Динозаври. Дитяча енциклопедія

Для цього періоду, що тривав 45 млн років, характерним є поступове потепління. Протягом силуру з теплого він перетворився на сухий та жаркий. Знов змінилася географічна карта планети. На місці сучасного Сибіру утворився новий материк – Ангарида. А наприкінці періоду почався підйом суходолу.

Потепління призвело до випаровування морів. Території, зайняті водою, скоротилися, і частина водоростей опинилася на суходолі. Деякі з них пристосувалися до нових умов і започаткували розвиток рослинного світу планети.

Першими наземними, а точніше, напівводними рослинами стали псилофіти. Вони росли на берегах водних басей нів, були невеликими, десь 30–40 см заввишки, і не мали листя. Зелене вбрання їм замінювала луска. Псилофіти ще не мали коріння – це були відростки, якими вони закріплювалися в мулі. А розмножувалися ці давні рослини спорами, майже такими, як сучасні папороті. Аби прорости, спори мали потрапити у воду.

Сусідами псилофітів були птеридофіти. Ці рослини теж розмножувалися спорами, але в деяких із них на пагонах розвинулося зачаткове листя.

Трохи пізніше на суходіл почали виповзати й деякі мешканці морів та прісних водоймищ, які, правда, далеко від води не відходили. Вважають, що першими були комахи.

А морська фауна того часу майже не відрізнялася від ордовицької. Побільшало тільки голкошкірих. Окрім цистоідей тут тепер жили морські лілії, морські зірки, морські їжаки тощо. А ось трилобітів значно поменшало. Це трапилося тому, що в силурійських морях з’явилися ракоскорпіони, які дуже нагадували трилобітів, але були їхніми запеклими ворогами. Ці жахливі хижаки мали міцні клешні, голку на хвості та отруйний шип.

Від ракоскорпіонів утворилися істоти, які вже жили на суходолі, поблизу смуги прибою. Зовні вони нагадували скорпіонів, які є їх прямими нащадками.

Але головною подією у світі тварин силуру став бурхливий розвиток риб. Силурійські риби мало нагадували своїх нащадків. Вони жили на дні й рухалися дуже повільно. У них не було кістяка, трикутні плавці щільно прилягали до тіла, а на шкірі та в роті росли маленькі зуби. З часом у силурійських риб сформувався кістяк, зяброві дуги перетворилися на щелепи, а зуби на шкірі стали лускою.

Перших хребетних риб зі щелепами називають акантодами, що в перекладі з давньогрецької означає «огидна колючка». Розмірами й виглядом вони були дещо схожі на йоржів. Їхні тіла нагадували веретена і були захищені щільною бронею з дрібних ромбічних лусочок, а всі плавці, в тому числі й хвостовий, озброєні потужним кістяним шипом. Щелепи акантоди були ще слабкі й малі. Проте плавців у неї утворилося надміру – п’ять-шість пар. Еволюція визнала їх зайвими, і нащадки акантодів мають значно меншу кількість кінцівок. Отож ці риби – єдині представники «багатоногів» серед хребетних тварин.

Відбиток ракоскорпіона

Девонський період

Риби стали панівною групою тварин наступного, девонського періоду. Він одержав свою назву від графства Девоншир на півдні Англії, де теж у 1836 р. здійснював наукові розвідки Родерік Мурчісон.

Серед девонських риб дуже поширеними були артродіри, хижі істоти, які вже мали щелепи. Спочатку вони були невеликими, завдовжки 50 см, але згодом набули жахливих роз мірів. Кістяки деяких артродірів, наприклад дунклеостеуса, сягають у довжину 12 м. Щелепи цього велетня були озброєні парою кістяних пластин, що нагадували гачки.

Девон тривав 45 млн років, упродовж яких відбувався підйом суходолу. Внаслідок цього північні материки з’єдналися в один величезний материк, який називають Атлантією. На схід від нього лежала невеличка Азія. На півдні все ще існувала Гондвана, але на її теренах тепер височіли гори, які не пускали морське повітря в центр материка, що робило його внутрішні області посушливими і спекотними.

Але на інших частинах суходолу утворилися великі западини, де почала збиратися вода й поступово утворилися неглибокі теплі моря. Внаслідок цього клімат тут став теплим і вологим.

Викопна риба артродіра

Це дало псилофітам шанси на розвиток. Поряд із ними на вологих місцях з’явилися їх нащадки – плауни, папороті та хвощі, які вже мали стовбур і справжнє кореневище. Висота деяких з них сягала 30 м. Проте більша частина суходолу залишалася голою. Новоявлені рослини розмножувалися спорами, а їм для проростання була потрібна вода.

Тільки наприкінці девону деякі папороті почали розмножуватись насінням, завдяки чому менше залежали від води. Їх назвали голонасінними, бо ці рослини ще не мали ні ягід, ні плодів, а саме насіння було голим і утворювалося на кінчиках листя. Воно падало на землю і проростало. Поступово голонасінні рослини завойовували простір. Їхнє листя, здатне до фотосинтезу, збагачувало атмосферу вільним киснем.

Але клімат на планеті ставав дедалі сухішим. Мілкі моря почали висихати, і перевагу в боротьбі за виживання здобули ті істоти, які спромоглися пристосуватися до посухи. У деяких риб утворилися легені, що дало їм можливість стати дводишними, тобто дихати як у воді, так і на суходолі. Якщо придивитися до сучасних дводишних риб, які ще живуть у посушливих районах Австралії, Африки та Південної Америки, можна припустити, що їх девонські пращури так само під час посухи створювали довкола себе плівку, заривалися у мул і там засинали до дощу. Коли ж затверділий мул м’якшав від води, вони знов оживали.

Целакант, або латимерія

Інші риби «вигадали» ще кращий спосіб порятунку. За допомогою міцних плавців вони навчилися повзати, спочатку по дну, а потім і поза водою. Іноді вони переповзали з висохлого водоймища в інше. За легені таким рибам правив плавальний міхур, багатий на кровоносні судини. Плавці риб нагадували кінцівки сучасних наземних тварин. Через це їх називають кистеперими. Саме ці риби стали предками всіх наземних тварин, у тому числі й тих, які живуть тепер на Землі.

Довгий час вважалося, що кистепері риби вимерли. Однак у 1952 р. на узбережжі Південної Африки, поблизу острова Мадагаскар, виловили живого представника кистеперих риб – целаканта. Він майже не відрізнявся від своїх прадавніх родичів. Про захоплюючу історію пошуків цього справжнього дива можна дізнатися з книги професора Дж. Сміта «Прадідусь-четвероніг».

Прямими нащадками кистеперих риб стали земноводні тварини – амфібії, які теж з’явилися в девоні. Їх череп ще був дуже схожий на риб’ячий. Вони мали луску і зяброві кришки, але жили вже на суходолі, хоча й поблизу води. Лапи тварин закінчувалися п’ятьма пальцями, причому три центральних були з кігтиками. Завдяки їм деякі амфібії лазили по деревах. Крім того, у викопних амфібій вже був справжній хвіст, що тягнувся за тулубом. Найдавнішими з відомих амфібій вважають іхтеостегідів. Тіло цих незграбних тварин ще дуже нагадувало риб’яче, бо закінчувалося справжнім риб’ячим хвостом. Проте лапи вже мали добре розвинені п’ять пальців.

Кам’яновугільний період

Девон змінив кам’яновугільний період, або карбон, який тривав 65 млн років. Назва цілком виправдана – саме тоді утворилися головні родовища кам’яного вугілля.

Для карбону були характерні потужні процеси гороутворювання. В цей період виросли відомі нам гірські масиви – Алтай, Гарц, Судети, Австралійські Кордільєри, Атлаські гори та інші, а наприкінці періоду – Центральний Урал. Знов активізувалися вулкани, які вулканічним попелом збагачували грунти поживними речовинами.

У середині карбону клімат характеризувався різкими змінами температури. Він став сухим і спекотним. Але на початку й наприкінці періоду він був м’яким і вологим, що сприяло бурхливому розвиткові рослинного світу. Землю вкрили густі тропічні ліси, утворені найрізноманітнішими кущами та деревами. Інопланетянам, якби вони завітали на нашу планету в той період, довелося б продиратися крізь хащі та високі трави, що були нащадками девонських плаунів та папоротей.

Зелені мешканці тогочасної планети дуже любили вологу і росли на болотах та на берегах річок і водоймищ. Їхнє коріння закріплювалось у мулі, і рослини високо підіймалися над водою, щоб стовбури знаходилися на повітрі. Цю особливість до наших днів зберегли мангрові дерева, які ростуть у гирлах тропічних річок.

На болотах карбону росли цілі ліси з плаунів-лепідодендронів. Коли їхнє лускоподібне листя опадало, на стовбурах залишались характерні відбитки, що нагадували зміїну луску. Тому скам’янілі залишки цих траво-дерев люди в давнину часто сприймали як казкових кам’яних змій. Саме з таких лісів утворилися запаси кам’яного вугілля Донбасу.

Проте коріння карбонових рослин мало бути дуже міцним і розгалуженим, бо несло на собі величезні стовбури. Висота плаунових рослин, наприклад, сягала 40 м. Прямо від коренів стирчали пагінці, з яких виростали нові стовбури. Таким чином на одному місці утворювалося кілька дерев. А вузьке листя цих гігантів було завдовжки близько метра. Воно прикрашало не лише гілки, а й стовбури. Коли листя відпадало, на дерев’янистих колонах-стовбурах залишалися сліди різної форми: кільця, спіралі, ромби, шестикутники. Мабуть, це робило карбонові ліси дуже мальовничими.

Папороті теж утворили незвичні для сучасної людини великі форми. Такі дерева-папороті мали товстий стовбур і численні гілки з довгим і широким листям. Частина папоротей продовжувала розмножуватися спорами. Але виникли також нові голонасінні види. Їх насіння містилося в маленьких сумочках на листі, а коли визрівало, то падало на вологу землю або у воду.

У карбоні з’явилися і можливі предки хвойних рослин – кордаіти. Вчені гадають, що вони походять від папоротей. Але нащадки далеко переросли своїх прапрадідусів. Кордаіти виростали заввишки 40 м. При цьому довге вузьке листя, яке нагадувало стрічки, росло на самій вершині, а стовбур залишався голим. Зовні вони були схожі на сучасні пальми, але мали насіннєві шишки.

Внаслідок буяння рослин різноманітнішим ставав і тваринний світ. Їжі вистачало на всіх: травоїдні споживали рослини, ними, у свою чергу, харчувалися хижаки, а всі разом внаслідок еволюції щодалі утворювали все більше різних істот.

За часів карбону зникла більшість трилобітів. Їх знищили хижі риби, ракоскорпіони та головоногі. Трилобітів не захистило навіть набуте вміння зариватися у намул. Вороги знаходили їх і легко розгризали недостатньо міцний панцир. Не допомогло і переселення у прісноводні водойми. Хижі риби невдовзі з’явилися й там. Внаслідок цього від колишніх господарів кембрійських морів залишився лише один рід. А от молюски та брахіоподи почувалися добре. Вони досягли велетенських розмірів і мали черепашки завдовжки 30 см. Одночасно з’явилися предки сучасних мокриць, омарів та крабів.

Ще привільніше почувалися риби. Серед них було багато хижаків, особливо різних акул, чиїми кістяками геть завалені відкладення карбону. Серед них були й маленькі акулки, завдовжки не більші трьох сантиметрів, а були й такі, що сягали у довжину двадцяти й більше метрів. Деякі акули неодмінно здивували б нас своїм виглядом. Були, наприклад, чудовиська з клешнями або величезними плавцями. Такі акули могли вистрибувати з води і пролітати сотні метрів, полюючи на здобич. Уникнути загибелі в пащах акул, які мали зуби на зразок пилок, могли тільки істоти, що виростили собі надміцний панцир чи черепашку або були дуже стрімкими й верткими, – такі, як ганоїди, тіло яких вкривала тверда луска.

Кам’яновугільний ланшафт

Прісноводні водоймища заселили численні скорпіони, ракоподібні, тясячоніжки та комахи. Можливо, предками останніх були саме трилобіти, бо вони мають дуже багато спільних ознак.

На суходолі з’явилося багато комах. Більшість з них виходили на берег тільки у зрілому віці й були зовсім не схожі на сучасних. Вони могли одночасно нагадувати бджіл, мурашок, метеликів. Проте існували й такі, в котрих ми легко впізнали б тарганів, павуків, бабок, богомолів чи коників. Часто вони були значно більші за сучасних. Наприклад, бабки меганеури – це справжні велетні комашиного світу з розмахом крил близько одного метра.

Але справжнім дивом епохи карбону стали найрізноманітніші амфібії. Зовні вони нагадували сучасних змій, ящірок, саламандр або крокодилів і мали довжину від 10 см до 10 м. Амфібії походили від кистеперих риб і розмножувалися у воді, в якій і підростали, бо дихали зябрами. У зрілому віці в них утворювалися легені, і амфібії виходили на суходіл, але продовжували жити неподалік від води. Проте деякі зберігали і зябра, і легені. Але найцікавішою особливістю амфібій було третє око, яке знаходилося на тімені, щоб спостерігати, чи не загрожує небезпека згори. Вчені припускають, що цим оком амфібії могли бачити інфрачервоні промені.

У карбонових болотах Європи та Північної Америки жили антракозаври. Вони мали п’ять пальців на кінцівках, полювали у воді. Тілом ці тварини дуже подібні до рептилій, тому вважають, що саме вони є предками плазунів та всіх інших наземних хребетних, у тому числі динозаврів (можливо, були й інші, але їх ще досі не знайдено).

Чому так сталося? Річ у тім, що в середині карбону клімат став посушливим, і багато водоймищ висохло. Амфібії, які не могли жити без води, вимерли. Але ті з них, що мали щільну луску, яка захищала тіло від висихання, і дихали легенями, як антракозаври, вижили і набули нових якостей.

Пермський період

Саме ці істоти запанували у пермську добу, яка прийша на зміну карбону і тривала 55 млн років. Назву її утворено від міста Перм, поблизу якого вивчали відкладення російські вчені.

Це був час, дуже несприятливий для життя. На зміну теплому і вологому клімату прийшла глобальна посуха. Різкі зміни температури для багатьох живих істот мали катастрофічні наслідки. Вулканічний попіл так затьмарив небо, що сонячне проміння було не в змозі зігріти поверхню планети. Стало холодно, і близько 50 млн кв. км земної поверхні вкрилося кригою. Коли атмосфера очистилася, велетенський льодовик розтанув, але цієї води все одно було недостатньо, щоб напоїти землю. Одночасно піднялася і температура, тому водоймища висихали, а на їх місцях утворювалися пустелі. Висихали навіть моря. Утворилися велетенські пустелі, яких не було на Землі раніше.

Відомо, що в пермському періоді клімат на Землі змінювався, були і кліматичні зони, схожі на сучасні тропіки й зони помірного клімату. Склад атмосфери планети також наблизився до сучасного рівня.

Папороті зменшилися в розмірах, але дожили до наших днів. Кожному з нас відомі папороті, що ростуть у лісах України і навіть на підвіконнях. А в сучасних тропічних лісах існує понад 300 видів цих рослин. Висота деяких з них сягає 25 м.

У таких умовах розкішні рослини періоду карбону не могли вижити. А що земна поверхня продовжувала висихати, то їх ставало дедалі менше і росли вони на обмежених ділянках, біля водоймищ. У другій половині пермського періоду ці рослини зникли зовсім. Збереглися лише окремі види папоротей та хвощів, які врятувалися на невеличких зволожених ділянках, однак вони стали значно менші. Натомість почали розвиватися примітивні хвойні рослини коніфери, а також голонасінні – саговники, а трохи пізніше гінкгові. Один з видів гінкго дожив до нашого часу. Екземпляри цієї рідкісної рослини можна побачити в Нікітському ботанічному саду поблизу Ялти і Краснокутському дендропарку Харківської області. У народі вона зветься «деревом бажання». А в Японії та Китаї це дерево вважають священним. Його часто висаджують поблизу храмів.

Відмінною рисою зеленого світу пермського періоду стала поява кущів і рослин, які нагадували траву. Вони потребували значно менше води, ніж дерева, і тому розкошували.

Умови життя в пермському океані теж були досить сприятливими. У водній товщі різкі коливання температури відчувалися значно менше. Тому продовжували розвиватися вже відомі нам істоти. Так само як наші сучасники кальмари та восьминоги, пермські головоногі наутілоідеї рухалися за принципом реактивного двигуна – виштовхували воду через мантійну воронку. Ці головоногі вже мали серце з п’ятьма камерами, розвинуту нервову систему і мозок з великою кількістю звивин, а це означає, що наутілоідеї були досить розумними істотами.

Акули теж удосконалювалися. З’явились пласкі акули – предки сучасних скатів. Зуби деяких акул нагадували спіралі. Тварини могли розвивати дуже велику швидкість і виривати у живої риби чи амфібії великі шматки м’яса, хоч би якою міцною була луска в жертви і хоч би якою великою вона була. Внаслідок цього кистепері риби почали шукати порятунку на глибині, біля морського дна.

Як нам уже відомо, землю пермського періоду опанували різноманітні амфібії – як хижаки, так і травоїдні. Деякі з них були дрібними, завдовжки кілька сантиметрів, інші досягали дуже великих розмірів. За способом життя вони нагадували сучасних крокодилів і бегемотів, тобто більшість часу проводили у воді, виставляючи голову на поверхню.

Серед пермських амфібій найбільш відомими є стегоцефали, назва яких у перекладі з латинської означає «щитоголові» (кістки черепа у них зрослися у плаский щит).

Особливо добре в пермський період розвивалися рептилії, бо знайшли спосіб протистояти сухому і жаркому клімату. Їм більше не потрібна була вода, щоб відкладати туди ікру, як це робили амфібії. Рептилії почали розмножуватися яйцями, що мали міцну шкаралупу (спочатку шкіряну, а пізніше вапняну), яка захищала зародок від висихання і містила багато поживних речовин для його розвитку. Тому рептилії одразу після виходу з яєць вже мали вигляд дорослих істот і були життєздатнішими за амфібій. Амфібії ж, як пуголовки, мали проходити кілька стадій розвитку, щоб набути властивостей дорослої тварини.

Реконструкція дейноцефала іностранцевії

Не маючи ворогів на суходолі, рептилії почали швидко розповсюджуватися і врешті витіснили своїх можливих предків стегоцефалів. Першими на зміну їм прийшли котілозаври – казаноголові. Вони теж мали різні розміри, були як травоїдними, так і хижаками, які нагадували сучасних тигрів, гієн, вовків, куниць. Найстрашнішою серед хижаків була іностранцевія, дуже схожа зовні на шаблезубого тигра, що з’явився набагато пізніше. Її страшні ікла легко пробивали кістяні панцирі на тілах деяких травоїдних рептилій. Загальна довжина тварини сягала 4 м, а довжина черепа – 0,5 м. Можливо, що зустрічалися й більші екземпляри.

Дуже цікавими представниками пермських рептилій були звіроподібні ящери едафозаври. Вони з’явилися ще в карбоні і, ймовірно, як і їхні родичі, стали предками ссавців. Карбонські едафозаври були невеликими тваринами, але в пермську добу вони виростали до трьох метрів. Ці звіроящери харчувалися рослинами, мали невелику голову, незграбний тулуб і довгий міцний хвіст. На щелепах та піднебінні в них росли дрібні зуби. Але найдивовижнішим пристосуванням цих істот було «вітрило» на спині – величезна шкіряна складка, яку підтримували відростки хребта. Складка мала велику кількість кровоносних судин, тому є думка, що цей оригінальний пристрій служив для терморегуляції, тобто кров у «вітрилі» нагрівалася сонцем. Таке саме «вітрило» мав ще один звіроящір – діметродон – дуже схожий на едафозавра, але на відміну від нього хижак.

Мезозойська ера

Палеозойська ера закінчилась близько 240 млн років тому. На зміну їй прийшла мезозойська ера, або ера середнього життя, впродовж якої природа поступово набувала сучасних ознак.

Егафозавр

На межі цих періодів вимерла більшість морських тварин, натомість розвинулися інші. На початку мезозою ще жили амфібії та рептилії, дуже схожі на пермських. Проте їхніми наступниками стали динозаври, серед яких були справжні велетні – найбільші з істот, що будь-коли панували на планеті. Це сталося завдяки низці факторів.

Пермську посуху поступово змінив теплий і вологий клімат, а материки й океани набули сучасного вигляду. Ще тривали процеси гороутворення, з’явилися американські Анди і Кордільєри, величезні гори Китаю та Східної Азії. Проте умови для життя стали сприятливішими.

Першими це відчули рослини. Десь у середині мезозою у тропічних зонах на місці пустель підвелися густі ліси. А там, де клімат був прохолодніший, дерева пристосувалися до холодних періодів: почали скидати листя і уповільнювати всі життєві процеси – так би мовити засинати на зиму.

Розмаїття і велика кількість рослинної їжі сприяли появі нових видів травоїдних тварин та збільшенню їх чисельності. А це, у свою чергу, вплинуло на розвиток хижаків. Саме тоді на планеті і з’явилися динозаври, які жили у мезозойські періоди – тріасовий, юрський та крейдяний. З цієї причини мезозойську еру іноді називають ерою динозаврів.

Тріасовий період

Перший період мезозою, який тривав 35 млн років, називають тріасовим, або тріасом. Таку назву йому дав німецький геолог Ф. Альберті, який дослідив три чіткі шари тріасових відкладень: піски, вапняки і знов піски.

У тріасі всі відомі нам континенти з’єдналися і утворили єдиний континент. Лавразія з’єдналася з Гондваною і численними навколишніми островами. Цей величезний континент називають Пангеєю. Єдність суходолу сприяла тому, що живі істоти могли діставатися до будь-яких куточків, і динозаври жили скрізь.

У першій третині періоду клімат на планеті майже повсюдно був тропічним, проти більшість її суходолу ще займали пустелі. На великих територіях виникли високі гірські плато і хребти з великими западинами між ними. Але десь усередині тріасу море почало заливати суходіл і утворило великі затоки та лагуни. Посилилася вулканічна діяльність, яка сприяла виникненню нових гірських хребтів і западин. Поступово змінювався клімат. У колишній центральній Гондвані він був теплим, але сухим. На її південному узбережжі – там, де довжелезна затока ділила Пангею майже навпіл, було тепло і волого, а в північній половині величезного материка – холодно. Зрозуміло, що кліматичні розбіжності зробили рослинний і тваринний світ більш різноманітним.

Пейзаж тріасового періоду

Замість каламітів, кордаітів та насіннєвих папоротей з’явилися звичайні папороті – невисокі трав’янисті рослини, гінкгові, хвойні та цикадові дерева. Цикадові дерева були схожими як на пальми, так і на папороті. Вони досі збереглися на Малайському архіпелазі, де їх називають саговими пальмами. Новими представниками рослинного світу стали бенетитові рослини, родичі цикадових. Серед них були і дерева, і кущі. Можливо, саме бенетити стали предками квіткових рослин, бо їхні органи розмноження нагадували квітки.

Амоніти мали черепашки різноманітних форм, але здебільшого нагадували згорнуту змію. Саме тому в середньовіччі їхні черепашки продавалися в аптеках як «чудодійні зміїні камені», що нібито допомагали від усіх захворювань.

Мешканці океану набули рис сучасних морських істот. Морські зірки, їжаки, корали, більшість риб майже нічим не відрізнялися від тих, які живуть зараз. Дуже розповсюдилися амоніти – головоногі хижі молюски. Вони з’явилися ще в девоні, але тоді не були готові запанувати на морському дні, бо мали дуже тонкі черепашки і легко ставали жертвами палеозойських чудовиськ. Тепер амоніти «виросли» і вкрилися надзвичайно міцними черепашками з перетинками і численними складками. Амонітові черепашки розміром близько двох метрів не є рідкістю, деякі сягають навіть п’яти метрів. До того ж амоніти, щоправда дрібніші, але дуже рухливі, мали перевагу перед своїми сусідами наутілоідеями, кількість яких на той час була невеликою.

Амоніти

Дуже розмножилися акули, які заполонили навіть прісноводні водоймища. Поряд з ними в морях продовжували існувати кистепері риби, але їх було вже значно менше. «Новенькими» мешканцями морських просторів стали маленькі летючі риби, які мали грудні плавці і жили у верхньому шарі води. Але панували над усіма риби, які мали кістяк, сильні плавці та міцні зуби. Саме їхні нащадки заполонили світовий океан і живуть у ньому досі.

А на суходолі справжню трагедію переживали стегоцефали. Вони не витримали конкуренції з рептиліями, які знищували не тільки їх, а і їхніх дітей та яйця. З родичів стегоцефалів, амфібій, вижили лише ті, у кого спосіб життя був водний та напівводний. Серед них був і гігантський жабоящір – мастодонзавр, рештки якого часто знаходять у ранніх тріасових відкладеннях Європи та Північної Африки. Він вважається найбільшою амфібією всіх часів. Зовні мастодонзавр нагадував величезну жабу, довжина голови якої сягала 1,25 м, а довжина тіла – 3 м. Ця потвора жила в болотах, але не була дуже небезпечною для інших тварин, бо не вміла швидко рухатися. Лежачи в багнюці, мастодонзавр хапав лише те, що рухалося поряд з ним. З часом, коли болота почали висихати, жабоящери були змушені зосереджуватися на глибоких місцях, де їжі на всіх не вистачало. І це стало початком їх вимирання.