Митькозавр iз Юрківки

Ярослав Стельмах

Митькозавр із Юрківки

Голодний, злий і дуже небезпечний, або Якось у чужому лісі

Повість-казка для дітей та звірят.

Пригоди зайченяти Люськи, злого льва Толябуна, великого природолюба Буртіуса та декого ще у зовсім чужому лісі

Розділ І

У далеких і таємничих африканських джунглях жив лев Толябун. То був злий і невдоволений з усього лев. Коли світило сонце, він ричав через те, що йому було жарко; коли наставала темрява, він дратувався, що йому прохолодно; натщесерце ричав од голоду, а пообідавши – од того, що вже наївся. Його дратувало все на світі: дерева, річка, пташки, місяць, звірі, а через те, що він виказував своє роздратування голосним ревінням, тільки його й чутно було з ранку до ночі.

Усім Толябун страшенно набрид, але ж його боялись і нічого не могли вдіяти. Він безкарно поїдав бідних звіряток і зрештою так знахабнів, що мало не зжер навіть одного природолюба. Мандрівник цей, на ім'я Буртіус, дослідив усе на світі і тепер прилетів на моторній повітряній кулі до Африки, щоб дослідити і її. Прив'язавши свою кулю до якогось пеньочка, Буртіус прихопив дві підзорні труби, три біноклі, термос із кавою, записник і, згораючи від бажання що-небудь дослідити чи зробити яке-небудь важливе відкриття, рушив уперед.

Безсумнівно, то був найвидатніший дослідник усіх часів і країн. Ледь ступив він кілька кроків, а вже зробив цінні відкриття, які тут же старанно занотував у записнику. Давайте й ми поглянемо на списані рукою видатного вченого аркушики й прочитаємо:

Нічого дивного, що од цих великих відкриттів Буртіус дуже стомився і зголоднів. Тож він розстелив на землі невеличку скатертину, видобув із похідної торбинки, в якій мав звичку носити найнеобхідніше, тобто харчі, пиріжок із м'ясом і заходився їсти. Не встиг учений відкусити вчетверте, як увагу його привернув якийсь здоровенний звір. Він виткнувся з-за кущів, утупив пожадливий погляд у Буртіусів пиріжок і почав наближатись.

– Е, ні-ні, – мовив великий дослідник, одразу зметикувавши, до чого воно йдеться, і ховаючи руку з пиріжком за спину, – я й сам голодний!

Другою рукою він розкрив свій щоденник і вже хотів було записати відкриття № 4: «В Африці живе величезний звір з чотирма лапами, довгим хвостом і жадібними очима», але не встиг. Знахабнілий і кровожерливий Толябун – а то ж, звичайно, був він, – дико заревів і кинувся вперед.

Від того страшного ревіння вчений знепритомнів і впав на свою скатертину, де й пролежав три години і чотирнадцять хвилин із затиснутим у руці пиріжком. А хижий невихований Толябун підбіг до торбинки і вмить зжер усе, що в ній було.

А було в ній немало: вісім пиріжків із м'ясом і сім із повидлом, чотириста грамів цукерок «Ану, відніми!», коробочка монпансьє і три яблука. Як бачите, не можна випробовувати долю, – я маю на увазі назву цукерок. Та не про те мова. Всі припаси поклала до торбинки турботлива Буртіусова матуся, яка в цей час думала, де ж то її синочок, і тихенько зітхала. Адже всі матусі завжди думають про діток.

Умить проковтнувши всі припаси, лев кинувся до повітряної кулі. А щоб ви знали, до всіх повітряних куль знизу причеплений міцний кошик, аби мандрівникам було де сидіти і тримати консерви, мішки з піском та балон із летючим газом.

Отже лев заліз у кошик, бо сподівався знайти ще якусь поживу, коли це відчув, як лапи йому слабнуть, голова йде обертом… Він голосно заревів, не розуміючи в чому справа, і тієї ж миті обважніло гепнув на дно кошика і затих.

Минуло чимало часу, поки звірята надибали в траві хороброго Буртіуса.

– Ой, хто це? – скрикнули Мавпочка, Бегемотик і Жирафеня в один голос.

Не встиг учений відкусити вчетверте, як увагу його привернув якийсь здоровенний звір.

– А он, дивіться! – вигукнула Мавпочка, вказуючи туди, де між дерев бовваніла повітряна куля. Сонце її вже добряче нагріло, і куля рвалася вгору, та не могла злетіти, стримувана міцним мотузом.

– Ого, – зачудувавсь Бегемотик, – таке здоровенне. Це трохи схоже на дядька Слона, але ж дядько Слон, по-моєму, не вміє літати, та й кошика в нього нема.

– Ото ж бо й воно, – погодилося Жирафеня. – Давайте підійдемо ближче.

І всі трохи боязко рушили вперед.

– Ой, мені здається, я вже десь бачила ось це, – мовила, злегка затремтівши, Мавпочка, показуючи на Толябунів хвіст, що звисав із кошика.

– Ой, – додала вона по хвильці, затремтівши дужче, – мені здається, я навіть знаю, на кому оте он бачила.

– Ой, – прошепотіла вона, тремтячи вже так, що й усі задрижали, – мені здається, там – Толябун!

Тільки-но Мавпочка вимовила це ім'я, як усіх мов вітром здмухнуло з галявини, а в навколишніх кущах зашурхотіло: то тремтіли звірятка.

– Це таки лев, – сказало Жирафеня. Воно ж було найвище й побачило, хто лежить у кошику. – Але чому він тоді не вискочив зі своєї засідки й не кинувся на нас?

– Або чому ж він тоді не реве, як завжди, – задумливо промурмотів Бегемотик. – Тут щось не так.

– Мені здається, – втрутивсь у розмову маленький Носоріг, який любив усякі подвиги, – цей відважний незнайомець вступив у смертельний двобій з Толябуном, і вони обидва загинули.

– Правильно! – підхопив Бегемотик і гірко заридав. – Такий хоробрий дядечко – і загинув.

– Але як же вони могли битись, якщо дядечко тут, а лев аж он де, – засумнівалося Жирафеня.

– Я знаю, – вигукнув Носоріг. – Він помер од ран.

– Але щось я не бачу на ньому ран, – заперечило Жирафеня й підбігло до Буртіуса.

Всі поспішили за ним. Справді, на незнайомцеві не було не те що ран, а бодай маленької подряпини.

– Таємнича смерть, – прошепотів маленький Носоріг. Він любив читати різні пригодницькі книжки.

Та тільки-но він мовив ці слова, як Буртіус розплющив очі, звівся на ліктях і голосно чхнув.

– Будьте здорові! – гукнули всі.

– Дякую, дякую, друзі! – відповів дослідник і вже націлився схопити до рук свій щоденник, аби мерщій записати кілька нових відкриттів, коли побачив затиснутий у правиці недоїдений пиріжок.

– А де це, – стурбовано запитав Буртіус, – величезний звір з чотирма лапами, довгим хвостом і жадібними очима?

– Він там, – відказали всі хором, одразу ж здогадавшися, про кого йдеться. – У кошику, прив'язаному до тієї штуки.

– Та штука, – поважно мовив Буртіус, – зветься повітряною кулею, і я прилетів на ній досліджувати ваші краї. І вже, мабуть, немало дослідив би, якби не моє відкриття номер чотири.

– А що це за відкриття? – поцікавився Бегемотик.

– Отой же звір, – відказав Буртіус. – Він так мене налякав, що я знепритомнів з переляку, точніше, е-е-е, заснув з несподіванки! От я йому зараз покажу, – рішуче вигукнув хоробрий дослідник, кинувшись до своєї повітряної кулі.

– Не ходіть туди, – загукали звірятка. – Він вас з'їсть.

– З'їсть? – здивувався Буртіус. – Що ж це за цабе таке?

– Це лев Толябун, – пискнула маленька Зебра.

– Лев? Лев… Ах, лев, – знічено повторив дослідник. – Виходить, я зробив поки що тільки три великих відкриття. Просто я ще ніколи не бачив лева і думав, що відкрив його.

– Ну і як він поводиться?

– Жахливо! Просто жахливо! – закричали всі навперебій. – Він ображає нас і лякає. Через нього ми боїмося ходити до школи і навіть гуляти. Він уже з'їв кількох наших товаришів.

– А тепер нахваляється з'їсти мене, – прошепотів Бегемотик. – І обзиває череватеньким опецьком.

– Каже, що мій ріг зроблено з картону, і він коли-небудь одірве його та приб'є у себе в барлозі, щоб вішати капелюха, – поскаржився маленький Носоріг.

– А мені повисмикував усього хвоста, граючись у індіанця, – вигукнув із гущавини Павич. Він уже тижнів два сидів там, чекаючи, поки відросте новий хвіст.

– Він тільки те й робить, що страхає нас…

– Так він же справжнісінький бандит, – обурився Буртіус.

– Але стривайте, що він робить там, у моєму кошику?

– Спить, – одказало Жирафеня.

– Ах, негідник! – зарепетував раптом Буртіус, побачивши свою порожню торбинку. – Мої пиріжки! Мої пампушки з повидлом. О, мої цукерки! Де ви тепер? Я знаю де! Ви в череві цього ненажери, кривдника безневинних і беззахисних звіряток, цього басурмана, харцизяки і песиголовця! Але стривай-бо! Стривай! – Буртіус схопив свій кошик і заглянув у нього. Звірі здивовано перезирнулися. – Таблетки! Мої таблетки! – почули вони.

Тут ми зробимо невеличкий відступ і пояснимо дивну поведінку мандрівника.

Буртіус об'їздив уже стільки країн, перечитав таку кількість книжок, познайомився зі стількома людьми і зробив таку силу-силенну відкриттів, що частенько почав забувати, що він знає і чи знає що-небудь взагалі. «Це від перенапруги, – казала його матуся. – Любий природолюбе Буртіусику, тобі треба відпочити. Не можна так перевтомлювати свою голівку». Але дослідник уперто не хотів відпочивати. Ледь повернувшись з однієї подорожі, він вирушав у другу і, нехтуючи порадами матусі, писав про свої мандри книгу за книгою. Це й призвело до сумних наслідків, що неодмінно трапляються, коли ми не слухаємо своїх матусь. Одного разу, приїхавши з Північного полюса, Буртіус, як завжди, зачинивсь у своєму напакованому книжками і всякими цікавими речами кабінеті й засів за нову книгу. Учений світ нетерпляче чекав на її появу. Через два тижні Буртіус закінчив роботу й поніс книгу до редакції. Але що то була за книга! Замість спостережень на Північному полюсі Буртіус написав «1000 способів приготування яєчні». А цю книгу він опублікував іще сім років тому. Мало того, під кожним номером від першого до тисячного було написано одне і те ж: «На змащену вершковим маслом чи смальцем пательню розбити одне, два, три, чотири, п'ять або більше яєць, залежно від апетиту. Тримати на вогні до повного приготування».

Любитель природи нахвалявся випустити доопрацьований варіант, у якому містилось би дві тисячі рецептів, і втерти носа всім кухарям та вченим планети. Однак цей задум так і залишився незавершеним, бо дослідника-кулінара поклали до ліжка. «Перевтома, – сказали лікарі. – Він занадто багато працює».

Одужавши, невтомний мандрівник одразу ж почав лаштуватись у подорож до Африки.

– Тільки одна умова, – попередила його матуся. – Я певна, що й там, далеко від рідної домівки, ти працюватимеш день і ніч. Ось тобі пакетик, а в ньому таблетки для сну. Рівно о дев'ятій годині вечора маєш ковтати одну таблетку й одразу засинатимеш. А вранці прокидатимешся, сповнений сил і енергії. Я покладу пакетик до твоєї торбинки з харчами. Тож не забувай вчасно приймати ліки.

І от тепер, зрозумівши, що разом із їжею лев ковтнув таблетки й заснув, Буртіус зайшовся од сміху.

– Тепер цей ненажера спатиме й спатиме, – реготав він. – Тож давайте придумаємо, як його провчити, щоб він запам'ятав це назавжди і більше нікого не кривдив. Для початку біжи, Бегемотику, зв'яжи його, поки не прокинувся.

Звірята наблизилися до повітряної кулі. Бегемотик поліз до кошика.

– Ой, дивіться, що я знайшла, – мовила, нахилившись над Буртіусовою торбинкою, Мавпочка. – А ось ще, і ще. Скільки їх тут!

– Чого? – здивувався мандрівник.

– А ось, дивіться, – Мавпочка простягла вперед лапку. Якісь маленькі горошинки біліли на її долоні.

– Таблетки, – прошепотив Буртіус. – Це ж таблетки. Виходить…

Договорити він не встиг. Могутнє ревіння розітнуло тишу, і над краєм кошика повітряної кулі з'явилася розлючена левова морда.

– Рятуйтеся хто може! – закричав Бегемотик, одскочивши вбік: адже він устиг зв'язати левові тільки передні лапи.

Зв'язані могутні лапи сперлися на край кошика. Ще секунда…

І раптом Буртіус вихопив із-за пояса ножа, якого завжди носив при собі, й кинувся вперед.

Звірі завмерли: невже цей безстрашний чоловік сам-один зітнеться з хижаком? На мить лев отетерів, але лише на мить. Ось очі його хижо заяскріли, він трохи подавсь уперед…

І саме тут Буртіус з розмаху вдарив ножем по туго напнутому мотузу, що тримав повітряну кулю. Не встиг ніхто й отямитись, як вона рвонулась угору, швидко набираючи висоту. З піднебесся пролунало жахливе моторошне ревіння лютого, обдуреного, але вже не страшного лева. Вдячні мордочки всіх звіряток повернулися до відважного природолюба.

– Що трапилося, професоре? – запитав маленький Носоріг.

– Думаю, ви вже й самі здогадались, – одказав той, полещений словом «професор». – Виявляється, лев з'їв лише дві-три таблетки, а не весь пакетик, як я гадав, бо той розірвався. А коли Бегемотик зв'язував йому лапи, проснувся. Та я радий, що все так добре скінчилося.

– І ми раді і дуже вам вдячні, шановний Буртіусе, – мовила Мавпочка. – Але як же ви тепер без повітряної кулі? Як дістанетеся додому?

– Хе-ге, – мовив, посміхаючись, Буртіус. – Коли-небудь я прилечу сюди вдруге і розповім вам, як я один мандрував на плавучій крижині, як вижив на острові, де були самі лише крокодили, як без ковтка води два тижні йшов пустелею. Та це вже наступного разу. А зараз мені час іти, бо матуся моя хвилюватиметься. Лишайтеся здорові.

І він пішов, цей скромний і хоробрий мандрівник, у грудях якого билося добре і чуйне серце. А звірята з глибокою вдячністю і сльозами на очах дивились йому вслід.

Може, колись, читачу, я розповім тобі про всі оті незвичайні пригоди відважного Буртіуса і про пригоди, яких він зазнав, поспішаючи додому, до своєї матусі.

Але зараз ми не можемо полишити без нагляду лева. Він сповнений люті, жадоби помсти, він голодний, він летить не знати куди і ще може заподіяти чимало лиха.

Тож попрощаємося з нашим любим Буртіусом і рушимо слідом за Толябуном.

Розділ II

У вівторок двадцять сьомого липня, а може, то було двадцять восьме липня, йшло собі лісом зайча. У прегарному настрої дибало воно лісовою стежкою і лизькало цукрового півника на паличці – вранішній гостинець від матусі. Час од часу зайча замислювалося над такими важливими питаннями: якщо лизати півника один раз на кожні п'ять кроків, то чи стане його на дорогу до лугу в кінці лісу, де ростуть такі гарні квітки, або ж на скільки лизів взагалі стане того півника.

Безперечно, то були дуже важливі питання, і, поринувши з головою в складні обчислення, зайча й незчулось, як у руках у нього лишилася сама тільки паличка.

«Ой-йо-йой», – подумало воно, з жалем позираючи навкруги, мовби цукровий півник міг спурхнути з палички й сховатися десь у кущах. І раптом воно вздріло неподалік якусь здоровецьку білу кулю, що видніла поміж дерев. Куля та, трохи поморщена, шарпалась од подувів вітру, сіпалась то вгору то вниз, але заплуталась безнадійно в гілках і не могла вже злетіти.

«Ух ти!» – вигукнуло зайча і, згораючи од цікавості, пострибало до кулі.

Воно вже встигло уявити, як гарно гулятиме з такою кулею на мотузці, аж раптом побачило просто перед собою якогось незнайомого величезного жовтого звіра з довгим хвостом. Він лежав на траві зі зв'язаними передніми лапами і дивився на зайча.

– 3-з-д-д-ра-а-с-т… – пробелькотіло зайча і зупинилося про всяк випадок на безпечній відстані.

– Здрастуй, здрастуй, серденько, – ласкаво озвався звір. – Як живеш?

– Д-д-я-а-к-у-у… Д-д-ообр… – відповіло зайча. Не те, щоб воно злякалося, ні, просто в нього була така звичка – в деяких випадках трошки заїкатися.

– Чудово! Це справді чудово! – вигукнув жовтий звір. – Я дуже люблю, коли хтось добре живе. Я й сам живу непогано, але оце трапилася зі мною халепа! – Тут він ображено замовк і зволоженими очима подивився перед себе.

«Бідний», – міркувало зайча, підступаючи ближче, і спитало:

– Яка халепа?

– Бачиш… До речі, як тебе звати?

– Люська! – сказало зайча. – Я вже скоро піду до школи.

– Яке гарне ім'я, – розчулився звір. – І як воно тобі личить!

Люська ледь порожевіла.

– Так-от я, бачиш, великий друг усіх африканських звіряток.

– То ви, значить, аж із Африки! – здивувалася Люська.

– Еге ж, прямісінько з неї.

– А як ви опинились у нас? Це ж дуже далеко.

– Ще б пак! – погодився жовтий звір і злегка рикнув.

– Ой! – відскочило зайча. – Чого це ви?

– Згадав своїх друзів, – відповів той. – У мене їх дуже багато. Сумують, мабуть, без мене. І Жирафеня, і Мавпочка, і опецьок той, Бегемотик, смачненький такий…

– Хто смачненький? – насторожилася Люська.

– Хіба я сказав «смачненький»? Маленький! – поправився жовтий звір. – Усі маленькі звірята мене дуже люблять, бо я їх найперший друг, товариш, брат і захисник.

– Значить, і нашим будете захисником? – спитало довірливо зайча.

– А від кого вас захищати?

– Та ніби нема від кого. Був у тутешніх лісах Вовк, та й того перевиховали.

– Отож, ви тут усі нелякані? – зрадів жовтий звір.

– Ні.

– Неполохані?

– Ні-і.

– Це добре, добре. Не те, що в наших лісах. Усі аж трусяться, як мене побачать.

– Чому? – поцікавилась Люська.

– Та на радощах. «От, – кажуть, – іде наш найперший друг і захисник». Еге ж, так прямо і кажуть. О! Хочеш, буду і твоїм другом?

– Хочу! – пискнула Люська.

– Ну от! А звуть мене Толябун.

– Толябун? Це по-нашому, мабуть, буде Толик?

– Толик? Х-хе. Хай так.

– І від кого ж ви їх захищаєте? – мовило по хвильці зайча.

– Ого! Багато, знаєш, є всяких звірюг, які тільки й мріють когось скривдити. От, наприклад, трирогий пацюк або отой, з двома пащами, ах, забув, як зветься, – потрусив головою Толябун.

– Як це – з двома пащами? – роззявила рота Люська.

– А так: одна спереду, а друга ззаду, і в кожній по сімдесят три зуби, – брехав далі Толябун.

– Вони ж, мабуть, страшні, – знову почала заїкатися Люська. Така вже в неї була звичка.

– Ще й які! – ствердив лев. – Але мене бояться. Я їм кажу: «Ви тільки зачепіть кого-небудь! Матимете справу зі мною». І не чіпають. Е! Це ж вони мені й помстилися. Життя, Люсю, суворе. Підіслали до мене шпигуна в окулярах, із сонними таблетками і, коли я заснув, зв'язали й відправили на цій кулі. П'ять діб носило мене в повітрі, і ріски в роті не мав. Ух, я їх, хай-но повернуся!

– Як же ви повернетесь, Толику? – співчутливо запитала Люська. – Може, я вам чимось допоможу? Адже ви хочете додому.

– Ще й як! Замість того, щоб бігати рідними джунглями і шукати собі здобич, я лежу тут, казна-де, голодний і зв'язаний.

– Чого ж це я стою! – спохопилося зайча. – Бідний Толик. – І, підбігши до лева, почало розв'язувати міцні пута. – А про яку здобич ви говорите: про їжу?

– Еге, про їжу.

– А що ви любите їсти?

– А ти? – ухиливсь од відповіді Толябун.

– Моркву!

– І я моркву. От і доводиться її добувати. Поки знайдеш дерево, поки залізеш на нього…

– На дерево? Хіба морква росте не в землі? – сплеснула лапками Люська.

– Ти розв'язуй, розв'язуй, – поквапив лев. – Це, певно, у вас росте в землі, а у нас на деревах, – викрутивсь він, бо й уявлення не мав, що таке «морква».

– А капуста теж на деревах? – розпитувала Люська.

– Ні, капуста на кущах! Я її теж люблю, – додав поквапливо. – Ех, зараз би капусточки пожувати…

– А я вас пригощу. У нас є, – пообіцяла щиросерда Люська. – Ну от і готово! – мовила, розв'язавши останній вузол.

– Але понад усе я люблю знаєш що? – спитав хижий Толябун, ступаючи ближче до зайчати.

– Що? – перепитала Люська, довірливо дивлячись йому у вічі.

– Таких пухнастеньких маленьких дурненьких зайчаток, як ти! – заревів лев і кинувся на неї.

Не встигла Люська навіть і злякатись, як ноги вже несли її геть, а за нею мчав страхітливий Толябун.

– Стій! Кому кажу! – кричав він. – Усе одно спіймаю. Стій, бо гірше буде!

Але Люська не уявляла гіршого, ніж бути з'їденою, і мчала навмання прудкіш од вітру. Поминувши верболіз, обоє вибігли в поле. Скільки тривала та гонитва, ніхто не зміг би сказати. Певно, Толябун легко наздогнав би Люську, якби в нього не затерпли лапи, що були довго зв'язані. До того ж звір дуже підупав на силі, бо п'ять днів нічого не їв.

Надвечір попереду завиднів якийсь чужий ліс. Зайча поминуло перші дерева й озирнулось: лев уже не біг, а шкандибав із останніх сил. І тут Люська зрозуміла, що врятувалась.

– Гей, ти! – крикнула вона. – Ось на тобі! – й показала левові язика. Тоді дременула в ліс і зникла за деревами.

Дивлячись їй услід, Толябун од люті дер пазурами якогось стовбура.

Одного погідного сонячного дня песик Бурмосик, добряче поснідавши, взяв кошика й подався збирати суниці для свого найкращого друга цапка Буцика. Адже Буцик найбільше у світі любив солодкі суниці, що ростуть на галяві біля озерця. Про ту галяву, ніхто, крім песика, в лісі не знав, а він про неї не дуже розводився: адже суниця на ній росла не така, яку ви звикли бачити, а куди більша. До того ж і родила ціле літо поспіль. Цю суницю Бурмосик виростив сам і дуже нею пишався. Була вона солодка, як мед, і навіть Буцик частенько казав: «Такої суниці мені ще не доводилося їсти. Ти, Бурмосику, – справжній природознавець».

Та цього разу, вийшовши на галявину, Бурмосик зрозумів, що хтось на ній господарював. Тут були об'їдені ягоди, там прим'яті листочки, а на землі – сліди чиїхось лапок. «Ну от, – подумав він. – Я так і знав». Поставив поруч свою лапку: ні, його слід був більший, а цей і на Буциків не схожий. Хто ж це міг бути? Отак роздумуючи, він заходився збирати ягоди. Майже наповнивши кошик, песик раптом помітив: з-під куща ліщини витикається чийсь хвостик. Бурмосик ступив ближче й побачив, що то спить зайченя. «Так от хто їв мою суницю», – здогадався Бурмосик і злегка загарчав. Чи то загарчалось йому голосніше, ніж хотілося, чи в того зайчати був дуже хороший слух, але воно миттю скочило на ноги і стрибнуло за кущ, кліпаючи зі сну великими очками. Та, побачивши перед собою досить симпатичного песика, навіть спромоглося на усмішку й запитало:

– Ти хто?

– Я Бурмосик. А ти?

– А я Люська.

– Так ти дівчисько! – розчаровано вигукнув Бурмосик.

– Не дівчисько, а дівчинка, – виправило його зайча. – Що це за слова в тебе? Ти що, в лісі виховувався?

– Таки в лісі, – ствердив песик.

– Ой, ну що це я питаю! – засміялася Люська. – Певне ж, у лісі. Це просто так говориться, коли хто не дуже вихований.

– То я, по-твоєму, не дуже вихований? – засмутився Бурмосик.

– Ні-ні-ні! Це я спершу так подумала, – відповіла Люська. – А тепер бачу, що ти дуже навіть чемний. Слухай, – насторожилась вона, – а ти тут поблизу нікого не стрічав? – і глянула довкола.

– А тут нікого бути не може, бо цю галяву знаємо тільки я і мій друг Буцик.

– А тепер, виходить, і я знаю вашу галявку?

– Виходить, що так. Але як же ти тут опинилася?

Тоді Люська вийшла з-за куща і розповіла Бурмосикові все-все: і про цукрового півника, і про велику кулю, і про хитрого Толябуна.

– Аби ти знав, – закінчило зайча, – як він ревів од люті, коли я показала йому язика. Люба матуся, якби вона не навчила мене так прудко бігати… Люба матуся, – повторила Люська і заплакала.

– Ну, не треба, – розгублено мовив Бурмосик, підступаючи до неї. – Перестань-бо!

Та Люська не вгамовувалась.

– Лю-ю-ба-ба…

– Яка баба? – спитав Бурмосик.

– Лю-лю-ба-ба ма-ма-туся, – проривалися крізь плач Люсьчині слова. – Д-де-де ти-ти те-те-пер?

– Та де ж, як не в вашому лісі, – запевнив її Бурмосик. – Чекає на свою донечку.

– А до-до-донечка д-де-де? – схлипнула Люська.

– Та де ж, як не в нашому лісі, – одказав Бурмосик.

– А ма-матуся ж не-не знає, що лі-ліс цей тут і що я-я-я в ньому.

– Та й справді! – вигукнув спантеличено Бурмосик.

– А я ці-цілий д-день б-бігала куди очі ба-ба-бачать і не знаю, д-де мій ліс.

– Та й то правда! – ще більш спантеличено вигукнув Бурмосик. – От халепа!

Він підійшов до дівчинки й погладив її по голівці, – одне вушко в Люськи опустилося на лоба, друге стирчало.

– Знаєш що, – мовив Бурмосик. – Я саме збирався на косовицю до Буцика – помогти йому запасатися сіном на зиму. Ходімо й розповімо йому все-все. Може, він зарадить твоєму лихові. А поки що візьми-но підкріпися трохи. – І песик простягнув Люсьці кошик із суницями.

Розділ III

А тим часом Толябун, наморившись од цілоденної гонитви за Люською, хропів у гущавині, аж гай гудів. Йому снилася повна жахів подорож на повітряній кулі, коли він, здавалося, щомиті міг випасти з кошика, розбитися об стрімкі скелі, потонути в океанських хвилях або ж просто наштрикнутися на гілки дерев. Та куля щасливо приземлилась, і ось він женеться за тим куцохвостиком, а ось уже зайча показує йому з-за дерев язика. Рикнувши від образи, лев здригнувсь уві сні й розплющив очі.