Пригоди бравого вояка Швейка

Усі хворі умовляли його не занапащати себе, але він наполягав на своєму, мовляв, він уже чує і розмовляє, як усі решта. Так уранці й заявив про це під час лікарського обходу.

– Він тримався досить довго, – додав симулянт, який удавав, буцімто одна нога в нього коротша на цілих десять сантиметрів за другу. – Не так, як той, що симулював параліч. Тому досить було трьох порошків хініну, однієї клізми й цілоденного посту. Признався ще навіть до промивання шлунка, і від паралічу не залишилося й сліду.

Найдовше тримався тут покусаний скаженим собакою. Кусався, вив, і, ніде правди діти, це йому вдавалося чудово, але ніяк не міг домогтися, щоб у нього йшла піна з рота. Ми вже допомагали, як могли. Не раз перед обходом лоскотали його цілу годину, поки не діставав корчів і не синів, але піни не було, хоч лусни. Це було щось жахливе. Коли він уранці під час обходу капітулював, нам було його дуже шкода. Виструнчився біля ліжка, мов свічка, козирнув і сказав:

– Дозвольте доповісти, пане старший лікарю, той пес, що мене покусав, мабуть, не був скажений. – Та коли старший лікар глянув на нього якось скоса, покусаний затрусився всім тілом і додав:

– Дозвольте доповісти, пане старший лікарю, мене взагалі ніякий пес не кусав, це я сам себе вкусив у руку.

Після цього зізнання над ним розпочалося слідство за спробу самоскалічення – він, мовляв, хотів відкусити собі руку, щоб не йти на фронт.

– Всі такі недуги, де потрібна піна на губах, – сказав гладкий симулянт, – важко симулювати. Візьмімо, наприклад, падучу. Був тут один епілептик. Той нам завжди говорив, нібито може мати тих приступів скільки заманеться. Отож і вдавав їх іноді по десять разів на день. Звивався від корчів, стискав кулаки, витріщав очі, немов рак, бився об землю, висолоплював язика, одне слово, кажу вам, це була першорядна, справжнісінька епілепсія. Але несподівано обсипало його чиряками: два сіли на горлі, два на плечах, і вже ніяк йому було корчитись і битись об підлогу, бо не міг ані головою поворухнути, ані сидіти, ані лежати. Дістав гарячку і в гарячці все вибалакав лікареві під час обходу. Але ті його чиряки в’їлися нам, бо він ще три дні пролежав між нами й діставав іншу дієту: вранці каву з булочкою, на обід суп, підливу з кнедлями, ввечері кашу або суп, а ми, на суворій дієті з промитими шлунками, змушені були дивитись, як той жере, плямкає, сопе і, нажершись, гикає. Цим він підкосив трьох із пороком серця, і вони теж зізнались.

– Найкраще, – зауважив один із симулянтів, – удавати божевілля. Поряд із нашою палатою є таких двоє: учителі. Один удень і вночі безперестанку кричить: «Вогнище Джордано Бруно ще димиться! Відновіть процес над Галілеєм!» А другий гавкає, спочатку тричі поволі: «Гав, гав, гав», – потім підряд п’ять разів швидко: «Гав-гав-гав-гав-гав», – і знову поволі, і так без упину. Витримали вже понад три тижні. Я спочатку теж хотів удати божевільного, що з’їхав з глузду на релігійному ґрунті, й збирався проповідувати про непогрішність Папи Римського, але кінець кінцем за п’ятнадцять крон роздобув у одного перукаря з Мaлої Стрaни рак шлунка.

– А я знаю одного сажотруса із Бржевнова, – додав інший хворий, – той вам за десять крон викличе хіба ж таку гарячку, з вікна вистрибнете.

– Дурниці! – заперечив другий. – У Вршовіце є одна повитуха, то вона за двадцять крон так вправно викрутить вам ногу, що лишитеся калікою аж до смерті.

– Мені викрутили ногу за п’ятірку, – почувся голос із ліжка під вікном, – за п’ять крон і три кухлі пива.

– Мені моя хвороба коштує вже понад дві сотні, – заявив його сусід, висхлий, мов тичка, – назвіть мені яку-будь отруту, котрої б я ще не приймав. Не знайдете! Я живий склад отрут. Я вже пив сулему, вдихав ртутні випари, хрупав миш’як, курив опій, пив настоянку опію, посипав хліб морфієм, ковтав стрихнін, заливався розчином фосфору в сірковуглеці й пікриновою кислотою. Я зіпсував собі печінку, легені, нирки, жовчний міхур, мозок, серце і кишки. Ніхто вже не збагне тепер, яка в мене хвороба.

– Найкраще, – пояснив хтось біля дверей, – впорснути собі гасу під шкіру на руці. Моєму небожеві пощастило: йому відрізали руку по лікоть, він спекався війни та має спокій.

– Ось бачите, – сказав Швейк, – все це кожен мусить витерпіти заради найяснішого монарха. І промивання шлунка, і клізму. Коли я свого часу служив у полку, не раз бувало куди гірше. Хворого в’язали головою до ніг і кидали до буцегарні, хай там собі оклигує. Ніяких ліжок із матрацами або плювальниць, як оце тут маємо, не було. Голі нари, а на них лежали недужі. Якось у одного був найсправжнісінький тиф, а в його сусіда чорна віспа. Обох прив’язали головами до ніг, а полковий лікар гатив їх ногою в живіт, ви, мовляв, сякі-такі симулянти. Потім, коли обидва від таких ліків на той світ пішли, ця історія дійшла до парламенту й потрапила в газети. Нам одразу ж заборонили читати таку пресу та перетрусили наші скриньки, чи, бува, немає в нас цих газет. А що мені в житті, хоч полу ріж, від напасті не втекти, то в кого їх могли знайти, як не в мене?! Повели мене до командира полку, а наш полковник такий був телепень, дай йому Господи царство небесне, як почав, і «стій, – каже, – струнко», і «кажи, хто це писав до тих газет», і «я тобі, як не скажеш, роздеру пащеку від вуха до вуха й запроторю до тюрми, та й почорнієш». Потім ще з’явився полковий лікар та як почав вимахувати мені кулаком перед носом і кричати: «Sie verfluchter Hund, Sie schabiges Wesen, Sie unglückliches Mistvieh![77] Падлюко соціалістична!»

А я дивлюся просто у вічі, ані морг, і мовчу. Праву руку під козирок, а ліву випростав по шву. Бігали вони навколо мене, мов собаки, гавкали на мене, а я ані чичирк: віддаю честь та тримаю ліву руку по шву. Казилися вони щось із півгодини. Наприкінці підбіг до мене полковник і як верескне: «Ти ідіот чи не ідіот?» – «Насмілюсь доповісти, пане полковнику, я ідіот». – «Двадцять один день суворого арешту за ідіотизм, двічі на тиждень без їжі, місяць казарменого арешту, на сорок вісім годин у козли. Негайно замкнути й не давати йому жерти! Зв’язати його, показати йому, що державі, трясця його матері, ідіотів не потрібно. Ми тобі, гультіпако, виб’ємо з голови ті газети!» – вирішив пан полковник, коли вже набігався, мов ошпарений, навколо мене. А поки я сидів, у казармах творилися дива дивні. Наш полковник взагалі заборонив воякам читати, навіть «Празьку офіційну газету», а у військовій крамниці ніхто не смів загортати воякам у газети ні ковбасок, ні сирків, та саме відтоді солдати вчепилися за ті газети. Наш полк став найосвіченіший. Читаємо геть усе, а в кожній роті вже й віршики, і пісні про нашого полковника складають. А коли щось у полку трапиться, доброзичливця довго не треба шукати: сяде, напише й пускає це в газету, ще й заголовок ушкварить: «Мордування вояків». Але й цього було людям замало. Брали вище:

писали депутатам у Відень, аби заступилися за них, а ті вже почали натирати перцю в ніс кому слід. Сиплються до парламенту запити один по одному – і про це, і про тамте, а чи відомо урядові, що наш пан полковник звірюка? Міністр прислав до нас комісію. Отоді вже один із наших, такий собі Франта Генчлу із Глубокої, й дістав два роки тюрми, бо саме він звернувся був у Відень до депутатів через того ляпаса, що дістав на учбовому плацу від пана полковника. Потім, коли комісія поїхала, пан полковник наказав вишикувати всіх у шеренги, цілий полк, так як був, і сказав, що солдат є солдат, він мусить тримати язика за зубами й служити, а коли щось комусь не подобається, то це порушення субординації. «Ви, негідники, сподівалися, що комісія допоможе, – говорив пан полковник, – дідька лисого вона вам допомогла. А тепер кожна рота хай пройде повз мене і вголос повторить те, що я сказав».

Ми йшли рота за ротою, рівняючись направо, де стояв пан полковник, рука на ремені карабіна, й на всю пельку горлали. «Ми, негідники, сподівалися, що нам ця комісія допоможе, а вона нам дідька лисого допомогла».

Наш полковник реготав, аж за живіт хапався, допоки не підійшла одинадцята рота. Йде – земля двигтить, а коли порівнялась із паном полковником, то ані пари з уст. Пан полковник почервонів, наче варений рак, і повернув одинадцяту роту назад, наказавши повторити все спочатку. Але рота марширує та знову мовчить, лише ряд за рядом, нахабно дивиться пану полковникові в очі.

«Ruht!»[78] – командує полковник, а сам гасає подвір’ям, нагайкою ляскає по халявах і плюється. Аж раптом зупинився та як рявкне: «Abtreten»[79]. Сів на свою кобилу та гайнув за браму. Ми чекаємо, що станеться з одинадцятою ротою, а воно нічогісінько. Ждемо день, другий, цілий тиждень – нічого. Полковник у казармах не з’являвся, з чого і солдати, і старшини, і офіцери дуже раділи. Потім нам прислали нового полковника, а про старого розповідали, буцімто він у якійсь психіатричній лікарні, бо власноручно написав листа найяснішому цісареві, що одинадцята рота збунтувалась.

Наближався час пообіднього обходу. Військовий лікар Грюнштейн ходив від ліжка до ліжка, а за ним фельдшер із записником.

– Мацуна!

– Тут!

– Клістир і аспірин. Покорний!

– Тут!

– Промити шлунок і хінін! Коваржік!

– Тут!

– Клістир і аспірин. Котятко!

– Тут!

– Промити шлунок і хінін!

І так усім – одного по одному, безжально, механічно і грубо.

– Швейк!

– Тут!

Лікар Грюнштейн глянув на новоприбулого.

– На що хворієте?

– Насмілюсь доповісти, в мене ревматизм.

Лікар Грюнштейн за час своєї практики звик бути з хворими чемно-іронічним. Цей спосіб діяв набагато сильніше за крик.

– Ось воно що! Ревматизм, – промовив він до Швейка. – Так, це тяжка хвороба. Воно й справді прикрий випадок дістати ревматизм саме тоді, коли йде світова війна й людина рветься в армію. Думаю, вам це страшно неприємно.

– Насмілюсь доповісти, пане старший лікарю, мені це страшно неприємно.

– Ач який! Йому неприємно! Дуже гарно з вашого боку, що ви з тим ревматизмом саме тепер про нас згадали. У мирні часи такий бідолаха вистрибує собі, мов козеня, але як вибухне війна, в нього зразу ж виникає ревматизм і перестають служити коліна. Болять у вас коліна?

– Насмілюсь доповісти, болять.

– І цілу ніч не можете заснути, еге ж? Ревматизм – дуже небезпечна, болюча й тяжка хвороба. Ми вже з ревматизмом маємо добрячий досвід. Сувора дієта та й інші способи лікування дуже допомагають. Ви тут видужаєте швидше, ніж у Пєштянах[80], і помаршируєте на фронт, аж за вами закурить.

Обернувшись до фельдшера, лікар промовив:

– Пишіть: «Швейк, сувора дієта, двічі на день промивання шлунка і раз на день клістир». А як далі буде – побачимо. Поки що відведіть його до процедурної, промийте шлунок, а коли опам’ятається, поставте клізму, тільки таку, знаєте, щоб кликав усіх святих на допомогу та щоб його ревматизм злякався та притьмом вискочив із нього.

Звертаючись до всіх, лікар виголосив промову, сповнену чудових і розумних сентенцій:

– Ви не думайте, що маєте перед собою якогось дурного віслюка і можете йому замилювати очі. Мене ваша поведінка анітрохи не виведе з рівноваги. Я знаю, що всі ви симулянти й хочете дезертирувати з армії. Відповідно до цього я з вами і поводжусь. Я вже мав справу з сотнями подібних до вас героїв. На цих ліжках перележало таких до біса, і їм не бракувало нічого іншого, як тільки бойового духу. Поки їхні товариші билися на фронті, вони гадали, що валятимуться в ліжках, діставатимуть госпітальну їжу й чекатимуть, поки війна перешумить. Але вони з біса помилились. То й ви, лобуряки, помиляєтесь. Ще зо двадцять років зі сну кричатимете, коли вам привидиться, як ви тут у мене симулювали.

– Дозвольте доповісти, пане старший лікарю, – озвався хтось тихо з ліжка під вікном, – я вже видужав. Я ще вночі помітив, що моя задуха минула.

– Як прізвище?

– Коваржік. Насмілюсь доповісти, мені призначено клізму.

– Гаразд, клістир вам ще поставлять на дорогу, – вирішив лікар Грюнштейн, – аби ви не нарікали, ніби вас тут не хотіли лікувати. Ну, а тепер усі хворі, яких я назвав, гайда з фельдшером, кожний дістане те, що йому належить.

І справді: кожен дістав призначену йому солідну порцію. Деякі при цьому намагалися вплинути на виконавців лікарського наказу благаннями чи погрозами – мовляв, вони теж запишуться в санітари, і, можливо, теперішні санітари колись іще потраплять їм до рук. Швейк тримався хоробро.

– Не жалій мене, – заохочував він ката, який ставив йому клістир. – Не забувай, що ти складав присягу. Навіть коли б тут лежав твій рідний брат або батько, постав їм клістир, не зморгнувши оком. Пам’ятай, що на цих клістирах тримається Австрія. Ми переможемо!

Наступного дня, під час обходу, лікар Грюнштейн спитав Швейка, як йому подобається в лазареті.

Швейк відповів, що це заклад упорядкований і шляхетний. У нагороду він дістав те ж саме, що й вчора, а на додаток ще й аспірин та три порошки хініну. Все це йому всипали у воду, примусивши негайно випити.

Навіть Сократ не пив своєї чаші з отрутою так спокійно, як пив свій хінін Швейк[81], на якому лікар Грюнштейн випробовував усі види тортур.

Коли Швейка в присутності лікаря загортали в мокре простирадло, він на запитання лікаря, як йому це подобається, відповів:

– Насмілюсь доповісти, пане старший лікарю, відчуваю себе, ніби на пляжі або на морському курорті.

– А ревматизм ще тримається?.

– Насмілюсь доповісти, пане старший лікарю, чогось не кращає.

Швейка піддали новим тортурам.

У цей час удова піхотного генерала баронеса фон Боценгейм мала дуже багато клопоту з розшуками солдата, повідомлення про якого недавно надрукувала «Богемія». У ньому розповідалось, як він, каліка, наказав везти себе на інвалідному візочку до призовної комісії, гукаючи: «На Бєлград!» Цей вияв патріотизму дав привід редакції «Богемії» закликати читачів збирати гроші на користь вірнопідданого героя-каліки.

Управління поліції допомогло встановити, що прізвище цього вояка Швейк, і далі справа пішла вже легше. Баронеса фон Боценгейм узяла з собою компаньйонку і камердинера з кошиком та й поїхала на Градчани.

Бідолашна пані баронеса зовсім не уявляла собі, що значить лежати у військовому лазареті гарнізонної тюрми. Двері тюрми їй відчинила тільки візитівка. У канцелярії з нею розмовляли дуже чемно. За п’ять хвилин баронеса вже знала, що розшукуваний нею «der brave Soldat»[82] лежить у третьому бараку, ліжко № 17. Її супроводив геть отетерілий доктор Грюнштейн.

Швейк після звичайної щоденної процедури, прописаної лікарем Грюнштейном, саме сидів на ліжку, оточений групою худих, мов хорти, виголоднілих симулянтів, які й досі не здавали позицій та запекло воювали з лікарем Грюнштейном на ґрунті суворої дієти.

Коли б хто послухав їхню розмову, то подумав би, що опинився в товаристві кулінарів вищої куховарської школи або на гастрономічних курсах.

– І звичайнісінькі лойові шкварки можна їсти, поки вони ще теплі, – оповідав один, який лежав тут із хронічним катаром шлунка. – Коли лій починає шкварчати, їх треба віджати досуха, посолити, посипати перцем, і, я вам скажу, жодні гусячі шкварки з ними не зрівняються.

– Не надто там із гусячими шкварками. Свинячим шкваркам ще умитися треба перед ними, – сказав чоловік із раком шлунка. – Нема нічого смачнішого за гусячі шкварки. Ясно, їх треба шкварити аж до золотистого кольору, як це роблять євреї. Беруть жирну гуску, здирають сало разом із шкурою і смажать.

– А знаєте, ви помиляєтеся щодо цих свинячих шкварок, – зауважив Швейків сусіда. – Звичайно, я говорю про шкварки з домашнього сала, або, як їх називають, домашні шкварки. На колір вони не брунатні й не жовті. Це мусить бути щось середнє між цими двома відтінками. Такі шкварки не повинні бути ні надто м’які, ні надто тверді, щоб не хрумтіли, бо тоді вже вони пересмажені. Вони повинні танути на язиці, щоб вам при цьому здавалося, ніби сало тече по вашому підборідді.

– А хто з вас їв шкварки з кінського сала? – почувся чийсь голос, але ніхто не відповів, бо в палату вбіг фельдшер.

– Всі по ліжках! Сюди йде велика княгиня. Не вистромляйте брудних ніг з-під ковдри!

Навіть сама велика княгиня не могла б увійти з такою пишністю, як це зробила баронеса фон Боценгейм. За нею ввійшов цілий почет, у якому не бракувало навіть лазаретного фельдфебеля-рахівника. У цих відвідинах він вбачав таємничу руку ревізії, яка відірве його від тепленького місця в тилу й кине на поталу шрапнелі десь під дротяні загородження на позиціях.

Він був блідий, але ще блідішим був лікар Грюнштейн. Перед його очима витанцьовувала маленька візитівка старої баронеси з титулом «Вдова генерала» і все те, що могло бути пов’язане з цим титулом: зв’язки, протекції, скарги, переведення на фронт та інші страшні речі.

– Ось і Швейк, – сказав лікар з удаваним спокоєм, привівши баронесу фон Боценгейм до Швейкового ліжка. – Зносить усе дуже терпляче.

Баронеса фон Боценгейм сіла на приставлений до Швейкового ліжка стілець і промовила:

– Чеський фояк, топрий фояк, калік-фояк, пути топлесний фояк, я туже любиф чеський австрієць. – При цьому вона гладила Швейка по неголеному обличчі й вела далі: – Я читала фсі газет, я вам принести хамати, кусайт, смоктайт, курить, чеський фояк – топрий фояк! Johann, kommen Sie her![83]

Камердинер, який своїми настовбурченими бакенбардами скидався на Бабінського[84], притяг до ліжка чималий кошик, тоді як компаньйонка старої баронеси, висока дама з заплаканим обличчям, сіла до Швейка на ліжко й поправляла в нього за спиною солом’яну подушку, бо була непохитно переконана, що саме так належить поводитися з хворими героями.

Баронеса тим часом виймала з кошика подарунки. Дюжину смажених курчат, загорнутих у рожевий атласний папір і перев’язаних чорно-жовтою шовковою стрічкою, дві пляшки якогось військового лікеру «Gott, strafe England»[85]. На другому боці пляшки були зображені Франц Йосиф з Вільгельмом, які трималися за руки, начебто хотіли гратися в «кролика в ямці»: «Ти не в силі вже скакати, поможу тобі стрибати». Потім баронеса витягла з кошеля ще три пляшки вина для одужуючих і дві пачки цигарок. Вона елегантно розклала все на порожньому ліжку біля Швейка.

Потім тут же з’явилась і гарно оправлена книжка «Картинки з життя нашого монарха», написану заслуженим головним редактором нашої теперішньої урядової газети «Чехословацька республіка», який ладен був скочити в воду за старого Франца Йосифа. Були на ліжку також плитки шоколаду з тим самим написом «Gott, strafe England» і знову ж таки з портретом австрійського та німецького імператорів. Але тут вони вже не трималися за руки, а стояли окремо, обернувшись один до одного спиною. Поруч баронеса поклала гарненьку подвійну щіточку для зубів з написом «Viribus unitis»[86], щоб кожен, хто буде чистити зуби, згадував Австрію. Елегантним і дуже потрібним на фронті в окопах даруночком був манікюрний набір. На коробці малюнок, на якому було зображено, як рветься шрапнель, а чолов’яга в касці з багнетом напереваги кидається в атаку. Під малюнком стояв напис: «Für Gott, Kaiser und Vaterland!»[87] На пачці печива малюнка не було, зате на ній написали такий вірш:

Österreich, du edles Haus,steck deine Fahne aus,laß sie im Winde wehen,Österreich muss ewig stehen!

з чеським перекладом на другому боці:

Австріє, шляхетний доме,Вистав прапор, нам знайомий,Хай його розмає вітер —Австрії навіки жити!

Останнім дарунком був вазон із білим гіацинтом.

Коли все те виклали на ліжко, у баронеси фон Ботценгейм від розчулення потекли сльози, а в деяких зголоднілих симулянтів – слина. Компаньйонка баронеси підпирала Швейка, що сидів у ліжку, і теж пускала сльози. Було тихо, мов у церкві. Раптом Швейк порушив цю тишу. Він молитовно склав руки і заговорив:

– Отче наш, іже єси на небесєх, та святиться ім’я твоє, та прийде царствіе твоє… Пардон, ласкава пані, це не те, що я хотів сказати: Господи Боже, отче небесний, благослови нам ці дари. З твоєї щедрої руки ми будемо їх споживати. Амінь.

По цих словах він ухопив із ліжка курча й почав рвати його зубами. Лікар Грюнштейн стежив за ним переляканими очима.

– Ах, як йому, цьому фоячкові, смачно, – екзальтовано шепотіла стара баронеса лікареві Грюнштейну, – він уже, напевно, видужав і може йти на фронт. Я дуже, дуже рада, що це йому так на користь.

Потім вона почала ходити від ліжка до ліжка роздаючи цигарки й шоколадні цукерки, після обходу знову повернулася до Швейка й, погладивши його по голові, сказавши: «Behüt euch Gott»[88], – вийшла з палати в супроводі свого почту.

Поки лікар Грюнштейн, провівши вниз баронесу, повернувся назад, Швейк устиг роздати курчат. Пацієнти з такою швидкістю ум’яли їх, що лікар Грюнштейн знайшов лише купу кісток, обгризених начисто, немовби ті курчата за життя потрапили в гніздо кондорів, а потім їх обгризені кістки кілька місяців вибілювало сонце.

Зникли також і воєнний лікер, і три пляшки вина. Пропали в шлунках пацієнтів і плитки шоколаду, і пачка печива. Хтось випив навіть флакон лаку для нігтів з манікюрного набору й надкусив зубну пасту, додану до щіточки.

Лікар Грюнштейн знову став у бойову позу й виголосив довгу промову. У нього немов камінь із серця спав, коли гості вже пішли. Купа обгризених кісток підтвердила його думку про невиправність пацієнтів.

– Солдати, – почав він, – коли б ви мали хоч трохи розуму, ви б не чіпали цього, а сказали б собі: «Якщо ми це зжеремо, то старший лікар нам не повірить, ніби ми тяжко хворі». Ви самі довели, що не цінуєте моєї доброти. Я промиваю вам шлунок, ставлю клізми, намагаюся тримати вас на суворій дієті, а ви замість вдячності набиваєте свої кендюхи аж по саму зав’язку. Чи, може, ви хочете захворіти на катар шлунка? Не вийде. Раніше ніж ваш шлунок спробує все це перетравити, я вам вичищу його так ґрунтовно, що будете згадувати про це до самої смерті та ще й дітям своїм розповідатимете, як ви одного дня пожерли курчат та напхалися різними іншими ласощами і як усі ті лагоминки не втримались у вашому шлунку й чверть години, бо їх викачали. Отже, гайда тепер за мною, запам’ятайте, я не такий віслюк, як ви, а трохи мудріший, ніж усі ви разом. Крім того, повідомляю, що завтра ж пришлю до вас комісію, бо ви вже довгенько валяєтеся тут, а тим часом ніхто з вас не хворий. Ви це щойно самі довели, засмітивши собі шлунки протягом якихось п’яти хвилин… Кроком руш!

Коли дійшла черга до Швейка, лікар Грюнштейн глянув на нього, й спогад про сьогоднішні таємничі відвідини примусив його спитати:

– Ви знаєте пані баронесу?

– Я її незаконнонароджений син, – спокійно відповів Швейк. – Маленьким вона мене кинула, а тепер знову знайшла…

Лікар Грюнштейн лаконічно сказав:

– Поставте потім Швейкові ще одну клізму.

Ввечері на ліжках було сумно. Кілька годин тому шлунки в усіх були наповнені різними гарними й смачними речами, а тепер там хлюпав лише ріденький чайок зі скибочкою хліба.

Номер двадцять перший біля вікна промовив:

– А чи повірите, друзі, що я люблю смажених курчат більше за печених? Хтось пробурчав:

– Висповідайте його під ковдрою!

Та після невдалого частування всі так ослабли, що ніхто навіть не ворухнувся.

Лікар Грюнштейн дотримав слова: перед полуднем прийшло кілька військових лікарів з горезвісної комісії.

Вони йшли повагом повз ряди ліжок, і було лише чути: «Покажіть язика!»

Швейк так висолопив язика, що його обличчя скорчилося в кумедну гримасу, а очі самі заплющились.

– Насмілюсь доповісти, пане штаб-лікарю, далі язик уже не вистромлюється.

Між Швейком і комісією зав’язалася цікава розмова. Швейк запевняв, що зробив це зауваження, боячись, аби лікарі не подумали, ніби він ховає від них язика.

Члени комісії діаметрально розійшлися в своїх думках стосовно Швейка.

Половина з них запевняли, що Швейк – це «ein bloder Kerb»[89], a друга – що він падлюка, який глузує з військової служби.

– Чорт вас забери! – заверещав на Швейка голова комісії. – Ми вас виведемо на чисту воду!

Швейк дивився на комісію з божественним спокоєм невинної дитини.

Старший штаб-лікар підступив до нього впритул:

– Я б хотів знати, про що ви, морська свиня, зараз думаєте?

– Насмілюсь доповісти, я взагалі не думаю.

– Himmeldonnerwetter![90] – вигукнув один із членів комісії, брязнувши шаблею. – Отже, він взагалі не думає. А чому ж ви, сіамський слоне, не думаєте?

– Насмілюсь доповісти, я тому не думаю, що на військовій службі солдатам думати заборонено. Коли я свого часу служив у дев’яносто першому полку, нам наш пан капітан завжди казав: «Солдат не повинен думати сам. За нього думає начальство. Як тільки солдат починає думати, це вже не солдат, а якийсь вошивий цивільний. Думання не призведе…»

– Заткніть пельку! – люто перепинив Швейка голова комісії. – Ми про вас уже маємо інформацію. Der Kerl meint, man wird glauben, er sei ein wirklicher Idiot…[91] Ви не ідіот, Швейку, ви хитра бестія, пройдисвіт, хуліган, падлюка.