Пригоди бравого вояка Швейка

Цю процедуру фельдкурат повторив двічі; потім ще раз пролунало: «На молитву!» – і військовий оркестр для пожвавлення настрою заграв «Боже, храни нам цісаря». Після цього команди: «Шикуйся!» і «Кроком руш!».

– Позабирайте ці манатки, – сказав фельдкурат Швейкові, показуючи на польовий вівтар, – бо ж треба порозвозити, що в кого брали.

Вони поїхали тими самими дрожками й чесно все повернули власникам, за винятком пляшки церковного вина.

Відіславши нещасного візника до комендатури, – мовляв, там йому заплатять за всю цю довгу подорож, – вони повернулися додому, і враз Швейк звернувся до фельдкурата:

– Насмілюсь запитати, пане фельдкурате, чи повинен прислужник бути того самого вірування, як і той, кому він прислужує?

– Звичайно, – відповів фельдкурат. – Бо інакше відправа була б недійсна.

– Тоді, пане фельдкурате, сталася велика помилка, – сказав Швейк. – Я не належу до жодного віросповідання. Так уже мені в житті не таланить.

Фельдкурат глянув на Швейка, хвилину помовчав, потім поплескав його по плечу і сказав:

– Випийте церковного вина, що залишилося в пляшці, і вважайте, що ви знову вступили до лона святої церкви.

Глава XII

Релігійний диспут

Швейк, бувало, цілими днями не бачив пастиря солдатських душ. Фельдкурат ділив свій час між виконанням духовних обов’язків та гульнею і приходив додому дуже рідко, звичайно брудний, невмитий, як кіт після прогулянок по дахах.

Повернувшись додому, коли ще міг ворушити язиком, фельдкурат перед сном розмовляв із Швейком про високі цілі, про духовний екстаз і радість мислення. А інколи намагався говорити віршами, цитував Гейне.

Швейкові довелося відправляти з фельдкуратом ще одну польову службу в саперів, куди помилково викликали й іншого фельдкурата, колишнього вчителя Закону Божого, людину надзвичайно релігійну. Він дивився на свого колегу з великим подивом, особливо коли той запропонував йому ковток коньяку із Швейкової польової фляжки, яку Швейк завжди носив із собою на такі релігійні церемонії.

– Коньяк доброї марки, – припрошував фельдкурат Отто Кац. – Випийте і йдіть додому. Я вже сам усе залагоджу, і до того ж мені треба побути на свіжому повітрі, щось сьогодні трохи болить голова.

Побожний фельдкурат, з осудом похитавши головою, пішов геть, а Кац, як звичайно, блискуче зіграв свою роль.

На цей раз він перетворив у Господню кров вино, змішане з газованою водою, та й проповідь була довша, причому кожним третім її словом було «і так далі» або «напевно».

– Солдати, сьогодні ви поїдете на фронт і так далі. Ви зверніться тепер до Бога і так далі. Ви не знаєте, що з вами буде. Напевно. І так далі.

І весь час від вівтаря лунало «і так далі», «напевно», напереміну з Богом і всіма святими.

В екстазі й ораторському запалі фельдкурат називав і принца Євгенія Савойського святим, який охоронятиме саперів, коли вони наводитимуть мости через ріки. Проте польова служба обійшлася без будь-яких обурливих інцидентів, приємно й весело. Сапери чудово розважились.

Дорогою додому фельдкурата і Швейка не хотіли пустити із складаним польовим вівтарем до трамвая.

– Ось як трісну тебе оцим святим по голові, – кинув Швейк кондукторові.

Коли вони, нарешті, добралися додому, виявилося, що дорогою загубили дароносицю.

– Подумаєш, велика втрата! – промовив Швейк. – Перші християни відправляли службу і без дароносиці. Коли ми оголосимо про втрату, то той чесний, хто знайде її і віддасть нам, вимагатиме нагороди. Коли б це були гроші, то, можливо, й не знайшовся б такий чесний, хоч бувають і такі люди. В нас у Будєйовіце у полку був один солдат, несусвітний бевзь. Він якось знайшов на вулиці шістсот крон і відніс їх у поліцію, і в газетах про нього писали, як про чесну людину, а він через те лише сорому набрався. Ніхто із ним не хотів розмовляти, кожен цвікав йому в вічі: «Йолопе, яку ж ти дурницю встругнув, таж тебе це мулятиме до смерті, якщо ти маєш бодай краплю совісті». Була в нього дівчина, так та з ним і розмовляти перестала. А коли він приїхав додому у відпустку, то друзі викинули його під час танців з пивниці; хлопець почав сохнути, замислюватись і кінець кінцем кинувся під поїзд. А ще жив колись у нас на вулиці один кравець. Він знайшов золотий перстень. Люди остерігали, щоб не віддавав його в поліцію, але він, упертий, не послухався. Зустріли його надзвичайно чемно, вже хтось заявив, що загубили золотого персня з діамантом, але потім глянули на камінець і кажуть: «Чоловіче, та це ж скло, а не діамант. Скільки вам дали за той діамант? Таких «чесних» ми знаємо». Нарешті з’ясувалося, що хтось інший загубив золотий перстень з фальшивим діамантом, якусь там родинну пам’ятку, але кравець відсидів три дні, бо він, розхвилювавшись, образив поліцая. Але законну нагороду – десять відсотків, тобто одну крону двадцять гелерів – він усе-таки дістав, бо цей непотріб коштував двадцять крон, та кравець цю законну нагороду швиргонув тому панкові в обличчя, а той подав на нього в суд за образу, і кравцеві припаяли ще десять крон штрафу. «Якщо хто знайшов щось і чесно віддав, той заслуговує на двадцять п’ять парених різок. Треба відшмагати, щоб аж посинів, прилюдно відшмагати, аби люди собі це закарбували й знали, як у таких випадках поводитись», – казав він потім. Гадаю, що нашої дароносиці нам ніхто не принесе, хоч на ній і є ззаду польова печатка, бо з військовими речами ніхто не хоче мати справи. Краще в річку десь укине, аби ще халепи не нажити. Вчора в шинку «Під золотим віночком» я розмовляв з одним селюком, йому вже п’ятдесят шість років. Він приїхав до Нової Паки в окружне управління запитати, чому в нього реквізували бричку. Дорогою додому, коли його викинули з окружного управління, він побачив військовий обоз, що саме прибув і стояв на майдані. Якийсь молодик – він віз консерви для армії – попросив його хвилинку постояти біля коней та як пішов, то вже більш і не вернувся. Коли ж обоз рушив, то сільський дядько теж мусив їхати з ними і дістався аж до Угорщини, а там у якомусь місті теж попросив когось постояти біля воза і лише так урятувався, бо інакше були б його потягли аж до Сербії. Повернувся додому сам не свій і більше не хоче мати нічого спільного з військовими речами.

Увечері до них у гості прийшов побожний фельдкурат, той самий, що збирався вранці також відправляти польову службу саперам. Це був справжній фанатик. Він прагнув кожного навернути до Бога. Коли був ще законовчителем у школі, в різних газетах вряди-годи з’являлися про нього замітки: «Жорстокий законовчитель» або «Законовчитель та його потиличники». Він був переконаний, що дитина найкраще засвоїть Закон Божий за допомогою системи різок.

Гість трохи накульгував на одну ногу – наслідок зустрічі з батьком одного учня. Законовчитель набив його сина по голові, бо хлопчик висловлював певні сумніви щодо святої трійці й дістав за це три потиличники: один – за Бога-Отця, другий – за Бога-Сина, а третій – за Святого Духа.

Сьогодні він прийшов, аби спрямувати свого колегу Каца на праведну путь і навернути його на добрий розум. Почав він такими словами:

– Дивуюся, що у вас не висить розп’яття. Де ви молитесь, і де ваш молитовник? Жодна ікона не прикрашає стін вашої кімнати. Що це висить у вас над ліжком?

Кац посміхнувся: – Це «Сусанна в купальні»[146], а ця гола жінка, нижче, – одна моя давня знайома. Праворуч – японська акварель. Вона зображує сексуальний акт між гейшею і старим японським самураєм. Правда ж, дуже оригінально? Молитовник лежить у мене в кухні. Швейку, принесіть його сюди й розгорніть на третій сторінці.

Швейк пішов, і в кухні тричі раз за разом бахнули витягнуті з пляшок корки.

Побожний фельдкурат ужахнувся, побачивши на столі три пляшки.

– Це легеньке церковне вино, колего, – сказав Кац. – Рислінг, дуже доброї марки. Смаком схожий на мозельське.

– Я пити не буду! – рішуче заявив побожний курат. – Я прийшов заронити у ваше серце іскру Божу, щиро поговорити з вами.

– Якщо так, то в горлі у вас пересохне, колего, – промовив Кац. – Пийте, а я буду слухати. Я людина дуже толерантна, можу вислухати й думки інших.

Побожний фельдкурат трохи надпив і витріщив очі.

– Ну й хороше ж бісове вино, колего! Чи ж не так? – спитав Кац. Фанатик відповів:

– Я бачу, ви лихословите.

– Це звичка, – відповів Кац. – Часом я ловлю себе навіть на блюзнірстві. Підлийте, Швейку, панові курату! Можу вас запевнити, що теж лаюся на всі заставки іменем Господа Бога, Христа розп’ятого та всіх Святих Таїнств. Гадаю, коли відкалатаєте в армії стільки, скільки я, то й ви не гірше язика наламаєте. Це нескладно, а в нас, духовних осіб, небо, Бог, хрест і Святі Таїнства завжди напохваті. Адже ж це звучить гарно і професіонально. Пийте, колего!

Колишній законовчитель машинально відпив вина. Видно, він хотів щось відповісти, але не зміг. Міркував.

– Вище голову, колего! – вів далі Кац. – Не суптеся, немовби вас за п’ять хвилин мають повісити. Одного разу, чув я, ви в п’ятницю, гадаючи, що це четвер, помилково з’їли в ресторані свинячу котлету, а потім в убиральні запихали собі в горлянку палець, намагаючись виригати все, що з’їли, бо боялися, щоб Господь Бог вас не стер з лиця землі. А я не боюсь у піст їсти м’ясо, і навіть пекла не боюся. Пардон! Пийте, колего, пийте. Так. Вам уже краще? Чи поділяєте ви прогресивні погляди на пекло і йдете за духом часу, з реформістами? На вашу думку, в пеклі замість звичайних казанів з сіркою для нещасних грішників стоять автоклави, тобто котли високого тиску, і рожни з електричним мотором? Грішників там, напевно, смажать на маргарині, й мільйон років по них перекочуються шляхові катки, скрегіт зубів там викликають дантисти спеціальними пристроями, квиління грішників записується на грамофонні платівки, а потім ті платівки посилають нагору до раю задля розваги праведникам. Що ж до раю, то там, по-вашому, діють пульверизатори з одеколоном, а фісгармонія грає Брамса так довго, що кожен волів би втекти до пекла або до чистилища. В ангелят у задочках аеропланні пропелери, аби не натруджувати собі крилець. Пийте, колего, пийте! Швейку, налийте йому коньяку, мені здається, що йому зле.

Опам’ятавшись, побожний курат зашепотів:

– Релігія – це міркування вищого порядку. Хто не вірить в існування святої трійці…

– Швейку, – перервав його Кац, – налийте пану фельдкуратові ще чарку коньяку. Хай прочуняє. Розкажіть йому що-небудь, Швейку.

– Біля Влашима був собі, насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, – почав Швейк, – один настоятель, а в нього, коли його економка втекла з дитиною і з грішми, була служниця. Цей настоятель на старість узявся вивчати святого Августина, того самого, що нібито належить до отців церкви. І вичитав він там, що кожен, хто вірить в антиподів, має бути проклятий. Покликав він свою служницю та й каже: «Слухайте, ви якось мені говорили, що ваш син, слюсар, виїхав до Австралії. Отже, він тепер у антиподів, а святий Августин наказує, щоб кожен, хто вірить в антиподів, був проклятий». – «Отче духовний, – каже йому баба, – таж мій син присилає мені з Австралії листи і гроші». – «Це диявольська мана, – відповідає їй настоятель, – ніякої Австралії, за святим Августином, немає, це вас тільки антихрист обплутав». В неділю він прилюдно прокляв її в костьолі й кричав, що Австралії немає. Відразу ж із костьолу його відвезли до божевільні. Правду кажучи, багатьом там місце. У монастирі урсулинок зберігається пляшечка з молоком Діви Марії, яким вона годувала Ісусика, а в сирітському домі біля Бенешова, коли туди привезли святу воду з Лурда[147], сироти від цієї води дістали таку бігунку, якої й світ не бачив.

Побожному фельдкуратові почало мигтіти в очах. Він опритомнів завдяки новій порції коньяку, який ударив йому в голову і, кліпаючи очима, спитав Каца:

– Ви не вірите в непорочне зачаття Марії? Ви не вірите, що палець Святого Іоанна Хрестителя, який зберігається в піаристів, справжній? А взагалі в Господа Бога ви вірите? І якщо не вірите, то чому ви стали фельдкуратом?

– Вельмишановний колего, – відповів Кац, поплескуючи співрозмовника по-панібратському по плечу, – поки держава не визнає, що солдати, йдучи в бій умирати, не потребують Божого благословення, доти фельдкуратство буде добре оплачуваною професією. До того ж на цій службі аж ніяк не перевтомишся. Для мене це краще, ніж бігати полігонами і тупцяти на маневрах. Раніше я діставав накази від начальників, а сьогодні роблю, що заманеться. Представляю того, хто не існує. І сам граю роль Бога. Якщо не захочу комусь відпустити гріхів, то не відпущу, хоча б він благав мене навколішках. А втім, таких би знайшлося до біса мало.

– Я люблю Господа Бога, – сказав побожний фельдкурат, гикнувши, – дуже його люблю. Дайте мені трохи вина. Я шаную Господа Бога, – повів він далі, – дуже його шаную і поважаю. Нікого так не шаную, як його.

Враз він гупнув кулаком об стіл, аж пляшки підскочили.

– Бог – це велич, це щось неземне. Він чесний у своїх ділах, осяйний, як сонце, і ніхто в мені цієї віри не похитне. І святого Йосифа поважаю, всіх святих поважаю, крім святого Серапіона[148]… Дуже вже паскудне в нього ім’я.

– Справді, не завадило б йому подати прохання про зміну імені, – зауважив Швейк.

– Люблю Святу Людмилу й Святого Бернарда[149], – вів далі колишній законовчитель. – Він урятував чимало прочан на Сен-Готарді. Носить на шиї пляшку з коньяком і розшукує занесених снігом.

Розмова набрала іншого спрямування. Побожний курат почав патякати таке, що ні в які ворота не лізло.

– Шаную немовлят і їхнє свято двадцять восьмого грудня. Ірода ненавиджу. Коли курка спить – свіжих яєць не дістати.

Він вибухнув реготом і заходився співати:

Святий Боже, святий кріпкий…

Однак одразу ж урвав і, підвівшись, суворо запитав Каца:

– Ви не вірите, що п’ятнадцятого серпня свято вознесіння Діви Марії?

Веселощі були в повному розпалі. З’явилися ще пляшки, й Кац час від часу вимагав:

– Скажи, що не віриш у Господа Бога, а то не наллю.

Здавалося, що повернулися дні переслідувань перших християн. Колишній законовчитель співав якусь пісню про мучеників часів Римської імперії і горлав:

– Вірю в Господа Бога, не зречуся його. Не треба мені твого вина! Я можу й сам по нього послати!

Нарешті його поклали в ліжко. Перед тим як заснути, він урочисто проголосив, піднісши праву руку, наче до присяги:

– Вірю в Бога-Отця, Сина і Святого Духа! Принесіть мені молитовник!

Швейк тицьнув йому в руку якусь книжку, що лежала на нічному столику, і побожний фельдкурат заснув з «Декамероном» Боккаччо в руках.

Глава XIII

Швейк йде соборувати

Фельдкурат Отто Кац сидів, замислившись, над циркуляром, який він саме приніс із казарми. Це було засекречене розпорядження військового міністерства:

«Військове міністерство скасовує на час війни чинні інструкції щодо соборування солдатів армії й встановлює такі правила для військового духовенства:

§ 1. На фронті скасовується соборування.

§ 2. Тяжкохворим і пораненим забороняється переміщуватись у тил заради соборування. Обов’язком військових священиків є негайно передати таких людей відповідним військовим установам для дальшого покарання.

§ 3. В тилових госпіталях можна проводити групове соборування згідно з висновками військових лікарів, якщо вищезгадане соборування не заважатиме роботі відповідних військових установ.

§ 4. У надзвичайних випадках командування військових тилових лазаретів може дозволити поодиноким особам соборування.

§ 5. Військові священики зобов’язані за викликом командування військових лазаретів соборувати тих, кого запропонує командування».

Потім фельдкурат перечитав ще раз розпорядження, в якому його повідомляли, що завтра він повинен піти на Карлову площу до військового лазарету соборувати тяжкопоранених.

– Слухайте, Швейку! – вигукнув фельдкурат. – Хіба це не свинство? Немовби на цілу Прагу я один-однісінький фельдкурат. Чому туди не пошлють отого побожного священика, що в нас недавно ночував? Йти соборувати аж на Карлак? Я вже й забув, як це робиться.

– То давайте купимо собі катехізис, там усе буде, пане фельдкурате, – сказав Швейк. – Для духовних пастирів це щось на зразок путівника для іноземців. В Емаузькому монастирі працював один помічник садівника; коли він захотів зробитися послушником і дістати рясу, аби не зношувати свого одягу, мусив купити собі катехізис і вивчити, як треба хреститись, і хто єдиний уникнув первородного гріха, і що значить мати чисте сумління, та інші такі дрібниці, а потім він потайки продав з монастирського городу половину огірків, і його з ганьбою вигнали зі святої обителі. Коли я з ним зустрівся, він мені й каже: «Ті огірки я міг продати й без катехізису».

Коли Швейк приніс куплений катехізис, фельдкурат, гортаючи сторінки, казав:

– Диви-но, соборування може здійснити лише священик, і то виключно єлеєм, що його освятив єпископ. Отже, Швейку, ви не маєте права самі до цього братись. Ану ж бо, прочитайте мені, як треба відправляти соборування.

Швейк почав читати:

– «Це робиться так: священик мастить хворому окремі органи чуттів і тим часом молиться: «Через святе помазання і завдяки всеблагому милосердю, хай простить тобі Бог усі твої гріхи, заподіяні зором, слухом, нюхом, смаком, мовою, дотиком і ходою».

– Хотілося б мені, Швейку, знати, – обізвався фельдкурат, – що поганого людина може заподіяти дотиком. Ви можете це мені пояснити?

– О, багато чого, пане фельдкурате. Наприклад: залізти до чужої кишені або на танцях… Ви ж знаєте, які там кумедії бувають?

– А ходою, Швейку?

– Коли людина почне шкутильгати, щоб над нею змилосердились.

– А нюхом?

– Коли хто від смороду носа відвертає.

– А смаком, Швейку?

– Коли хтось на когось облизується, мов кіт на сало.

– А мовою?

– Це вже треба розглядати разом із слухом, пане фельдкурате. Коли один городить казна-що, а другий уже й вуха розвісив.

Після цих філософських міркувань фельдкурат на хвилину замислився і сказав:

– Отже, нам потрібний єлей, освячений єпископом. Ось вам десять крон, – купіть пляшечку. На військових складах такого єлею, звичайно, немає.

І Швейк помандрував по єлей, освячений єпископом. А розшукати його куди важче, ніж живу воду в казках Божени Нємцової.[150]

Швейк заходив у кілька аптекарських магазинів, і досить було йому тільки вимовити: «Прошу пляшечку єлею, освяченого єпископом», – як усі вибухали реготом або з переляку ховалися за прилавок. А Швейк робив надзвичайно серйозну міну.

Нарешті він вирішив спробувати щастя в аптеках. У першій аптеці лаборантові наказали випровадити Швейка. У другій хотіли телефонувати до швидкої допомоги, а в третій провізор сказав йому, що на Длоугій вулиці фірма «Полак» – торгівля оліями й лаками – напевне матиме на складі потрібний йому єлей.

Фірма «Полак» на Длоугій вулиці справді була фірмою дуже оперативною. Вона не випускала з рук жодного покупця, поки його не задовольнить. Якщо покупець просив копайського бальзаму[151], – йому наливали скипидару, і все було гаразд.

Коли Швейк прийшов туди і попросив на 10 крон єлею, освяченого єпископом, хазяїн сказав прикажчикові:

– Налийте йому, пане Таухен, сто грамів конопляної олії номер три. А прикажчик, загортаючи пляшечку в папір, по-діловому промовив до Швейка:

– Це перший ґатунок, а якщо потребуватимете пензлів, лаків, оліфи, – звертайтеся, будь ласка, до нас. Ми вас бездоганно обслужимо.

Тим часом фельдкурат повторював з катехізису те, що колись у семінарії йому не вдалося затямити. Йому дуже сподобалися деякі надзвичайно глибокі за своїм змістом речення, з яких він сміявся, аж за боки хапався: «Назва «останнє помазання» бере початок з того, що це помазання звичайно буває останнім з усіх помазань, які церква дає людині». Або: «Останнє помазання може прийняти кожний католицький християнин, який небезпечно захворів і вже дійшов розуму». «Хворий, якщо це можливо, повинен приймати останнє помазання, перебуваючи в повній свідомості».

Потім прийшов ординарець і приніс пакет з повідомленням, що завтра при соборуванні в лазареті буде присутнє Товариство шляхтянок для релігійного виховання солдатів.

Це Товариство складалося з істеричок, які роздавали солдатам в госпіталях образки святих та книжечки з оповіданням про католицького солдата, який умирає за найяснішого монарха. На обкладинках був кольоровий малюночок із зображенням бойовища: всюди валяються трупи людей і коней, розбиті вози з амуніцією й гармати лафетами догори. На обрії палає село, рветься шрапнель, а на передньому плані лежить, умираючи, солдат з відірваною ногою. Над ним схиляється ангел, що приніс йому вінок з написом на стрічці: «Ще сьогодні ти будеш зі мною в раю». І солдат щасливо всміхається, немовби йому принесли морозива.

Отто Кац перечитав зміст пакета, сплюнув і подумав: «Ну й день же буде знову завтра».

Фельдкурат знав цю «банду», як він називав товариство, ще з храму Святого Ігнатія, де кілька років тому проповідував для військових. Тоді ще він багато душі вкладав у свої красномовні виступи, товариство шляхтянок звичайно розсідалося за полковником. Дві високі, худющі жінки в чорних сукнях, з чотками якось після проповіді підступили до нього й цілих дві години торочили про релігійне виховання солдатів, поки він не осатанів і не сказав: «Пробачте, ласкаві пані, але на мене чекає пан капітан на партію фербля».

– Ну, єлей ми вже придбали, – урочисто сказав Швейк, повернувшись із фірми «Полак», – конопляна олія номер три, перший ґатунок, можемо тепер вимастити нею хоч цілий батальйон. Це солідна фірма. Продає також оліфу, лаки й пензлі. Нам ще потрібний дзвіночок.

– А навіщо він здався, Швейку?

– Треба, пане фельдкурате, дорогою дзвонити, щоб, коли будемо йти з Господом Богом і з тією конопляною олією номер три, люди перед нами шапки скидали. Це так завжди робиться, і багато людей, які на цю церемонію не звертали уваги й не скидали шапок, були заарештовані. На Жижкові одного разу парафіяльний священик відлупцював сліпого, який теж не зняв шапки, а до того ж бідолаху ще й посадили, бо в суді йому довели, що він не глухонімий, а тільки сліпий, отже, чув дзеленькання дзвіночка і своєю поведінкою подавав поганий приклад, хоч це й було вночі. Це так, як на свято Тіла Господнього[152]. В інший день люди на нас навіть на звернули б уваги, а тепер будуть перед нами шапки скидати, тому, якщо, пане фельдкурате, не маєте нічого проти, я миттю принесу дзвіночок.

Діставши дозвіл, Швейк за півгодини приніс дзвіночок.

– Це з воріт заїзду «У Кржіжку», – сказав він, – коштує мені п’яти хвилин страху, і до того ж довелося чекати, бо весь час швендяли люди.

– Я йду до кав’ярні, Швейку. Якщо хто прийде, хай зачекає.

Десь за годину з’явився сивий підстаркуватий пан. Тримався він прямо і дивився суворо.

Від усієї його постаті віяло злобою й рішучістю. Дивився він так, немовби доля послала його знищити цілу нашу бідну планету, щоб і слід її загубився у всесвіті.

Добродій говорив грубим, сухим і суворим тоном.

– Він дома? Пішов, кажете, до якоїсь кав’ярні? Сказав зачекати? Гаразд. Чекатиму хоч до ранку. На кав’ярню гроші є, а борги платити нема чим. Священик! Тьху, до біса! – І він плюнув у кухні на підлогу.

– Не напльовуйте нам тут, пане, – озвався Швейк, дивлячись з цікавістю на незнайомця.

– А я ще раз плюну, отак, – уперто сказав суворий добродій, плюючи на підлогу вдруге. – Як йому не сором! Військовий священик. Ганьба!

– Якщо ви культурна людина, – застеріг його Швейк, – відучіться плювати в чужій квартирі. Чи, може, ви думаєте, що коли вибухнула світова війна, то вам уже все дозволено? Поводьтеся пристойно, а не так, ніби якийсь голодранець. Ви повинні бути чемним, говорити ввічливо і не хуліганити, ви, пришелепуватий цивіляко!

Суворий пан устав з крісла і, тремтячи від хвилювання, заговорив:

– Ви що собі дозволяєте? Ви смієте казати, що я невихована людина? То хто я, по-вашому, хто? Кажіть!..

– Нужник, ось хто ви! – випалив Швейк, дивлячись йому в очі. – Плюєте на підлогу так, наче ви в трамваї, поїзді або десь у ресторані. Я завжди дивувався, чому там усюди висять таблички, що на підлогу плювати забороняється. А тепер бачу: це через вас. Вас, мабуть, уже всюди добре знають.

Суворий незнайомець аж на виду змінився, й на адресу Швейка й фельдкурата посипався град добірної лайки.

– Ви вже виговорились? – спокійно спитав Швейк, коли пролунали останні образи: «Ви розбійники, ви обидва падлюки, – який пан, такий крам». – Може, ще щось маєте додати, поки не злетіли зі сходів?

Але суворий добродій так уже вичерпався, що на думку йому не спадала жодна соковита лайка. І він замовк. Швейк вирішив, що марно чекати якихось доповнень, а тому відчинив двері, поставив суворого пана обличчям до виходу… і такого удару не посоромився б навіть найкращий гравець футбольної команди міжнародного класу.