Ляльковий дім (збірник)

Лона. А ти сам зацікавлений у процвітанні пароплавства?

Бернік. Так. Але моє незаплямоване ім'я, немов щит, захистило мене від усяких підозрінь. Утім, я особисто міг би перенести ці збитки, але для міста це було забагато. Спинились на проекті внутрішньої вітки. Коли це рішення було прийняте, я потай переконався в можливості провести вітку сюди, до нас.

Лона. Чому потай, Карстене?

Бернік. Ви чули про скуповування лісів, рудників і водоспадів?

Йоган. Так; це якась іногородня компанія.

Бернік. При теперішньому становищі всі ці володіння в різних руках не являють собою майже ніякої цінності; їх через це й продавали порівняно дешево. От якби відкласти купівлю до того, як підуть балачки про бічну вітку, – тоді власники загнули б нечувані ціни.

Лона. Ну добре; що ж далі?

Бернік. Тепер ми підходимо до того, що можна витлумачити по-різному і що в нашому суспільстві може не зашкодити тільки людині з високою, нічим не заплямованою репутацією.

Лона. А саме?

Бернік. Усі ці ділянки поскуповував я.

Лона. Ти?

Йоган. На свої кошти?

Бернік. Саме так. Тепер, якщо бічна вітка буде проведена, я – мільйонер, якщо ні, я розорений.

Лона. Ризикована справа, Карстене.

Бернік. Я ризикую всією своєю власністю.

Лона. Я не про власність. Але коли стане відомо, що…

Бернік. У цьому вся суть. Під захистом свого досі нічим не заплямованого імені я можу винести цю справу на власних плечах, довести її до кінця і сказати своїм співгромадянам: ось чим я ризикував для блага суспільства!

Лона. Суспільства?

Бернік. Так, і ні в кого не виникне сумніву, що мене спонукало до цього.

Лона. Однак тут є люди, які діяли більш одверто, ніж ти, без задніх думок і побічних міркувань.

Бернік. Хто?

Лона. Ну, звичайно, Руммель, Санстад і Вігелан.

Бернік. Щоб забезпечити їхню підтримку, довелося мені відкритись їм.

Лона. Ну, і…

Бернік. Вони виговорили собі п'яту частину баришів.

Лона. Ось вони, підпори суспільства!

Бернік. Та хіба ж не суспільство само примушує нас іти кривими шляхами? Чи з цього діла щось вийшло б, якби я діяв прямодушно? Усі кинулися б скуповувати землі і, перебиваючи один одному дорогу, діючи нарізно, остаточно все б зіпсували. Опріч мене, тут у місті немає нікого, хто б зумів провести таку велику справу. У нас тут узагалі ширшим діловим розмахом відзначаються тільки сім'ї, що сюди переселилися. Так от, моє сумління нічого мені не закидає. Тільки в моїх руках усі ці землі можуть стати справжнім благословенням для безлічі людей, яким вони дадуть шматок хліба.

Лона. В цьому розумінні ти, мабуть, маєш рацію, Карстене.

Йоган. Але ж я всієї цієї безлічі людей не знаю, а знаю тільки одне – що все моє щастя поставлене на карту.

Бернік. Як і добробут твого рідного міста! Якщо розкриються справи, які кинуть тінь на моє минуле, всі мої вороги з люттю на мене нападуть. Наше суспільство не прощає навіть юнацької легковажності. Почнуть копатися в моєму минулому, причепляться до тисяч дрібниць, перетлумачать усе під впливом нововідкритих фактів, і я впаду під тягарем пліток і наклепів. Від залізниці мені доведеться відступитись, а якщо я відступлюсь, справа провалиться, а я буду приречений на розорення і громадянську смерть.

Лона. Після всього, що ти зараз вислухав, тобі лишається тільки мовчати і їхати геть, Йогане.

Бернік. Так, так, Йогане.

Йоган. Добре, я поїду і мовчатиму, але я повернуся знов і тоді заговорю.

Бернік. Зоставайся там, Йогане, мовчи, і я готовий поділитися з тобою…

Йоган. Залиш свої гроші при собі! Віддай мені моє добре ім'я!

Бернік. Жертвуючи своїм?

Йоган. Влаштовуйся, як знаєш, зі своїм суспільством; я повинен здобути собі Діну, хочу її здобути і здобуду. Для цього я завтра ж поїду на «Індіанці»…

Бернік. На «Індіанці»?

Йоган. Так. Капітан погоджується взяти мене з собою. Кажу тобі, я їду, продам ферму, влаштую всі справи і за два місяці повернусь.

Бернік. І тоді відкриєш?…

Йоган. Винуватий нехай тоді сам візьме на себе свій гріх.

Бернік. Ти забуваєш, що мені в такому разі доведеться взяти на себе і той гріх, в якому я не винуватий!

Йоган. А хто п'ятнадцять років тому скористався цією обурливою чуткою?

Бернік. Ти доведеш мене до одчайдушних вчинків. І якщо ти заговориш, я всього зречуся. Скажу, що це змова проти мене, помста, хитрощі, щоб витягти в мене гроші.

Лона. Сором тобі, Карстене!

Бернік. Кажу вам, ви доводите мене до одчайдушних вчинків. Я боротимусь не на життя, а на смерть. Я всього, всього зречусь.

Йоган. У мене в руках два твоїх листи. Я знайшов їх у своєму чемодані серед інших паперів. Сьогодні вранці я їх перечитав; вони досить ясні.

Бернік. І ти їх покажеш?

Йоган. Якщо буде в цьому потреба.

Бернік. І за два місяці ти знов будеш тут?

Йоган. Сподіваюсь. Вітер попутний, за три тижні я буду в Нью-Йорку… якщо «Індіанка» не загине.

Бернік (здригнувшись). Загине? Навіщо їй гинути?

Йоган. І я тієї ж думки.

Бернік (ледве чутно). Загине?…

Йоган. Ну, Берніку, тепер я тебе попередив; постарайся за цей час уладнати справу. Прощавай! Можеш передати Бетті уклін від мене, хоч вона і прийняла мене не як сестра. А з Мартою я хочу попрощатись. Хай вона скаже Діні… Хай дасть мені слово… (Виходить наліво.)

Бернік (про себе). «Індіанка»?… (Раптом швидко до Лони.) Лоно! Не допускай цього!

Лона. Ти сам бачиш, Карстене, він мене більше не слухає. (Виходить наліво слідом за Йоганом.)

Бернік (дуже схвильований). Загине?…

Суднобудівник Еуне входить з правого боку.

Еуне. Вибачте, пане консул… Я не завадив?

Бернік (швидко обертаючись). Вам чого?

Еуне. Дозвольте мені одне запитання.

Бернік. Гаразд, тільки швидше. Яке?

Еуне. Мені хотілося б спитати: так-таки мене й звільнять безповоротно… якщо «Індіанка» завтра не відпливе?

Бернік. Ще чого? Вона ж готова до відплиття?

Еуне. Та воно так. Ну, а коли все-таки… мене напевне звільнять?

Бернік. Для чого ці марні запитання?

Еуне. Мені це дуже треба знати, пане консул. Дайте мені відповідь просто в вічі: мене тоді звільнять?

Бернік. Я коли-небудь ламаю своє слово?

Еуне. То виходить, завтра у мене відняли б моє становище в сім'ї і в колі близьких людей?… Я втратив би свій вплив на робітників… втратив би всіляку можливість бути корисним для тих, хто займає незначне і низьке становище в суспільстві?

Бернік. Щодо цього, Еуне, розмова між нами скінчена.

Еуне. Ну, то нехай «Індіанка» вирушає.

Коротка пауза.

Бернік. Слухайте, я не можу сам за всім простежити і за все відповідати. Чи можете ви поручитися мені, що ремонт проведено бездоганно?

Еуне (ухильно). Ви мені дали короткий строк, пане консул…

Бернік. Але ремонт все-таки зроблено ґрунтовний?

Еуне. Що ж, пора літня, погода сприятлива.

Пауза.

Бернік. Ви ще маєте щось мені сказати?

Еуне. Ні, більше нічого, пане консул.

Бернік. Отже, «Індіанка» вирушає.

Еуне. Завтра?

Бернік. Так.

Еуне. Добре. (Уклоняється і виходить направо.)

Бернік стоїть якусь мить в нерішучості; потім швидко простує до дверей, ніби наміряючись повернути Еуне, але спиняється, тримаючись за ручку; в той же час двері розчиняються ззовні і входить управитель Крап.

Крап. Ага! Він був у вас? Признався?

Бернік. Ви що-небудь виявили?

Крап. Та що тут виявляти? Ви, мабуть, по очах його помітили, що в нього сумління не чисте?

Бернік. Пусте! Цього ніколи не можна помітити. Я питаю: ви що-небудь виявили?

Крап. Я не зміг туди попасти. Пізно було, судно вже виводили з доку. Але саме ця поспішність ясно доводить…

Бернік. Нічого не доводить. Значить, огляд був?

Крап. Звичайно, але…

Бернік. Ось бачите! І, звичайно, ніяких недоглядів не знайдено?

Крап. Ви ж знаєте, пане консул, як проводиться огляд, особливо на верф'ях з такою репутацією, як у нашої.

Бернік. Однаково. Виходить, мине відповідаємо.

Крап. Невже ви, пане консул, не помітили по обличчю Еуне, що…

Бернік. Кажу вам, Еуне мене цілком заспокоїв.

Крап. А я вам кажу, я глибоко переконаний в тому, що…

Бернік. Що все це означає, пане Крап? Я ж бачу, це в вас говорить стара неприязнь до Еуне. Та коли ви хочете звести з ним рахунки, то пошукайте іншого приводу. Ви знаєте, яке важливе значення має для мене, чи, вірніше, для компанії, щоб «Індіанка» могла відплисти завтра.

Крап. Добре, добре, слухаю. Та чи почуємо ми ще коли-небудь про це судно…

Вігелан входить з правого боку.

Вігелан. Моє вшанування, пане консул. Маєте вільну хвилину?

Бернік. До ваших послуг, пане Вігелан.

Вігелан. Я хотів тільки дізнатись: ви не змінили наміру відправити завтра «Пальму»?

Бернік. Ні, це остаточно.

Вігелан. Але зараз у мене був капітан і сказав, що вивішено штормові сигнали.

Крап. Барометр сильно падає зранку.

Бернік. Справді? Передбачається шторм?

Вігелан. У всякому разі, свіжий вітер, хоч і не супротивний, – навпаки.

Бернік. Гм… Що ж ви на це скажете?

Вігелан. Скажу те, що казав і капітанові: «Пальма» в руці Божій. І крім того, перед нею поки що тільки перехід через Північне море. А фрахти зараз в Англії досить високі, отже…

Бернік. Справді, коли відкласти, то це, у всякому разі, принесе нам збитки.

Вігелан. Та й судно таке солідне, до того ж застраховане на повну суму. Куди ризикованіїпа справа з «Індіанкою»…

Бернік. В якому розумінні?

Вігелан. Вона теж вирушає завтра?

Бернік. Авжеж. Судновласники дуже напосідали і, крім того…

Вігелан. Ну, коли ризикує вийти в море така стара посудина, та ще з таким екіпажем, то нам було б зовсім сором.

Бернік. Так, так. Усі судові папери, мабуть, з вами?

Вігелан. Тут, тут.

Бернік. Гаразд. У такому разі пройдіть до кабінету разом з паном Крапом.

Крап. Прошу вас. Зараз все буде готове.

Вігелан. Дякую… У всьому ж іншому покладемось на волю провидіння, пане консул.

Вігелан і Крап виходять до кабінету ліворуч. З саду входить Рерлун.

Рерлун. А! Як це я застаю вас удома в таку годину, пане консул?

Бернік (задумливо). Як бачите.

Р ер лун. Я зайшов, власне, до вашої дружини. Гадаю, що вона тепер особливо потребує слова розради.

Бернік. Дуже можливо. Та й мені теж хотілося з вами поговорити.

Pepлун. З радістю, пане консул. Але що це з вами? Ви такий блідий, засмучений…

Бернік. Справді? Так, та й як же інакше. Стільки зараз у мене справ, клопоту й турбот! І моє власне велике підприємство, і ця справа з залізницею… Слухайте, пане ад'юнкт, я хочу поставити вам одне запитання.

Рерлун. Як ваша ласка, пане консул.

Бернік. Мені спало на думку… Приміром, затівається яке-небудь велике підприємство, яке має створити добробут тисяч людей… І треба принести в жертву одного…

Рерлун. Як це?

Бернік. Припустімо, хтось задумав улаштувати велику фабрику і знає напевне, з досвіду, що рано чи пізно при експлуатації цієї фабрики справа не обійдеться без людських жертв.

Рерлун. Справді, це більш ніж імовірно.

Бернік. Або хтось інший заводить рудники. Він бере на роботу і батьків сімей, і життєрадісну молодь. І можна ж з певністю сказати, що не всі вони уціліють, працюючи там?

Рерлун. На жаль, це, мабуть, так і є.

Бернік. Ну от. Така людина, отже, наперед знає, що її підприємство вимагатиме з часом людських жертв. Але це підприємство має на меті громадську користь. Кожна принесена жертва, безсумнівно, окупиться добробутом сотень людей.

Рерлун. А, це ви про залізницю? Тут теж попереду чимало небезпечної праці… виймання ґрунту, вибухи і таке інше.

Бернік. Так, так, про залізницю… Звичайно, з проведенням залізниці тут заведуться фабрики, відкриються рудники. Та чи не вважаєте ви все-таки…

Рерлун. Любий пане консул, ви надто вже совісні. По-моєму, якщо ви покладетесь на волю провидіння…

Бернік. Так, так, звичайно, провидіння…

Рерлун…то вам нічого буде собі закинути. Будуйте собі з Богом свою залізницю.

Бернік. А коли взяти особливий випадок. Припустімо, треба провести вибух у небезпечному місці; від цього вибуху залежить все будівництво. І, припустімо, інженер знає, що робітник, який підірве міну, заплатить за це життям… А підірвати її все-таки треба, значить, інженер мусить послати робітника…

Рерлун. Гм…

Бернік. Знаю, що ви хочете сказати! Хай інженер сам візьме запалений гніт і йде підірвати міну, – це буде подвиг! Але ж так не робиться. Значить, він пожертвує робітником.

Рерлун. Ні один з наших інженерів цього не зробить.

Бернік. Але у великих країнах жоден інженер не замислився б над цим.

Рерлун. У великих країнах – мабуть. Суспільство в цих країнах до того зіпсуте й безсовісне…

Бернік. Ну, воно робить і чимало добра.

Рерлун. Від кого я це чую? Ви завжди…

Бернік. У великих країнах людина має більший простір, більші можливості попрацювати для суспільного добра. Там не бояться жертв заради величної справи. А тут тебе по руках і по ногах обплутують всілякі забобони, різні дріб'язкові міркування…

Рерлун. Хіба людське життя… дріб'язкове міркування?

Бернік. Авжеж, коли це одиничне людське життя заважає добробуту тисяч.

Рерлун. Але ж ви берете зовсім неможливий випадок, пане консул! Я вас сьогодні рішуче не розумію. І ви ще посилаєтесь на великі країни. О, там! Яка там ціна людського життя! Там ризикують живими людьми, як капіталами. У нас, сподіваюсь, прийнятий інший, більш моральний погляд на речі. Візьміть ви шановних наших судновласників. Назвіть мені хоч одного, який з мерзенної користі пожертвував би бодай одним людським життям. І пригадайте потім цих шахраїв з великих країн, які, не вагаючись, з користі пускають в море справжні плавучі гроби.

Бернік. Я не кажу про непридатні судна!

Рерлун. А я кажу про них, пане консул.

Бернік. Але навіщо ж? Це до справи не стосується… Ох, оці боягузливі дріб'язкові міркування! Що, якби одному з наших генералів довелось послати свій загін в огонь і покласти його весь на місці, – він би потім жодної ночі не заснув спокійно! Не так в інших місцях. Послухали б ви, що він розповідає…

Рерлун. Він? Хто? Американець?

Бернік. Еге ж. Послухали б ви, як у них в Америці…

Рерлун. Він тут? Чом ви мені не сказали? Я зараз…

Бернік. Дарма. Нічого ви з ним не зробите.

Рерлун. Побачимо! Та ось і він.

Йоган входить з лівого боку.

Йоган (звертаючись крізь відчинені двері в сусідню кімнату). Ну гаразд, Діно. Хай так. Та вам від мене все ж не утекти. Я знову повернусь, і тоді ми дійдемо згоди.

Рерлун. Дозвольте спитати, на що ви натякаєте цими словами? Чого ви хочете?

Йоган. Хочу, щоб дівчина, перед якою ви мене вчора обмовили, вийшла заміж за мене.

Рерлун. Заміж? За вас? І ви смієте?…

Йоган. Я хочу одружитися з нею.

Рерлун. Ну, так знайте ж! (Підходить до напіврозчинених дверей.) Фру Бернік, прошу вас, будьте свідком… І ви теж, фрекен Марта. Нехай і Діна прийде. (Побачивши Лону.) А, і ви тут?

Лона (появляючись на дверях). І мені прийти?

Рерлун. Будь ласка; чим більше, тим краще.

Бернік. Що ви хочете зробити?

З лівого боку входять Лона, Марта, Діна і Гільмар.

Бетті. Пане ад'юнкт, при всьому моєму бажанні я не змогла перешкодити йому…

Рерлун. Так я це зроблю, добродійко… Діно, ваші вчинки нерозсудливі, але я не дуже вас звинувачую. Надто довгий час ви лишалися без належної моральної підпори. Це я винний, що не запропонував її вам раніше.

Діна. Не треба! Не кажіть про це тепер.

Бетті. Що таке?

Рерлун. Саме тепер я й повинен заговорити, Діно, хоч ваша поведінка вчора й сьогодні дуже ускладнила моє завдання. Але заради вашого порятунку я ні на що не подивлюся. Пригадайте слово, яке я вам дав, пригадайте також, що ви обіцяли мені, коли я скажу, що настав час… Тепер я не смію більше відкладати, а тому… (Звертаючись до Погана.) Ця дівчина, яку ви переслідуєте, моя наречена!

Бетті. Що ви кажете?

Бернік. Діно!

Йоган. Вона? Ваша?…

Mарта. Ні, ні, Діно!

Лона. Це брехня!

Йоган. Діно, він правду говорить?

Діна (після невеличкої паузи). Так.

Рерлун. Сподіваюсь, це покладе край усім підступам спокусника. Хай дізнається все наше товариство про цей крок, вчинений мною для блага Діни. Маю тверду надію, що його не перетлумачать на зле. А тепер, добродійко, я гадаю, нам краще забрати її звідси і постаратись повернути мир її збентеженій душі.

Бетті. Так, ходімте. О Діно, яке це щастя для тебе!

Виходить наліво з Діною. Рерлун іде слідом.

Mарта. Прощай, Йогане! (Виходить.)

Гільмар (на дверях тераси). Гм… я б сказав!

Лона (провівши Діну поглядом). Не вішай носа, хлопче! Я зостанусь тут і буду стежити за пастором. (Виходить направо.)

Бернік. Йогане! Тепер не поїдеш на «Індіанці».

Йоган. Саме тепер поїду!

Бернік. То, значить, не повернешся?

Йоган. Повернусь.

Бернік. Після всього цього? Навіщо?

Йоган. Щоб помститися вам усім, щоб знищити, кого тільки зможу! (Виходить направо.)

Вігелан і управитель Крап виходять з кабінету Вершка.

Вігелан. Тепер усі папери в порядку, пане консул.

Бернік. Добре, добре…

Крап (стиха). Остаточно вирішено, що «Індіанка» завтра вирушає?

Бернік. Остаточно. (Іде до кабінету.)

Вігелан і Крап виходять направо. Гільмар прямує за ними, але в цю мить Улаф обережно вистромляє голову з дверей ліворуч.

Улаф. Дядечку! Дядечку Гільмаре!

Гільмар. Ух, це ти? Нащо зійшов униз? Ти ж під арештом!

Улаф (входячи в кімнату). Тсс!.. Дядечку Гільмаре, знаєш новину?

Гільмар. Так, знаю, тебе сьогодні відлупцювали!

Улаф (сердито дивлячись на кабінет батька). Більше йому не доведеться мене бити. А ти знаєш, що дядько Йоган завтра їде з американцями?

Гільмар. А тобі яке діло? Йди-но швидше до себе нагору.

Улаф. Можливо, і мені, дядечку, пощастить коли-небудь пополювати на буйволів.

Гільмар. Дурниці! Такий боягуз, як ти…

Улаф. Зажди! Завтра про щось дізнаєшся!..

Гільмар. Дурень! (Виходить через сад.)

Улаф, побачивши Крапа, що входить з правого боку, тікає назад у кімнату і зачиняє за собою двері. Крап підходить до кабінету Берніка і прочиняє двері.

Крап. Вибачте, що я знову прийшов, пане консул. Насувається шторм. (Мовчить з хвилину, чекаючи відповіді.) «Індіанка» все-таки піде?

Після невеличкої паузи з кабінету чути голос Берніка: «"Індіанка" все-таки піде». Крап, причинивши двері, виходить праворуч.

Дія четверта

Там же. Робочий стіл прибрано. Надвечірня пора; погода бурхлива; все більше сутеніє. Слуга запалює люстру. Служниці приносять квіти в горщиках, лампи, свічки і розставляють усе це на столах і тумбах уздовж стін. Руммель, у фраку, в рукавичках і білому галстуку, стоїть посеред зали і дає розпорядження.

Руммель (до слуги). Запалюйте свічки через одну, Якобе. Не треба надто святкового вигляду. Усе має бути ніби ненароком… І стільки квітів!.. Ну та нічого, нехай стоять. Немов і завжди так.

Бернік виходить зі свого кабінету.

Бернік (спиняючись на дверях). Що це означає?

Руммель. Ах, ти дома? (До слуг.) Ідіть поки що.

Слуги виходять наліво.

Бернік (входячи в залу). Руммель, та що це все означає?

Руммель. Це означає, що настала найурочистіша хвилина твого життя. Місто влаштовує сьогодні ввечері процесію на честь свого першого громадянина.

Бернік. Що ти кажеш!

Руммель. Процесію з прапорами і з музикою. Хотіли ще і з факелами, та не наважились через вітер. А ілюмінацію все ж влаштуємо. Що, непогано буде, коли появиться в газетах?

Бернік. Слухай, Руммель, я цього не хочу.

Руммель. Тепер уже пізно, за півгодини вони будуть тут.

Бернік. Чом ти раніш мене не попередив?

Руммель. Саме тому, що боявся заперечень з твого боку. Я тільки домовився з твоєю дружиною, вона мені дозволила трошки оздобити залу, а сама подбає про те, чим почастувати гостей.

Бернік (прислухаючись). Що це? Вони вже йдуть? Мені здається, ніби я чую спів.

Руммель (на дверях тераси). Спів? А, це американці. «Індіанка» вирушає.

Бернік. Вирушає?… Так… Ні… Я справді сьогодні не можу, Руммель. Я нездужаю.

Руммель. Тай справді, у тебе препоганий вигляд. Та підтягнися, чорт забирай! Візьми себе в руки. Ми з Санстадом і Вігеланом надаємо цій маніфестації величезного значення і доклали всіх зусиль, щоб її підготувати. Треба вщент розбити наших противників таким виявом цілковитого громадського співчуття. Чутки все ширяться. Не можна далі мовчати про скуповування земель. Тобі доведеться сьогодні ж під звуки промов і пісень, під дзвін келихів… словом, серед усього цього урочистого святкового піднесення оголосити до загального відома, чим ти ризикнув для блага суспільства. У нас можна багато чого досягти в такі хвилини урочистого святкового піднесення, як я щойно висловився. Але спершу треба таке піднесення викликати, інакше нічого не вийде.

Бернік. Так, так…

Руммель. Особливо коли справа така делікатна і дражлива. Але, слава Богу, в тебе така репутація, Берніку, що вивезе тебе. От ще треба нам з тобою договоритись відносно промов. Студент Теннесен присвятив тобі вірші. Починаються дуже гарно: «Прапор ідеї високо тримай!» Рерлуну доручено виголосити вітальне слово, і тобі, звичайно, доведеться відповісти.

Бернік. Я не можу сьогодні, Руммель. Чи не візьмеш ти це на себе?

Руммель. Яб з охотою, але це неможливо. Ти ж розумієш, слово буде звернене безпосередньо до тебе, – втім, нас теж буде згадано побіжно. Я вже говорив про це з Вігеланом і Санстадом, і на нашу думку, тобі слід би відповісти тостом за процвітання суспільства. Потім Санстад скаже кілька слів про єднання між різними верствами суспільства. Вігелан, очевидно, висловить побажання, щоб нова справа не похитнула міцних моральних основ нашого суспільства, а я збираюся стисло згадати про скромну діяльність наших жінок, яка теж має своє значення для суспільства. Та ти не слухаєш?

Бернік. Ні, ні, слухаю. Але скажи, море і справді так розбурхалося?

Руммель. А, ти турбуєшся про «Пальму»? Що ж, судно добре застраховане.

Бернік. Так, застраховане, але…

Руммель. І цілком справне, а це ж найголовніше.

Бернік. Гм… Так, звичайно… Якщо з судном і станеться лихо, то це не означає, що люди теж повинні загинути. Трапляється, корабель загине, і вантаж… ну й чемодани всілякі, документи…

Руммель. Та чорт їх забирай, чемодани й документи! Кому вони потрібні!

Бернік. Як це? Так, так, звичайно, я хотів тільки сказати… Цить!.. Знов співають…

Руммель. Це на «Пальмі».

Вігелан входить з правого боку.

Вігелан. Ось тепер виводять і «Пальму». Вечір добрий, пане консул.

Бернік. І ви, досвідчений моряк, все-таки рішуче додержуєтесь тієї думки, що…

Вігелан. Я рішуче додержуюсь тієї думки, що все в руці Божій, пане консул. Крім того, я тільки-но з корабля… роздав там кілька брошурок, які, сподіваюсь, принесуть з собою благословення.

Санстад і управитель Крап входять з правого боку.

Сан стад (ще на дверях). Так, коли вже тут щасливо минеться, то… А, вечір добрий, вечір добрий!..

Бернік. Щось сталося, пане Крап?

Крап. Я нічого не кажу, пане консул.

Санстад. Весь екіпаж «Індіанки» п'яний-преп'яний. Щоб я не був чесною людиною, коли ця худоба себе не занапастить.

Лона входить з правого боку.

Лона (до Берніка). Ну от, тепер можу тобі передати привіт від нього.

Бернік. Уже сів на корабель?

Лона. У всякому разі, скоро сяде. Ми з ним розсталися коло готелю.

Бернік. Стоїть на своєму?

Лона. Як скеля.

Руммель (біля вікна). Щоб їх чорти розірвали, ці новомодні вигадки. Ніяк не можу спустити завіси.

Лона. Спустити? Я гадала, навпаки…

Руммель. Спершу треба спустити, добродійко. Вам же відомо, що має відбутися?

Лона. Звичайно. Дайте я допоможу. (Береться за шнурки). Я готова спустити завісу для мого зятя, хоч воліла б підняти її.

Руммель. Можете, можете, добродійко… згодом. Коли радісний натовп затопить своїми хвилями весь сад, хай завіса підніметься і люди побачать перед собою приємно вражену й щасливу сім'ю. Дім громадянина повинен бути як скляна шафа.