Пригоди бравого вояка Швейка

Швейк із своїми конвоїрами зацікавлено дивилися на цю сцену.

Швейк – він часто бував тут до війни – поринув у спогади, як налітав сюди, бувало, з облавою комісар поліції Драшнер, як його боялися повії, але все ж таки складали про нього пісні, де все було навпаки.

Якось вони навіть хором заспівали:

За Драшнера-панаПригодонька сталась,[120]Марженка упилась,Його не боялась.

Цієї миті несподівано ввійшов Драшнер у супроводі свого почту, страшний і невблаганний. Всі сіпонулись, як куріпки від пострілу. Таємні агенти зігнали всіх докупи, і Швейк теж опинився в цій компанії, бо на свою біду, коли комісар Драшнер зажадав від нього посвідчення особи, спитав: «А чи маєте ви на це дозвіл управління поліції?»

Швейк пригадав також одного поета, який висиджував тут під дзеркалом, і під невгамовну метушню та звуки гармонії писав віршики й тут же, у «Кукліку», читав їх повіям.

Швейкові конвоїри, навпаки, ніяких спогадів не мали. Для них це було щось зовсім нове, і це нове починало їм подобатися. Першим оговтався маленький товстун, бо такі люди не тільки оптимісти, але мають нахил і до епікурейства[121]. Довгань ще якусь хвилину боровся сам із собою, але, позбувшися свого скептицизму, поволі втрачав також і стриманість та розсудливість.

– Я потанцюю, – вирішив він після п’ятого кухля пива, побачивши, як пари танцюють «шлапака».[122]

Товстун зазнавав усіх радощів життя.

Біля нього сиділа дівчина і верзла непристойності, а в нього від її слів очі так і вигравали.

Швейк пив. Довгань, натанцювавшись, повернувся із своєю партнершою до стола. Потім усі вони співали, танцювали, безперестанку пили і поплескували своїх подружок. У тій атмосфері продажного кохання, нікотину та алкоголю все немов керувалося старим гаслом: «Після нас – хоч потоп».

Пополудні до них підсів якийсь вояк і запропонував зробити за п’ятірку флегмону[123] або зараження крові. Шприц, мовляв, при ньому, і він може впорснути їм у руку або ногу гас[124]. Після того будете, каже, лежати щонайменше зо два місяці, а якщо змочувати рану слиною, то, можливо, і з півроку, а тоді вас змушені будуть зовсім відпустити з військової служби.

Довгань, який втратив душевну рівновагу, домовився з вояком, і той в убиральні впорснув йому гас у ногу.

Коли почало вже добре вечоріти, Швейк запропонував вирушити в путь до фельдкурата. Але маленький товстун, хоч уже ледве ворушив язиком, почав умовляти Швейка залишитися ще. Та й довгань був тієї думки, що фельдкурат може почекати. Проте Швейкові вже набридло в «Кукліку», і він став погрожувати, що піде сам.

Отож і пішли, але Швейк пообіцяв, що дорогою вони заглянуть іще куди-небудь.

Вони зайшли до маленького кафе за «Флоренцією», де товстун продав свій срібний годинник, щоб можна було ще порозважатися. Звідтіля вже Швейк вів їх попід руки. Це йому коштувало великих зусиль. Ноги в конвоїрів увесь час підламувались, і їм хотілося ще кудись завітати. Маленький товстун мало не загубив пакета для фельдкурата, і Швейкові довелося той пакет нести самому. Коли дорогою їм зустрічалися офіцер або якийсь старшина, Швейк мусив попереджувати своїх конвоїрів. Надлюдськими зусиллями й з великою натугою Швейкові нарешті вдалося притягти їх до будинку на Краловській вулиці, де жив фельдкурат.

Він сам настромив їм багнети на гвинтівки й стусанами під ребра примусив, щоб вони вели його, а не він їх.

На другому поверсі, де на дверях квартири була прикріплена візитна картка: «Отто Кац – фельдкурат», – їм відчинив якийсь вояк. З кімнати лунали голоси та дзенькіт пляшок і склянок.

– Wir… melden… gehorsam… Herr… Feldkurat, – через силу промовив довгань, козиряючи воякові, – ein… Paket… und ein Mann gebracht.[125]

– Залазьте, – сказав вояк, – де ж це ви так набралися? Пан фельдкурат, нівроку, теж… – Вояк сплюнув.

Він пішов з пакетом. Прибулі довго чекали в передпокої, поки двері нарешті відчинились і ввійшов, точніше, не ввійшов, а влетів фельдкурат. Він був без піджака, в самій жилетці й тримав у руці сигару.

– То ви вже тут? – сказав він Швейкові. – Оце вас привели? Е-е, нема у вас сірників?

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, нема.

– Е-е, а чому ж у вас нема сірників? Кожен солдат повинен мати сірники, щоб закурити. Солдат, який не має сірників, він є… Що є?

– Він є, насмілюсь доповісти, без сірників, – відповів Швейк.

– Дуже правильно, він є без сірників і не може нікому дати прикурити. Це по-перше, а тепер по-друге. Ноги у вас не смердять?

– Насмілюсь доповісти, не смердять.

– Так. Це по-друге. А тепер – по-третє. П’єте горілку?

– Насмілюсь доповісти, горілки не п’ю, тільки ром.

– Добре, гляньте лишень на цього солдата. Я позичив його на сьогодні у старшого лейтенанта Фельдгубера, це його денщик. А він нічого не п’є, не… неп… питущий, і тому почалапає з маршовою ротою на фронт, бо… бо… та-такої людини мені не треба. Це не денщик, а корова. Та теж п’є лише воду і мукає, як віл. Т-ти, непитущий! – звернувся він до вояка. – І як же тобі не с-сором, йолопе. За це б тобі заїхати зо два рази у вухо!

Фельдкурат раптом звернув увагу на Швейкових конвоїрів. Вони, хоч як намагалися стояти рівно, хиталися, марно опираючись на свої гвинтівки.

– Ви п’я… п-п’яні! – сказав фельдкурат. – Ви нажлуктилися під час служби, і за це я звелю вас п-посадити. Швейку, заберіть у них гвинтівки, відведіть на кухню і стережіть, поки не прийде патруль забрати їх. Я зараз зателефо-ну-ну-ную до казарми.

Таким чином, слова Наполеона «На війні ситуація міняється щохвилини» знайшли тут своє цілковите підтвердження. Вранці вели Швейка під багнетами й боялися, аби він не втік, потім Швейк вів конвоїрів, а врешті – вже сам їх і стеріг.

Вони не усвідомлювали собі цієї зміни, аж поки, сидячи в кухні, не побачили біля дверей Швейка з гвинтівкою і багнетом.

– Я б чогось випив! – зітхнув маленький оптиміст, тоді як на довганя знову напав скептицизм і він сказав, що все це підла зрада. Довгань почав голосно обвинувачувати Швейка. Це він, мовляв, наштовхнув їх на таке неподобство. Обіцяв, буцімто завтра його повісять, а тепер з усього видно, що вся та історія зі сповіддю й вішанням – тільки жарти.

Швейк відмовчувався і походжав біля дверей.

– Ну й бовдури ж ми, – бідкався довгань. Нарешті Швейк, вислухавши всі звинувачення, заявив:

– Тепер ви принаймні бачите, що військова служба вам не мед. Я виконую свій обов’язок. Я так само вклепався в цю історію, як і ви, але, як кажуть, мені всміхнулося щастя.

– Я б таки чогось випив, – розпачливо повторював оптиміст.

Довгань підвівся і непевним кроком попрямував до дверей. – Пусти нас додому, – сказав він Швейкові, – не дурій, колего!

– Три кроки від мене! – відповів Швейк. – Я вас мушу стерегти. Ми тепер не знайомі.

У дверях з’явився фельдкурат:

– Я… я ніяк не можу додзвонитися до тих казарм. Ідіть додому і запам’ятайте собі, що напиватися під час виконання службових обов’язків – заборонено. Марш звідси!

Треба віддати належне фельдкуратові: у казарми він не дзвонив, бо не мав телефону, а просто говорив у настільну електричну лампу.

II

Вже третій день Швейк служив денщиком у фельдкурата Отто Каца й за цей час бачив його лише один раз. Третього дня з’явився денщик надпоручика Гельміха і сказав Швейкові, щоб той прийшов до них забрати фельдкурата.

Дорогою денщик розповів Швейкові, нібито фельдкурат посварився з надпоручиком, розбив піаніно, і тепер п’яний як чіп, і не хоче йти додому. Надпоручик Гельміх, теж п’яний, викинув фельдкурата в коридор, і той сидить під дверима на підлозі й куняє.

Прибувши на місце, Швейк струснув фельдкурата за плечі, а коли той щось замимрив і розплющив очі, Швейк козирнув і сказав:

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, я прибув.

– А що вам тут треба?

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, я дістав наказ забрати вас звідсіля.

– Ви дістали наказ забрати мене? А куди ж ми підемо?

– До вас на квартиру, пане фельдкурате.

– А нащо ж мені йти до себе на квартиру, хіба я не в своїй квартирі?

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, ви в коридорі чужого дому.

– А-а як я сюди потрапив?

– Насмілюсь доповісти, ви були в гостях.

– В г-г-гостях. Я н-не був. Це ви п-пом-миляєтесь.

Швейк підняв фельдкурата і спер його на стіну. Фельдкурат хитався з боку на бік, падав на нього і при цьому застерігав:

– Я впаду! Впаду, – твердив він знову, дурнувато посміхаючись.

Нарешті Швейкові вдалося прихилити фельдкурата до стіни, і той у новій позі знову почав дрімати.

Швейк розбудив його.

– Що вам потрібно? – спитав фельдкурат, зробивши марну спробу зсунутися по стіні й сісти на підлозі. – Що ви за один?

– Насмілюсь доповісти, – відповів Швейк, притискаючи фельдкурата до стіни, – я ваш денщик, пане фельдкурате.

– У мене немає ніякого денщика, – насилу промимрив фельдкурат і зробив нову спробу звалитися на Швейка. – Я не фельдкурат, а свиня, – признався він із щирістю пияка, – пустіть мене, пане, я вас не знаю.

Недовга боротьба скінчилася цілковитою Швейковою перемогою. Швейк використав цю перемогу і стяг фельдкурата зі сходів до під’їзду, де фельдкурат знову почав опинатись, аби його не витягли на вулицю.

– Я вас не знаю, – невпинно торочив, борюкаючись зі Швейком, фельдкурат. – Ви знаєте Отто Каца? Це я. Я був у архиєпископа, – репетував він, тримаючись за двері під’їзду. – Мною цікавиться Ватикан, розумієте?

Швейк відкинув «насмілюсь доповісти» і заговорив з фельдкуратом інтимним тоном:

– Пусти двері, кажу, бо як вріжу тобі по мармизі. Ходім додому, та й годі. Не розмовляти!

Фельдкурат пустив двері й звалився на Швейка.

– Так, ходімо кудись, але до «Шугів» не піду[126], там я заборгував.

Швейк випхав його з під’їзду і, шарпаючи, поволік по тротуару.

– Що це за пан такий? – спитав хтось із зустрічних.

– Це мій брат, – відповів Швейк, – дістав відпустку і приїхав відвідати мене. Отож на радощах упився, бо не думав, що застане мене живого.

Почувши останні слова, фельдкурат промугикав якийсь мотивчик з оперети, якої б ніхто не пізнав, і відразу ж почав чіплятися до перехожих:

– Хто з вас мертвий, хай з’явиться до корпусного командування протягом трьох днів, аби його тіло можна було покропити святою водою… – І вмовк, намагаючись заритися носом у тротуар. Швейк ухопив його під пахви й знову потягнув додому.

Витягши голову, волочачи ноги, фельдкурат перебирав ними, мов кицька з переламаним хребтом, і мугикав:

– Dominus vobiscum, et cum spiritu tuo. Dominus vobis-cum.[127]

На біржі візників Швейк посадив фельдкурата під муром, а сам пішов торгуватися з ними. Один із них заявив, що він цього пана дуже добре знає, бо раз уже його возив, і більше не повезе.

– Обригав мені геть усе і не заплатив навіть за проїзд. Я його возив щось години зо дві, поки знайшов, де він мешкає. Потім я тричі приходив по гроші, і лише тиждень тому він дав мені за все п’ять крон.

Після довгих умовлянь один із візників погодився їх везти.

Швейк повернувся до фельдкурата. Той спав, і хтось тим часом зняв у нього з голови й забрав чорний котелок (фельдкурат звичайно ходив у цивільному).

Швейк збудив свого хазяїна й за допомогою візника завантажив його в дрожки. Там фельдкурата охопила цілковита апатія. Швейк здався йому полковником Юстом, з сімдесят п’ятого піхотного полку, і він кілька разів повторив:

– Не гнівайся, друже, що я тикаю тобі: я – свиня!

Одну мить здавалося, що підстрибування дрожок на бруківці витвережує його. Він сів рівно і заспівав якийсь уривок з невідомої пісні. Можливо, це була його імпровізація:

Він мене в ті дні щасливіНа коліна брав колись,В Меркліні тоді жили ми,Біля Домажліце.

За хвилину, однак, йому знову світ замакітрився, і, звернувшись до Швейка, він поцікавився, примруживши одне око:

– Як ся маєте, шановна пані? Виїжджаєте кудись на дачу? – В очах у нього двоїлося, і після короткої паузи він докинув:– Зволите мати дорослого сина? – І показав пальцем на Швейка.

– Сядеш ти каменем чи ні? – визвірився на нього Швейк, коли фельдкурат спробував вилізти з ногами на сидіння. – Гадаєш, я тебе не навчу порядку?

Фельдкурат затих і маленькими свинячими очицями почав роздивлятися довкола, ніяк не розуміючи, що, власне, з ним діється.

А далі, вже цілковито втративши розум, звернувся до Швейка і тужливо сказав:

– Пані, дайте мені перший клас[128], – і зробив спробу спустити штани.

– Зараз же застебнися, свинюко! – гримнув Швейк. – Тебе вже знають усі візники, ти вже раз обригав усе, а тепер ще й таке вигадав. Не сподівайся, що тобі знову удасться не заплатити, як торік.

Фельдкурат меланхолійно підпер голову долонею і почав співати: «Вже мене ніхто не любить…» Але відразу й урвав свій спів і промовив:

– Entschuldigen Sie, lieber Kamerad, Sie sind ein Trottel! Ich kann singen, was ich will![129]

Потім він зібрався, мабуть, засвистіти якусь мелодію, але замість цього з його губ зринуло таке розкотисте «тпр-р», що коні зупинилися. Коли за наказом Швейка вони поїхали далі, фельдкурат почав замість сигарети розкурювати мундштук.

– Не горить, – промовив він розпачливо, вичиркавши цілу коробочку сірників. – Це ви на них дмухаєте.

Але зараз же з’їхав на інше і засміявся:

– Ну й кумедія! Ми в трамваї самі. Еге ж, колего? – І почав нишпорити по кишенях.

– Я загубив квиток, – вигукнув він. – Зупиніть! Цей квиток треба знайти!

Та врешті безнадійно махнув рукою.

– Хай їдуть… – І почав мурмотіти:—У більшості випадків… так, все гаразд… У всіх випадках… Ви помиляєтесь…

Третій поверх?… Це відмовка… Йдеться не про мене, а про вас, вельможна пані… Платити… Брав чорну каву…

Уже в напівсні посварився з якимсь уявним ворогом, який буцімто заперечував його право сидіти в ресторані біля вікна. Потім дрожки здалися йому поїздом, і, вихилившись набік, він загукав на всю вулицю по-чеському і по-німецькому:

– Німбурк, пересадка!

Швейк притяг його до себе, і фельдкурат, забувши про поїзд, почав імітувати різних тварин. Найдовше він імітував півня, і його «кукуріку» переможно лунало з дрожок.

Взагалі якийсь час фельдкурат був дуже рухливий, непосидючий і намагався вистрибнути на брук, обзиваючи хуліганами людей, яких вони минали. Пізніше він викинув на вулицю носову хусточку і заволав, щоб візник зупинився, бо він, мовляв, загубив багаж. Потім почав оповідати:

– В Будєйовіце був один барабанщик. Оженився він, а за рік помер, – і зненацька зареготав. – Смішний анекдот? Еге ж?

Швейк увесь час поводився з фельдкуратом безжалісно суворо. При найменших спробах фельдкурата щось устругнути, наприклад, випасти на брук або зламати сидіння, Швейк раз у раз стусав його попід ребра, і фельдкурат сприймав це на диво байдуже. Лише один раз він спробував збунтуватись і вискочити з дрожок, заявивши, що далі не поїде, мовляв, знає: замість Будєйовіце вони їдуть до Подмоклі. Але Швейк моментально й повністю ліквідував бунт і примусив фельдкурата повернутися до попередньої позиції на сидінні, пильнуючи, аби той не заснув. Найделікатніші слова, яких він ужив при цьому, були: «Не спи, падлюко!»

На фельдкурата раптом напала меланхолія: він почав плакати, випитуючи в Швейка, чи була в нього мама.

– Я, люди добрі, самотній на цьому світі, – кричав він з дрожок. – Заступіться за мене!

– Не ганьби мене, – картав його Швейк. – Перестань, а то всі побачать, що ти насмоктався.

– Я нічого не пив, друже, – відповів фельдкурат. – Я геть тверезий.

Нараз він устав і козирнув:

– Ich melde gehorsam, Herr Oberst, ich bin besoffen[130]. Я свиня, – повторив він разів десять підряд із щирим розпачем.

І, звертаючись до Швейка, заскиглив:

– Викиньте мене з машини. Нащо ви мене з собою везете? – Врешті сів і замурмотів:– «Навколо місяця круги…» Ви, пане капітане, вірите в безсмертність душі? А кінь може потрапити на небо?

Далі він почав голосно реготати, але за хвильку посумнішав і, апатично дивлячись на Швейка, промовив:

– Пробачте, добродію, я вас уже десь бачив. Чи не були ви часом у Відні? Я пам’ятаю вас із семінарії.

Хвилину він розважався, декламуючи латинські вірші:

– Aurea prima sata est aetas, quae vindice nullo[131]. Далі ніяк не втну, – признався фельдкурат. – Викиньте мене на вулицю. Чому ж ви не хочете мене викинути? Я нічого собі не заподію. Просто хочу заорати носом, – заявив він рішучим тоном.

– Пане, – благав він далі, – дорогий друже, вріжте мені по потилиці.

– Раз чи декілька? – поспитав Швейк.

– Два.

– Ось тобі…

Фельдкурат уголос рахував одержані запотиличники й радісно посміхався:

– Це дуже добре впливає на шлунок – поліпшує травлення. Дайте мені разочок ще й по пиці. Щиро дякую, – вигукнув він, коли Швейк поквапився виконати його прохання, – я цілком задоволений. Розірвіть мені, будь ласка, жилетку.

Він висловлював найрізноманітніші бажання. Хотів, аби Швейк звихнув йому ногу, трохи придушив, обрізав нігті й вирвав передні зуби. Потім прагнув мучеництва, домагаючись, щоб Швейк відірвав йому голову і в мішку кинув її до Влтави.[132]

– Мені б дуже личили зірочки навколо голови, – захоплено провадив він. – Потрібно було б так із десяток.[133]

Потім заговорив про перегони, швидко перейшов на балет, та на ньому він теж недовго затримався.

– Ви танцюєте чардаш? – спитав він у Швейка. – Вмієте «Танець ведмедя»? Ось так… – Він хотів підстрибнути і впав на Швейка. Той відбоксував його як слід і поклав на сидіння.

– Мені чогось хочеться, – кричав фельдкурат, – але я не знаю чого. Ви не знаєте, чого мені хочеться? – Він безнадійно похнюпився, потім серйозно сказав: – А що мені до того, чого я хочу? І вам, пане, до цього немає діла. Я вас не знаю! Як ви смієте дивитися на мене? Вмієте фехтувати?

На мить він став войовничий і спробував скинути Швейка з сидіння.

Потім, коли Швейк його заспокоїв, безцеремонно давши відчути свою фізичну перевагу, фельдкурат запитав:

– Сьогодні понеділок чи п’ятниця?

Він захотів також дізнатись, що нині: грудень чи червень, і взагалі виявив хист ставити найрізноманітніші запитання:

– Ви одружені?! Любите горгонзолу[134]? У вас удома є блошиці? Як вам живеться? Ваш песик хворів на чумку?

Потім зробився відвертим. Розповів, що винен за кавалерійські чоботи, нагай і сідло, що хворів на трипер і лікував його марганцівкою.

– Ні про що інше не було часу й подумати, – гикаючи, сказав він. – Можливо, це здається вам досить неприємним, але скажіть – гик! гик! – що мені робити? Гик! Ви мусите мені пробачити… Термосом, – вів далі фельдкурат, забувши, про що говорив перед тим, – називається така посудина, яка зберігає напої та їжу в первісній температурі. Як на вашу думку, колего, яка гра чесніша, «фербель» чи «двадцять одно»? Я таки десь бачив тебе, – вигукнув він, намагаючись обійняти Швейка і поцілувати його слинявими губами. – Ми ж разом ходили до школи. Ти славний хлопець, – ніжно промовив він і почав гладити свою ногу. – Як ти виріс із того часу, відколи я тебе не бачив. Побачивши тебе, я забуваю про всі свої страждання.

Нарешті його охопив поетичний настрій, і він завів мову про повернення до сонячного світанку щасливих створінь і палких сердець.

Потім упав навколішки й почав молитися: «Богородице Діво, радуйся», – причому реготав на весь голос.

Коли вони приїхали, його ніяк не можна було витягти з екіпажу.

– Ми ще не приїхали, – репетував він. – Допоможіть! Мене викрадають! Хочу їхати далі! – Його буквально довелося виколупувати з дрожок, як вареного слимака з мушлі. На мить здалося, що його розірвуть, бо він учепився ногами за сидіння. При цьому фельдкурат голосно реготав, гадаючи, що обдурив їх.

– Ви мене розірвете, панове!

Потім його потягли нагору сходами у квартиру й кинули, мов лантух, на канапу. Тут він заявив, що не платитиме за автомобіль, бо не замовляв його. Понад чверть години Швейк і візник мучилися, поки втовкмачили йому, що це були дрожки.

Але фельдкурат протестував, запевняючи, що їздить лише фіакрами.

– Ви мене хочете обдурити, – заявив він, значуще підморгуючи Швейкові й візникові. – Ми ж ішли пішки.

Потім у пориві великодушності кинув гаманець візникові:

– Бери все! Ich kann bezahlen![135]. Я не трушуся над крейцером.

Справедливіше було б сказати, що він не труситься над тридцятьма шістьма крейцерами, бо в гаманці більше й не було. На щастя, візник ретельно обшукав фельдкурата, згадуючи при цьому слово «ляпаси».

– Коли хочеш, можеш ударити, – відповів фельдкурат, – гадаєш, не витримаю? Я витримаю п’ять твоїх ляпасів.

У фельдкуратовій жилетці візник знайшов п’ятірку й пішов, проклинаючи свою долю та фельдкурата, який забрав у нього стільки часу і позбавив до того ж заробітку.

Фельдкурат засинав дуже поволі, в голові в нього снувалися якісь плани. Він одразу ж хотів робити все: і грати на фортепіано, і вчитися танцювати, і підсмажити собі рибки.

Потім пообіцяв одружити Швейка з своєю сестрою, хоч її в нього й не було. А ще потім зажадав, аби його віднесли на ліжко, і нарешті заснув, виявивши бажання, щоб у ньому визнали людину – істоту, рівноцінну свині.

III

Увійшовши вранці до фельдкуратової кімнати, Швейк побачив його на канапі. Отто Кац лежав і напружено міркував, хто б міг його так облити, що він аж приклеївся штанами до шкіряної канапи.

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, – сказав Швейк, – це ви вночі…

І кількома словами пояснив йому, як страшенно він помиляється, коли думає, що його облили. У фельдкурата голова аж тріщала, він був у дуже пригніченому настрої.

– Не можу пригадати, – сказав він, – як я потрапив з ліжка сюди на канапу.

– А ви на ліжку й не були, вас одразу ж, як тільки приїхали, поклали на канапу. Далі відтягти вже не змогли.

– А що я викомарював? І взагалі, я викомарював щось? Хіба, не доведи боже, я був п’яний?

– Як чіп, – відповів Швейк, – до нестями, пане фельдкурате. Був у вас маленький перепій. Гадаю, вам стане краще, коли переодягнетесь і вмиєтесь.

– Я почуваюся так, немовби мене хто змолотив, – поскаржився фельдкурат. – До того ж пити хочеться. Я не бився, бува, з кимсь учора?

– До цього не дійшло, пане фельдкурате. А сьогоднішня спрага – це наслідок учорашньої. Цього так швидко не здихаєшся. Я знав одного столяра, так той уперше впився на Сільвестра[136] тисяча дев’ятсот десятого року, а першого січня вранці мав таку спрагу й так погано почувався, що змушений був купити собі оселедця і знову напитись, і так робить тепер щодня вже чотири роки. І нема йому рятунку, бо завжди по суботах накуповує собі оселедців на цілий тиждень. Це вже така карусель, як говорить один фельдфебель з дев’яносто першого полку.

Фельдкурат страждав від сильного похмілля й глибокої депресії. Якби в цю хвилину його хтось почув, то подумав би, що слухає лекцію доктора Александра Батєка[137] на тему: «Оголосімо війну не на життя, а на смерть демонові алкоголю, який вбиває найкращих людей» – або що читає його книгу «Сто етичних іскор».[138]

Правда, висловлювання фельдкурата мали трохи інший зміст.

– Якби хоч я, – міркував він, – пив якісь благородні напої, наприклад, арак, мараскін, коньяк, але ж я вчора пив саму ялівцівку. Дивуюсь, як я міг її пити? Вона ж огидна на смак. Хоча б це була принаймні вишнівка. Навигадують люди різне свинство і п’ють його, як воду. Адже ялівцівка паскудна, ні смаку, ні кольору, тільки в горлі пече. Якби це була бодай справжня ялівцівка, така, як я пив одного разу в Моравії. Але ж ця вчорашня була з деревного спирту й олії. Погляньте лише, як мені відригується. Горілка – це отрута, – констатував він. – Вона повинна бути чиста, справжня й в жодному разі не виготовлена на єврейських винокурнях холодним способом[139]. Так само, як і ром. Добрий ром – рідкість. Коли б тут була справжня горіхівка, – він зітхнув, – вона б мені підлікувала шлунок. Така горіхівка, як у капітана Шнабля в Брусті.

Фельдкурат почав порпатися в гаманці.

– У мене є всього-на-всього тридцять шість крейцарів. А що, якби продати цю канапу, – міркував він, – як ви гадаєте? Чи знайдеться покупець на неї? Домовласникові скажу, що я її позичив або її в нас хтось украв. Ні, канапу я залишу. Я краще пошлю вас до пана капітана Шнабля – позичити мені сто крон. Він виграв у карти. Якщо там вам не поталанить – підете у Вршовіце, в казарми, до поручика Малера. Як і там не роздобудете – підете на Градчани[140] до капітана Фішера. Скажете йому, що я мушу заплатити за фураж для коней, а гроші пропив. А якщо й там нічим не розживетесь, заставимо фортепіано. Хай буде, що буде. Я вам напишу для всіх по кілька рядків. Якщо відмовлятимуть – насідайте. Скажете, що я дуже потребую, що зовсім без грошей. Видумайте будь-що, але не повертайтеся з порожніми руками, бо відправлю вас на фронт. Спитайте капітана Шнабля, де він купує свою горіхівку, й придбайте дві пляшки.