.

Петрусь розкрив очі – і здивувався… Серед хати стояв надзиратель – невеличкий на зріст, мишастий на цвіт і схожий на мишу. Шестірний був ні в сих ні в тих.

– Курити збираєтесь? А кете сюди люлечку.

Шестірний подав.

– Славна люлечка! славна!.. Оце добре. Хай же я її подарую інспекторові.

– Це не моя, Петро Петрович; їй-богу, не моя!.. Се – ось… – і вказав на Жука.

– Нічого, нічого… Там ми розберемо чия.

– Я ніколи не курив і не курю! – виправлявся Шестірний.

– Нічого! нічого!.. А ви чого, паничу, розтяглися, як кіт на печі? Уставайте лиш, покуримо.

Се кажучи, Петро Петрович будив Жука. Жук замурчав і повернувся на другий бік.

– Паничу! паничу! устаньте, ради бога!

– Га? – крізь сон спитав Жук.

– Дайте сірничка, закурити люлечку.

– Геть к бісу, не лізь! – одказав Жук і закрив голову подушкою.

– Та не к бісу, а вставайте… Чого ви так засоромилися, що й голову закрили подушкою? Уставайте, покуримо!

Петро Петрович відкрив лице Жукове. Жук бликнув – і схопивсь. Голова його була закустрана; очі задуті; лице заспане.

– Ануте, покуримо. Славна у вас люлечка – чудо яка! Нуте, покуримо! А ось і тютюнець… Давайте лиш його сюди!

Петро Петрович простяг руку за тютюном.

– Я не курю, – понуро одказав Жук.

– А се ж чия люлечка? чий тютюнець?

– Не знаю. З нами стоїть семінарист. Може, його.

– Де ж той семінарист?

– Пішов кудись; видно, до товариства.

– Ну, хай же ми розберемо. – І Петро Петрович послав у свою кишеню і люлечку, і тютюнець.

– А ви, паничу, ще довго будете боліти? – спитав він Петруся, що, підвівшись, сидів на постелі. Прикро подивився на його болізний вид, на чорні очі.

– Нельзя так довго боліти. Видужуйте, вичухуйтесь, а то багато уроків утеряете, у вищий клас не перейдете.

– Я ж не винуватий, – одказав Петрусь.

– Як не винуваті? Ні, винуваті. Бігали, видно, не одягшись, або, запотілий, холодної води напилися. От і простудились. Видужуйте, нельзя так.

– Та мені трохи лучче. Як тілько зведуся, зараз прийду в гімназію.

– Хорошо, хорошо. Ну, прощайте ж, господа. За люлечку і тютюнець завтра у інспектора побалакаємо.

Петро Петрович пішов. Жук стояв, похнюпивши голову, а Шестірний кинувся, наче слуга, розчиняти двері Петрові Петровичеві.

– Ти витяг люльку і тютюн з кишені? – грізно запитав Жук Шестірного, коли той вернувся у хату.

– Що? – мов не чув, спитав Шестірний.

– Собако! блюдолизу! ієзуїте поганий! – мов корчами, сипав Жук докорами на Шестірного.

– Пойди вон, дурак! – зарусив Шестірний. – Какой чорт курит, а мне достанется!

– Достанеться? Погань ти водяна! Чого ж воно достанеться, коли ти знав, на що бив? Певне, заранше і примовився.

– Я с тобой не говорю! – крикнув Шестірний.

– Підожди! Ти зо мною не так побалакаєш! – І, плюнувши, Жук знову ліг, підложивши руки під голову.

– Петре! – через скілько часу попитав він, – ти не бачив, хто у мене витяг люльку?

– Я спав, – одказав Петрусь.

Жук устав; витяг скриньку з-під кроваті; вийняв запасний тютюн.

– Ну, з чого ж я тепер покурю?… – безнадійно спитав сам себе. – От прокляті!

Вирвав шматочок паперу з книжки; обірвав рівненько; скрутив папіроску і, запаливши, знову ліг на ліжко.

Сонце сідало; стіни потемніли; тілько на сволоці бігали та стрибали парості західнього сонця; по кутках зовсім стемніло. Шестірний сидів і дивився у вікно на вулицю. Петрусь і Жук лежали – мовчали. Жук так немилосердно смалив папіроску, що вона аж шкварчала, а огонь освічував його хмурий вид; великі жмутки слини раз по раз вилітали з його рота і грузько падали на долівку. Петрусь слухав того шкварчання, лічив сам собі, скілько раз плюне Жук. Ось у хаті зразу почервоніло; ясні коники на сволоці обернулися в рожеві здорові плями і дедалі блідніли та блідніли; хату окрили рожеві померки. Цвіт їх помалу гас, крився темнотою; тіні бігали по хаті, ганялися одна за одною. Незабаром вони зсунулися – зступились, – чорна темрява окрила хату. Постать Шестірного ворушилася проти вікна – чорна і непривітна, як тінь павука-тарантула. Петруся зовсім не видно було; а в Жука несамовито шкварчала папіроса і освічувала його гострі очі.