Пригоди бравого вояка Швейка

– Був тут кілька разів, – відповіла шинкарка. – Вип’є один-два кухлі пива, спитає мене, хто тут буває, і слухає розмови відвідувачів про футбол. Вони завжди, побачивши його, тільки й говорять про футбол. А його пересмикує від цього, ніби він ось-ось сказиться і почне качатися по підлозі. За весь час піймав на гачок лиш одного оббивальника з Пршічної вулиці.

– Усе залежить від тренування, – зауважив Швейк. – А хіба той оббивальник був такий дурний?

– Мабуть, як мій чоловік, – відповіла шинкарка, плачучи, – він його спитав, чи стріляв би він у сербів, а той відповів, що стріляти, мовляв, не вміє, лише раз був у тирі й простріляв там корону[60]. Потім ми всі чули, як Бретшнейдер сказав, витягаючи записника: «Дивіться, знов гарненька державна зрада!», – і вийшов з оббивальником з Пршічної вулиці, і той уже більше не повернувся.

– Їх, мабуть, багато не повернеться, – промовив Швейк, – дайте-но мені рому.

Швейк саме замовив собі рому вдруге, коли до пивної ввійшов агент Бретшнейдер. Окинувши недбалим поглядом порожню пивну і замовивши пива, він сів біля Швейка, чекаючи, що той скаже.

Швейк здійняв з вішалки якусь газету і, переглядаючи останню сторінку з оголошеннями, промовив:

– Дивіться-но той Чімпера в Стражкові, будинок номер п’ять, поштове відділення Рачіневес, продає садибу з тринадцятьма моргами власного поля, поблизу є школа і залізниця.

Бретшнейдер нервово забарабанив пальцями по столу і звернувся до Швейка:

– Дуже дивуюся, чому вас, пане Швейку, цікавить та садиба.

– Ах, це ви, – промовив Швейк, подаючи йому руку. – Я зразу вас не впізнав, у мене дуже погана пам’ять. Востаннє, якщо не помиляюся, ми розлучилися в приймальні управління поліції. Що поробляєте відтоді, часто сюди заходите?

– Сьогодні я зайшов через вас, – сказав Бретшнейдер. – В управлінні поліції мені сказали, що ви торгуєте собаками. Мені потрібний гарний пінчер, або шпіц, чи щось подібне.

– Це я зможу вам розстаратися, – відповів Швейк. – Вам чистокровного чи якогось Бриська?

– Хотів би придбати чистокровного пса, – відповів Бретшнейдер.

– А поліційного пса ви б не взяли? – запитав Швейк. – Такого, щоб вам зараз усе вистежив і навів на сліди злочину. Один різник у Вршовіце має такого пса. Він йому тягає візочок. Цей пес, як то кажуть, у землю свій талант закопує.

– Я хотів би мати шпіца, – стримано, але вперто сказав Бретшнейдер. – Такого, щоб не кусався.

– Отже, ви хочете беззубого шпіца? – спитав Швейк. – Знаю такого: в одного шинкаря в Дейвіце.

– То вже краще пінчерика, – нерішуче промовив Бретшнейдер. Його кінологічні знання були зачаткові, і якби не цей наказ з управління поліції, він би ніколи нічого про собак так і не довідався.

Але наказ звучав точно, ясно і твердо: ближче познайомитися з Швейком на ґрунті його торгівлі собаками. Для цієї мети Бретшнейдер мав право дібрати собі помічників і дістав у розпорядження певні суми грошей для купівлі собак.

– Пінчерики бувають і більші, й менші, – повідомив Швейк. – Є в мене на прикметі два менші й три більші. Всі п’ятеро, можна сказати, ручні. Можу їх вам щиро рекомендувати.

– Це мене б задовольнило, – заявив Бретшнейдер, – а скільки коштуватиме один?

– В залежності від розмірів, – відповів Швейк, – величина тут має значення. Пінчер не теля. З пінчерами якраз навпаки: що менший, то дорожчий.

– Мене цікавлять більші, сторожові собаки, – відповів Бретшнейдер, боячись зловживати таємним фондом державної поліції.

– Чудово! – сказав Швейк. – Великих можу вам продати по п’ятдесят крон, а ще більших – по сорок п’ять. Але ми про одне забули: яких ви хочете, щенят чи старих, і, крім того, псів чи сучок?

– Мені однаково, – відповів Бретшнейдер, для якого все це було непрохідними хащами. – Роздобудьте їх, а я завтра о сьомій годині вечора прийду по них. Будуть?

– Приходьте, будуть, – сухо відповів Швейк. – Але в такому випадку попросив би вас завдаток, тридцять крон.

– Будь ласка, – сказав Бретшнейдер, відраховуючи гроші, – а тепер вип’ємо по чвертці вина за мій рахунок.

Коли вони випили, Швейк теж замовив чвертку вина за свій рахунок. Бретшнейдер почав умовляти Швейка не боятися його, бо він, мовляв, сьогодні не на службі й тому з ним можна зараз говорити про політику.

Швейк заявив, що він ніколи в ресторанах про політику не говорить, до того ж уся політика – це забавка для маленьких дітей.

Бретшнейдер, навпаки, тримався більш революційних поглядів. На його думку, кожна слабка держава приречена на загибель, і він питав Швейка, як той дивиться на ці речі.

Швейк заявив, що він з державою ніколи не мав жодної справи; правда, одного разу йому довелося виховувати кволе щеня сенбернара, він годував його солдатськими сухарями, і воно теж здохло.

Коли кожен з них вихилив по п’ятій чвертці, Бретшнейдер проголосив себе анархістом і спитав у Швейка поради, до котрої ж організації йому записатися.

Швейк розповів, що якось один анархіст купив у нього в кредит за сто крон леонберга, але останнього внеску так і не віддав.

За шостою чверткою Бретшнейдер заговорив про революцію і висловився проти мобілізації, але Швейк нахилився до нього і шепнув на вухо:

– Щойно до шинку зайшов якийсь клієнт, то краще мовчіть, бо можете мати неприємності. Бачите ж, трактирниця вже плаче.

Пані Палівцова й справді плакала на своєму стільці за стойкою.

– Чого ви, хазяйко, плачете? – спитав Бретшнейдер. – За три місяці виграємо війну, буде амністія, і ваш чоловік повернеться. Отоді ми у вас нажлуктимося. Чи, може, ви не думаєте, що ми виграємо? – звернувся він до Швейка.

– На біса пережовувати без кінця те саме? – сказав Швейк. – Мусимо виграти, й квит! А зараз мені час додому.

Швейк розплатився і повернувся до своєї старої служниці пані Міллерової. Вона дуже злякалася, коли побачила, що людина, яка відчиняє ключем двері, – сам Швейк.

– Я гадала, що ви, паночку, повернетесь аж за кілька років, – сказала вона з вродженою щирістю. – Я тим часом з милосердя взяла на квартиру одного швейцара з нічної кав’ярні. У нас три рази був обшук, але нічого не знайшли і сказали, що вам, мовляв, каюк, бо ви хитра сволота.

Швейк мав нагоду відразу ж переконатися, що незнайомий влаштувався з усіма вигодами. Спав у його ліжку і був навіть досить благородний: вдоволився лише половиною постелі, бо на другій умостилося якесь довговолосе створіння, яке спало, обійнявши його з вдячності за шию. Частини чоловічого й жіночого гардеробу валялися впереміж навколо ліжка. З цього хаосу було видно, що швейцар нічної кав’ярні повернувся зі своєю дамою під мухою.

– Пане, – сказав Швейк, трясучи непроханого пожильця, – глядіть, так можете і обід проспати. Мені було б дуже неприємно, коли б про мене сказали, буцімто я вас викинув з хати аж тоді, коли вже обіду ніде не дістанеш.

Швейцар з нічної кав’ярні дуже розіспався і довго не міг уторопати, що додому повернувся власник ліжка і пред’являє на нього свої права.

За звичаєм усіх швейцарів з нічних кав’ярень, цей пан пообіцяв віддухопелити кожного, хто наважиться його будити, і намірився спати далі.

Швейк тим часом позбирав частини його гардеробу, приніс їх до постелі й, енергійно струснувши швейцара, сказав:

– Якщо ви не одягнетесь, я буду змушений викинути вас на вулицю в такому вигляді, як ви є. Для вас буде вигідніше вилетіти звідси одягненому.

– Я хотів поспати до восьмої вечора, – спантеличено промовив швейцар, натягаючи штани. – Я плачу за ліжко тій пані дві крони на день і маю право водити сюди панночок з кав’ярні. Маржено, вставай!

Пристібаючи комірець і зав’язуючи краватку, він уже настільки очуняв, що почав запевняти Швейка, буцімто нічна кав’ярня «Мімоза» – одна з найпристойніших нічних кав’ярень, де можуть бувати лише дами, в яких жовтий білет[61] у цілковитому порядку, і люб’язно запросив Швейка заходити туди.

Але його приятелька була аж ніяк не вдоволена Швейком і вжила кілька великосвітських виразів. З них найпристойнішим був: «Ти, бовдуре чортів». Після відходу непроханих гостей Швейк пішов порозмовляти з панею Міллеровою, але не знайшов жодних її слідів, крім клаптика паперу, на якому рукою пані Міллерової було нашкрябано щось олівцем. Вона надзвичайно просто висловила свої думки щодо прикрої пригоди зі Швейковим ліжком, яке вона здала в тимчасове користування швейцарові нічної кав’ярні: «Простіть мені, ласкавий пане, я вас більше не побачу, бо кидаюся з вікна».

– Бреше! – сказав Швейк і почав чекати.

За півгодини до кухні вповзла нещасна пані Міллерова, і з пригнобленого виразу її обличчя було видно, як вона прагне почути від Швейка слова розради.

– Якщо хочете стрибати, – сказав Швейк, – ідіть до кімнати, я там відчинив вікно. З кухонного вікна я б вам стрибати не радив, бо злетите в палісадник з трояндами, поламаєте кущі й змушені будете за все це платити, а з кімнатного вікна гарненько гепнетеся просто на тротуар і, якщо матимете щастя, скрутите собі в’язи. Коли ж не пощастить і ви поламаєте лише ребра, руки й ноги, вам доведеться платити за лікарню.

Пані Міллерова заридала, потихеньку вийшла до кімнати, зачинила вікно і, повернувшись, сказала:

– Протяг. А це недобре для панового ревматизму.

Потім, постеливши і дбайливо прибравши, вернулася на кухню і зі слізьми на очах повідомила:

– Ті двоє цуценят, паночку, що були у нас на подвір’ї, здохли. А сенбернар утік, коли в нас був обшук.

– Господи Боже мій! – вигукнув Швейк. – Він може потрапити в гарну халепу. Його тепер напевно шукатиме поліція.

– Він укусив пана комісара, коли той під час обшуку витягав його з-під ліжка, – розповідала далі Міллерова. – Один з тих панів сказав, що під ліжком хтось сидить. Тоді сенбернарові іменем закону наказали вилізти звідти. Але він не послухав, і його витягли силоміць. Сенбернар хотів пожерти їх, потім вискочив у двері й більше не повернувся. Мене також допитували, хто до нас ходить, чи не одержуємо якихось грошей з закордону. Потім ще натякали, нібито я дурна, бо я їм сказала, що гроші з закордону надходять зрідка, – останній раз від пана директора з Брно, завдаток шістдесят крон за ангорську кицьку, ту, що про неї ви давали об’яву до «Народної політіки» і замість якої послали в ящику з-під фініків сліпе цуценятко фокстер’єра. Потім розмовляли зі мною дуже чемно і порекомендували на квартиру, щоб не було страшно самій, того швейцара з нічної кав’ярні, якого ви оце щойно витурили…

– Не щастить мені з панами з тих установ, пані Міллерова. Ось незабаром побачите, скільки їх прийде купувати собак, – зітхнув Швейк.

Не знаю, чи ті пани, які після перевороту переглядали архіви поліції, розшифрували статті видатків таємного фонду державної поліції, де стояло: СБ. – 40 к., Ф. – 50 к., Л. – 80 к., але вони безумовно помилялися, гадаючи, що СБ, Ф, Л – ініціали якихось панів, котрі за 40, 50 і 80 крон продавали чеський народ чорно-жовтому орлу.[62]

«СБ» означає: сенбернар, «Ф» – фокстер’єр, «Л» – леонберг. Усіх тих собак Бретшнейдер приводив від Швейка в управління поліції. Це були огидні потвори. Вони не мали нічогісінько спільного з чистокровними породами, за які Швейк видав їх Бретшнейдерові. Сенбернар був покручем нечистокровного пуделя і дворняги, у фокстер’єра, великого, як різницький пес, з вухами такси, були викривлені ноги, немов він перехворів на рахіт. Леонберг своєю оброслою мордою нагадував болонку. В нього був обрубаний хвіст, зріст такси, а зад голий, як у павіана.

Потім купити собаку зайшов шпик Калоус[63]. Він повернувся з переляканим страховищем, схожим на плямисту гієну, з гривою, як у шотландської вівчарки, і в статтях таємного фонду з’явився новий запис: «Д. – 90 крон».

Ця потвора мала зображувати дога.

Але й Калоусові не пощастило бодай щось вивідати у Швейка. У нього були ті ж самі успіхи, як і в Бретшнейдера. Найтонші політичні розмови Швейк переводив на тему про лікування собачої чуми у цуценят, а розставляння хитрих, підступних пасток кінчалося тим, що Бретшнейдер забирав з собою від Швейка нового потворного страховидла.

І це був кінець славного детектива Бретшнейдера. Коли в його квартирі набралося сім отаких потвор, він замкнувся з ними в задній кімнаті й доти не давав їм їсти, аж поки вони не зжерли його самого.

Бретшнейдер був настільки чесний, що заощадив державній скарбниці витрати на похорон.

У поліційному управлінні в його особисту картку в рубриці «Підвищення по службі» вписали сповнені трагізму слова: «Зжертий власними собаками».

Пізніше, довідавшись про цей трагічний випадок, Швейк сказав:

– Не можу уявити собі, як його зберуть докупи, коли йому доведеться стати перед Страшним Судом.

Глава VII

Швейк іде в армію

У той час, коли галицькі ліси бачили, як австрійське військо дає драла через річку Раб, а на півдні, в Сербії, всі австрійські дивізії заслужено діставали припарки, австрійське військове міністерство згадало про Швейка й покликало його, щоб він допоміг урятувати монархію з такої халепи.

Коли Швейкові принесли повістку з наказом за тиждень з’явитися на Стршелецький острів для медичного огляду, він саме лежав у ліжку, бо ревматизм знову не давав йому спокою. Пані Міллерова на кухні варила для нього каву.

– Пані Міллерова, – почувся з кімнати тихий Швейків голос, – ідіть-но сюди на хвилинку.

Служниця підійшла до ліжка, і Швейк таким самим тихим голосом сказав:

– Пані Міллерова, сядьте, будь ласка. Його голос звучав таємниче й урочисто.

Коли пані Міллерова сіла, Швейк підвівся на ліжку і проголосив:

– Я йду в армію!

– Мати Божа! – вигукнула пані Міллерова. – А що ж ви, паночку, будете там робити?

– Воювати, – відповів Швейк замогильним голосом. – Австрії скрутно доводиться. Згори лізуть уже на Краків, а знизу пхаються в Угорщину, скрізь нас молотять, аж пір’я летить. Тому й мене до війська призивають. Я ж вам тільки вчора читав у газеті, що над нашою дорогою батьківщиною нависли якісь хмари.

– Таж ви, паночку, неспроможні тепер і пальцем поворухнути.

– Це дурниця, пані Міллерова, поїду на війну в візочку. Знаєте того кондитера, за рогом? У нього такий візок є. Він колись у ньому возив провітрюватись свого кульгавого шкарбуна-дідуся. Ви, пані Міллерова, на тому візку й доставите мене до війська. Пані Міллерова заплакала.

– Чи ж не побігти мені, ласкавий пане, по лікаря?

– Нікуди ви, пані Міллерова, не підете, я хоч і хворий на ноги, проте чим я не гарматне м’ясо? А в таку пору, коли Австрії не до танців, кожен каліка повинен бути на своєму посту. Не хвилюйтесь і варіть собі каву далі.

І в той час, як пані Міллерова, заплакана й схвильована, цідила каву, бравий вояк Швейк, лежачи в ліжку, співав:

Генерал Віндішгрец і чини бувалі[64]До схід сонця ранесенько битву розпочали.Гоп-гоп-гоп!Битву розпочали, вигукнули: «Браття,Поможи нам, Матір Божа, і Святе розп’яття!»Гоп-гоп-гоп!

Перелякана пані Міллерова, вражена жахливою бойовою піснею, забула про каву й, тіпаючись усім тілом, із острахом дослухалась, як бравий вояк Швейк співає далі, лежачи в постелі:

Ой веди нас, Матір Божа, на чотири мости.Побудуй собі, П’ємонте[65], могутні форпости!Гоп-гоп-гоп!Була битва, та жахлива біля Сольферіно,[66]Там лилися річки крові по самe коліно.Гоп-гоп-гоп!По коліна крові, і м’яса не тонко,Воювали хлопці з десятого полку.Гоп-гоп-гоп!Не бійтеся, хлопці, злиднів у дорозі,Там везуть за вами грошики на возі.Гоп-гоп-гоп!

– Заради Бога, ласкавий пане, я вас благаю, – почулося з кухні жалісне хлипання, але Швейк до кінця проспівав свою бойову пісню:

Ой на возі гроші, а їсти – в повозці;Хто щасливіший у світі, як ті наші хлопці?Гоп-гоп-гоп!

Пані Міллерова метнулася до дверей та побігла по лікарів. Повернулася вона за годину. Швейк тим часом задрімав.

Раптом його збудив якийсь опасистий добродій. З хвилину він тримав руку на Швейковому лобі й говорив:

– Не бійтеся, я лікар Павек із Віноград, дайте руку, а цей термометр покладіть під пахву. Гаразд. Покажіть язик, висуньте його, ще більше, так його й тримайте. Від чого померли ваші батько й мати?

І ось тоді, коли Відень пнувся із шкіри, щоб усі народи Австро-Угорщини подавали приклади беззастережної вірності й любові, лікар Павек прописав пацієнтові проти його патріотичного запалу бром, порадивши відважному й бравому воякові Швейку не думати про військо.

– Лежіть рівно й не хвилюйтесь. Я завтра навідаюся знову.

Наступного дня він прийшов і поцікавився на кухні в пані Міллерової, як почуває себе пацієнт.

– Гірше, пане лікарю, – із щирим смутком відповіла служниця. – Вночі, як його знову схопив ревматизм, він, пробачте на цім слові, почав співати австрійський гімн.

Лікар Павек був змушений реагувати на цей новий вияв лояльності пацієнта збільшеною дозою брому.

На третій день пані Міллерова доповіла лікареві, що Швейкові погіршало.

– Пополудні, пане докторе, він послав мене по карту воєнних дій, а вночі, в гарячці, марив, що Австрія переможе.

– А порошки приймає точно, як прописано?

– Та він, пане лікарю, по них ще й не посилав.

Засипавши Швейка низкою докорів і заявивши, що ніколи більше не прийде до людини, яка відкидає його лікування бромом, доктор Павек пішов.

За два дні Швейк уже мав з’явитися до призовної комісії. До цього він ретельно приготувався. По-перше, послав пані Міллерову купити йому військового кашкета, а по-друге, у кондитера за рогом позичити візка, на якому кондитер колись возив подихати свіжим повітрям свого кульгавого діда-шкарбуна. І, нарешті, згадав, що потребує милиці. На щастя, кондитер, як родинну пам’ятку, зберіг і милиці.

Бракувало Швейкові лише рекрутського букетика. Але пані Міллерова роздобула його. Вона за ці дні змарніла й всюди, де б не йшла, плакала.

Того пам’ятного дня празькі вулиці побачили приклад зворушливого патріотизму: літня жінка штовхала поперед себе візок, на якому сидів чоловік у військовому кашкеті й розмахував милицями. Начищений франтик[67] на його кашкеті аж сяяв, а на піджаці красувався барвистий рекрутський букетик.

Безперестанку вимахуючи милицями, цей чоловік щохвилини кричав на всю вулицю: «На Бєлград! На Бєлград!»

За ним ішов цілий натовп, який розрісся з невеличкої купки людей, що зібралися перед будинком, звідкіля Швейк виїхав до війська.

Швейк міг констатувати, що деякі поліцаї на перехрестях віддавали йому честь.

На Вацлавській площі юрба навколо Швейкового візка зросла до кількохсот чоловік, а на розі Краківської вулиці вони побили якогось студента-бурша в корпорантській шапочці, який вигукнув Швейкові: «Heil! Nieder mit den Serben!»[68]

На розі Водічкової вулиці в цю історію втрутилася кінна поліція, розігнавши натовп.

Коли Швейк показав дільничному інспекторові повістку, де чорним по білому було зазначено, що він мусить сьогодні ж стати перед призовною комісією, інспектор трохи розчарувався і, щоб запобігти бешкетам, наказав двом кінним поліцаям конвоювати візок зі Швейком на Стршелецький острів.

Про всю цю подію в «Празькій офіційній газеті» з’явилася стаття такого змісту:

ПАТРІОТИЗМ КАЛІКИ

Учора близько полудня перехожі на головних празьких вулицях були свідками сцени, яка красномовно свідчить про те, що у величну та серйозну добу сини нашого народу можуть подати чудовий приклад вірнопідданства трону старого монарха. Здавалося, ніби повернулися часи стародавніх греків і римлян, коли Муцій Сцевола пішов разом із іншими в бій, незважаючи на свою обгорілу руку. Каліка на милицях, якого стара матуся везла на інвалідному візочку, продемонстрував нам учора найсвятіші свої почуття й щирий патріотизм. Цей син чеського народу добровільно, хоч він інвалід, попросився в армію, щоб віддати усі сили й навіть життя за свого монарха. І коли його заклик «На Бєлград!» мав такий жвавий відгук на вулицях Праги, то це свідчить, що пражани подають зразкові приклади любові до батьківщини і монаршого дому.

Точнісінько так писалося і в «Праґер Таґеблатт».[69]

Там стаття закінчувалася приміткою, де переповідалося про те, що каліку-добровольця супроводив загін німців, які оберігали його власним тілом від самосуду чеських агентів Антанти. «Богемія»[70] теж вмістила відгук про цю подію, вимагаючи нагороди для каліки-патріота, і оголосила, що редакція приймає від німецьких громадян дарунки для невідомого героя.

Отже, ці три газети твердили, що чеська земля не могла породити шляхетнішого громадянина. Однак панове з призовної комісії були про це іншої думки, особливо військовий лікар Баутце, людина невблаганна, яка в усьому вбачала шахрайські спроби викрутитися від військової служби, фронту, куль і шрапнелі.

Всі знали його вислів: «Das ganze tschechische Volk ist eine Simulanten bande!»[71]

За десять тижнів своєї діяльності він з 11 000 громадян визнав 10 999 симулянтами і був би добрався й до одинадцятитисячного, коли б цього щасливчика не розбив параліч саме тієї миті, коли лікар заревів на нього: «Kehrt euch!».[72]

– Винести цього симулянта! – наказав Бауце, пересвідчившись, що той помер.

І ось саме перед ним цього пам’ятного дня стояв Швейк, зовсім голий, цнотливо покриваючи свою голизну милицями, на які він спирався.

– Das ist wirklich ein besonderes Feigenblatt[73], – сказав Бауце, – таких фігових листків, мабуть, і в раю не бувало.

– Звільнений через недоумкуватість, – оголосив фельдфебель, переглядаючи Швейкові документи.

– А ще які у вас хвороби? – спитав Бауце.

– Насмілююсь доповісти, в мене ревматизм, але я служитиму найяснішому цісареві до останньої краплі крові, – скромно сказав Швейк. – У мене коліна набрякли.

Бауце страшним оком зиркнув на бравого вояка Швейка і загорлав:

– Sie sind ein Simulant![74]

Потім, звернувшись до фельдфебеля, з крижаним спокоєм наказав:

– Den Kerl sogleich einsperren![75]

Два солдати з багнетами на гвинтівках повели Швейка до гарнізонної в’язниці. Швейк, спираючись на милиці, з жахом відчував, що його ревматизм починає зникати.

Пані Міллерова з візком чекала на Швейка біля мосту. Побачивши його між багнетами, вона заридала й відійшла від візка, щоб уже ніколи більше до нього не повертатись.

А бравий вояк Швейк скромно йшов під конвоєм озброєних захисників держави. Багнети сяяли в променях сонця, а на Малій Страні перед пам’ятником фельдмаршалу Радецькому[76] Швейк гукнув до юрби, що їх супроводила:

– На Бєлград! На Бєлград!

А маршал Радецький замріяно дивився зі свого п’єдесталу, як бравий вояк Швейк шкутильгає на старих милицях з рекрутським букетиком на піджаці, дослуховуючись, як якийсь поважний пан пояснює юрбі, що це ведуть дезертира.

Глава VIII

Швейк-симулянт

У цю велику добу військові лікарі аж із шкіри пнулись, аби вигнати з симулянтів злий дух саботажу й знову повернути їх у лоно армії.

Було впроваджено цілу низку тортур для симулянтів і підозрюваних у симуляції. До таких належали: туберкульозні, ревматики, хворі на грижу, нирки, тиф, цукрову хворобу, запалення легенів і на інші недуги. Катування симулянтів провадилось за певною системою, а ступені катувань були такі:

1) Сувора дієта: вранці й увечері протягом трьох днів однісінька склянка чаю, причому всім без винятку, незалежно від того, на яку хворобу нарікають, давати аспірин як потогінне.

2) Аби ніхто не думав, що військова служба – мед, давати всім у великих дозах хінін у порошках. Це називалося – «лизати хінін».

3) Промивання шлунка двічі на день літром теплої води.

4) Клізма з мильної води з гліцерином.

5) Загортання хворого в мокре холодне простирадло.

Траплялися хоробрі, що, перетерпівши всі п’ять ступенів тортур, дозволяли відвезти себе в простій домовині на кладовище. Були, проте, й малодушні, коли справа доходила до клізми, вони заявляли, що вже здорові й нічого іншого не бажають, як тільки з найближчим маршовим батальйоном попрямувати в окопи.

Швейка в гарнізонній тюрмі поклали в лазаретний барак якраз між тих малодушних симулянтів.

– Я вже більше не витримаю, – сказав його сусід по ліжку, якого тільки-но привели з процедурної кімнати після повторного промивання шлунка. Він симулював короткозорість.

– Завтра поїду в полк, – розмірковував сусід зліва. Йому поставили клізму, а він симулював, що глухий як пень.

На ліжку біля дверей умирав якийсь сухотник, загорнений у мокре холодне простирадло.

– Це вже третій на цьому тижні, – зауважив сусід з правого боку. – А ти на що хворий?

– У мене ревматизм, – відповів Швейк, і всі довкола вибухнули реготом. Сміявся навіть сухотник, який «симулював» туберкульоз.

– З ревматизмом сюди не пхайся, – повчально сказав Швейкові гладкий чолов’яга. – Ревматизм тут вартий не більше, ніж мозолі. У мене недокрів’я, мені половину шлунка вирізали, бракує п’ятьох ребер, проте ніхто мені не вірить. Був тут один глухонімий, чотирнадцять днів його щопівгодини обгортали простирадлом, намоченим у холодній воді, щодня ставили клізму й промивали шлунок. Вже навіть усі санітари гадали, що він переміг і повернеться додому, та лікар, як на біду, прописав йому блювотне. Від цього вивертало геть усі тельбухи – й тоді глухонімий не витримав. «Не можу, – каже, – довше бути глухонімим, до мене повернулися і мова, і слух».