Володимир

– Чула! Ходімо до хижі, ходімо, Микуло.

І вони пішли – бігцем по схилу валу, повільніше – двором.

– Чула, чула, – говорила Віста. – Від багатьох чула про князя. І вже думала, аще князь поліг головою, то й ти біля нього кості склав.

– Ні! – скрикнув Микула. – Я живий, живий, Вісто!

Разом, дуже зігнувшись, бо двері за довгий час ще більше осіли, зайшли вони приступцями до хижі, зупинились одразу за порогом. У кутку тлів вогонь, червонувате його проміння осявало піл, темні стіни, кадь, у якій світилось кружальце води, порожні, перевернуті догори денцями корчаги, горнці.

Микула поволі рушив уперед, зняв з плечей торбинку й щит, одчепив од пояса меч, поклав зброю перед очагом, сам низько вклонився вогню й чурам, що під ним жили.

І хто знає, чи почули й пізнали чури Микулу, чи, може, свіжим вітром війнуло на очаг від розчинених дверей, але вогонь у ньому враз ожив, забуяв, жовто-червоні язики піднялися над жаром.

– І як живе рід наш? – запитав, сівши біля очага, Микула.

– Усе, як було… Немає роду.

– А брати Бразд і Сварг?

– Бразд тепер не брат нам… Посадник княжий, новий терем поставив…

– Бачив… Добрий терем. А брат Сварг?

– Що Сварг? У старій його корчениці десятки холопів працюють, а ще одну поставив на шляху до Остра.

– А інші родовичі наші?

– Усе далі й далі люди від людей.

– Чому ж, Вісто?

– У кого земля й гривні, в того сила й правда, це тільки в нас нічого досі не було.

І вже тоді Віста запитала в Микули, поглядаючи на торбинку, що лежала на долівці недалеко від вогнища:

– А ти, Микуло, щось приніс?

Він не зрозумів навіть, про що вона запитує.

– Ти про що говориш?

– Чи є в тебе в торбі, – задихаючись, запитувала вона, – гривні, золото, срібло, багатство?

Микула подивився на неї, ніби не впізнавав.

– Багатство? О так, маю, он воно в торбині.

– І можна мені взяти подивитись?

– Дивись, дивись!

Поспішаючи, вона схопила й розв’язала торбинку, заходилася все з неї викладати.

– Сорочка?.. Та вона ж уся в крові… А це ногавиці… Знову кров! А це що?! Якесь жито?

– Дань узяв, – посміхнувся Микула. – Гречка це.

Віста розгублено опустила руки.

– А де ж… де ж, Микуло, – запитала вона, – золото, срібло?

– Не знаю, де воно, – тихо промовив Микула. – Не знайшов… – Трохи помовчавши, він додав: – Що багатство?! Он, у Києві бувши, шукав дочку нашу Малушу… її немає. Вісто! Навесні померла… у Дніпрі втопла… – Він узяв з торбинки кілька зерен гречки, кинув їх у вогонь. – За спокій її душі.

Віста заплакала так, як плачуть діти, – невтішно, навзрид…

5

Невдовзі побував Микула в брата свого Бразда, – Любеч невеликий, куди не руш – терема його не обминеш, не хотів би піти, так однаково княжий посадник покличе.

– Чув, чув, що повернувся ти з брані, Микуло, – одганяючи псів на воротях, говорив Бразд. – Що ж до мене довго не приходив? Загордився?

– Чого б то я став гордитись, брате? – відповів на це Микула. – І чим?

– А хто тебе знає? Ми – земляні люди, ти ж воїн… Проте ходімо до дому.

Разом зайшли вони до терема, де якраз топила піч жона Бразда Павлина. Микула привітався з нею, але малоговірка, завжди нібито сердита Павлина майже не відповіла на його вітання. Знадвору увійшли три сини Бразда – Гордій, Самсон, Бавило, і Микула навіть не пізнав їх – недавно були уноші, від землі не видно, а нині високі, жилаві, дужі, як і їх батько.

– Бачу, сини в тебе могутні, – промовив Микула. – Ростуть та й виросли вже.

– Аякже! – засміявся Бразд. – Так усе йде в світі – одні мруть, інші дорогу труть, одно загибає – нове виростає… А сини мої справді могутні.

– У батька пішли, – засміявся й Микула.

– А що ж, – згодився Бразд. – Мабуть, так і є, – в мене, в батька.

Сини недовго побули в теремі – вони, либонь, завжди тут з’являлись, коли хтось приходив до батька, – оборонити його, захистити. І зараз вони, побачивши, що до отця прийшов його брат Микула, одразу вийшли, рідний дядько їм був нецікавий, зникла з терема й Павлина – брата Микулу не хотіла частувати.

– То де ж ти бував? – поцікавився Бразд. – Де ходив?

– Навіщо запитуєш? – махнув рукою Микула. – Сам знаєш, колись ти ходив на брань, нині побував я, а предки наші, брате, все життя не сходили з коней…

Нагадування про предків, либонь, не сподобалось Бразду, й він сердито махнув рукою:

– Не сходили з коней? Так це ж коли було?! А чого б я нині став сидіти на коні? А втім, скажи ліпше про себе, чув, що січа з ромеями була велика, ми тут також-де терпіли – давали князям воли, коні, жито всяке… і людей не одинажде давали…

– Дуже великі брані були над Дунаєм, брате, – зітхнув Микула. – Як і вистояли, – не знаю… Сукупно стояли – болгари й ми. Але вистояли – не посрамили Руської землі, лише втратили князя…

– Що ж, Святославу честь і слава, – спокійно сказав Бразд. – Маємо тепер Ярополка. Достойний князь, Святославич… На столі Київському сидить твердо, його слухає вся земля… А ти ж як, Микуло, служитимеш тепер у дружині Ярополка чи замість меча візьмеш рало?

– Мій меч ходить там, де вороги землі нашої, а тут, у домі отців, візьму рало.

– Що ж, – промовив Бразд, – робиш добре. Уже ми, люди княжі, тепер землю розсудим… А ти сам де думаєш з ралом ходити – на княжій землі чи на своїй?

– Де ж тепер земля княжа, а де моя?

– Як велить закон, княже завжди є княжим, що було Ольжиним, стало Святославовим, що було Святославове – суть нині Ярополче. А ти йди з ралом туди, де й раніше був.

– Перед бранню, – зітхнув Микула, – ходив я з ралом над Дніпром, у пісках.

– То й тепер сиди там. Княжі землі вище від Дніпра – там стоять і знамена8.

Брати помовчали, Микула збирався вже й іти.

– А чи не забув ти, брате, – сказав раптом Бразд, – що саме перед бранню брав у мене купу?9

– Купу в тебе? Але ж ти тоді сам говорив, що то купа не від тебе, а від князя. А я, брате, князеві Святославу служив, скільки мав сил, кров сукупно з ним за землю Руську проливав. Чуєш, Бразде, я в останню ніч перед смертю князя отак сидів з ним, говорив, і він мені дякував за все, за все, – то хіба ж я не одробив купи?

– Не знаю, що ти робив на раті і про що говорив з князем Святославом. Не знаю й того, яку дань золотом і сріблом привіз ти з брані… Що не моє, те не моє…

– Золото з брані? Послухай, брате, що ти говориш? Та невже ж і ти думаєш, що на брань я ходив заради золота і що заради нього стояв попліч із князем Святославом?

– А чого б то ти і йшов на рать?

– Якби-то ти знав, заради чого я ходив! – з біллю сказав Микула. – Але коли так запитуєш, і сам уже не знаю, чому пішов.

– Покиньмо про це, – суворо сказав Бразд.

– Брате!

– Я тобі не токмо брат, а й посадник княжий. В купу взяв ти у мене коня, жита три четверики, нове рало… Роблю милість, як велить князь Ярополк, – за той час, що був на раті, уроку не візьму, а повесні мусиш повертати купу, не зумієш одразу – платитимеш оброк, не станеш повертати купи, не приробиш оброку – холопом станеш на княжому дворі.

Микула мовчав.

– І не гнівайся на мене, брате, – промовив Бразд. – Руська земля не така нині, як допреже. Князь князеві вже не брат, хоч і одного вони роду, що ж робити нам, простим людям? Хто вміє – приробить, хто незугарний – усе втратить… Так каже князь, так велить і Бог.

Микула пильно подивився на брата.

– То ти християнин?

– Християнин, – гордовито відповів Бразд. – А хіба моя віра гірша від твоєї? Побачимо, брате, як допоможуть тобі твої боги?!

6

Пішов Микула і до брата Сварга. Ішов з важким серцем – після зустрічі з Браздом він усе згадував ніч після похорону батька, коли лишились вони – три сини Анта – в батьківській хижі і коли обидва брати – і Бразд, і Сварг – брали його за груди, вимагали ділити спадщину. Ні, що Бразд, що Сварг – не друзі йому, вік би не йшов до них, але хіба обминеш у Любечі терем посадника чи корченицю?

Проте брат Сварг зустрів Микулу зовсім не так, як Бразд. Уже здалеку, прямуючи через вигін до корчениці під лісом, побачив Микула брата. У нього все було, як і колись: чорна від кіптяви корчениця стояла біля самого лісу, над нею вився синій димок, десь усередині гупали два молоти, брат Сварг щось шукав серед різної кузні надворі. Він здалеку побачив людину, що повільно йшла до корчениці, приклав руку до чола, придивився.

– Невже Микула? – промовив Сварг, коли той наблизився.

– Він і є! – одказав Микула.

– Чолом тобі, брате, чолом, – радісно промовив Сварг і швидко ступив назустріч брату, обняв його, навіть почоломкався.

Микула одповів на його чолобитню і сам обняв, поцілував брата, проте, правду кажучи, був дуже здивований, цілував Сварга холодними устами.

– Ходімо ж до дому, брате Микуло! – говорив Сварг. – Дай подивлюся, який ти став. Диви, єй-єй, ти став набагато кращим, якось вирівнявся, ніби помолодів! Ні, брате Микуло, ти справді тепер – як дружинник княжий.

Корчениця брата Сварга тільки здалеку здавалась такою, як була. Насправді ж до неї ззаду добудовано було тепер кілька клітей, поряд з корченицею з одного боку Микула помітив землянки, біля яких повзали голі діти, ще кілька землянок було з другого боку, а в самому лісі, сховавшись від людського ока, височів обгороджений гострим околлям терем, де, почувши чужого, валували пси. Це було нібито гніздо в лісі, не один Сварг жив тут, а багато людей.

Вони й виходили – два кузнеці виринули з чорної пітьми корчениці – старі, чорні від диму, з висхлими блідими обличчями, з дверей виглядало кілька хлопців – також худющих, блідих, із землянок вилізали й дивились жінки.

– Бачу, пізнаєш, – говорив Сварг. – Працюємо, Микуло, що поробиш, колись кували мечі, а тепер рала, колись був сам, а нині людей на поміч кличу. Скільки тієї кузні треба переробити, а літа не ті, сам, скільки не бийся, всього не переробиш. Та чого ми стоїмо, ходімо до терема, там і поговоримо.

Проте до терема нелегко було доступитись, бо тільки Сварг відчинив ворота і зайшов на двір, до них кинулись величезні пси.

– А згиньте, прокляті, згиньте! – заволав Сварг, схопив якийсь дубчак, кинувся на псів, але один із них все ж устиг приловчитись, підскочив до Микули, люто клацнув зубами й одірвав шматок ногавиці.

– Ну й пси! – говорив Сварг у сінях, куди ледь пробивалось через заґратоване віконце проміння. – Аки звірі, єй-єй, аки звірі. Та чого ж ти стоїш, ось сюди, сюди йди, брате Микуло.

Вікна в теремі Сварга також були заґратовані, там був не очаг, а піч, великий стіл, а на ньому корчага з вином, хліб, усяке зілля.

– То як же ти, брате? – запитав Сварг, коли вони сіли до столу.

– Я? – щиро здивувався Микула. – Що мені? Яким вийшов з села, таким і повернувся.

Сварг поставився до слів Микули не так, як Бразд, вони його не здивували.

– Так я і знав! – промовив він. – Не там була брань, де ти ходив…

Микула здивовано подивився на брата.

– Є й нині, – посміхнувся Сварг, – і хозари, і булгари, і печеніги, і ромеї, і сваримось ми з ними всіма, але найтяжча брань тут, у землі нашій, людина йде на людину.

– Хто ж іде і супроти кого? – тихо запитав Микула.

– Оці, – відповів одразу ж Сварг, – Кожема в Острі, Бразд у нашому Любечі і ще багато таких, як вони, взяли в князів і один у одного всякі пожалування: землі й ліси, озера й гони на ріках – усе в їхніх руках.

Микула щиро здивувався, що нині Сварг став ворогом Бразда, і той одразу це помітив.

– Не дивуйся, не дивуйся, Микуло, – сказав він. – Ти думаєш, чого це Сварг нарікає на Бразда, адже є в нього терем, корчениця, на його дворі працюють смерди? Але, – із жалем крикнув Сварг, – у мене немає того, що має Бразд: земель і лісів, а без них людина ніщо!.. Корчениця, – замислився він, – о, я думав колись, Микуло, що коли маю корченицю, то маю все – золото, срібло. Проте я забув, що до корчениці треба мати ще й руду, ліс, дерево. Та й чого, скажи, я став би про це думати, адже береги Дніпра, де брав руду, ліси, де стояло древо, – це було моє, твоє, людське. Аж кинувся я брати в берегах руду, а там знамена… Чиї береги? – князя, Кожеми, Бразда… Кинувся я в ліс – знамена. Чий ліс? – князя, Кожеми, Бразда. Отак князі, Кожема та Бразд обігнали мене, все собі та й собі, а мені… Пам’ятаєш, тієї ночі, коли ми ділили батьківську спадщину, Бразд говорив: «Візьми, брате Сварг, усяку кузнь, ти ж її полюбляєш…» Я й узяв кузнь, кую тепер, а всі багатства в Бразда.

Микула розгонисто й голосно засміявся.

– Ти чого смієшся? – запитав у нього Сварг.

– Як же мені не сміятись, – відповів одверто він, – прийшов, походив по Любечу, думав, що тільки я виродок з роду, а що ти, брате Сварг, живеш у згоді з Браздом…

– Ні!.. – вдарив по столу кулаком і крикнув Сварг. – Братів нині вже немає, багатий багатому нині також ворог.

– Бачу! – з гіркотою сказав Микула. – Троє було нас у батька Анта, і двоє досі йшли проти одного. Нині ж усі троє стали вже ворогами…

– Не говори так! – перебив його Сварг. – Хто ж є твій ворог?

– Купу я до брані взяв у Бразда, думав, що кров’ю сплатив її. А він каже: «Віддай!» Чим же я йому купу цю віддам?

– Ха-ха-ха! – засміявся Сварг. – А ти йому купи не віддавай!

– То тоді я стану обельним холопом у брата.

– А яку ти брав купу в нього? – поцікавився Сварг.

– Коня, рало, три четверики жита.

Сварг, що ворушив устами в той час, коли Микула перелічував, одразу сказав:

– Дві гривні кун і п’ять рєзан…

– Не розумію, – промовив Микула.

– Зате я розумію, – сердито сказав Сварг.

Він устав, пішов у кліть, довго там чимсь бряжчав, повернувся і поклав на стіл чотири золоті зливки і десяток різаних шматочків срібла.

– Візьми, – сказав Сварг.

– Нащо?

– Дві гривні кун і п’ять рєзан віддай Бразду.

– Почекай, Сварг! Як же це так, що ти даєш мені оці гривні й рєзани?!

– Я тобі нічого не даю, а тільки позичаю. Ти мене не бійся, не бійся, – поклав на плече Микули свою руку Сварг. – Прийдеш до мене, допоможеш, щось зробиш…

– Ні, – відповів Микула. – Чи в тебе, чи в Бразда купа – однаково… Отепер я бачу, куди нас завела брань…

7

Микулі приснився батько Ант. Це було так просто і звичайно. Микула часто бачив уві сні батька Анта. Той вів з ним бесіди, щось радив, проти чогось застерігав, і Микулу це не турбувало, отже, душа батька – старійшини роду Анта, думав він, не пішла, як і душі всіх пращурів, з хижі, а живе під вогнищем, в пізню годину ночі прокидається, літає над вогнем і по хижі, розмовляє з Микулою. Він не бачив нічого дивного в таких снах, а радів навіть, що душі пращурів його не забувають.

І цієї ночі Микулу стурбував не сон. Поговорила душа Анта й пішла. На вогнищі червоно тлів жар, з пітьми на стіні виступали почеплені на кілочках меч, щит, лук. Загорнувшись у потерте хутро, на помості спала Віста. В хижі було тихо, спокійно. Спати, тільки спати!..

Але неспокійно було на душі в Микули. Він довго сидів, почухався, ліг, пробував заснути – і не міг. Тоді Микула обережно, щоб не збудити Вісту, підвівся з помосту, постояв над вогнищем, а там тихо, босий, у сорочці та ногавицях пройшов по долівці, одчинив двері, вийшов надвір. Чому так сталось, хто знає, але Микула якийсь час постояв серед двору, а далі пішов, пішов, видерся на вал городища, рушив до рядових могил, під якими спочивали старійшини роду Ант, Уліб і далекий прапрадід – старійшина-витязь Воїк.

Була тепла ніч, високо вгорі висів на небі місяць, він уже щербився – Перун із тризубцем у руках наступав на духів пітьми, на злі сили, – край місяця ніби присипаний попелом.

На землі було тихо, в зеленкуватому промінні місяця темнів, як довгий ряд бортневих колод, Любеч, там не горів жодний вогник, з лівого боку широкою підковою чорнів ліс, десь серед дерев блимав вогник у корчениці брата Сварга, звідти ж долітали удари двох молотів – все кує й кує Сварг лемеші, мечі, лемеші, мечі…

По праву руку від Микули линув Дніпро. Микула аж зітхнув: дивно чудовий був у цю пізню годину ночі Дніпро – повноводий, могутньострумний, широкий, голубий у місячному промінні. Десь серед ночі почувся удар і сплеск, либонь, скинувся сом, недалеко на рівному плесі щось зарябіло, там виринають з глибин, зупиняючись табунами, дивляться крізь товщу вод на місяць величезні рибини. Води дніпрові линуть і линуть між берегів, темні ліси стоять над ними, у туманах далина.

Не тільки Микула дивиться на цей дивний світ, серед ночі він побачив і витязя їхнього роду – старійшину Воїка. Він стояв – закам’янілий воїн у шоломі, броні, з мечем біля пояса – тут, над Дніпром, на могилі, так давно, що не тільки ноги, а й руки вросли, в’їлися в землю, весь обріс травою, зеленкуватий мох, затягнувши всі шпари в камені, обволік, як платном.

Тільки обличчя воїна було чисте, таке, мабуть, як і в живого і яким витесали його колись майстри-каменярі, – широко розплющені очі, брови, як стріли, великий, широкий на кінці ніс, товсті, випнуті уста, – такий він дивився віки й цієї ночі на Дніпро, затоки, луки, ліси. І Микула навіть зрадів, що дивиться на чудовий світ разом з древнім витязем-старійшиною.

Розділ другий

1

Василевс10 Східної Римської імперії Іоанн Цимісхій хворів довго й тяжко. Відтоді як він повернувся з далекого походу в Азію, страхітлива невблаганна хвороба руйнувала й руйнувала його тіло, імператор не міг їсти, втратив сон, висох. Дивно було, як він ще й досі живе на світі.

Від імператора майже не відходила жона його василіса Феодора, проедр11, постільничий Василь, не виходив з Великого палацу дні й ночі. До імператора приводили кращих лікарів Константинополя, їх везли з далекої Сирії, Венеції, Амальфи, проте вони не могли виявити причини хвороби імператора, а відтак не знали, якими ліками й знадоб’ями його лікувати.

Один тільки лікар – це був славетний Уне-Ра з Єгипту, – здавалося, розгадав таємничу хворобу імператора. Оглянувши висхле, кістляве тіло Іоанна, він довго розпитував, коли імператор почув себе недобре, що в нього болить…

– О, я розумію… – прошепотів лікар Уне-Ра.

Проте, піймавши на собі погляд проедра Василя, що стояв біля ложа імператора, він знітився й замовк. Звичайно, тут не годилось говорити про хворобу.

Пізніше, коли вони залишилися один на один з проедром Василем, той запитав:

– Ти, лікарю, знаєш, що це за хвороба?

– Так, – відповів лікар. – Очі, печінка, серце, колір шкіри підказують мені, що імператору дали…

– Чому ти замовк? – зашепотів проедр.

– Імператору Іоанну дали отруту гадюки, яка водиться тільки в одному місці – в Єгипті, у верхів’ях Нілу.

– Ти божевільний… Константинополь і Ніл… Хто й коли міг дати таку отруту імператору?

– Не знаю, – низько вклонився лікар Уне-Ра. – Я говорю тільки те, що бачу й знаю.

– Прокляття! – скрикнув проедр Василь. – Та невже ж немає ліків, які б припинили дію тієї отрути?

– Я знаю такі ліки, – тихо відповів лікар Уне-Ра.

Тоді проедр ступив уперед, схопив лікаря за руку й сказав:

– Якщо вони є, їх треба знайти і вжити одразу, негайно. Я, чуєш, лікарю, обіцяю тобі велику нагороду. Ти будеш патрикієм імперії, ти одержиш усе, все, що захочеш, тільки врятуй василевса.

Лікар залишив Великий палац. Він думав тепер лише про ліки, готував їх і, може, вилікував би імператора Іоанна, але наступної ночі, коли повертався додому на тиху вулицю біля Золотого Рогу, на нього біля самого будинку напали й пройняли ножами кілька невідомих, що одразу ж зникли. Єдиний лікар, що вгадав хворобу й міг ще врятувати життя імператора Іоанна, сам пішов у небуття, і це зробив проедр Василь, який власними руками дав імператору отруту в час походу під горою Олімп.

Імператор Іоанн знав, що він дуже тяжко хворий. Проте така вже природа людська, а імператорська й тим паче, – Іоанн Цимісхій не хотів, не вірив, що незабаром покине цей світ.

Правда, він говорив усім навкруг, що, либонь, помре, швидше велів будувати в Константинополі на Халці храм во ім’я Христа Спасителя, коли ж йому доповіли, що храм цей закінчують, то велів покласти там привезене ним з Палестини волосся з голови Іоанна Предтечі й приготувати там же мармурову гробницю для бренного свого тіла.

Але все це були тільки пусті слова – Іоанн хотів, щоб живі дбали про нього, молились, благали Бога, що ж до самого Бога – вважав, що ще один храм йому не завадить.

Цимісхій вдався й до інших заходів – маючи незчисленні маєтки в усіх фемах12 імперії, він велить один із них – невеликий, під Константинополем, – продати, а одержані гроші роздати ницим людям, особливо тим, що страждають від падучої хвороби. Іоанн Цимісхій робить це навмисне – божевільні ходять по Константинополю, падають, волають, моляться за одужання всемогутнього Іоанна.

Згадує Цимісхій ще про одно. З патріархом Антонієм, якого він сам колись вивіз із Студійського монастиря й висвятив на соборі в Константинополі, в нього склались недобрі стосунки: воюючи в Азії, Цимісхій змушений був позбавити духівництво багатьох пільг, через що Антоній запалився жагучою ненавистю до Іоанна.

Тепер Цимісхій звелів привезти в Великий палац не патріарха, а єпископа адріанопольського – Миколу; довго був з ним один на один, як усі говорили, а єпископ ствердив, висповідався в своїх гріхах, благав єпископа бути посередником між ним і Богом.

Так діяв Цимісхій і так нібито готувався до смерті. Але коли починалася ніч, він непокоївся, кликав жону Феодору, проедра Василя, не відпускав їх від себе, благав їх шукати рятунку, перемогти хворобу, прагнув вирватися з її лабетів, жити, жити!

Василіса Феодора весь час була з ним – перевертала разом з слугами на ложі, напувала, давала знадоб’я, яке навівало сон, зволожувала оцтом чоло й вуста. Але вона сама почувала себе недобре, страждала від печінки, часом не могла вийти з кітону. Тільки проедр – паракимомен Василь – не залишав тепер Цимісхія.

В одну з ночей Іоанн довго мовчки лежав на своєму ложі, слухав, як за стінами свистить осінній вітер, дивився на мусії13 колишніх імператорів, що з молитовниками в руках, з піднятими вгору очима змальовані були навкруг усіх стін спочивальні.

– І є одно, що не дає мені спати, одужати, жити, – раптом пролунав у тиші спочивальні його голос.

Проедр Василь, що сидів у цей час недалеко від ложа й, склепивши повіки, спочивав, схопився й запитав:

– Ти про щось говориш?

– Я говорю про те, – відповів Іоанн, – що ніхто не хоче й не може допомогти мені у Великому палаці.

По безбородому обличчю проедра Василя пробігла ледь помітна посмішка.

– Але чому ти забув про мене? – запитав він. – Правда, я розумію, зовсім недавно біля гори Олімпу ти говорив, що я не дбав і не дбаю про тебе, що я обдурював і зраджував тебе.

– Проедре! – прохрипів Іоанн. – Це були несправедливі слова, і я вже сказав про це. Я вірю тільки тобі, бо інакше збожеволів би в цій спочивальні.

– Спасибі тобі, василевсе, – схилив голову Василь.

– І ще я вірю одній людині в світі, – продовжував Іоанн, – яка не допустила б, щоб я так хворів і страждав, яка могла б вирвати мене з лабетів смерті, але яка, на жаль, перебуває зараз далеко від Константинополя.

– Ти про кого думаєш?

– Я говорю про Феофано, яку ми вислали в далеку Вірменію.

Проедр мовчки стояв перед імператором.

– Я звик вгадувати твої думки, – сказав він, – знав, що ти захочеш бачити Феофано, бо справді вона єдина може підвести тебе з ложа, через що давно послав у Вірменію дромон14.

– Ти добре зробив, проедре. Я хочу бачити Феофано, тільки вона з’явиться в Константинополі.

2

Проминуло шість років відтоді, коли Іоанн Цимісхій після вбивства Никифора Фоки за вимогою патріарха Полієвкта вислав Феофано на острів Прот у Пропонтиді, а ще пізніше, коли вона втекла звідти й сховалась у соборі Софії, вислав, за власним уже розсудом, у далеку Вірменію.

Імператор Іоанн додержав слова – усі ці роки Феофано жила у Вірменії, в городі Ані15, як справжня василіса, мала палац, багатьох слуг, скарби. Разом з нею жили спочатку й обидві її дочки – Зоя й Анна. На десятому році менша її дочка Зоя померла, і з нею залишилась одна Анна.

Феофано була такою ж, як і у дні молодості, – завзятою, упертою, жорстокою, в свої тридцять п’ять літ вона лишилась чарівною, красивою, як і раніше, роки, здавалося, обминали її, на гарному, рівному, як мармур, обличчі не було жодної зморшки, очі так само блищали під рівними тонкими бровами, уста пашіли, витонченим рукам її, персам, усій постаті могли б позаздрити самі богині.

Однаковим лишилося й серце Феофано – рік за роком у ньому збиралась образа, жадоба помети, ненависть до Іоанна Цимісхія, до проедра Василя, з яким, либонь, була зв’язана більше, ніж з Іоанном, бо з ним заподіяла смерть свекру своєму Костянтину, чоловіку Роману, Никифору Фоці, разом вони клали корону й на голову Іоанна Цимісхія.

І Феофано готувалася до боротьби з ними – тут, в Ані, вона часто навідувалася й стала другом царя Ашота, приймала в себе вдома й сама була бажаною гостею багатьох ішханів16, раз і другий їздила в Грузію, де говорила з царем Давидом, азнаурами17. Феофано знає, що робить, – у Грузії й Вірменії безліч людей ненавидять Візантію, яка прагне поневолити їхні землі, і Ашот, і Давид – вороги імператорів ромеїв, але мати малолітніх Василя й Костянтина, яку вигнали з Константинополя, може стати їх щирим другом. Впливає й краса Феофано, боже, до чого чудова ця вдовиця василіса!