Проект «Україна». Галерея національных героїв

У 1906—1917 роках І. Я. Горбачевський був членом Вищої санітарної ради, в 1917—1918-х – міністром охорони здоров’я Австро-Угорщини – першим у світі міністром охорони здоров’я. Він став одним з ініціаторів организації Українських університетських курсів, які в січні 1921 року були перетворені в Український вільний університет. У 1924 році Іван Якович був вибраний ректором університету, згодом він п’ять разів переобирався на цю посаду. Все своє життя учений прагнув до того, щоб українська наука була дійсно українською. Він опублікував декілька робіт, присвячених українській хімічній термінології, підготував два томи підручника «Органічна хімія» українською мовою (перший був виданий у Празі, другий, на жаль, так і залишився в рукописі).

Про величезний авторитет І. Я. Горбачевського серед колег-учених свідчить той факт, що в 1900 році 46-річний учений став головою Міжнародного лікарського конгресу. Іван Якович був дійсним членом академій наук декількох європейських держав. Його знали і цінували і в Радянській Україні, в 1925 році учений став членом Академії наук УРСР, йому було запропоновано місце професора в Харківському університеті, але за станом здоров’я Іван Якович не прийняв цю пропозицію. У 1941 році було ухвалено рішення про відкриття медичного факультету Львівського університету, і планувалося, що 88-річний учений займеться організацією учбового і наукового процесу. Але планам цим не судилося було збутися: 24 травня 1942 року Іван Горбачевський помер у Празі, де і був похований на кладовищі Святого Матея.

Гудович Іван Васильович

(1741—1820)

Військовий і державний діяч, генерал-фельдмаршал

Кар’єра Івана Гудовича, уродженця села Розузкачечельке Подільської губернії (нині Ольгопіль Вінницької області), розвивалася стрімко. Здавалося, що перед сином таємного радника, генерального малоруського підскарбія[1] Василя Андрійовича Гудовича, відчинені всі двері. Він здобув блискучу освіту, вчився в університетах Кенігсберга і Лейпціга. У 1759 році Іван поступив на військову службу прапорщиком Інженерного корпусу, потім був флігель-ад’ютантом у графа П. І. Шувалова, одного з впливових вельмож єлизаветинського часу.

Коли в кінці 1761 року на престол зійшов Петро III, брат Івана, Андрій Гудович став одним із прибічників імператора серед офіцерів. Потягнувся було за братом і Іван, призначений у той час генерал-ад’ютантом дядька Петра ІІІ, принца Георга Шлезвіг-Гольштинського. Але влада в Росії має властивість мінятися, і далеко не завжди передбачено. Петро III процарював 186 днів, після чого був позбавлений влади і через тиждень помер при загадкових обставинах. Катерина II, що зайняла престол, явно не полюбляла тих, хто піднісся при її «гаряче любимому» чоловіку. Потрапили в опалу і Гудовичі. Іван був заарештований і поміщений під охорону суворого караулу.

Навіть після того, як через три тижні Іван Гудович був відпущений, здавалося, що на його кар’єрі, що добре починалася, можна ставити хрест. Проте в наступному, 1763 році, він уже командує Астраханським піхотним полком. По-справжньому ж талант воєначальника Івана Гудовича розкрився під час Російсько-турецької війни 1768—1774 років. У битві під Хотином 11 липня 1769 року частини Гудовича спочатку відбили декілька атак переважаючих сил противника, а згодом розбили турок, що засіли в Рачевському лісі. Потім були Ларгська і Кагульська битви, узяття Бухареста 14 листопада 1770 року, битва при Одалунах. У 1772 році Іван Васильович тяжко захворів і покинув армію, але як тільки дозволило здоров’я, повернувся у військо.

Після завершення війни і підписання Кючук-Кайнарджийського мирного договору Іван Гудович командує дивізією, розквартированою в районі Очакова і річки Південний Буг. У 1785 році указом імператриці Катерини II він призначений тамбовським і рязанським генерал-губернатором, із збереженням посади інспектора армії по інфантерії і кавалерії. Коли в 1787 році почалася чергова Російсько-турецька війна, Іван Васильович проситься на фронт, де командує корпусом. У ході війни корпус Гудовича відзначився узяттям Хаджи-бея, фортеці Килія і, особливо, штурмом Анапи в червні 1791 року, коли 7 тисяч бійців під командуванням Івана Гудовича зламали опір 15-тисячного гарнізону. За часів цієї війни Іван Васильович не тільки успішно командував військами, але і влаштовував особисте життя – в 1788 році його обраницею стала Парасковія Кирилівна Розумовська, дочка останнього гетьмана Малоросії Кирила Розумовського.

У 1796 році із-за чвар з фаворитами старої імператриці Катерини II Іван Гудович покинув службу. В часи правління Павла I він знову в армії, у фаворі у нового імператора, отримав титул графа, в 1798 році призначений київським, а потім подільським генерал-губернатором. Проте за критику прусських порядків, що запровадилися в армії, в 1800 році він дістав відставку.

Утретє Іван Гудович прийшов на державну службу в 1806 році. Знаходячись на посаді головнокомандуючого в Грузії і Дагестані, він не тільки енергійно керував військами в ході чергового протистояння Російської імперії й імперії Османа 1806—1812 років, але і доклав немало зусиль по боротьбі з епідемією чуми, що охопила Кавказ. У 1809 році Гудович був призначений головнокомандуючим у Москві, наступного року його введели у Державну раду. Відзначитися у війні з Наполеоном немолодий воєначальник вже не встиг (це за нього зробив його син Андрій Гудович) – у 1812 році він остаточно подав у відставку і 22 січня 1820 року тихо помер в рідному Ольгополі.

Розумовський Кирило Григорович

(1728—1803)

Державний і політичний діяч, останній гетьман Війська Запорозького, президент Імператорської академії наук

Чи добився б Кирило Розумовський неймовірних висот, якби він не був братом Олексія Розумовського, а той, у свою чергу, не зачарував своїм голосом і красою майбутню імператрицю Єлизавету Петрівну? Напевно, ні. Але навряд чи Кирило Розумовський увійшов би до історії, якби всі його заслуги обмежилися тим, що він був молодшим братом фаворита цариці. Адже брати Розумовські – і Олексій, і особливо Кирило, – піднісшись, відстоювали не тільки свої інтереси (хоча про них вони ніколи не забували), але й інтереси своєї батьківщини – України. А робити це було дуже непросто…

Кирило Розум народився 18 (29) березня 1728 року в селі Лемеші Козелецької сотні Київського полку (нині Козелецького району Чернігівської області) в родині простого козака. Через три роки його брат Олексій потрапив до придворної капели в Петербурзі і, звернувши на себе увагу Єлизавети, став її фаворитом. Коли Єлизавета стала на престол у 1741 році, Олексій був камергером, а в наступному році імператриця і син козака таємно повінчалися в підмосковному селі Перово. У 1742 році Олексій викликав до Петербурга молодшого брата.

У 1743 році у супроводі ад’юнкта Академії наук графа Григорія Теплова Кирило був відправлений на навчання за кордон. Хлопець побував у Берліні, де вчився у відомого математика Ейлера, слухав лекції в університеті Геттінгена, відвідав Францію й Італію. У 1745 році Розумовський (прізвище він, як і його брат, змінив у 1744-му) повернувся до Петербурга.

У 1746 році Кирило Розумовський був затверджений президентом Імператорської академії наук. Навряд чи призначення на цю посаду відповідало вікові, досвіду і можливостям 18-річного хлопця, але в указі Єлизавети було відзначено, що зроблене це «з міркувань особливої здібності, що вгледілася в ньому, і придбаного в науках мистецтва», і охочих заперечити думку імператриці не знайшлося.

Після смерті в 1734 році гетьмана Данила Апостола Україна управлялася тимчасовою колегією, що складалася з 12 чоловік. У травні 1747 року Єлизавета, що благоволила до України (багато в чому, звичайно, завдяки братам Розумовським), видала указ «Про обрання в Малоросії гетьмана за колишніми правами і звичаями». У лютому 1750 року на раді в Глухові Кирило Розумовський був обраний гетьманом Війська Запорозького.

Треба сказати, що спочатку новий гетьман без особливого ентузіазму поставився до свого нового призначення. Тільки у 1751 році, та і то після того, що не залишилось можливості для заперечень наказу Єлизавети, він відправився в Глухів – тодішню столицю Гетьманщини. Проте згодом ситуація змінилася.

Указом імператриці була відновлена автономія України, спостереження за українськими справами було передане від Сенату в Колегію закордонних справ, як це було при колишніх гетьманах. За час свого правління К. Розумовський прагнув перетворити Україну на самостійну (наскільки це було можливо) державу європейського зразка. Були проведені прогресивні судова і військова реформи, прийняті заходи щодо розвитку української торгівлі і промисловості, гетьман мав намір розвивати освіту, зокрема, відкрити в Глухові перший український університет.

На жаль, більшість благих намірів Кирила Розумовського так і залишилися нереалізованими. Програма модернізації України і активізація української старшини, що послідувала за нею, не входили в плани царського уряду, і ще при Єлизаветі, в середині 1750-х років, політичні і економічні права української автономії були твердо обмежені. Катерина II прихильно ставилася до Кирила Розумовського, оскільки той брав активну участь у двірцевому перевороті 1762 року, внаслідок якого вона зайняла престол. Але коли в 1764 році козацька рада подала їй петицію з проханням зробити гетьманську владу спадковою, імператриця розгнівалася, викликала Розумовського до Петербурга і змусила зректися гетьманства. Кирило Григорович був «обсипаний» нагородами і почестями – йому дали чин генерал-фельдмаршала, призначили величезну пенсію, подарували маєтки. Але більше в Україні гетьманів не обирали…

Останні роки життя Кирило Розумовський провів у своїй резиденції в Батурині. Тут він і помер 9 січня 1803 року і був похований в склепі на території побудованої за його наказом Воскресенської церкви.

Трощинський Дмитро Прокопович

(1749—1829)

Державний діяч, президент Поштового департаменту, міністр юстиції, меценат

Життя Дмитра Прокоповича Трощинського – це ще один яскравий приклад того, як людина, не маючи «стартового майданчика», зуміла піднятися на державний олімп і увійти до історії. Син військового писаря, що народився 26 жовтня 1749 року в Глухові (нині Сумська область), вчився грамоті у парафіяльного дячка. Такий початок «кар’єри», здавалося, мало що обіцяв. Але хлопець був наполегливий, розумний і кмітливий не за віком. Після закінчення духовної семінарії Дмитро потрапив в Малоросійську колегію, потім став полковим писарем. Завдяки своїм якостям Трощинський припав до душі генерал-аншефові князеві М. В. Рєпніну, який узяв його секретарем, а потім зробив управителем своєї канцелярії.

Не втрачаючи зв’язку з Рєпніним, на початку 1780-х років Дмитро працює разом з іншим вельможею, що швидко набирав силу у той час, – своїм земляком О. А. Безбородьком. У відсутність свого покровителя Дмитро Прокопович часто докладав про справи особисто імператриці, чим і заслужив її прихильність. У 1793 році Катерина призначила Трощинського своїм статс-секретарем і одночасно членом Поштового департаменту.

Як і багато його сучасників, при Павлові I Трощинський спочатку ще більше піднісся – він став сенатором і президентом Поштового департаменту, але потім потрапив в опалу і був звільнений зі всіх посад. Проте його кар’єра на цьому не закінчилася…

У ніч на 12 березня 1801 року відставний чиновник був викликаний в імператорський палац. Саме Дмитру Прокоповичу було доручено написати знаменитий маніфест про сходження на престол Олександра I, в якому цар відмовлявся від політики Павла I і урочисто присягався «управляти Богом нам врученим народом по законах і по серцю в бозі спочилої найяснішої бабці нашої государині імператриці Катерини Великої». Трощинському було повернене звання сенатора і відділи поштового відомства. Незабаром він став членом Державної ради і головою міністерства уділів, яке управляло землями і майном імператорського двору.

Незважаючи на благовоління Олександра, Дмитро Прокопович не підтримував реформ молодого царя і в 1806 році вийшов у відставку, поселившись в полтавському маєтку в с. Кибенцях. У 1812 році Трощинський був вибраний предводителем полтавського дворянства. Через два роки він зустрічав імператора, що повертався з-за кордону. Досвідчений сановник знову потрапив у поле зору Олександра, який призначив його міністром юстиції. На цій посаді він пробув три роки, після чого знову і на цей раз остаточно покинув службу. Помер Дмитро Прокопович 26 лютого 1829 року.

Крім свого внеску в справи державні, Д. П. Трощинський був відомий своєю добродійною і просвітницькою діяльністю. Зокрема, він був другом і покровителем багатьох українських письменників і художників – В. Капніста, В. Боровиковського, П. Коропчевського, безпосередньо сприяв першому виданню «Енеїди» Котляревського, мав домашній театр, яким керував за допомогою Василя Гоголя-Яновського, син якого Микола – в майбутньому видатний письменник, також за участю Трощинського був улаштований в Ніжинську гімназію.

Завадовський Петро Васильович

(1739—1812)

Видатний державний діяч, перший міністр освіти Російської імперії

Те, що Петра Завадовського балувала доля, це безперечно. Але не підлягає сумніву і те, що він умів користуватися благоволінням долі і сильних світу сього. Причому не тільки заради свого блага, але і на користь іншим.

Родина Завадовських була хоч і знатною, але небагатою. Через це Петро, що народився 10 січня 1739 року на Чернігівщині, був спочатку відправлений до діда по материнській лінії, а потім на навчання в єзуїтське училище до Орші (яка тоді знаходилася у складі Речі Посполитої). Закінчив своє навчання Петро Завадовський в Київській духовній семінарії, звідки був направлений на службу в Малоросійську колегію. Здібний і працелюбний хлопець звернув на себе увагу графа П. О. Рум’янцева, який в 1765 році був призначений генерал-губернатором Малоросії. Незабаром Петро став управителем секретної канцелярії Рум’янцева, разом зі своїм покровителем брав участь в Російсько-турецькій війні, відзначився в декількох битвах.

У 1775 році Рум’янцев представив Петра Завадовського імператриці. Привабливий і красивий юнак справив враження на Катерину і став її фаворитом. Це явно не входило в плани іншого повіреного цариці – Григорія Потьомкіна, і він зумів добитися віддалення Завадовського від двору. Втім, віддалення це пройшло тихо і мирно – Петрові, ще недавно синові бідного офіцера, були подаровані обширні маєтки в Чернігівській і Могильовській губерніях. При Катерині Завадовський займав різні відповідальні пости – управителя Санкт-Петербурзьким дворянським і Міським позиковим банками, голови комісії законів, керівника спорудження Ісаакіївського собору в Санкт-Петербурзі й ін.

В день воцаріння Павла I – 5 квітня 1797 року – Петро Васильович отримав звання графа, але так само швидко потрапив у немилість і був відправлений у відставку. Здавалося б, доля вже далеко немолодого сановника – доживати свій вік у маєтку, але через чотири роки Петра Завадовського знов було покликано на державну службу – цього разу Олександром I. 8 вересня 1802 року імператор підписав указ про права і обов’язки Сенату і маніфест про утворення міністерств. Того ж дня П. В. Завадовський зайняв пост міністра народної освіти – першого в історії імперії. Під керівництвом Петра Васильовича були утворені учбові округи (1803), відкриті університети в Харкові, Казані, Дерпті (нині Тарту), Вільно (Вільнюсі) і затверджені їх статути (1802—1804), інші вищі учбові заклади, гімназії і школи. Граф вважав, що освіта повинна зближувати різні соціальні верстви і бути безкоштовною, і, по можливості, керувався цими принципами в довіреному йому міністерстві.

В останні роки життя Петро Васильович працював у Державній раді Російської імперії, очолював Комісію зі складання законів. Людина, що побачила за своє життя п’ять царювань, померла рівно через 73 роки після свого народження – 10 січня 1812 року. Похований Петро Завадовський в Санкт-Петербурзі, на Лазарівському кладовищі Олександро-Невської лаври.

Розумовський Олексій Кирилович

(1748—1822)

Державний діяч, сенатор, міністр народної освіти Російської імперії

Від шлюбу з Катериною Іванівною Наришкіною останній гетьман України Кирило Розумовський мав шість синів і п’ять дочок. Первісток, Олексій, народився 12 вересня 1748 року в Санкт-Петербурзі. Разом з молодшими братами він вчився в спеціально створеному для них «інституті», де їм викладали ад’юнкти Санкт-Петербурзької академії наук. Потім, в середині 1760-х років, продовжив навчання в Німеччині, Англії, Італії. Після чотирьох років навчання Олексій повернувся до Росії, як камер-юнкер служив при дворі Петра III, потім Катерини II.

З дитинства звиклий до привілейованого стану родини, Олексій Розумовський пишався своїм походженням, проте не поспішав просуватися по кар’єрних сходах. У 1775 році він був підвищений в дійсні камергери, але вже в 1778 році вийшов у відставку і поселився разом з дружиною і дітьми в своєму підмосковному маєтку Горенки. Проживши вісім років як не дуже обтяжений турботами поміщик (як згадували сучасники, його головним захопленням були оранжереї, в яких росли екзотичні рослини, зібрані зі всього світу), Олексій Кирилович повернувся на державну службу, в 1786 році став сенатором і таємним радником і знову переїхав до Санкт-Петербурга.

У 1795 році граф Розумовський знову подав прохання про відставку. Що послужило причиною такого кроку, достовірно невідомо: за однією з версій, Олексій Кирилович відмовився підтримати один із запропонованих імператрицею Катериною законів і його «попросили» піти, за другою – він розраховував зайняти пост міністра комерції, проте цей пост віддали іншому, і відставка стала формою протесту і образи, згідно з третьою ж версією Розумовському довелося піти через сімейні нелади.

Хоч би там як, Олексій Кирилович знову поселився в Горенках, де перечекав останній рік Катерини II і неспокійне царювання Павла I. Важко сказати, чи розраховував він в черговий раз повернутися на службу, тим більше, що Олександр I спочатку не звертав на нього своєї високої уваги. Але в 1807 році Олексій Розумовський призначений на посаду опікуна Московського університету (ця посада мала на увазі і опікування над Московським учбовим округом). З помітних нововведень, упроваджених О. К. Розумовським на цій посаді, можна відзначити указ про обрання ректора не на рік, а на три (як було раніше), а також організацію товариства дослідників природи і експедицій по вивченню природи Московської губернії.

Вершиною кар’єри Олексія Кириловича Розумовського стала посада міністра освіти, на якій він в 1810 році змінив ще одного вихідця з України П. В. Завадовського. У перші два роки діяльності О. К. Розумовського на посту міністра в країні були відкриті 72 парафіяльні школи, 24 повітових училища, декілька гімназій та інших учбових закладів, вжиті заходи щодо поліпшення якості викладання, відкрито декілька наукових товариств; при Московському університеті установлено першу кафедру слов’янської словесності. При особистому сприянні графа Розумовського був розроблений статут Царськосельського ліцею і відбулося його відкриття. Цікаво, що Розумовський, в молодості вольтер’янець і вільнодумець, будучи міністром, радикальним чином поміняв свої погляди і виступав за обмеження впливу іноземців на процес навчання і введення богослов’я як основної дисципліни. У 1816 році О. К. Розумовський подав у відставку, цього разу остаточно, і до самої смерті жив у своєму маєтку в селі Почеп Чернігівської губернії, де і помер 5 квітня 1822 року.

Каденюк Леонід Костянтинович

(народився у 1951 р.)

Перший космонавт незалежної України

Треба сказати, що питання: «Хто перший український космонавт?» – є предметом суперечок. Ще 28 квітня 1960 року харків’янин Валентин Бондаренко був зарахований до першого загону космонавтів. З 31 травня він проходив підготовку до космічного польоту на кораблі «Восток». У кінці лютого 1961 року Валентин проходив десятидобове випробування в сурдо-барокамері. В кінці експерименту в камері сталася пожежа, Бондаренко був ще живий, коли його витягнули, але врятувати його життя лікарям не вдалося.

Першим українцем, що побував у космосі, і четвертим серед усіх радянських космонавтів, став Павло Попович, уродженець міста Узин Київської області. З 12 по 15 серпня 1962 року він зробив на кораблі «Восток-4» перший в історії груповий космічний політ спільно з А. Ніколаєвим, який пілотував «Восток-3». Іншим разом у космосі П. Попович побував з 3 по 19 липня 1974 року як командир космічного корабля «Союз-14» (разом з бортінженером Ю. Артюхіним).

Всього з 1961 по 1991 рік космічні польоти здійснили близько тридцяти українців. Не виключено, що при певних обставинах серед них міг опинитися і Леонід Каденюк. Але доля розпорядилася інакше. Саме він (якщо вже дотримуватися точних формулювань) став першим космонавтом – громадянином незалежної України.

Народився Леонід Каденюк 28 січня 1951 року на Україні в селі Клишковці Хотинського району Чернівецької області. У 1967 році Леонід поступив в Чернігівське вище військове авіаційне училище, закінчив його в 1971-му, після чого працював у ньому ж льотчиком-інструктором.

У 1976 році Леоніду Каденюку повезло – його зарахували в «дев’ятку», четвертий після знаменитого «гагарінського» набору загін радянських космонавтів. У 1977 році, не перериваючи тренувань в центрі підготовки космонавтів, Леонід закінчив школу льотчиків-випробувачів при Науково-випробувальному інституті імені В. П. Чкалова ВПС СРСР, отримав спеціальність «військовий льотчик-випробувач».

У кінці 1970-х років Радянський Союз почав розробку нового напрямку своєї космічної програми – польоти на кораблях багаторазового використання «Буран». У 1978 році Леоніда Каденюка відібрали в число тих, хто повинен був стати командиром радянських космічних «човників». У 1978—1983 роках він проходив інтенсивну підготовку до польотів на кораблях типу «Буран». Свій перший і єдиний політ «Буран» в автоматичному режимі (у цьому, до речі, була його істотна відмінність від американських «човників», які могли сідати тільки в ручному режимі) зробив 15 листопада 1988 року. Проте незабаром, в 1990 році, програма була згорнута. Після цього Каденюка як командира космічного корабля «Союз-ТМ» «перекинули» на підготовку до польотів на станцію «Мир».

Про те, що між Україною і США підписана угода про розвиток космічної співпраці, Леонід Каденюк дізнався по телевізору. Він написав листа в Національне космічне агентство України, і його включили в число 30 претендентів на одне місце, «заброньоване» за українським космонавтом в космічному кораблі «Коламбія». Виявилось, що американці шукали «суперпілота», людину з великим льотним досвідом, більше того, Каденюк проходив підготовку саме як пілот корабля багаторазового використання. У 1996 році НАСА і Українське космічне агентство зробили свій вибір – у космос від України полетить Леонід Каденюк.

У липні 1996 року Леонід прибув у США для проходження підготовки. 19 листопада 1997 року космічний корабель «Коламбія», на борту якого, окрім Леоніда Каденюка, було шість американських астронавтів, стартував з мису Канаверал. Однією з головних цілей польоту і експериментів, що проводились українським космонавтом на борту «Коламбії», було дослідження впливу невагомості на розвиток рослин у космосі.

5 грудня 1997 року «Коламбія» благополучно приземлилася. Так закінчився політ першого космонавта незалежної України, першого і, хочеться сподіватися, далеко не останнього.

Троцький (Бронштейн) Лев Давидович

(1879—1940)

Діяч міжнародного робітничого і комуністичного руху, державний, військовий і політичний діяч, теоретик марксизму, письменник

Троцький – одна з найбільш суперечливих постатей не тільки вітчизняної, але і світової історії. Для когось він – герой, створена ним ідеологія – троцькізм – досі має масу прихильників у всіх куточках світу. Для інших же – кривавий кат, на совісті якого дуже багато життів. У будь-якому випадку, і ті, й інші визнають: Троцький – це особистість величезного масштабу, і він завжди, що б не сталося на цьому світі, буде особою історичною і легендарною…