Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

«Ми, – твердив голова Директорії, – визнаючи рацію доказів М. Шаповала, все ж таки вагались, бо деякі військові елементи (надто дрібні отамани на провінції) пропонували закликати й Петлюру. Не хотяче нехтувати ні найменчою поміччю справі, було постановлено С. Петлюру все ж таки закликати в останній момент, щоб він не мав часу побігти до гетьмана <…> С. Петлюрі, – читаємо далі у Винниченка, – дійсно, тільки в останній момент було запропоновано прилучитися до акції і подано конспіративну адресу та годину останнього засідання Національного Союзу. На цьому засіданні мали бути вироблені основні директиви повстання, обрано Директорію і призначено точну дату загального, одночасного початку руху по всій Україні.

І всі наші організаційні заходи, всяробота, все повстання трохи-трохи не були знищені С. Петлюрою. Він певної відповіди на пропозицію не дав і на засідання Національного Союзу не з'явився. <…> Поки Національний Союз підставляв себе під розстріл, – фантазував Винниченко, – і засідав, цей нещасний чоловік тихцем помчав у Білу Церкву до Січових Стрільців і, немов би присланий Національним Союзом, видав від свого імені відозву до українського народу з закликом до повстання. <…> Та більше: на рух зразу було накладено тавро одної людини. Це виходило не повстання свідомої робітничо-селянської демократії проти соціяльної, політичної та національної реакції, монархії й окупантів,

а бунт “якогось Петлюри”, якогось «отамана» проти «гетьмана». <…> Ні селянство, ні тим паче мійське робітництво на заклик “отамана Петлюри” не хапалося збігатися. Тільки як стало відомо серед широких мас, що керують повстанням політичні партий соціялісти, а не якісь отамани…коли по інших кутках України розпочався нашими емісарами рух, тільки тоді біля нашого ядра, полка Січових Стрільців, почався справжній рух революції», – такими словами завершив свої пояснення Винниченко. Якщо вірити Шаповалові, то Винниченко не мав підстав нарікати, адже основним лобістом Петлюри був він сам. «Підготовляючи повстання і обговорюючи склад провідного органу, ми (цебто Винниченко і я), – стверджував Шаповал, – намітили Петлюру до цього органу, якому дали назву Директорії <…> Винниченко вдруге провів Петлюру на відповідальну роль».[105]

Якісний склад Директорії. Оцінки фахівців

Багато років тому був сформульований висновок, не спростований до сьогодні. Висновок такий: «склад Директорії був дуже слабий». Автор цієї формули звернув увагу і на надзвичайну неприязнь Шаповала до Грушевського та його оточення (про їхні звитяжні досягнення на герці національного державотворення ми прозповідали в попередній книзі. – Д.Я.). Наголосив цитований дослідник і на тому, що «для правної безпреривности та легітимности» до складу Директорії необхідно було б включити бодай одного із членів останнього уряду УНР (до речі, проти цього рішуче заперечував Шаповал. – Д. Я.). Підкреслив пан Стахів і очевидно невдалий вибір Андрієвського і Макаренка. Заразом висловив припущення, що якби Петлюра був особисто присутній на відомому засіданні, то він, а не Винниченко, був би обраний Головою Директорії.[106]

Федір Швець, Андрій Макаренко та Симон Петлюра.

Але, врешті-решт, справа була не тільки в персонах. Надзвичайно важливим було те, що, по-перше, не існувало жодного документа, який визначав би статус Директорії як органу влади, її внутрішню організацію, по-друге. По-третє, Директорія висунула претензію на «керівну» роль – це півтора десятка років тому довели М. та О. Копиленки – без жодного правового акта[107]. Тобто була вона органом самочинним, нелегітимним, створеним неправовим шляхом. Наслідок – і населення «України», і країни Антанти, переможниці Першої світової, ставилися до неї як до настирливої мухи.

Стахів навів інші відомості про склад гуртка заколотників. Посилаючись на спомини того ж таки Шаповала, він відзначив, що після відомої зустрічі Скоропадського та генерала Краснова[108] «став поширюватися ініціятивний гурт евентуального повстання», до якого було «приєднано» полковника Павленка, командирів січовиків Коновальця та Мельника, полковника Болбочана; політичними справами опікувався консул Білецький, закордонними – заступник керівника гетьманського МЗС Артемій Галіп, а також сотник січовиків Дідушок як секретар «керівного гурту».[109]

Враховуючи обставини місця і часу, годі було й сподіватися, що інформацію про підготовку повстання вдасться утримати в таємниці. Власне, це добре розуміли його організатори. Сам Шаповал вважав, що чутки про підготовку повстання розповсюджувалися в Києві через Садовського, Кушніра, Ніковського та Єфремова. Він також повідомив, що есери «спромоглися» скликати так зване «офіційне» засідання неіснуючої Головної Ради УНС. На ньому «Винниченко красномовно і офіціозно, як Голова Національного Союзу заявив, що він не знає ні про які подібного роду авантюристичні заходи в Національному Союзі і може одверто і з повною рішучістю спростувати всякі провокаційні чутки. Навпаки, – запевняв Винниченко, – Національний Союз і т. д. і т. п.». «Я, – записав з цієї нагоди Шаповал, – вніс відповідну резолюцію», в якій, зокрема, зазначалося: Головна Рада УНСоюзу «прохає все громадянство прийняти до уваги лише постанови Українського Національного Союзу, відкидаючи всякі чутки, котрі ширяться з метою знервувати громадянство і внести дезорганізацію, яку використовують на користь української справи…» «О ти, політична мораль…» – такими словами завершив свої спогади про підготовку повстання головний його організатор.[110]

9 листопада – останній день Української Держави

Розповсюдженням резолюцій Шаповал, якщо вірити його мемуарам, не обмежувався. 7 листопада він «одправив полковника Пелещука в Бердичів з інструкціями і наказом підготовитись до мобілізації, яка буде оповіщена приблизно через тиждень. Болбочан виїхав <…> раніше з наказом – ждать гасла. Коновалець був у Києві. Отже, наша організація стояла на варті момента в повній бойовій підготовці», – переконував він.[111]

Таким «моментом» були визнані згадана зустріч гетьмана з генералом Красновим, але, передовсім, чутки про листопадову революцію в Німеччині і усунення кайзера від влади. Добре розуміючи, що іншого шансу може не бути, керівники повстання зробили принциповий крок: уклали з представниками німецького командування «джентльменську» угоду про взаємний нейтралітет. Німецькі полки діставали змогу безперешкодно виїхати на батьківщину, їхні партнери залишилися з'ясовувати стосунки з ненависним гетьманом сам на сам. Треба було поспішати – на п'яти наступали більшовики…

Тимчасом настало 9 листопада, «яке я завжди вважав останнім днем мого режиму», – записав у мемуарах Скоропадський. Того дня український посол у Берліні барон Штейнгель поінформував голову держави про революційні події в Німеччині та про усунення від влади імператора Вільгельма II. Українські націонал-соціалістичні діячі, зі свого боку, подали гетьманові декларацію УНСоюзу, з'їзд якого вони планували скликати 17 листопада. Скоропадський, за його пізнішим визнанням, ясно зрозумів, що справа йде до повалення.[112]

11 листопада 1918 року, після 1568 днів війни, Німеччина, Франція та Велика Британія підписали угоду про припинення вогню на Західному фронті, яка вступила в силу об 11 годині дня. Перша світова завершилася.

Разом з тим гетьман чітко усвідомлював, що, з огляду на відсутність власної армії та реальний стан німецького експедиційного корпусу, перед ним відкривалися, власне, лише дві можливості. Перша – «самому стати на чолі українського руху», для чого скликати Конгрес, провівши до його складу своїх прихильників… «Я особисто мало вірив в успіх при цьому рішенні, – признавався гетьман, – оскільки ще вранці отримав повідомлення, що було розкрито весь заколот повстання при арешті начальника частини моєї охорони, полковника Аркаса. З його повідомлення з'ясувалося, що конгрес конгресом, а повстання все одно спалахне…» Інша теоретична можливість – закрити Конгрес, опершись при цьому на офіцерські формування, які діяли в Україні – «є одному Києві у нас було до 15 тисяч офіцерів». На роздуми пішли чотири дорогоцінні дні.

Лише 13 листопада після обговорення в уряді питання про форум УНСоюзу «вісьмома голосами проти семи допущення Конгресу в даний час було вирішено негативно. Я погодився з цим рішенням, – пригадував П. Скоропадський, – але оскільки ясно було, що при недопущенні Конгресу негайно ж ліві українські партії вживуть агресивних заходів, мені необхідно було створити більш рішучий кабінет і більш підходящі для цього військові сили, на які я вирішив спертися, на російський офіцерський склад та на свою Сердюцьку дивізію, на котру я за всіх умов розраховував. Для офіцерства російського складу, – пояснював він логіку сво'іх рішень та дій, – я повинен був негайно оголосити федерацію, бо мені вуха прогуділи, що якщо це буде зроблено, то весь офіцерський склад стане горою, заради Росії, за гетьманську Україну». 13 листопада гетьман відправив у відставку уряд і одночасно оголосив: «твердо стоючи на грунті політичного, культурного і економічного розвитку України, віднині ми повинні працювати для майбутньої федерації з Росією».[113]

IV

Перші документи Директорії та «легітимність» нової влади

15 листопада на світ Божий за підписами Винниченка, Петлюри, Швеця та Андрієвського (підпис Макаренка з невстановлених до сьогодні обставин відсутній) було випущено перший документ Директорії. Зміст укладається в три тези.

Теза перша. Російський генерал Скоропадський, спираючись на німецькі багнети, захопив владу, намагався приєднати Україну до «єдиної неділимої Росії». Спроби його режиму навести такий-сякий правопорядок, покласти край селянському бандитизмові кваліфікувалися як «класова помста поміщиків», яка, мовляв, «дійшла до такої міри, якої не знав і царський режим».

Теза друга також наскрізь брехлива. «Підписанти» стверджували, що:

а) «Український Національний Союз як найвище представництво організованої української демократії вживав до останнього дня всіх заходів, щоб мирно, без пролиття крові і дезорганізації громадського життя захистити й одстояти права народу»;

б) «настав час залишити мирні заходи»;

в) «Директорію Самостійної Української Народної Республіки» обрали «організована українська демократія» та «все активне народне громадянство».

Нарешті, теза третя вражає своєю алогічністю. В час, коли Київ було захоплено, гетьман та його уряд відійшли від влади, вірні йому частини припинили опір, підписанти пропонували «негайно, без пролиття крові» «залишити обманом і насильством захоплені ними урядові посади».[114]

Того самого дня було підписано та/або розповсюджено ще один документ під назвою «Універсал» з підписом «Головний отаман Українських республіканських військ Петлюра». Місце та дата народження документа такі: Біла Церква, «ставка головної команди Українських республіканських військ у половині листопаду 1918 р.».

Петлюра оголосив: «з наказу ДИРЕКТОРАТУ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ стаю на чолі всього Українського війська як головний його отаман». Немає потреби зайвий раз підкреслювати, що відповідного наказу в природі не існувало. ДИРЕКТОРІАТ, себто ДИРЕКТОРІЯ, ніколи нічого подібного не ухвалював/ухвалювала. В іншому випадку Симон Васильович просто пред'явив би відповідний папірець, підписаний його колегами. Друге – в день початку повстання він перебував не в «ставці Українського війська», а в штабі січовиків Коновальця, тобто в штабі чужоземного війська. Усі січовики станом на кінець листопада були австро-угорськими підданими і носили австрійські однострої – саме їх і назвали «Українським військом». Документ у позасудовому порядку оголошував уже колишнього гетьмана «поза законом за головний державний злочин проти самостійної Української Народної Республіки». Одночасно «Універсал» оголошував «скасованими» «гетьманські накази по війську» та закликав «військові частини генерала Скоропадського» переходити під знамена УНР з метою «знищення сили, на яку досі опирався» гетьманський режим[115]. Іншими словами, пан «Головний отаман», будучи нібито при здоровому глузді, закликав російських офіцерів вступати до війська, метою якого було знищення російських офіцерів.

Ще одна дивина – перше та єдине відоме на сьогодні «офіційне» військове зведення «Штаба Украинских Республиканских Войск», підписане Петлюрою та Осецьким. Головний зміст – безапеляційні запевнення у всенародному характері повстання. Запевнення без жодних на те підстав. Більше того, ці «підстави» навіть не змогли вигадати впродовж наступних 90 років – на відміну від, скажімо, поразки більшовицьких загонів 23 лютого 1918 р. під Червоною гіркою, яке радянські фальсифікатори згодом видали за перемогу, адміністративним порядком «призначивши» днем народження Червоної армії та флоту. У тексті, однак, містилися твердження, які заяви про «всенародність» повстання спростовували. Наведімо його мовою оригіналу:

«Армиями Украинского народа занята Полтава, Харьков, Екатеринослав. Передовые части стрельцов приближаются к Киеву. Под Васильковом 14 ноября начался бой. Первый отряд добровольцев разбит. Убито до двухсот. Много ранено. Нам досталась пушка и 8 пулеметов. С нашей стороны 3 убитых и 9 раненых. Немцы помогают нам оружием. Рабочие общей забастовкой. Солдаты-крестьяне радостно берут оружие. Мобилизовано до 30 тысяч селян и озброєно. Сердюки бросают добровольцев и перебегают до нас целыми сотнями»[116]. Тепер українською: за допомоги німців, невідомо ким, як і коли мобілізованих до війська 30 тис. селян захопили 3 міста і наблизилися до столиці. Воюючи проти професійних військових та й до того поголовно офіцерів, вони втратили аж 3 убитими і 9 пораненими, вбивши при цьому до двох сотень супротивників. Констатуємо: досягти таких показників за весь час своєї кар'єри не пощастило ані Сунь-цзи, ані Велізарію, ані Олександру Великому, ані Наполеону Бонапарту.

Дещо про перебіг повстання

За 90 років українська історична думка, попри всі спроби, не спромоглася дати відповіді на прості питання: де повстання почалося? Хто брав у ньому участь? Хто командував повсталими? Скільки було повстанців? В яких місцях відбувалися бойові дії? Якими були втрати протидіючих сторін? Де поховані і чи поховані загиблі?

Чи не першим літописцем повстання став такий собі Зенон Стефанів.

Хто такий Зенон Стефанів?

Історик українського війська, журналіст. Народився 1902 р. в с Топорівці Городенківського повіту. Автор розвідок, які стали класичними: «Українські збройні сили 1917—1920 pp.» (1934), «Українське Вільне Козацтво» (1935), «Коротка історія українського війська» (1938); співредактор «Історії українського війська» (вид. І. Тиктора, 1936). Дійсний член НТШ та Американського Військового інституту, член Американського історичного товариства. Помер у США 1976 p.

Що з'ясував Стефанів?

За 30 років, які минули після тих подій, йому пощастило з'ясувати таке:

30 жовтня» був уже створений повстанчий Оперативний Штаб», до якого увійшли генерал Осецький, полковники Тютюнник та Кедровський[117] і «представники січових стрільців» Мельник та сотник Черник.

1 листопада Директорія виїхала до табору Січових стрільців у Білій Церкві, «залишаючи в Києві для повстанчої акції в столиці Військовий Революційний Комітет».[118]

14 листопада. Гетьман проголосив Грамоту, і «рівночасно» з'явилася в «столиці та по українських містах» відозва Директорії!!!

Тут натрапляємо на першу проблему. Як це могло статися, «рівночасно» —, аби прочитати гетьманську Грамоту, написати проект своєї Декларації, узгодити її текст з членами Директорії, які вже нібито були в Білій Церкві, а Грамота була написана в Києві і навряд чи того самого дня потрапила відразу до Білої Церкви! До того ще треба було набрати текст у друкарні, вичитати, надрукувати, розвезти наклад по містах та розклеїти по стінах, парканах та на інших придатних для цього тогочасних носіях. І це все – за відсутності стільникового зв'язку, комп'ютерів, факсів, білл-бордів, FM-радіо, телебачення тощо!!! Читаємо далі.

16 листопада. Повстання починається виступом стрільців у Білій Церкві. «Гетьманська залога розбіглася без боротьби», «січовики визволили з Білоцерківської в'язниці кількадесят політичних в'язнів» (!!! – Д. Я.) та «розстріляли кількох гетьманських урядовців».

Розстріляли, зауважмо, без слідства, без суду. Розстріляли просто так, задля забави. В кращих традиціях, які згодом цілком справедливо назвуть «більшовицькими».

До Києва виїжджає 2-га сотня січовиків й одна гармата (командир – сот. Сушко).

17 листопада. До Фастова прибувають Петлюра, Директорія, «команда Загону СС[119] та решта сотень СС».

Гетьман направляє до Фастова «батальйон російських офіцерів (яких 1000 людей), один сердюцький полк, одну батарею, бронепотяг і кінську сотню» під командою князя Святополка-Мірського загальною чисельністю «щонайменше» в 3000 багнетів та шабель.

З Фастова до Києва їм назустріч вирушив авангард січовиків: 2 сотні, одна чота, кінна розвідка та «імпровізований бронепоїзд із одною гарматою». Авангард займає ст. Мотовилівка.

18 листопада. На полях між Мотовилівкою та Васильковом відбувається «завзятий бій», який завершується увечері захопленням Василькова. Січовики втратили загиблими двох сотників, противник – більше 600 убитими. Висновок: «В українській воєнній історії Мотовилівка одержала почесну назву українського Маратону, подібно до того, як Крути стали в нас Термопілями».[120]

Нагадаємо: битва між афінянами та персами під Марафоном відбулася 12 вересня 490 р. до н. є. Як вважають численні фахівці з воєнної історії, ця битва, в якій загинули 192 греки та 6400 персів, є однією з найважливіших битв у всесвітній історії.

Тепер про інші повстанські битви, обставини яких установив Стефанів.

Після 15 листопада. Загін учнів української гімназії в Богуславі (чисельність невідома) «ліквідує» місцевий «більшовицький загон», та й то не в самому містечку, а в якомусь Богом забутому селі під ним. Цей загін «воював» два тижні. Втрати: загинув Антон Григоренко. Обставини загибелі невідомі.

На боці заколотників виступили загони: отамана Зеленого (Трипільщина). Чисельність: 10 тис. селян. Сердюцький Лубенський полк (командир – полковник із «поширеним» українським прізвищем Отмарштейн). На Лівобережжі – Сіра дивізія та Полтавський корпус під командуванням Болбочана. Участі в облозі Києва ці війська не брали.

Загальну кількість повсталих з'ясувати неможливо. За висловом, який наводить 3. Стефанів, «тут уже й чорт не розбере в тому всьому»[121]. Воно і зрозуміло: революційний порив українського селянина завершувався за порогом власної хати, за межею свого поля, за межею рідного села.

20 листопада. «Повстанчі війська, об'єднані згодом в Осадний корпус», розпочали облогу Києва.

Скільки було цих «військ», які бойові дії мали місце, де вони відбувалися, що взагалі діялося впродовж наступних днів – нема знаття.

12—13 грудня. Загальний наступ на Київ. «Після дводенних завзятих боїв вони зовсім розбили російсько-гетьманські дружини».

14 грудня. Частини Дніпровської дивізії і Січових стрільців увійшли до Києва за півдня, тобто в'їхали залізницею з боку Василькова.

Все.

Підіб'ємо підсумок. За період 16 листопада – 14 грудня, тобто впродовж 29 календарних днів, невідома кількість озброєних людей їздила залізницею з Білої Церкви (відстань до Києва – 82 км) через Фастів (відстань до Києва – 62 км) та Васильків (відстань до Києва – 36 км). Точно відома кількість основного ударного загону повстання. Станом на середину листопада у Білій Церкві перебувало 59 старшин і 1187 рядового складу січових стрільців, у т. ч. в строю відповідно 46 і 816 вояків, зведених в один піхотний курінь у складі 4 сотень, кулеметну сотню, загін кінної розвідки, гарматну батарею і технічну частину. Середній темп пересування цієї армади – 2,9 км на добу. Цей показник відповідає, наприклад, темпу просування російських військ під час Брусилов ського прориву 1916 р., підчас якого 600 тис. росіян проривали укріплену оборону австріяків та німців, чисельність яких сягала 450 тис. Тоді за 81 день сторони втратили вбитими та померлими від ран 62 тис. (Росія) і 300 тис. (Австро-Угорщина та Німеччина). Глибина просування наступаючих – від 80 до 120 км, – інформує ресурс «Россия в Великой Войне»[122]. Втрати повсталих у 1918 р. склали 2 загиблих старшини.

Упродовж 60 років, які минули після виходу в світ цитованої розвідки Стефаніва, до відомої величної картини було внесено істотні корективи. 2005 р. заходами товариства «Просвіта» було видано пишну монографію, яка, на нашу думку, узагальнює всі відомі на сьогодні відомості про обставини, якими наш народ повинен завдячувати «українському Маратону». Монографію, автор якої, на жаль, пішов із життя, рецензували тричі доктор наук (філософських, богословських та мистецтвознавства) Д. Степовик, доктори історичних наук В. Сергійчук та В. Гусєв (усі троє – професори). Прикінцевий список опрацьованих автором джерел нараховує 268 позицій – у принципі, все, що написав Петлюрою та написано про Петлюру українською мовою. Ця обставина, зокрема, дозволила видавцям зробити висновок про те, що автор «цією книгою зробив вагомий внесок у розвиток вітчизняної петлюріани».

З цитованої нижче розвідки дізнаємося таке.

Перше. Директорію було обрано «спочатку з 3-х, а пізніше з 5-ти чоловік» на «історичному таємному засіданні (УНС) за участю представників всіх партій». При цьому ані імен перших трьох членів Директорії, ані дати «історичного засідання», ані переліку «всіх» політичних партій, ані імен їхніх представників автор, на жаль, не наводить.

Друге. Після оприлюднення в ніч проти 15 листопада Декларації до Директорії приєдналися «запорізький корпус, чорноморський кіш, січові стрільці, старшини і вояки сірожупанники та інші…» Знову повна анонімність – ані чисельності підрозділів, ані імен командирів, ані місць дислокації на дату «приєднання». Найбільшу небезпеку для Директорії представляла «300—400-тисячна австро-німецька армія», частину якої «війська Директорії обеззброїли».

А оце – відверта дурниця, якщо не сказати – брехня. Ще в 1924 р. російський воєначальник, видатний радянський військовий історик А. Зайончковський показав: у січні 1918 р. на всьому Східному фронті було дислоковано 52 німецьких та 31 австрійська дивізії плюс три дивізії їхніх союзників – загалом 86. У березні їх число скоротилося до 70, в т. ч. 43 німецьких, 25 австрійських та 2 дивізії їхніх союзників. В листопаді їх залишилося лише 34—28 німецьких та 6 австрійських[123]. Це все. Тепер щодо чисельності цих дивізій. Щодо австрійських дивізій, даних у відкритих для нас джерелах виявити не вдалося. Щодо дивізій німецьких, ясності більше. Так, ще один класик радянської історичної науки навів дані, згідно з якими станом на 1914 р. списочний склад однієї німецької дивізії – 16 600 військовослужбовців. У 1918 р. Їх число скоротилося «майже удвічі»[124], тобто ні за яких умов не могло перевищувати 10 тис. осіб, у т. ч. поранених, хворих та тих, що перебували у відпустках. Отже, чисельність австро-німецького окупаційного корпусу із частинами забезпечення, які участі в бойових діях ані практично, ані теоретично брати не могли, на початок так званого «повстання» – це maximum maximorum 300 тис. осіб. Причому далеко не «першої свіжості»: все краще гинуло або вже загинуло на Західному фронті. Беручи до уваги цю абсолютну цифру, треба врахувати наступне. Німецьке угруповання, «група армій “Київ”»[125] нараховувала у своєму складі 6 корпусів. Їхні штаби розміщувалися відповідно в Гомелі, Києві, Новограді-Волинському, Сімферополі, Таганрозі та Харкові. Тобто 4 з 6 штабів та, самозрозуміло, підпорядковані їм підрозділи розміщувалися на території Білорусі й на тій частині території сучасної України, на якій тоді Директорія ніякого, навіть міфічного, впливу не мала і ніякого «повстання» організувати там за визначенням не могла. Австрійців, у свою чергу, «представляла» 2-га армія під командуванням генерал-фельдмаршала Бем-Ермолі. Вона складалася з 3-х корпусів, штаби яких були розгорнуті відповідно в Одесі, Херсоні та Кам'янці-Подільсько-му. Отже, 2 з них (крім Кам'янець-Подільського) навіть теоретично брати участі у повстанні не могли – Директорія не мала «вірних» частин ані в Херсоні, ані, тим більше, в Одесі.