Вбивство Петлюри. 1926

Після російської Лютневої революції, у серпні 1917 р. Шварцбард як перекладач французької військової делегації приїздить спочатку до Петрограда, а згодом до Одеси, де й залишається. До жовтня 1917 р. він працює годинникарем у рідній Балті, але вихор революції невдовзі закрутив інваліда світової війни. Шварцбард бере активну участь у формуванні загонів одеської Червоної гвардії, у складі якої у грудні 1917 – січні 1918 р. воює із загонами Центральної Ради та австро-німецькими військами в районі Тирасполя. Після окупації України внаслідок Брестського миру Шварцбард повертається до Балти. Знову бере зброю він навесні 1919 р. (за деякими даними, із початку цього року він допомогав становленню місцевих радянських органів): іде добровольцем до загону, що воював із різними бандами та отаманом Григор'євим. У серпні 1919 р. Шварцбард стає бійцем Інтернаціональної дивізії, що складалася з місцевих добровольців, колишніх військовополонених та китайців і була одним із найбільш боєздатних об'єднань у всій Червоній армії. У цей час Інтернаціональна дивізія воює з петлюрівцями й завдає їм надзвичайно великих втрат. Однак у ході кількох боїв із денікінцями дивізію було майже повністю знищено. Шварцбардові вдається вийти з оточення та дійти до Одеси, де він дочекався приходу бригади Котовського, у якій недовго завідував обозом.

Наприкінці 1920 р. недавній червоноармієць повертається до Парижа та звичного ремесла. На цей час припадає й початок його літературної праці. Шварцбард випускає на ідише під псевдонімом Бал-Халоймес («Мрійник») збірку віршів «Мрії та реальність», у якій відобразилися не тільки ліричні мотиви, але й роздуми про громадянську війну та побачену на ній нелюдську жорстокість. Його наступна книга віршів – «Молодість та кохання» – була підготована для друку у 1926 p., але після вбивства Петлюри видавець не наважився її випустити, і вона так ніколи й не побачила світ.

У Парижі Шварцбард знову зближується з анархістами: серед його знайомих – сам Нестор Іванович Махно, який уже встиг із грізного гуляйпільского батька перетворитися на безправного емігранта. Також він регулярно зустрічається з близькими до Махна анархістами Аршиновим, Ейхенбаймом, Флешиним і відомими діячами міжнародного анархістського руху Моллі Штеймер, Олександром Беркманом та дружиною останнього (звичайно, без офіційного оформлення стосунків, що було принципово неприйнятним для анархістів) Еммою Гольдман.

Із колишнім подружжям Беркман-Гольдман Шварцбарда пов'язували особливо тісні стосунки, і вони мали значний уплив на формування його світогляду. Понад те, не виключено, що їхній буремний життєвий шлях був далеко не останнім чинником, завдяки якому Шварцбард прийняв рішення про замах на Петлюру – і тому доцільно розповісти про цих відомих свого часу прихильників теорії анархізму.

Олександр (Овсій Осипович) Беркман народився в єврейській родині у Вільні в 1870 p., y 18 років емігрував до США, де приєднався до анархістського руху. Після невдалого терористичного замаху на керівника одного з великих заводів Генрі Клей Фрика він відбуває 14 років ув'язнення з 22-х. У цей час Беркман пише книгу «Спогади анархіста у в'язниці», що відразу здобула велику популярність у лівих колах. Наступного разу його з Еммою Гольдман заарештовують в 1917 р. за антивоєнну пропаганду й засуджують до двох років ув'язнення. Після звільнення їх, як громадян колишньої Російської імперії, висилають до Радянської Росії, де вони зустрічаються з Нестором Махно та іншими російськими анархістами. Слід особливо наголосити на тому, що Беркман та Гольдман під упливом Махна невдовзі стали затятими супротивниками більшовиків, які, на їхню думку, «зрадили революцію». Ця обставина підтверджує те, що найближче оточення Шварцбарда хоча й було вкрай лівих поглядів, але при цьому воно було налаштоване відверто антикомуністично. І з мемуарів самого Шварцбарда абсолютно зрозуміло, що він не став під час громадянської війни прихильником більшовизму. Навіть будучи бійцем Червоної армії, Шварцбард розглядав більшовиків лише як тактичних союзників, але їх соціально-державна система йому була абсолютно чужою. Саме тому після закінчення громадянської війни Шварцбард виїхав із Радянської Росії до Європи, як це зробили й Беркман із Гольдман у 1921 році.

Не менш цікавою особистістю була й подруга Олександра Беркмана Емма Гольдман. Вона народилася в єврейській родині в місті Ковно (тоді Російська імперія, зараз Каунас, Литовська республіка) і також у 17 років емігрувала до США. В Америці Емма стає активною анархісткою та починає свою політично-терористичну діяльність. Спочатку Гольдман відсиджує два роки у в'язниці через «заклики до експропріації», а у вересні 1901 р. заарештована за обвинуваченням у причетності до вбивства президента США Вільяма Мак-Кінлі. Річ у тім, що 6 вересня 1901 р. американський президент був смертельно поранений пострілами сина польських емігрантів, анархіста Леона Чольгоша. Убивця за кілька днів до терористичного акту зустрічався з «Червоною Еммою» (саме так Гольдман називали в анархістських колах), і в поліції були явно не безпідставні підозри, що саме вона була головною рушійною силою замаху на главу держави. Однак нічого довести поліцейські не змогли, і анархістка була звільнена з-під варти.

У 1914 р. – нова гучна справа, пов'язана з терористичним замахом. Цього року – на Джона Рокфеллера, якого революціонери звинувачували в жорстокому придушенні робітничого страйку. У квартирі Гольдман четверо терористів збирали вибуховий пристрій для вбивства мультимільйонера, але внаслідок нещасного випадку (для Рокфеллера, звичайно, щасливого) загинули самі. Однак поліція знову не змогла довести, що вона була причетна до підготовки замаху. Можна уявити, як зраділи американські поліцейські, коли в 1919 р. вдалося вислати «Червону Емму» до більшовиків. Але, як уже вище вказувалося, перебування в Радянській Росії аж ніяк не зробило Гольдман комуністкою: навпаки, вона виїхала переконаним супротивником радянської влади й ніколи не приховувала своїх антикомуністичних настроїв. Таким чином, було б абсурдно вважати, що через неї та Беркмана могло діяти ОДПУ.

Не набагато переконливіші й інші намагання хоч якось «прив'язати» Шварцбарда до Луб'янки. На доведення своєї версії про те, що Шварцбард був більшовиком, А. Яковлів у книжці «Паризька трагедія» пише, що до Першої світової війни, «подорожуючи на пароплаві «Мельбурн» до Росії, Шварцбард і кілька його товаришів провадили більшовицьку пропаганду, були заарештовані й передані російській владі по приїзді до Архангельська». Щоправда, річ у тім, що ніякої подорожі Шварцбарда на пароплаві не було взагалі…

Крім цього, як зауважує А. Яковлів, «він (тобто – Шварцбард. – Авт.) умістив свої спомини з перебування в Україні 1917–1919 років, причому одверто й не ховаючись описував, як він служив у Червоній більшовицькій армії та як їздив по Україні з карними більшовицькими загонами». Знову неправда і до того ж така, яку легко перевірити. Жодного слова про якісь каральні загони у спогадах Шварцбарда немає.

А Кульчицький стверджував таке: «Коли його запитали на суді, чи він служив в Червоній армії, Шварцбард відповів, що ні. Насправді, він не тільки служив в Червоній армії, але й сам організовував жидівську військову частину, яка складалася з 90 вояків і підлягала відомому більшовикові Котовському… Українці переконані, що Шварцбард був або більшовиком, або їхнім інструментом і що він не один був замішаний у змові». Не більш правдивий і цей дослідник: Шварцбард ніколи не служив у національній єврейській частині, а в Котовського, як ми вже зазначали, командував невеликим обозом.

Але все це лише міркування істориків, до того ж істориків відверто заангажованих. І довести, що людина є агентом якоїсь спецслужби лише на підставі того, що вона колись знаходилася на військовій службі певної країни, звичайно ж, неможливо. Більше того, адвокатові звинуваченого вдалося розшукати й документи, які свідчили про те, що Шварцбард служив у Червоній армії лише інтендантом у Котовського (про його попередню службу в Червоній гвардії та Інтернаціональній дивізії він не розповідав, хоча це принципово нічого не змінювало). Адвокат Шварцбарда запитав суд, чи кожен, хто служив у більшовицькій армії, обов'язково є більшовиком і чи додумалася би більшовицька розвідка посилати на таке завдання людину, у якої немає абсолютно чистої для виконання операції – без криміналу замолоду та служби в Червоній армії – біографії? Кому ж потрібен провал такого агента після вбивства, яке обов'язково стане європейською сенсацією? Яка розвідка допускатиме таку безглузду необачність? І адвокат Шварцбарда наперед виграв логікою й документами цей міні-раунд суду ще під час попереднього слідства.

Але пристрасті на тому не вщухали. Колишній генерал-хорунжий петлюрівської армії, який тоді постійно проживав у Парижі, Микола Шаповал заявив журналістам, що він твердо переконаний у тому, що обвинувачений був замішаний у таємній більшовицькій змові, яку нібито очолював знайомий генерала – Михайло Володій, але зазначив, що конкретні факти надасть лише офіційно, у судових інстанціях. Генерал справді пізніше тричі давав свідчення слідчому і двічі виступав на судовому засіданні, однак жодної конкретної інформації щодо зв'язку Володіна з ОДПУ не надав, хоча впевнено називав його агентом і навіть резидентом радянської розвідки.

І ось у червні 1926 р. розпочалося офіційне судове слідство (воно використовувало матеріали попереднього поліцейського, але мало можливість значно їх розширити), у якому вже брали участь спеціально запрошені адвокати обох сторін. Підсудного взявся захищати блискучий паризький адвокат Анрі Торрес, не менш відомих і талановитих адвокатів запросила відстоювати інтереси потерпілої сторони й родина Симона Петлюри. Його дружина Ольга Петлюра після кількаденних консультацій із друзями, знайомими, лідерами петлюрівської еміграції назвала своїми адвокатами досвідчених юристів Цезаря Кампенсі та Альберта Більма. Останній – кавалер ордена Почесного легіону, надзвичайно енергійний і честолюбний професіонал заявив, що «знає всю прокуратуру Франції», а тому обов'язково відправить Шварцбарда на шибеницю чи, у кращому разі, на довічну каторгу.

Початок судових засідань викликав настільки велике зацікавлення, що навіть офіційна стенограма процесу констатує на самому початку: «Біля Палацу юстиції, де слухається справа Шварцбарда, величезна черга з бажаючих потрапити до залу суду. Багато встають в чергу ще з п'ятої ранку. В самому приміщенні поставлений трійний поліцейський контроль».

Судове слідство почалося, і Альберт Більма відразу ж запропонував у суді допитати свідка звинувачення – знайомого вбитого, літнього українського вченого-емігранта професора В. Коваля, який заявив, що він упізнає у Шварцбарді одного з трьох осіб (іншими були ще один чоловік і жінка середнього віку), які постійно стежили за Петлюрою навесні 1926 р. Більш докладні свідчення В. Коваль дати не зміг, оскільки почував себе надзвичайно погано й на наступний допит не з'явився. За кілька днів, ще перед тим, як розпочався судовий процес, професор помер. Однак суд на вимогу адвокатів родини Петлюри прийняв його свідчення, що також, мабуть, було помилкою Кампенсі та Більма.

Бо на суді, коли прокурор зажадав від Шварцбарда пояснення з приводу свідчень Коваля, адвокат Торрес одним добре продуманим ходом повністю дезавуював його розповідь. Він запитав голову суду: «Ваша честь, хіба можна взяти до уваги показання, котрі давала літня й надзвичайно хвора людина, давала буквально за кілька днів до кончини, стоячи однією ногою вже в могилі? Хіба не можуть бути такі свідчення упередженими через поганий настрій особи, що їх давала, хіба можуть вони бути виваженими, якщо особа, що їх давала, була прив'язана до загиблого і вже не мала змоги повністю контролювати свої вчинки, свій зір та пам'ять?» І хоча суд не погодився з адвокатом, свідчення Коваля не зіграли в подальшому жодної ролі. У ході слідства з'ясувалося, що Шварцбард справді кілька днів стежив за Петлюрою, але стежив самостійно, без будь-яких помічників. Можна, звичайно, поставити логічне запитання: якщо б справді професор помітив спостереження за своїм другом, то чому він про це не сказав самому Петлюрі?

Іншим свідком звинувачення, який також наполягав на тому, що «без Москви не обійшлося», був уже згаданий генерал Шаповал. Він присягнув і на попередньому слідстві, і на судовому процесі, що йшлося про змову і що головними змовниками були «чекіст» Володій та вбивця Шварцбард.

Генерал-хорунжий свідчив, що Володін, який мешкав до Парижа в Чехії, був членом Спілки російських максималістів (організації з такою назвою не існувало, можливо, ішлося про якусь невеличку ліворадикальну групу зі схожою назвою) і що він приїхав із Німеччини на конгрес соціалістичної партії Франції, що відбувся 8 серпня 1925 р. Оскільки Володін не мав де зупинитися в Парижі, був обмежений у коштах і до того не знав французької мови, Шаповал на прохання одного відомого французького соціаліста (за даними французької преси, це був професор Нейман), якого він не може назвати, щоб не кидати тінь підозри на його добре й чесне ім'я, прийняв останнього до свого помешкання. Володін мав пробути в нього у квартирі лише короткий час, але чомусь затримався в Парижі, і його перебування у Шаповала тривало два-три місяці. Згодом, як продовжував Шаповал, Володін перейшов жити до професора Неймана, але з Парижа все не їхав. Із січня 1926 p., приблизно з Різдва Христового, Володін регулярно відвідував Шаповала, а в лютому заходив до нього майже щодня на склянку чаю, а іноді з'являвся навіть двічі на день.

Шаповал також заявив під присягою, що Володін брав активну участь у терористичних акціях на Далекому Сході ще в 1920–1921 pp. (але генерал так і не зміг пояснити, звідки в нього ця інформація). Потім, за словами генерала, із 1922 р. Володін працював у більшовицькій дипломатичній місії в Празі (архівні документи це не підтверджують), де допоміг організувати ще повстання комуністів в Кладні, що недалеко від Праги. Згодом Володін мусив негайно виїхати з Чехословаччини й опинився в Берліні, де знову нібито працював у більшовицькій місії (і знову ж таки архівні документи цього не підтверджують), а потім нелегально переїхав до Франції й оселився в Парижі. Саме через це він поневірявся по квартирах знайомих і не міг оселитися в готелі або знайти якусь кімнату в пансіоні, де потрібно було подавати паспорт до поліції. «Окрім мене, – продовжував Шаповал, – Володін часто заходив до одного приятеля, який мешкав поблизу цвинтаря Пер-Лашез». А годинниковий магазин Шварцбарда якраз знаходився біля цього кладовища. Оскільки ж Володін завжди «викручувався й уникав розмови на цю тему» і відмовлявся назвати свого приятеля на ім'я, то Шаповал аж до самого вбивства не знав, що цим приятелем Володіна був саме Шварцбард.

За словами генерала, Володін часто розпитував про Петлюру, цікавився його життям, уподобаннями, захопленнями, запевняючи, що він був близько знайомий із одним давнім приятелем колишнього голови Директорії, який би дуже бажав, якщо це можливо, знову зустрітися із Симоном Васильовичем. Коли Шаповал запропонував улаштувати таку зустріч, Володін подякував, але відмовився. Знаючи, що 23 травня 1926 p. y Парижі мав розпочати роботу представницький з'їзд українських емігрантських організацій за участю Петлюри, Володін попросив квитки для себе та для свого приятеля.

Бо Володій, мабуть, хотів (наполягав у суді генерал), щоб Шварцбард зблизька побачив, «як ходить Петлюра».

А 26 травня, у день убивства, Володін зайшов до Шаповала і вони разом вирушили до пекарні купити свіжого хліба. Був пообідній час, і вже там Шаповал довідався, що застрелено якогось відомого «російського генерала», яких тоді в Парижі було надзвичайно багато. На цю звістку, як стверджує генерал, Володін зреагував спонтанно: «Це, певно, убили Петлюру», а потім попросив Шаповала, щоб той не казав своїм гостям, яких вони чекали ввечері, Стасіву та Карбовському, що він випадково назвав Петлюру й угадав. Наступного дня, 27 травня, Стасів і Карбовський знову зайшли провідати Шаповала. Зайшов і Володін. Він заявив, що щойно довідався про смерть Петлюри з російської газети, бо він не знає мови й тому французьку пресу не переглядає. Коли під час розмови було згадано, що Шварцбард мешкав поблизу кладовища Пер-Лашез, Володін нібито сильно зблід і тільки пізніше зізнався Шаповалові, що вбивця був його приятелем, але зовсім не близьким: вони віталися тривалий час, навіть не знаючи прізвищ один одного. Шаповал твердив на слідстві й на суді, що після всього він продовжував грати й зображував приязнь до Володіна, щоб якомога більше «довідатися від нього про змову».

Наприкінці липня 1926 р. Шаповала викликали до суду, на якому він відразу видав увесь каскад своїх свідчень і звинувачень, а ще, крім того, зауважив, що неодноразово помічав і звертав увагу на підозрілих людей, які крутилися навколо Петлюри. «Це були змовники, змовники», – пристрасно твердив генерал, але заявив, що, оскільки він був політичним опонентом, понад те – противником Петлюри, він не передав цю інформацію та свої підозри безпосередньо колишньому головному отаману, а сповістив його про свої сумніви щодо його безпеки через Норича Карбовського тижнів за два-три до вбивства.

Шаповал так само свідчив, що невдовзі після вбивства до нього на квартиру зайшов Елій Добковський і розповів йому багато, присягаючись, що все це правда, про самого Володіна і про Шварцбарда, і запевняючи, що Володін був спільником у цій кривавій змові. Пізніше і професор Нейман нібито довірився Шаповалові, розповівши, що Володін повідомив йому з дружиною про вбивство ввечері того ж дня, коли Шварцбард застрелив Петлюру. Таким чином, підсумовували на суді адвокати Петлюри, четверо різних осіб почули про смерть Симона Петлюри першого ж дня від Володіна: Стасів, Карбовський, Нейман і його дружина. «Але це ще нічого не доводить, – утрутився адвокат звинуваченого. – Від будь-якого салонного базіки чи хлопчика, який продає свіжі газети, того ж дня довідалося про вбивство Петлюри значно більше людей, ніж згадані четверо осіб. До того ж знання відомостей про вбивства, навіть знання абсолютно всіх модних пліток Парижа, ще аж ніяк не свідчить про найменшу причетність людини до скоєного злочину».

Показово, що всі ті, хто намагався стверджувати про наявність зв'язку між Шварцбардом та ОДПУ, ніяк не могли спростувати те, що фактично терористичний акт проти колишнього головного отамана відбувся через випадковість. Як ми вже вказували, слідство не встановило будь-яких ознак того, що за Петлюрою вів спостереження хтось, крім Шварцбарда. Як удалося з'ясувати, Шварцбард не знав навіть адреси Петлюри та місць розташування різних емігрантських організацій, де останній регулярно з'являвся, хоча отримати таку інформацію за наявності величезної кількості емігрантів із України було дуже легко.

Підсудний розповів про те, як йому вдалося знайти екс-главу Директорії: «Із однієї газети я взнав, що Петлюра живе в Парижі. Я розпитував знайомих, де саме живе Петлюра, але вони цього не знали. Якось мені до рук потрапило його фото, надруковане в якійсь газеті: я взяв його й почав носити з собою револьвер. 25 травня 1926 року я зустрів цього садиста». Потім Шварцбард розповідав про свої спроби дізнатися адресу Петлюри: «Я почав пошуки, розпитував усіх знайомих, але всі, навіть росіяни, із відразою ухилялися від розмови після згадування прізвища Петлюри. Утративши надію знайти його, я вирішив припинити пошуки. Але тут на допомогу мені прийшов випадок».

Дійсно, допоміг Шварцбардові тільки випадок. Як з'ясувалося, майбутній месник випадково зустрів на бульварі Сен-Мішель групу українців, які голосно розмовляли один із одним. Зацікавившись розмовою, Шварцбард пішов за ними до готелю на бульварі Семерар, звідти вийшла людина, схожа на Петлюру. Шварцбард тоді розгубився, але за кілька днів побачив знову, як колишній головний отаман виходив із ресторану Шартьє на вулиці Расіна. Шварцбард підійшов до ресторану наступного дня і знову побачив цю людину. Але все ж таки, не будучи остаточно впевненим, що це Петлюра, Шварцбард не стріляв (що зайвий раз переконує в непричетності до замаху радянських спецслужб) і продовжував вагатися. За кілька днів спостереження він дізнався про те, що схожа на Петлюру людина заходить завжди до ресторану рівно о першій і виходить також рівно за годину. Інколи він приходив сам, інколи – із якоюсь жінкою. Шварцбард дедалі більше переконувався, що це все ж таки саме Петлюра, і нарешті прийняв рішення стріляти, але за умови, що біля його майбутньої жертви нікого не буде. Тому, коли в день убивства він побачив, як Петлюра один зайшов до ресторану, у нього було цілком достатньо часу, щоб збігати й кинути до пневматичної (термінової міської) пошти лист до дружини, що він останніми днями постійно носив із собою. Лист містив тільки одне речення: «Не можу більше жити, не помстившись».

Тобто ще раз підкреслимо: якби не випадкова зустріч на бульварі Расін, то, можливо, бажання помсти ніколи б не було реалізоване. Свідчення та факти, які зібрало слідство, повністю підтвердили слова вбивці: він справді не мав ані найменшого уявлення, де шукати головного отамана, і йому справді просто поталанило. Нічого підозрілого не було знайдено й під час обшуку в квартирі Шварцбарда – тільки велика кількість книг із єврейської історії та культури, анархістська література, поезія, Ніцше, Троцький.

Зрозуміло, що якби за терористом стояло ОДПУ з його величезними можливостями, то у Шварцбарда не було б проблем зі встановленням адреси Петлюри, не кажучи вже про фотографію колишнього голови Директорії. Узагалі, незграбні, дилетантські дії Шварцбарда, який покладався винятково на вдачу, аж ніяк не нагадують високопрофесійних операцій чекістів проти політичних супротивників СРСР. При цьому слід особливо відзначити, що після закінчення громадянської війни й до початку полювання на Троцького, його найнебезпечніших прихильників і чекістів-зрадників Луб'янка практично не застосовувала політичних убивств за кордоном. Якщо взяти найвідоміші операції радянської розвідки 1920 – 3019-х pp. – проти керівника «Союзу захисту Батьківщини і свободи» Бориса Савінкова, знаменитого англійського розвідника Сіднея Рейлі, отамана Юрка Тютюнника, генерала Віктора Покровського (готував групи терористів для засилання на радянську територію), керівників білогвардійського РОВСу (Російського загальновійськового союзу), генералів Олександра Кутєпова та Євгена Міллера, то завжди йшлося про різні форми викрадення та затримання, а не вбивства. Це при тому, що СЗБС та РОВС були вкрай небезпечними для СРСР організаціями, які проводили активну терористично-повстанську роботу. Однак чекісти вважали, що незрівнянно важливішою є не ліквідація лідерів цих терористичних організацій, а саме їх викрадення. Логіка була простою: убитий лідер стає іконою, а викрадення вождя, як правило, має наслідком розвал організації.

На відміну від керівників СЗБС та РОВСу, Петлюра жодної реальної небезпеки для радянської влади в 1926 р. не становив. Нікого, крім небагатьох прихильників у Парижі, колишній голова Директорії не контролював. Західним державам політичний банкрут був не потрібен, більше фінансувати його вони не хотіли, і Петлюра вже не міг засилати до СРСР не тільки загони для підняття повстань, але й окремих терористів: для цього в нього не було людей, зброї та коштів.

Показовий факт: коли Петлюра створив організацію з назвою «Союз українських емігрантських організацій Франції», то її членами стали лише кількасот його найближчих прихильників, хоча українська еміграція в цій країні налічувала десятки тисяч людей. Для порівняння: організації української еміграції, що конкурували (наприклад, «Українска громада» генерала Шаповала), були в кілька разів більшими. До того ж колишнього головного отамана не сприймала більшість політичних та військових діячів еміграції: так, він був принципово неприйнятною фігурою для тісно пов'язаного з Німеччиною впливового гетьманського угруповання.

Понад те, живий і політично активний Петлюра був вигідний Радянському Союзу. Його невгамовні амбіції та жадоба влади розколювали націоналістичну еміграцію, що знижувало небезпеку її дій.

Також слід відзначити, що немає жодних архівних свідчень щодо причетності ОДПУ до вбивства Шварцбарда, хоча практично всі документи з діяльності радянської розвідки в 1920–1930 pp. відкриті для дослідників. Давно оприлюднені всі матеріали з «активних» операцій проти Ю. Тютюнника, В. Покровського, Б. Савінкова, С. Рейлі, О. Кутєпова, Є. Міллера, Є. Коновальця, Л. Троцького, і було б абсолютно нелогічним уважати, що чомусь приховують документи тільки щодо колишнього голови Директорії. Немає жодних фактів, які б підтверджували належність до ОДПУ не тільки Шварцбарда, але й Володіна. Це при тому, що в архіві ІНО (іноземного відділу) ОДПУ достатньо матеріалів із діяльності Петлюри в Парижі, із яких абсолютно зрозуміло, що чекістів цікавила винятково інформація щодо його діяльності, і жодних планів із його ліквідації чи викрадення взагалі не розглядали. Чекісти добре знали те, що Петлюра вже майже не мав можливостей проводити реальну підривну роботу проти СРСР і жодних політичних перспектив. Це було легше зрозуміти тому, що ІНО мав поінформовану агентуру в найближчому оточенні колишнього голови Директорії і кожний його крок був відомий. Із документів ІНО випливає, що Петлюра був достатньо периферійним об'єктом уваги паризької як легальної, так і нелегальної резидентур. У всякому разі інтерес до нього навіть не можна порівняти з тією величезною зацікавленістю, що її висловлювали обидві резидентури до бойових білогвардійських організацій і савінківців.