Проект «Україна». Галерея національных героїв

Він таємно зібрав козаків (до 30 чоловік) і почав з ними радитися, як скористатися королівською грамотою, відновити привілеї козаків, права православної церкви і захистити народ від свавілля польської шляхти. Збуджені цим, козаки проголосили Хмельницького гетьманом (від чого він тоді відмовився) і погодилися з його пропозицією почати переговори з татарами, щоб схилити їх до союзу проти Польщі. Один з учасників зібрання, сотник Роман Пешта, доніс про це коронному гетьманові Потоцькому, і той наказав заарештувати Хмельницького. Але чигиринський полковник Кричевський, що наглядав за в’язнем, звільнив його, і той утік, прибувши в грудні 1647 року разом із сином Тимофієм у Запорозьку Січ.

Незабаром Хмельницький відправився до кримського хана Іслам-Гирея і розповів йому про плани польського короля відносно Туреччини. Хан був злий на короля, бо не отримував вже декілька років з Польщі грошей, які поляки називали подарунками, а татари вважали даниною. Тепер у татар з’явився пристойний привід для придбання здобичі. Сам хан не зважився на відкритий виступ проти Польщі, але наказав перекопському мурзі Тугай-бею (у якого було 4 тисячі вершників) йти разом з козаками, не оголошуючи формально війни Польщі. Тим часом козаки, переодягнуті то жебраками, то богомольцями, ходили по містах і селах, підбиваючи народ на повстання. 18 квітня Хмельницький повернувся на Січ, залишивши заручником в Криму сина Тимофія. Козаки вибрали Богдана старшим Війська Запорозького (гетьманом він почав називатися пізніше). До нього, за словами сучасника, стікалося «все, що лише живе».

1648—1649 роки були найвдалішими в полководницькій біографії Хмельницького. 22 квітня десятитисячне військо (включаючи татар) виступило із Запорожжя і, обійшовши фортецю Кодак, підійшло до урочища Жовті Води. Коронний гетьман Потоцький, не чекаючи зосередження всіх своїх сил, відправив по суші проти Хмельницького чотиритисячний загін під командуванням свого сина Стефана і реєстрових козаків по Дніпру. «Соромно, – говорив він, – посилати велике військо проти якоїсь ганебної зграї безрідних хлопів». Реєстрові козаки тим часом збунтувалися, перебили вірну полякам старшину і під керівництвом Филона Джалалія приєдналися до Хмельницького. 6 травня вони розгромили польський обоз і відрізали поляків від води. За видачу гармат Хмельницький клятвено пообіцяв відпустити їх, але коли поляки, віддавши гармати, відходили, на них напав Тугай-бей із татарами. Розгром був жахливий. Помер від ран Стефан, багато шляхтичів потрапили в полон. 16 травня відбулася битва при Корсуні, де зійшлися козаки і польські війська під командуванням коронного гетьмана Потоцького і польного гетьмана Калиновського. За наказом Хмельницького шляхи можливого відступу поляків були перекопані глибокими ровами, завалені зрубаними деревами. Крім того, Хмельницький підіслав до них козака Галагана, який, зголосившись стати провідником, завів поляків у лісову гущавину і дав можливість Хмельницькому винищити польське військо. Обидва гетьмани потрапили в полон і були віддані татарам для отримання викупу.

Ці перемоги викликали загальне повстання в Україні. Селяни і міщани почали масово стікатися до Хмельницького або, утворюючи партизанські загони, захоплювали міста і замки з польськими гарнізонами. Гетьман литовський Радзивілл так описував те, що відбувалося: «Не тільки козаки підняли бунт, але і всі наші піддані на Русі до них пристали… і чим далі, тим більше прибуває до них росіян-хлопів». Почалася різанина. Не було пощади польським шляхтичам, католикам і навіть українським шляхтичам, що не приєдналися до повстання.

Після перших перемог військо Хмельницького розташувалося коло Білої Церкви. Його дії почали відрізнятися крайньою нерішучістю: адже тепер мова вже не йшла про особисту помсту. Розвиток подій поставив Богдана на чолі широкого народного руху, результатів якого передбачати ніхто не міг. Хмельницький вимушений був іти за рухом. Але він хотів помиритися з поляками і з цією метою навіть відправив посольство до Варшави з вибачним листом до короля. Але посольство вже не застало Владислава IV живим. Тоді ж почалися і переговори з поляками, що виставили заздалегідь нездійсненні умови. Під тиском козацької ради, незадоволеної його зволіканням і переговорами, Хмельницький почав рухатися на Волинь, не припиняючи, проте, переговорів про мир. Але, мабуть, невіра в успіх цих переговорів, а також хиткість власного положення змусили його вже тоді звернутися до російського царя Олексія Михайловича з проханням про приєднання України до складу Московської держави.

Період затишшя Хмельницький використовував для організації влади на контрольованій його військом території. На чолі стояв гетьман, при ньому – дорадча «рада» з вищої козацької старшини, в містах управляли виборні полковники, сотники й отамани, також було міське самоврядування з виборних від міського населення – магістрати і ратуші. У селах, де проживали разом козаки і селяни, самоврядування було роздільним: у козаків – отаман, у селян – війт.

У цей час у Польщі після смерті Владислава IV до виборів нового короля наступило «безкоролів’я». Шляхта була зайнята передвиборною боротьбою. Проте поляки зібрали 40-тисячне військо, яке рушило на Волинь. На чолі війська стояв тріумвірат: зніжений князь Заславський, учений воєвода Остророг і 19-річний князь Конєцпольський (за влучним виразом Хмельницького – «перина, латина, дитина»). Упевнені в легкій перемозі над «рабами, що збунтувалися», поляки йшли як на прогулянку, але під великим замком Пилявка 21 вересня були повністю розгромлені і, кинувши гармати і обози, втекли. На скликаній Хмельницьким раді йому запропонували гетьманство, але він відкинув цю пропозицію, заявивши, що прийме це звання тільки з рук польського короля. Він все ще вважав себе підданим короля Польщі. Сам же Хмельницький на раді почав проводити думку про повернення назад, на відпочинок. Рада не погодилася, і було вирішено йти на Варшаву розоряти Польщу. Козаки неспішно підішли до Львова. Хмельницький брати його не став, обмежившись контрибуцією, і рушив далі, до Замостя. Почалася довга облога міста. Все це викликало невдоволення керівників козацьких загонів. Але Хмельницький чекав результатів виборів. Обложивши Замостя, він послав на сейм послів з обіцянкою припинити війну, якщо на польський престол буде обраний брат Владислава IV – Ян Казимир. Коли це відбулося, Хмельницький зняв облогу і відступив. Козаки і татари були вражені. Але не тільки вірнопідданські подчуття змусили Хмельницького піти на цей крок: в Україні лютувала чума, що не пощадила і козацьке військо; той рік був неврожайним, що сильно утрудняло постачання армії; стало відомо про сепаратні переговори поляків з татарами, і не виключалася можливість їх відходу до Криму; розраховувати на допомогу Москви не доводилося, оскільки вона до великої війни з Польщею була не готова.

* * *

На початку січня 1649 року під гуркіт гармат і дзвін дзвонів відбувся урочистий в’їзд Хмельницького до Києва. Тут його чекав єрусалимський патріарх Паїсій, що їхав до Москви. Від імені всього православного світу він привітав Хмельницького з перемогами, розгрішив його і благословив на нову війну проти «латинства». Потім Хмельницький відправився до Переяслава. Сюди до нього почали прибувати посли сусідніх держав, що шукали вигоди від союзу з козаками. Був укладений договір з Туреччиною проти Польщі, за яким козакам надавалося право вільного плавання по Чорному морю і безмитної торгівлі. Семиградський князь з (Угорщини) Д’єрдь Ракоці, претендент на польський престол, пропонував спільно піти на Польщу, щоб добути корону йому. За це він обіцяв свободу православ’я, а Хмельницькому – удільну державу в Україні з Києвом. Пропонували дружбу волоський і молдавський господарі. Дізнавшись, що у молдавського господаря є дочка, Хмельницький просив її руки для свого сина Тимофія. Посол російського царя привіз у подарунок хутра і побажання успіхів (цар, як і раніше, ухилявся від відкритого розриву з Польщею). Прибули посли і від польського короля. Вони привезли Хмельницькому грамоту на гетьманство, булаву, усипану сапфірами, і червоний прапор із зображенням білого орла. І це в той час, коли сейм вирішив створити армію і скликати ополчення для утихомирення України, оскільки народне повстання продовжувалося. Королівську місію Хмельницький прийняв холодно, сказавши: «Я вас, усіх ляхів, переверну догори ногами і розтопчу так, що всі будете у мене під ногами… Раніше за свою образу і збиток воював, тепер воюватиму за нашу православну віру…» Він вже готувався до нової війни. Його посол у Москві Мужиловський просив у царя надати допомогу у війні з Польщею і дозволу донським козакам діяти разом з українцями. За винятком відкритого втручання, Москва погодилася надавати будь-яку допомогу.

Навесні польські війська і ополчення під командуванням Лянцкоронського, Фірлея і Ієремії Вишневецького з’явилися на Волині. У відповідь Хмельницький видав універсали із закликом до війни, в селах залишилися лише люди похилого віку, каліки, жінки і діти. Прибули татари з ханом Іслам-Ґіреєм, донські козаки і загони українців, що проживали в межах Московської держави. Хмельницький в липні обложив Збараж, де знаходилися польські війська. До обложених на допомогу з 20-тисячним військом відправився сам Ян Казимир. Римський папа прислав королю освячений прапор і меч. Залишивши піхоту під Збаражем, Хмельницький з кіннотою і татарами поспішив назустріч. 5 серпня при Зборові відбулася битва. Тільки на другий день козаки і татари увірвалися в польський табір. Раптом Хмельницький припинив бій. Для поляків це було порятунком. Річ у тому, що напередодні хан отримав від короля 200 тисяч талерів і обіцянку платити щорічно 90 тисяч. Тому Іслам-Ґірей вийшов з бою і пригрозив Хмельницькому напасти на нього, якщо той не зупинить битву.

Після цього відбулася особиста зустріч короля і гетьмана, а потім, 8 серпня, був підписаний Зборівський мирний договір. Хмельницький присягнув на вірність Речі Посполитій, але на дуже вигідних умовах: війську надавалася широка автономія, реєстр був збільшений до 40 тисяч, з Гетьманщини (Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства) виганяли шляхту, єзуїтів і євреїв, Митрополит Київський мав засідати в сенаті, унія ліквідовувалася. Але договір мав бути затверджений сеймом, і гетьман чудово розумів, що цього не буде, бо поляки не потерплять на своїй території православну козацьку область. У виграші від цього миру були тільки татари. У цілому договір опинився неприйнятний для виконання ні Хмельницьким, ні поляками. Митрополита в сенат не допустили. Коли ж гетьман почав складати реєстр, то виявилось, що кількість його війська перевищувала норму. Ті, що залишилися поза реєстром, повинні були знов стати селянами і стати під владу панів. Це викликало хвилювання в народі, особливо після того, як польські пани почали повертатися в свої маєтки і вимагати від селян виконання колишніх повинностей. Знов почалися повстання, а гетьман, що твердо вирішив виконувати договір, почав пригнічувати ці виступи, не зупиняючись навіть перед крайньою жорстокістю: вішав, саджав на палю. Все це вилилося у відкрите повстання проти самого Хмельницького, яке насилу вдалося придушити. Призвідників на чолі з Худолієм стратили. Польські війська, тим часом, не соромлячись порушили кордони козацького краю.

У листопаді 1650 року сейм не утвердив Зборівський мирний договір і ухвалив почати війну з козаками. Хмельницький опинився в скрутному положенні: потрібно було відновлювати в народі підірваний авторитет і знайти надійних союзників. До війни з Польщею спонукала гетьмана і православна церква. Митрополит Іосаф, що приїхав з Греції, підперезав його мечем, освяченим в Єрусалимі. Схвалив війну і константинопольський патріарх.

Щоб заспокоїти народні хвилювання, Хмельницький дозволив йти в козаки всім бажаючим. У той самий час він переконував Москву в необхідності взяти Україну «під високу руку» московського государя і вести сумісні дії проти Польщі. Тільки у лютому 1651 року Земський собор дав принципову згоду. Успішніше проходили переговори з Туреччиною: султан наказав кримському ханові всіма силами допомагати Хмельницькому як васалові імперії Османа.

Весною 1651 року військові дії поновилися. 19 червня польські і козацькі війська зійшлися під Берестечком (Волинь). І знову в самий розпал бою хан вийшов з нього, оголивши свою ділянку фронту. Хмельницький погнався за ханом, сподіваючись його зупинити. Але той затримав його в своїй ставці під Вишневцем і протримав до кінця липня. Тим часом козаки десять днів під командуванням полковника Івана Богуна оборонялися в укріпленому таборі. Але в ніч на 29 червня Богун із старшиною і частиною козаків таємно, через болото, втік. Вранці в таборі почалася паніка, люди, що залишилися, кинулися бігти хто куди, гинучи в болоті. Поляки завершили розгром, після чого рушили в Україну, даючи волю помсті. В той самий час гетьман литовський Радзивілл зайняв Київ.

Наприкінці липня повернувся Хмельницький і зупинився в містечку Паволоч. До нього почали стікатися полковники із залишками своїх полків. Народ хвилювався, звинувачуючи гетьмана і в поразці, і в потуранні полякам, і в союзі з татарами. Пішли навіть розмови, щоб вибрати нового гетьмана. Насилу Хмельницькому вдалося змінити становище і заспокоїти народ. Тоді ж тіснішими стали зв’язки з Москвою, але нерішучість царя змусила гетьмана виступити із погрозою, що якщо цар не прийме його під свою руку, то козаки мимоволі підуть з поляками і кримчаками на Московську державу. І ще одна подія відбулася в ті дні: на подив багатьох, Хмельницький знов одружився. Його дружиною стала Ганна Золотаренко, вдова корсунського полковника.

Почекавши півтора місяця на допомогу з Москви і не отримавши її, Хмельницький 18 вересня 1651 року підписав з поляками Білоцерківський мирний договір. Реєстр скорочувався в два рази, і козаки тепер могли жити лише в межах Київського воєводства. Це викликало нове повстання в Україні. Переселення в межі Московської держави стало масовим.

Польський сейм відмовився затверджувати Білоцерківський мирний договір, вважаючи, що і 20-тисячний козацький реєстр дуже великий. Знову запахло війною. Весною 1652 року Хмельницький відправив сина Тимофія із загоном до Молдавії, щоб одружити його на дочці молдавського господаря. Цей шлюб давав йому можливість поріднитися з гетьманом литовським Радзивіллом, одруженим на сестрі нареченої Тимофія, і заснувати династію. Сам же Хмельницький з головними силами рушив услід. Польний гетьман Калиновський перегородив Тимофію шлях. Хмельницький тоді направив головні сили, і 22 травня при урочищі Батіг відбулася битва. Польське військо (20 тисяч чоловік) було розгромлене, загинув і Калиновський. Шлюб Тимофія виявився недовгим. Вже наступного року, захищаючи свого тестя в усобній війні, він помер від гангрени після отриманого поранення.

Весною 1653 року поляки вторглися в Поділля. Восени на березі Дністра під Жванцем відбулася остання велика битва в цій війні. Становище поляків через холоди і брак продовольства було важким, але остаточна перемога вислизнула з рук Хмельницького: знов зрадили татари. Хан таємно уклав з поляками договір на умовах одноразової виплати 100 тисяч червінців і щорічних виплат на підставі Зборівського миру. Крім того, по дорозі назад до Криму татари могли розоряти Україну і брати скільки завгодно полонених протягом 40 днів. Уклавши такий договір, хан пригрозив Хмельницькому ударити в тил козакам, якщо вони не припинять бойових дій. Той не зважився воювати на два фронти. 16 грудня поляки пішли. Розуміючи неможливість продовжувати поодинці боротьбу, Хмельницький з військом повернувся до Чигирина. Він знову звернувся до Москви і почав наполегливо просити царя прийняти його в підданство.

* * *

Москва побоювалася не тільки війни з Польщею, але і бунтівної козацької сили, а також союзу Хмельницького з Туреччиною – своїм одвічним ворогом. Проте 1 жовтня Земський собор остаточно вирішив прийняти гетьмана з військом у підданство. 8 січня 1654 року в Переяславі зібралася Рада, на якій були присутні не тільки старшини, але і козаки, духівництво, міщани і селяни. До них з промовою звернувся Хмельницький, запропонувавши вибрати, до кого відійти в підданство: до турецького султана, кримського хана, польського короля або російського царя. Народ кричав: «Воліємо під царя московського!» Прочитані були договірні статті, за якими Україна під назвою Малої Росії приєднувалася до Московської держави. Після цього на вірність цареві присягнули гетьман і полковники. Правда, вони почали наполягати, щоб і московські посли присягнули за царя, як це робили польські королі. Ті відмовилися, стверджуючи, що самодержавний цар завжди на слово вірний. Старшина та й гетьман присягали неохоче. Адже вони мріяли про незалежність України і про свої шляхетські вольності, як це було в Польщі. Неохоче присягало і духівництво. Услід за цим в березні були підписані «Статті Богдана Хмельницького», відомі як «Березневі статті», що надавали Малоросії широку автономію.

Весною 1654 року почалася війна Росії з Польщею. За Польщу виступали татари, проти – шведський король Карл Х, який хотів стати і польським королем. Поляки стояли на межі загибелі. Король Ян Казимир спробував вступити в переговори з Хмельницьким, але зустрів відмову. Проте в 1656 році росіяни раптом уклали з поляками перемир’я, не повідомляючи Хмельницького. Причинами цього були війна між Росією і Швецією, що почалася, і обіцянка поляків після смерті Яна Казимира вибрати королем царя Олексія Михайловича.

Надія Хмельницького на приєднання за допомогою Росії українських земель, що залишилися у Польщі, не справдилася. Тоді він уклав союзні договори з ворогами Польщі Карлом Х і угорським князем Д. Ракоці і послав їм на допомогу 12 тисяч козаків. Гетьман і старшина відкрито звинуватили царя в зраді і порушенні Переяславської угоди. У своєму листі до царя Хмельницький писав: «Шведи – люди честі: пообіцявши дружбу і союз, вони дотримуються слова. А цар, підписавши перемир’я з поляками і маючи намір повернути нас в їх руки, вчинив з нами безсердечно». Щоб спинити його (подібне було порушенням «Березневих статей»), цар направив до Чигирина послів. Вони застали гетьмана вже хворим, проте накинулися на нього з докорами. Через два місяці Хмельницький скликав раду, щоб ви брати свого наступника. Обраним став його син – Юрій. 27 липня 1657 року Богдан Хмельницький помер від апоплексії. Він був похований у церкві, яку побудував сам гетьман, у Суботові.

З усіх українських гетьманів Хмельницький – найвидатніша постать. Рівного йому талантом і авторитетом продовжувача не знайшлося. Після його кончини в Україні почалася Руїна – боротьба за владу, що принесла народу розорення і незліченні лиха.

Грушевський Михайло Сергійович

(1866—1934)

Державний, політичний і громадський діяч, голова Центральної Ради, видатний історик

Михайло Сергійович Грушевський народився в місті Холм (що нині входить до складу Польщі), свого часу заснований князем Данилом Галицьким. Але родина Михайла Сергійовича не мала коріння на Холмщині. «Я походжу від старовинної (відомої з ХVІІІ століття), але бідної родини Груш, пізніше Грушевських, яка вгніздилася в Чигиринському повіті», – писав він в автобіографії.

Батько Михайла, Сергій (1833—1901), виріс у родині диякона. Він закінчив Київську духовну академію, але після закінчення навчання не прийняв сан, а почав працювати вчителем. У Холмі батько майбутнього лідера України опинився в 1865 році як викладач греко-уніатської гімназії. У цей час у місті відкрилися педагогічні курси, і Сергій Грушевський став їх директором.

Через рік, 17 (29) вересня 1866 року, у нього народився перший син – Михайло. Хлопчика охрестили в православній церкві Св. Іоанна Богослова. Мати Михайла – Глафіра Захарівна, була для нього психологічно близькою людиною, що вплинула на розвиток його розуму і характеру. Михайло признавався: «Я думаю, що я дуже багато набув від матері, що стосувалося складу розуму і психіки – хоча завжди відчував себе ближче з відвертішим і експансивнішим батьком… Потреба в сильних почуттях, не стільки радісних, скільки болісних, – які моя психіка витворювала навіть з маловажних приводів, коли не було важливих, – в цьому я теж пізнаю психіку матері».

Згодом, з різних причин, Сергій Грушевський почав шукати можливість служити на Кавказі, і йому запропонували місце вчителя гімназії в Кутаїсі. Він вирішив залишитися на Кавказі, коли незабаром з’явилося місце інспектора народних шкіл у новоутвореній Ставропольській губернії. Грушевський поїхав за родиною і перевіз рідних до Ставрополя.

Мати учила Михайла за російською «Граматикою» Блінова, яка потім довго зберігалася серед сімейних реліквій, заяложена, потріпана і зшита нитками. Батько також зіграв велику роль в становленні Михайла як особистості, він був щирим патріотом і виховував у синові національну свідомість. Хлопчик рано навчився читати, і книжки замінювали йому спілкування з іншими дітьми. Михайло уславився як мрійник і фантазер і рано почав пробувати свої сили в написанні прози і віршів. З великим бажанням він читав твори з історії літератури й етнографії України.

Михайло добре вчився. У тифліській гімназії він був одним з кращих учнів. Понад усе хлопець цікавився історичними творами, які спонукали його до роздумів про долю рідної України. Саме в цей час він познайомився з історичними творами Миколи Костомарова, прочитав «Записки о Южной Руси» П. Куліша, збірки пісень Г. Максимовича і А. Метлинського, «Історію Січі» Скальського, «Історію слов’янських літератур» О. Пипіна.

У шістнадцять років Михайло записав у своєму щоденнику: «У ці дні задумав я, що добре було б зробитися предводителем суспільства українського, зробитися, як то кажуть, передовим борцем всіх людей, що люблять свою Україну. Що ж, може, Бог і допоможе мені стати предводителем, працюватиму для цього, скільки зможу».

Хто б міг тоді подумати, що з часом у нього з’явиться така можливість…

* * *

У 1884 році були опубліковані перші твори Михайла Грушевського: оповідки «Страшний свідок» і «Остання кутя». У пошуках власного стилю він написав декілька сатиричних оповідань, які вдалися йому краще, ніж перші літературні спроби.

Настав час, і мрія Грушевського про Київський університет збулася. Дідусь благословив його, оскільки сам свого часу вчився там на історико-філологічному факультеті. Батько довго не погоджувався відпустити сина, але врешті-решт дав згоду, правда, тільки після обіцянки Михайла не вступати ні в які студентські гуртки.

Першою історичною працею Грушевського стала робота «Південно-російські господарські замки в середині XVI століття». Після декількох історичних та історико-літературних статей і рецензій у журналах і газетах на третьому курсі університету Михайло взявся за велику роботу на запропоновану своїм керівником, професором Антоновичем, тему: «Історія Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV століття». Ця «Історія…» отримала золоту медаль, оскільки була вже досить серйозною, «дозрілою» – як говорив про неї сам Грушевський. У 1891 році її видали в Києві, а молодий учений став професорським стипендіатом на кафедрі російської історії.

Грушевському поталанило з науковим керівником. Володимир Антонович був одним з головних представників українського національного руху другої половини XIX сторіччя. Не дивлячись на численні тактичні компроміси, основний напрям суспільної діяльності Володимира Антоновича був завжди послідовним, адекватним і патріотичним.

Наступним важливим етапом у житті Михайла повинен був стати магістерський іспит, без успішного складання якого мрія про кафедру української історії залишилася б тільки мрією. Це були найважчі зі всіх студентських років Грушевського. У 1893 році він склав магістерський іспит, а в травні 1894 року захистив дисертацію на ступінь магістра. Цього року «рескриптом цесаря» у Львівському університеті була заснована кафедра «Всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи». Михайло Сергійович був засмучений тим фактом, що змінили первинний план заснування кафедри української історії, і це йшло врозріз з його планами. Ця зміна була мотивована тим, що українська історія нібито не може вважатися конкретною наукою…

* * *

Під час своєї викладацької діяльності Михайло Грушевський проявив себе як блискучий педагог. Він умів заохочувати молодь до роботи, давав поради у важких питаннях, підтримував своїх учнів. Гурток слухачів Грушевського був спочатку невеликим, але з року в рік число їх росло, і через двадцять років професор навчив більше сотні учнів, які допомагали йому в науковій роботі.

Насиченим було й особисте життя Михайла Грушевського. 1896 рік став для нього роком створення власного родинного гнізда. У травні Грушевський одружився на перекладачці і педагогові Марії Вояківській – дочці священика. Свій шлюб молодята зареєстрували в церкві Св. апостолів Петра і Павла.