Ляльковий дім (збірник)

Бернік. Лоно, як можна так думати!

Лона. Але потім, коли ти повернувся, коли почув про всі ті насмшіки, які сипались на мене, коли дізнався, як люди глумились наді мною й моїми так званими дивацтвами…

Бернік. Ти справді переступала тоді межі.

Лона. Більше на зло усім цим міським ханжам у спідницях і штанях. А коли ти потім зустрівся з чарівною актрисою…

Бернік. Все це було фатовство і більш нічого. Присягаюсь тобі, у всіх тих плітках не було й десятої частини правди.

Лона. Хай так… Але потім повернулась Бетті, юна красуня, що полонила всі серця, і до того ж – спадкоємниця тітки, про мене ж стало відомо, що я від тітки нічого не одержу…

Бернік. Ось ми і дійшли до суті, Лоно. Тепер я виповім тобі все, не криючись. Я зовсім не закохувався в Бетті, не нове кохання примусило мене порвати з тобою. Мені просто потрібні були гроші… до зарізу, і я змушений був закріпити їх за собою.

Лона. І ти це кажеш мені просто в вічі?

Бернік. Так. Вислухай мене, Лоно…

Лона. А мені ти писав, що палаєш нездоланною любов'ю до Бетті, звертався до моєї великодушності, благав мене, заради Бетті, мовчати про все, що було між нами!..

Бернік. Кажу тобі, я був змушений.

Лона. Ну то клянусь Богом, я не шкодую, що тоді так забулась!

Бернік. Дай мені пояснити тобі як слід, спокійно моє тодішнє становище. Матуся, як тобі відомо, сама очолювала тоді фірму, але вона була людиною зовсім не діловою. Мене терміново викликали з Парижа додому; часи були важкі… Загальна криза. Треба було налагоджувати справи фірми. Але що я застав? Я застав, – і це доводилось тримати в найсуворішій таємниці, – я застав фірму майже напередодні краху. Так, наша стара солідна фірма, що пережила вже три покоління, була напередодні краху. Що ж лишалось робити мені, синові, єдиному синові, як не шукати джерела нових коштів для врятування фірми?

Лона. Отже, ти врятував фірму «Бернік», пожертвувавши жінкою?…

Бернік. Ти добре знаєш, що Бетті мене кохала.

Лона. А я?

Бернік. Повір, Лоно, ти ніколи не була б зі мною щаслива.

Лона. Так ти пожертвував мною, піклуючись про моє щастя?

Бернік. Невже ти гадаєш, що я керувався тоді корисливими намірами! Якби я був зовсім самотній, зовсім вільний, я б міг сміливо на все махнути рукою і почати діло наново. Але ти не уявляєш, як нерозривно ділова людина – під тягарем величезної відповідальності – зростається з тим ділом, яке вона одержує у спадок. Чи знаєш ти, що від неї, від цієї людини, залежить добробут сотень, навіть тисяч сімей? Чи розумієш ти, що якби фірма «Бернік» збанкрутіла, це мало б надзвичайно сумні наслідки для цілого суспільства, близького і рідного нам?

Лона. Усі ці п'ятнадцять років ти брешеш теж заради суспільства?

Бернік. Брешу?

Лона. Чи відомо Бетті, що передувало вашому шлюбу і що його викликало?

Бернік. Невже я став би без будь-якої користі завдавати їй прикрості такими признаннями?

Лона. Ти кажеш: без будь-якої користі. Так, так, ти ж ділова людина, чи ж тобі не знати, де і в чому користь!.. Але слухай, Карстене. Тепер моя черга виповісти все як слід і спокійно. Скажи мені, ти тепер цілком щасливий?

Бернік. Тобто в сімейному житті?

Лона. Звичайно.

Бернік. Цілком, Лоно. Ти недарма принесла мені таку жертву. Смію сказати, моє щастя зростало з кожним роком. Бетті добра і поступлива. Як вона за ці п'ятнадцять років навчилася пристосовуватись до особливостей мого характеру…

Лона. Гм!

Бернік. Раніш у неї були трохи перебільшені уявлення про любов; вона не могла змиритися з думкою, що палка любов повинна потроху перейти в тиху дружбу…

Лона. А тепер вона примирилася?

Бернік. Цілком. Ти ж розумієш – повсякденне спілкування зі мною не могло не справити на неї певного стримуючого впливу. Людям доводиться вчитись одне в одного, обмежувати свої особисті вимоги, щоб тим повніше задовольняти вимоги того суспільства, до якого вони належать. Поступово цю істину засвоїла і Бетті, і тепер наша сім'я служить прикладом для наших співгромадян.

Лона. Але цим співгромадянам нічого не відомо про твою брехню?

Бернік. Брехню?

Лона. Так, брехню, яка триває ось уже п'ятнадцять років.

Бернік. Ти це звеш…

Лона. Я це зву брехнею, потрійною брехнею. Ти обдурив мене, потім Бетті, і нарешті Йогана.

Бернік. Бетті ніколи не вимагала, щоб я виповівся.

Лона. Тому що нічого не знала.

Бернік. Іти не станеш вимагати… Заради Бетті не станеш!

Лона. Ні, я зумію знести глузування, у мене хребет міцний.

Бернік. Йоган теж не вимагатиме. Він дав мені слово.

Лона. Але ти сам, Карстене? Хіба в тебе самого немає потреби покінчити з усім цим обманом?

Бернік. Щоб я добровільно пожертвував своїм сімейним щастям і становищем у суспільстві?…

Лона. Та які ж у тебе права на це все?

Бернік. Протягом п'ятнадцяти років я щодня, крок за кроком, здобував ці права своєю працею і своєю діяльністю на користь суспільства.

Лона. Так, ти чимало потрудився на користь собі й іншим. Ти найбагатша і найвпливовіша людина в місті.

Усім мимоволі доводиться схилятись перед тобою, – ти ж взірець усіх чеснот, незаплямований, бездоганний. Твоя сім'я – взірець для всіх сімей, твоя діяльність… теж для всіх взірець. Але вся ця пишна споруда, і ти разом з нею, стоїте на хисткому ґрунті. Одна мить, одне слово – і ти з усією своєю пишнотою полетиш шкереберть, коли не врятуєшся своєчасно.

Бернік. Лоно, з якою метою ти сюди приїхала?

Лона. Я хочу допомогти тобі зміцнити під собою ґрунт, Карстене.

Бернік. Помста! Ти хочеш помститися! Я це передбачав! Але тобі не вдасться! Тільки одна людина могла б вимовити вирішальне слово, та вона мовчатиме.

Лона. Йоган?

Бернік. Так, Йоган. Якщо хтось інший почне мене звинувачувати, я все заперечуватиму. Я боротимусь не на життя, а на смерть з тим, хто захоче мене занапастити, Повторюю, тобі ніколи це не вдасться. Той, хто міг би мене занапастити, мовчить і… скоро поїде звідси!

Руммель і Вігелан входять з правого боку.

Руммель. Здрастуй, здрастуй, друже! Просимо до нас у комерційне зібрання. У нас, бачиш, сьогодні дебати з приводу залізниці.

Бернік. Зараз ніяк не можу.

Вігелан. На бога, пане консул…

Руммель. Ти повинен, Берніку. Проти нас ціла партія. Редактор Гаммер та інші, які обстоюють приморську лінію, заявляють тепер, що новий проект прикриває приватні інтереси.

Бернік. Ну то роз'ясніть їм…

Вігелан. Наші роз'яснення ні до чого, пане консул!

Руммель. Ні, ні, тобі треба самому появитись. Кого-кого, а тебе ніхто не посміє запідозрити ні в чому такому.

Лона. Слід гадати.

Бернік. Кажу вам, не можу. Я не зовсім здоровий… У всякому разі, дайте мені хоч отямитись…

Ад'юнкт Рерлун входить з правого боку.

Рерлун. Вибачте, пане консул, я страшенно схвильований…

Бернік. Що з вами?

Рерлун. Я мушу поставити вам одне запитання, пане консул. Чи це з вашого дозволу молода дівчина, що знайшла притулок у вашому домі, появляється прилюдно в товаристві чоловіка, який…

Лона. Якого це чоловіка, пане пастор?

Рерлун. Чоловіка, від якого їй слід би триматися далі, ніж від будь-кого іншого!

Лона. Ого!

Рерлун. Чи це з вашого дозволу, пане консул?

Бернік (відшукуючи капелюх і рукавички). Нічого я не знаю. Пробачте, я страшенно поспішаю на засідання.

Гільмар Теннесен входить із саду і прямує до других дверей з лівого боку.

Гільмар. Бетті! Бетті! Слухай!

Бетті (появляється на дверях). Що таке?

Гільмар. Треба тобі піти до саду і покласти край залицянню певного добродія до цієї Діни Дорф. У мене просто нерви не витримали. Тільки послухати, що він говорить!

Лона. Он як! Що ж таке говорить певний добродій?

Гільмар. Наполягає, щоб Діла їхала з ним в Америку – не більше, не менше. Ух!

Рерлун. Чи можлива це річ?

Бетті (до Гільмара). Що ти кажеш?

Лона. От було б чудово!

Бернік (звертаючись до Гільмара). Не може бути. Це тобі причулося.

Гільмар. То спитай його самого. Он вони… ідуть у парі. Тільки мене не вплутуй.

Бернік (звертаючись до Руммеля й Вігелана). Я зараз, слідом за вами…

Руммель і Вігелан виходять направо. Иоган і Діна входять із саду.

Йоган. Ура, Лоно! Вона їде з нами!

Бетті. Йогане! Яка легковажність!

Рерлун. Чи ж це можливо? Такий колосальний скандал! Як зуміли ви звабити її?…

Йоган. Ну-ну, любий мій! Що це ви говорите?

Рерлун. Відповідайте мені, Діно. Це ви самі?… Це ваше власне, вільне рішення?

Діна. Мені треба виїхати звідси.

Рерлун. Але з ним?… З ним?…

Діна. Вкажіть мені когось іншого, у кого вистачило б мужності взяти мене з собою.

Рерлун. Ну то знайте ж, хто він такий!

Йоган. Замовкніть!

Бернік. Ні слова більше!

Рерлун. Погано б я служив тоді тому суспільству, на сторожі моральних підвалин якого мене поставлено. І вчинок мій не мав би виправдання по відношенню до цієї молодої дівчини, у вихованні якої я брав немалу участь і яка мені…

Йоган. Стережіться!

Рерлун. Вона повинна про це знати. Діно, цей чоловік – причина нещастя і ганьби вашої матері!

Бернік. Пане ад'юнкт!

Діна. Він? (Звертається до Йогана.) Це правда?

Йоган. Карстене! Відповідай ти!

Бернік. Ні слова більше! Тепер не час для пояснень.

Діна. Значить, правда?…

Рерлун. Правда, правда. І цього ще мало! Чоловік, якому ви так довіряєтесь, утік з батьківщини не з порожніми руками… Каса вдови Бернік… її син може це засвідчити!

Лона. Брехун!

Бернік. А!

Бетті. Боже мій, Боже мій!

Йоган (кидаючись на ад'юнкта з піднятою рукою). І ти насмілюєшся?…

Лона (заступаючи йому дорогу). Йогане, не чіпай його.

Рерлун. Так, вдарте мене. Але правда повинна торжествувати, а це правда. Сам консул Бернік це говорив, і всьому місту це відомо… Тепер, Діно, ви знаєте цього чоловіка.

Коротка пауза.

Йоган (схопивши Берніка заруку, тихо). Карстене! Карстене! Що ти зробив?

Бетті (в сльозах, пошепки). О Карстене! Яку ганьбу я на тебе накликала!

С а н с т а д (швидко входить з правого боку і спиняється, тримаючись за ручку дверей). Поспішіть же, пане консул. Залізниця висить на волоску.

Бернік (розгублено). Що ж це таке?… Що мені робити?…

Лона (серйозно і багатозначно). Іти й бути підпорою суспільства, зятю.

Сан стад. Так, так, поспішайте; нам потрібний весь ваш моральний авторитет.

Йоган (до Берніка, напівголосно). Берніку, завтра ми з тобою поговоримо. (Виходить через сад.)

Бернік якось машинально виходить направо за Санстадом.

Дія третя

Там же.

Бернік входить з лівого боку, дуже схвильований, з хлистом у руці, і лишає двері напіврозчинені.

Бернік. Ось! Так буде певніш! Сподіваюсь, він не забуде цього прочухана! (Звертається до когось у сусідній кімнаті). Що ти кажеш?… А я тобі кажу, що ти нерозумна мати! Ти його балуєш, потураєш йому в усіх його вибриках! Такий негідник! Ні, не негідник? А як же ти все це звеш? У мене й так повнісінько турбот, а він тікає вночі з дому, пускається в море на рибальському човнику, пропадає майже цілий день, лякає мене мало не до смерті. І це хлоп'я ще сміє загрожувати, що зовсім утече з дому. Хай тільки спробує!.. Ти? Я думаю, тобі й горя мало, хоч би він і зовсім пропав!.. Справді?… Справді?… Але в мене є діло, яке мені треба кому-небудь відписати після себе, і мені немає сенсу померти бездітним… Без розмов, Бетті!

Як я сказав, так і буде. Він посидить під домашнім арештом… (Прислухаючись.) Цить! Щоб ніхто не знав!

Управитель Крап входить з правого боку.

Крап. Можете ви приділити мені одну хвилину, пане консул?

Бернік (кидаючи хлист). Можу, можу. Ви з верфі?

Крап. Прямо звідти. Гм…

Бернік. Ну? Сподіваюсь, «Пальма» в порядку?

Крап. «Пальма» може вирушати завтра, але…

Бернік. Так ви з приводу «Індіанки»? Я так і думав, що цей упертий…

Крап. «Індіанка» теж може вирушати завтра, але боюсь, що вона недалеко запливе.

Бернік. Що це значить?

Крап. Вибачте, пане консул, двері не зачинені, і, здається, там хтось є…

Бернік (зачинивши двері). Ну, що там за секрети?

Крап. А те, що суднобудівник Еуне, очевидячки, має намір пустити «Індіанку» на дно з усім вантажем і екіпажем.

Бернік. Хай Бог милує! Як вам таке спало на думку?

Крап. Інакше й пояснити собі не можна, пане консул.

Бернік. Розкажіть же мені все коротко і ясно.

Крап. Ось послухайте. Ви самі знаєте, як повільно іде в нас на верфі робота, відколи ми завели нові машини і набрали нових, недосвідчених робітників.

Бернік. Так, так.

Крап. Але заходжу я туди вранці, дивлюсь, ремонт американського судна, на диво, посунувся вперед. Велика щілина у днищі… зовсім прогниле місце, знаєте?…

Бернік. Ну, і що?

Крап. Зовсім залатана, тобто… виглядає, як нова обшивка. Кажуть, Еуне сам цілу ніч працював з ліхтарем.

Бернік. Ну, ну, далі.

Крап. Було над чим замислитись. Робітники на той час саме відпочивали, снідали, і я непомітно пробрався на судно, щоб усе докладно оглянути і зовні і зсередини. Нелегко було пробратися в самий трюм, адже судно завантажене; зате я мав змогу переконатись. Справа не чиста, пане консул.

Бернік. Не можу повірити, пане Крап. Допустити не можу, щоб Еуне…

Крап. На жаль, свята правда. Кажу вам, справа не чиста. Наскільки я міг роздивитись, жодного нового бруса не вставлено. Щілина лише законопачена, забита, обшита дошками і брезентом і обсмолена… тільки про людське око. Не допливти «Індіанці» до Нью-Йорка. Вона піде на дно, як тріснутий горщик.

Бернік. Але ж це жахливо! Яка ж у нього може бути мета?

Крап. Мабуть, хоче довести непридатність машин, хоче помститися, примусити прийняти назад звільнених старих робітників.

Бернік. І ладен заради цього пожертвувати життям стількох людей!

Крап. Він недавно так висловився: на «Індіанці», мовляв, немає людей – самі тварюки.

Бернік. Хай так, але як же він не бере до уваги, що тут гине великий капітал?

Крап. Еуне не дуже прихильно ставиться до великого капіталу, пане консул.

Бернік. Це правда; він агітатор, баламут. Але який безсовісний вчинок!.. Послухайте, пане Крап, це ще треба розслідувати. Нікому ні слова. Наша верф втратить свою репутацію, якщо підуть чутки.

Крап. Звичайно, але…

Бернік. Постарайтеся під час обідньої перерви робітників ще раз побувати в трюмі. Я мушу бути цілком певен.

Крап. Будьте спокійні, пане консул. Але дозвольте спитати, що ж ви потім збираєтесь робити?

Бернік. Звісно, заявити в поліцію. Не можна ж нам стати співучасниками прямого злочину. На моєму сумлінні не повинно бути жодної плями. Крім того, така заява може справити хороше враження на пресу, на суспільство. Люди побачать, що я відкидаю всілякі особисті інтереси, щоб дати місце правосуддю…

Крап. Цілком справедливо, пане консул.

Бернік. Але спершу цілковита упевненість. А поки що ні слова.

Крап. Ні словом не прохоплюся, пане консул, а докази ви матимете. (Виходить через сад.)

Бернік (напівголосно). Обурливо. Але ні, це неможливо, неймовірно. (Прямує до дверей кабінету.)

Гільмар (входить з правого боку). Здрастуй, Берніку! Вітаю з учорашньою перемогою в комерційних зборах.

Бернік. Дякую.

Гільмар. Кажуть, перемога була блискуча, перемога інтелігентного громадського діяча над представниками своєкорисливих і відсталих поглядів… майже як французька експедиція проти кабілів… Дивно, як ти після вчорашніх неприємностей міг…

Бернік. Облишмо це.

Гільмар. Але генеральний бій ще попереду.

Бернік. Це ти про залізницю?

Гільмар. Авжеж. Тобі, звичайно, відомо, що затіває редактор Гаммер?

Бернік (напружено). Ні. А що?

Гільмар. Він ухопився за чутку, яку хтось пустив по місту, і готує газетну статтю.

Бернік. Яку чутку?

Гільмар. Звичайно, про скуповування земель уздовж лінії проектованої вітки.

Бернік. Що ти кажеш? Хіба є така чутка?

Гільмар. По всьому місту. Я чув у клубі, заходив туди по дорозі. Кажуть, один з наших адвокатів узяв на себе доручення скупити нишком усі ліси, усі рудники і всі водоспади…

Бернік. А не кажуть… для кого?

Гільмар. У клубі вважають… для якоїсь іногородньої компанії, яка довідалась про новий проект і поспішила упорати цю справу, поки ціни на нерухомість ще не піднялися… Чи ж не підлість? Ух!

Бернік. Підлість?

Гільмар. Авжеж, що чужі отак лізуть в наші краї! Та ще до того ж один з наших адвокатів наймається до них для такої послуги! Виходить, тепер усі бариші одержать ділки не з нашого міста!

Бернік. Але ж це поки що тільки чутка.

Гільмар. А проте їй вірять, і завтра чи післязавтра редактор Гаммер подасть її як факт. У клубі всі були обурені. Я чув від багатьох, що коли ця чутка підтвердиться, усі негайно вимагатимуть зняття їхніх імен з підписних листів.

Бернік. Не може бути!

Гільмар. Як? А ти гадаєш, чому всі ці гендлярі так охоче підтримали твій проект? Нівроку в самих уже слина котиться в надії на…

Бернік. Кажу тобі, це неможливо! Настільки в нашого маленького суспільства вистачить усе ж таки громадянських почуттів!..

Гільмар. Тут? Ти оптиміст і судиш про інших по собі. Але я досить-таки досвідчений спостерігач… Тут немає нікогісінько, звичайно, крім нас з тобою, нікогісінько, кажу тобі, хто б високо тримав прапор ідеї. (Спиняючись на дверях тераси.) Ух! Ось вони знову!

Бернік. Хто?

Гільмар. Та ці двоє американців. (Дивлячись у вікно праворуч.) І з ким це вони? їй-богу, з капітаном «Індіанки». Ух!

Бернік. Навіщо він їм знадобився?

Гільмар. Що ж, компанія досить підходяща. Кажуть, він там торгував невільниками, чи то був морським піратом; та хто зна, з чого ці двоє там жили?

Бернік. Ну, знаєш, надто несправедливо так про них судити.

Гільмар. Так, ти ж оптиміст! Ну от тобі й маєш – знов сюди, нам на шию. Краще вже зразу забратися геть. (Іде до дверей ліворуч.)

Лона входить з правого боку.

Лона. Ти що ж це від мене тікаєш, Гільмаре?

Гільмар. Зовсім ні; я поспішаю до Бетті, поговорити з нею. (Виходить у другі двері ліворуч.)

Бернік (після невеличкої паузи). Ну, Лоно?

Лона. Що?

Бернік. Якими очима ти на мене дивишся сьогодні?

Лона. Такими ж, як і вчора. Однією брехнею більше або менше…

Бернік. Треба пояснити тобі… А куди подівся Йоган?

Лона. Зараз прийде; йому треба поговорити з одним чоловіком.

Бернік. Після того, що ти вчора чула, ти розумієш, що я загину, коли правда розкриється.

Лона. Розумію.

Бернік. Само собою, я не винен у тому злочині, про який тут ходили чутки.

Лона. Ясна річ. Але хто ж цей злодій?

Бернік. Ніхто. Ніякої крадіжки не було. Не пропало ні гроша.

Лона. Як?!

Бернік. Кажу тобі – ні гроша.

Лона. Але чутка? Звідки ж пішла ця ганебна плітка, ніби Йоган…

Бернік. Лоно, по-моєму, з тобою я можу бути відвертий, як ні з ким. З тобою я не буду критися. В поширенні цієї чутки почасти винен і я.

Лона. Ти? І ти міг таке зробити? Очорнити людину, яка через тебе…

Бернік. Не суди мене суворо, пригадай моє тодішнє становище. Я ж тобі вчора все пояснив. Коли я повернувся на батьківщину, то побачив, що матуся заплуталася з цілою низкою необдуманих справ. Невдачі переслідували нас одна за одною, здавалося, всі нещастя хочуть разом на нас звалитись. Фірма була напередодні краху. Якась легковажність відчаю опанувала мене… Далебі, здається, тільки з бажання забутись я й встряв у той зв'язок, через який Йогану довелось поїхати звідси.

Лона. Гм…

Бернік. Ти, звичайно, можеш собі уявити, що ваш від'їзд викликав нескінченні балачки. Казали, що це не перший легковажний вчинок Йогана, що Дорф нібито одержав від нього значний куш як відступне; інші ж твердили, ніби цей куш одержала вона. З другого боку, не можна було приховати, що фірма зазнає утруднень з платежами. Цілком природно, міські балакуни зв'язали ці дві плітки докупи. Вона ж зосталась жити тут, у великій бідності, ну й почали твердити, що Йоган забрав усі гроші з собою в Америку, а сума в устах людей поступово все зростала.

Лона. А ти, Карстене?

Бернік. Я ухопився за цей поговір, як потопаючий за соломинку.

Лона. І сприяв його поширенню?

Бернік. Я його не спростовував. Кредитори почали нас допікати; мені треба було їх заспокоїти, щоб ніхто не мав сумніву в солідності фірми. Довелося посилатись на тимчасове утруднення, натякати на особливе нещастя і просити, щоб нам тільки дали час, тоді все одержать повністю.

Лона. І все одержали?

Б є р н ік. Так, Лоно, цей поговір урятував нашу фірму і зробив мене тим, чим я став.

Лона. Значить, брехня зробила тебе тим, чим ти став тепер.

Бернік. Але ж тоді нікому від цього не могло бути шкоди. Йоган вирішив ніколи більше не повертатись.

Лона. Ти кажеш – нікому не могло бути шкоди? Поміркуй добре і скажи: чи не пішло це на шкоду тобі самому?

Бернік. Візьми кого завгодно, – в кожній душі знайдеш хоч одну темну пляму, бодай невеличку, яку доводиться ретельно приховувати.

Лона. І ви звете себе підпорами суспільства!

Бернік. У нашого суспільства немає більш надійних.

Лона. В такому разі чи ж варто взагалі підтримувати таке суспільство? Що в ньому є? Зовнішній блиск і брехня всередині, більш нічого. Ось ти перша людина в місті, ти користаєшся усіма благами в світі, маєш вплив, тебе поважають, а ти затаврував неповинного!

Бернік. Ти гадаєш, що я не досить глибоко усвідомлюю свою провину перед ним? Гадаєш, я не готовий її спокутувати?

Лона. Яким чином? Відкрити все?

Берні к. Іти могла б цього вимагати?

Лона. Як же інакше ти можеш спокутувати?

Бернік. Я багатий, Лоно. Нехай Йоган поставить які завгодно вимоги.

Лона. Спробуй запропонувати йому грошей – почуєш, що він відповість!

Бернік. Хіба тобі відомі його наміри?

Лона. Ні. З учорашнього дня він усе мовчить. Він ніби враз перетворився на зрілого мужчину, так це на нього вплинуло.

Бернік. Я мушу поговорити з ним.

Лона. А ось і він.

Йоган входить з правого боку.

Бернік (ідучи йому назустріч). Йогане!..

Йоган (ухиляючись). Спершу я… Вчора вранці я дав тобі слово мовчати.

Бернік. Так.

Йоган. Але я тоді ще не знав…

Бернік. Йогане, дозволь мені в двох словах з'ясувати тобі суть справи…

Йоган. Не треба. Я і так все добре розумію. Справи фірми тоді похитнулись, я поїхав геть, і ти розпорядився моїм добрим ім'ям, тим більше що нікому було заступитись за нього… Ну, я не дуже звинувачую тебе. Ми обоє були молоді й легко дивились на життя. Але тепер мені потрібно, щоб правда виявилась; і твій обов'язок – розкрити все.

Бернік. А мені саме зараз потрібний весь мій моральний авторитет, і тому я не можу тепер розкрити все.

Йоган. Я маю на увазі не ті вигадки, які ти наплів про мене після мого від'їзду. Ти мусиш принести повинну в іншому. Діна буде моєю дружиною, і я хочу оселитися з нею тут, у місті.

Лона. Он що!

Бернік. З Діною! Одружитися з нею? І жити тут, у місті?

Йоган. Так, саме тут. Я хочу лишитись у місті на зло всім цим брехунам і наклепникам. Але вона не може бути моєю, поки ти не знімеш з мене обвинувачення.

Бернік. А ти подумав про те, що, коли я признаюся в одному, я тим самим признаюся і в другому? Ти скажеш – я можу по конторських книгах довести, що ніякої крадіжки не було. Але я цього не можу, книги велися на той час не так акуратно. Та якби й міг, то що б я виграв? Хіба я не виявився б щонайменше людиною, яка врятувалась один раз неправдою і потім протягом п'ятнадцяти років давала цій неправді і всьому іншому вкорінюватись, навіть не пробуючи перешкодити цьому? Ти не знаєш нашого суспільства, а то б ти розумів, що таке признання може тільки остаточно занапастити мене.

Йоган. На це я скажу тобі тільки одне: я хочу одружитися з дочкою мадам Дорф і жити з нею тут, у місті.

Бернік (витираючи піт з обличчя). Послухай, Йогане, і ти теж, Лоно. Моє становище зараз зовсім виняткове. Якщо цей удар впаде на мене саме зараз – я загинув, а разом зі мною загине й славна, забезпечена майбутність суспільства, яке все ж таки всіх нас породило й вигодувало…

Йоган. А якщо я не завдам тобі цього удару, я сам занапащу своє щастя і все своє майбутнє.

Лона. Далі, Карстене.

Бернік. То слухайте ж. Усе зв'язане з проектом залізниці, і справа це не така проста, як вам здається. Ви, мабуть, чули, що торік тут ішли розмови про приморську залізничну лінію. За неї було чимало впливових голосів і в місті, і в окрузі; особливо обстоювали її газети. Але я не допустив її будівництва, бо вона завдала б збитків нашому каботажному пароплавству.