bannerbanner
Вбивство Петлюри. 1926
Вбивство Петлюри. 1926

Полная версия

Настройки чтения
Размер шрифта
Высота строк
Поля
На страницу:
1 из 3

Дмитро Табачник, Віктор Воронін

Вбивство Петлюри. 1926

Следом за синей дивизией волчьей побежкой прошел на померзших лошадях курень Козыря-Лешко, проплясала какая-то кухня… потом исчезло все, как будто никогда и не было. Остался только стынущий труп еврея в черном у входа на мост, да утоптанные хлопья сена, да конский навоз.

И только труп и свидетельствовал, что Пэтурра не миф, что он действительно был… Дзынь… Трень… гитара, турок… кованый на Бронной фонарь… девичьи косы, метущие снег, огнестрельные раны, звериный вой в ночи, мороз… Значит, было.

Он, Гриць, до работы…

В Гриця порваны чоботы…

А зачем оно было? Никто не скажет. Заплатит ли кто-нибудь за кровь?

Нет. Никто.

Просто растает снег, взойдет зеленая украинская трава, заплетет землю… выйдут пышные всходы… задрожит зной над полями, и крови не останется и следов. Дешева кровь на червонных полях, и никто выкупать ее не будет.

Никто.

М. Булгаков «Белая гвардия»

Temporis filia veritas

Давньоримський поет і оратор Квінт Горацій Флакк у І ст. до н. є. у відомій філософській поемі «Пам'ятник», оцінюючи бурхливу цезаріанську епоху в історії Риму, стверджував: «Temporis filia Veritas», що означає «Істина – це донька часу». І вже тоді сучасники намагалися з ним сперечатися. Видатний політичний діяч, консул Римської республіки, полководець і літератор Теренцій Варрон рішуче висловив свою позицію іншим крилатим виразом: «Veritas odium parit» – «Істина породжує ненависть».

І все ж у словах великого Горація, здається, більше правоти й мудрості. Адже звичайно лише з відстані часу істина стає помітнішою, очевиднішою, аксіоматичнішою як у політиці, так і в науці. Адже в оцінці подій та осіб минулого, у вивченні суперечливих і складних або болісних чи оповитих туманом забуття сторінок нашої історії справжні пошуки істини інколи вможливлені тільки через кілька десятиліть, коли хоча б частково вгамовуються пристрасті, коли йдуть у небуття зацікавлені свідки й учасники пам'ятних подій, коли особисті враження стають лише сторінками архівних текстів. Пошук остаточної історичної істини, яка аж ніяк не повинна «породжувати ненависть», твереза, незаангажована оцінка дій, звитяг, помилок державних діячів минулого, безумовно, необхідні сьогодні нам, нащадкам слави й сорому поколінь увчорашніх, бо цікавість до свого минулого, рівень пізнання його, бажання не просто знати, а й відчувати течію історії своєї Батьківщини – це дуже чутливий, точний і, як правило, безпомилковий барометр, що визначає ступінь культурності, цивілізованості й етнічності будь-якого народу. Адже невипадково визначний американський філософ Джордж Сантаяна вважав, що ті, хто не пам'ятають своєї історії, приречені на її повторення.

Про події минулого, хоч якими б неприємними вони були за сьогоднішнього сприйняття й світогляду, ми маємо знати, щоб розуміти, чому ті або ті процеси в суспільстві йдуть саме так, а не інакше, щоб не помилятися в сьогоденні та прогнозувати майбутнє. У цій книзі йтиметься саме про таку подію, про день, який сколихнув усю Європу, на кілька місяців прикував найпильнішу увагу кореспондентів найбільших континентальних й заокеанських газет у європейських столицях та змусив світ оцінити надзвичайно складну філософську дилему злочину й покарання…

Париж, ніжно-теплий, сонячний травень 1926-го р. І бездонна блакить кришталево-прозорого неба, і омита першими щедрими весняними дощами, смарагдово-мереживна зелень бульварів, що буяли кожною кроною, і гострі шабельки молодої трави випещених газонів, і біло-рожеве кипіння садів робили весняну столицю Франції втричі прекраснішою. Париж ожив після зими. Париж був сповнений посмішок, квітів, надій, кохання й розваг. Париж радів сонцю, весні, чудовій погоді…

Той день – 25 травня – був теплим, але ще не спекотним. На широких бульварах, як завжди, юрмилося та штовхалося чимало людей. Та неподалік знаменитого кладовища Пер-Лашез, на вузьких і затишних вулицях, укритих бруківкою, у пообідній час панувала тиша.

Невисокий блідуватий чоловік, на вигляд – років п'ятдесяти, у скромному сірому костюмі, вийшовши після обіду з ресторану Шартьє, спокійною, прогулянковою ходою йшов тротуаром правою стороною вулиці Расіна. «Емігрант чи безробітний? – мабуть, ліниво подумала бабуся-консьєржка, яка грілася на сонечку біля масивної брами. – Ні, точно емігрант, бо безробітний мав би бути завжди брудним і нахабним, а цей – охайний і сумний…» Дійсно, неквапливість у робочий – близько 2-ї години дня – час, немодний одяг та черевики, трохи квола, нібито розсіяна, хода людини, яка нікуди особливо не поспішає, безпомилково виказували в ньому або скромного провінціала, або емігранта, адже численні службовці в цей час ще знаходилися в своїх конторах, банках і департаментах, справжньому ж парижанинові не пасував трохи мішкуватий піджак, а заможному туристові чи безтурботному столичному рантьє не личив досить скромний костюм. За кілька метрів від рогу вулиці Расіна і знаменитого студентського бульвару Сен-Мішель перехожий зупинився біля столика з книгами книгарні Жильбер, погортав кілька томиків. За деякий час він відірвався від виставлених книжок, повернувся, пильно й сторожко вдивляючись в обличчя незнайомця, який рішуче прямував йому назустріч вулицею з протилежного тротуару, потім неуважно, швидше машинально, глянув на годинник. Стрілки показували 14 годину 10 хвилин. Незнайомець, одягнений в робочу білу сорочку, без шапки, наближався. Ще кілька кроків, ще крок – і перехожі побачили, як він вихопив із кишені револьвер… Один по одному загриміли постріли… На чисто вимитому тротуарі розпливалися бордово-гарячі, ніби густі, плями крові… А вже о 14.15 два поліцейських-ажана вели смертельно блідого вбивцю до комісаріату, міцно скрутивши йому руки. Приблизно так виглядала сцена вуличного вбивства за словами очевидців, яких негайно запитали паризькі журналісти.

Увечері всі паризькі газети рознесли по світу сенсаційну новину: 25 травня 1926 р. на розі вулиці Расіна та бульвару Сен-Мішель у центрі Парижа о 14 годині 12 хвилин застрелено колишнього голову української Директорії та головного отамана всіх військ УНР Симона Васильовича Петлюру. Ранкові випуски більшості паризьких і великих європейських газет подавали про вбивство на вулиці Расіна вже більш докладну інформацію – короткі нотатки з біографії Петлюри, опис його діянь і політичної кар'єри, яка обірвалася на 47-му році життя, повідомлялося також, що затримано терориста. Ним виявився мешканець Парижа, власник невеличкої крамниці годинників і майстер-годинникар, французький громадянин Самюель (Шолом) Шварцбард – нібито колишній уродженець і житель Південної України. Інші газети наполягали, що він родом із Смоленська. Поліцейські офіційно повідомили, що розпочато слідство, хід якого контролюватиме особисто префект Парижа і начальник управління кримінальної поліції.

До речі, ім'я та прізвище терориста різними авторами та в різних джерелах подають по-різному: Шолом Шварцбард (саме таке ім'я йому дали при народженні), Шулим Шварцбард, Самуїл Шварцбард, Шолем-Шмуел Шварцборд тощо, що пов'язано з різним написанням у російських, австро-угорських, французьких документах (на судовому процесі обвинувачений проходив як Самюель Шварцбурд).

Уже на суді терорист так описував убивство: «Коли я побачив, що він виходить із ресторану на вулиці Расіна, то подивився йому в обличчя і крикнув: «Пан Петлюра?» Я дуже боявся помилитися й убити невинну людину. Він мені нічого не відповів, але інстинктивно повернувся до мене. Після цього я вже був упевнений, що це Петлюра, і знову крикнув: «Захищайся, негіднику!» Він нічого не відповів і замахнувся на мене палкою. Тоді я випустив у нього одну по одній п'ять куль». (Швацбард стріляв і шостий раз, але револьвер дав осічку. – Авт.).

Убивця продовжував так: «Публіка, що знаходилася неподалік, страшенно злякалась і кинулася бігти. Я віддав револьвер поліцейському, котрий підійшов, а натовпу, який збігся, пояснив, що прикінчив убивцю. І все ж я сумнівався, Петлюру я вбив чи когось іншого? Із полегшенням зітхнув лише в комісаріаті, коли дізнався від поліцейського, що вбитий є насправді Петлюрою».

Дуже цікава з психологічної точки зору розповідь одного зі свідків пострілів Шварцбарда – викладача англійської мови англійця Реджинальда Сміта: «Я сорок років викладаю, сорок років дивлюся в очі людям. Я добрий фізіономіст. Я ніколи не помилявся. На бульварі Сен-Мішель я підскочив до містера Шварцбурда, і глянув йому в очі, і, глянувши, зрозумів: це не вбивця. Це суддя. Це батіг Божий!»

До речі, містер Сміт був єдиним, хто не кинувся бігти, коли почалася стрілянина, а сміливо схопив убивцю за руку (коли вже Петлюра впав на землю) із криком: «Що ти наробив, негіднику!»

Далі англієць розповів: «Шварцбурд, білий як полотно, по-шекспірівськи повільно та спокійно відповів мені: «Я вбив убивцю…». Коли я дізнався, що він помстився за погроми – а я знаю, який жах – ці погроми, – я відразу змінив тон і висловив йому співчуття. Звичайно, Шварцбурд не винний. Будь-хто на його місці вчинив би так само. Людям, котрі заохочували погроми й ідеологічно надихали свої банди, не може бути ніякої пощади. До таких людей я відношу Петлюру».

Обвинувачений нічого про це не сказав (можливо, не пам'ятав), але як розповів один зі свідків вбивства, перед тим, як почати стріляти, Шварцбард нібито вигукнув на ідише: «Ір от фардинг а тейт!» («Ви заслужили смерть!»).

Із офіційного поліцейського протоколу й акта судово-медичної експертизи громадськості стало відомо, що після першої кулі, яка не була смертельною і влучила в праве плече, зробивши поверхову рану, Петлюра втратив рівновагу й упав на коліно, а потім звалився на тротуар. Шварцбард випустив ще п'ять куль у Петлюру, який лежав і ще намагався підвестися, – третій, четвертий і п'ятий постріли спричинили смертельні ушкодження внутрішніх органів, від яких поранений і загинув. Але загинув не на місці злочину, а приблизно за 35 хвилин після пострілів у невеликій монастирській клініці (туди його швидко відвезли на санітарному автомобілі), що знаходилася в кількох хвилинах їзди від вулиці Расіна. За деякий час будівлю клініки викупили прихильники Петлюри й відкрили там уніатську церкву.

Однак на суді адвокати сім'ї Петлюри й захисника Шварцбарда почали суперечку щодо характеру пострілів та акта експертизи. Урешті-решт адвокати загиблого зуміли довести (на основі порівняння зросту загиблого – 1 м 74 см, зросту вбивці – 1 м 65 см – та характеру кульових поранень), що експерти помилились і Петлюра впав лише після п'ятої кулі. Таким чином, вони, найімовірніше, хотіли переконати суд, що Шварцбард – герой-фронтовик, учасник двох воєн – дотримувався кодексу честі й ніколи не став би стріляти в людину, яка вже впала. Адвокат так висловився про свого підзахисного: «Він солдат і вміє стріляти».

Ще трохи доповнимо картину вбивства свідченнями інших людей. Деякі з них указували, що, падаючи, Петлюра щось вигукнув незрозумілою мовою, інші – що то просто був крик болю, якийсь свідок зазначив, що Петлюра вигукнув французькою «Допоможи мені, Боже!» (найменш імовірний варіант із огляду на рівень володіння загиблим французькою мовою). Поліцейський, який першим з'явився на місці вбивства, розповів, що Шварцбард не зробив ані найменшої спроби втекти, хоча зробити це було неважко, і відразу віддав у руки ажану револьвер. При цьому він сказав: «Знайте, що я вбив великого вбивцю».

Так відбулося вбивство Симона Петлюри, котре (як і процес над Шоломом Шварцбардом) лишається майже не відомою сторінкою історії хіба що для земляків убитого колишнього головного отамана та його вбивці. На Заході ж цьому питанню присвячений великий корпус полемічної літератури, написані фундаментальні наукові дослідження, ґрунтовні праці публіцистів, які аналізують і хід слідства, і судове слухання справи, і показання свідків, і змагання талановитих адвокатів.

Треба обов'язково відзначити, що вся західна література про вбивство Петлюри – і наукова, і популярна – чітко поділяється на дві категорії. До першої належать праці, написані прибічниками Петлюри, які вважають, що мав місце терористичний акт, підготований групою вбивць і ретельно спланований за вказівкою чи ОДПУ, чи Комінтерну. Другу становлять праці тих дослідників, учених, публіцистів, які твердо переконані, що Шварцбард – це вбивця-одинак, месник за знищених під час петлюрівських погромів в Україні рідних і близьких, що стріляв він із відчаю і керувався святим і праведним почуттям помсти.

Серед праць, що репрезентують перший, пропетлюрівський, напрям в історичній літературі, варто виділити студії кількох дослідників – це статті й книга сучасника та знайомого Петлюри, генерал-хорунжого армії УНР Миколи Шаповала «Про смерть Симона Петлюри», видана 1929 p. y Скрентоні, ґрунтовна монографія А. І. Яковліва «Паризька трагедія», видрукована в 1930 p. y Празі, та книга професора Василя Іваніса «Симон Петлюра – Президент України», що була опублікована 1952 p. y Торонто, а також дослідження західних істориків українського походження, які з'явилися вже в 1970-х pp. – Бориса Марченка, Юрія Кульчицького, Зиновія Соколюка, Матвія Стахіва та ін. Чимало цікавих фактів містить і дослідження Михайла Середи, присвячене політичним аспектам бурхливої історії отаманщини в Україні в 1918–1921 роках.

Опоненти цієї точки зору на питання про вбивство Петлюри та подальший судовий розгляд справи (у тому числі – французькі історики) також мають чимало наукових праць на цю тему. І перші такі розвідки з'явилися ще в 1920-х pp. Перелік цей відкриває досить велика за обсягом та унікальна за наведеним фактажем книжка відомого французького адвоката й публіциста Анрі Торреса «Процес про погроми», видана в 1928 p. y Парижі. Унікальність цієї праці насамперед у тому, що її автор був на цьому процесі захисником Шварцбарда і як ніхто інший знав усі документи справи. Серед досліджень антипетлюрівського напрямку слід назвати також роботи відомих істориків, професорів Шимона Дубнова й Алана Дерюша, видані в 1950 – 1960-хрр., а також працю сучасного американського історика Юрія Фінкельштайна.

Але квінтесенцією цих поглядів слід уважати велику, на півтисячі сторінок, монографію історика Саула Фрідмана, видану у Нью-Йорку в 1976 p., сама назва якої – «Погромник. Убивство Симона Петлюри» – свідчить про позицію автора. Ґрунтовністю своєї джерельної бази й великою кількістю цитованих документів ця книжка на деякий час припинила дискусію і змусила ще раз пильно придивитися до паризького процесу 1926–1927 років.

Чимало цікавих документів і свідчень, що безпосередньо стосуються злочину (чи звитяги?) Шварцбарда, зберігаються в архівах і бібліотеці Інституту єврейських студій у Нью-Йорку, у фонді, який має назву «Архів Чериковера», та в паризькій бібліотеці імені Симона Петлюри.

Тож, будучи знайомими з гострополемічною літературою про вбивство колишнього глави Директорії, інші документи, що проливають світло на процес над Шварцбардом, і маючи можливість познайомитися безпосередньо із судовими матеріалами гучного процесу та іншими архівними матеріалами, ми б хотіли об'єктивно розповісти, як драматично й напружено проходили в 1926–1927 pp. слідство у справі про вбивство Симона Петлюри та судовий процес над Шоломом Шварцбардом.

Чи вдалося знайти «руку Москви»?

Із тим, що Шолом Шварцбард був праведним месником, рішуче не погоджуються історики української діаспори й діячі еміграції. Згідно з їхнім твердженням, убивця був звичайнісіньким агентом ОДПУ, терористом-найманцем Москви, якого відрядили на знищення Петлюри, озброївши та підготувавши саме для цього. Таку версію вони висунули й намагалися обґрунтувати ще в 1926 році.

Професор Кульчицький, наприклад, пише: «Українці (маються на увазі діячі петлюрівської еміграції. – Авт.) постійно ставили собі питання, чому забито саме Петлюру, а не Денікіна, Волинця, Булак-Балаховича чи когось іншого з відомих погромників, які тоді постійно мешкали в Парижі? І відповідь для них очевидна. Система їхньої аргументації така: на відміну від них Петлюра очолював український національно-визвольний рух і саме цим був для ворога небезпечним. Більшовики постійно переслідували Петлюру, удавалися також до дипломатичного тиску, змусили його виїхати з Польщі».

Останній аргумент, наведений професором, відповідає дійсності. Вислання Петлюри, роззброєння решти його армії на території Польщі, припинення терористичних нападів петлюрівців через кордон справді активно домагався здійснити дипломатичним шляхом тодішній голова Раднаркому України Християн Раковський. Згідно з мирним договором між Україною й Польщею 1921 p., український повпред у Варшаві вимагав від польського уряду негайно інтернувати та роззброїти частини петлюрівської армії, а також заборонити будь-яке пересування петлюрівців через кордон. Хоча петлюрівців активно використовували у своїх цілях польські спецслужби, усе ж таки, не бажаючи відкритого конфлікту з Москвою, Варшава змушена була обмежити діяльність Петлюри та його прихильників на своїй території.

Петлюра мав «певний престиж» у Польщі, Франції й інших країнах – продовжує Кульчицький і зазначає: «Його підтримували українці в екзилі й повстанці в Україні, які продовжували боротися з більшовиками в підпіллі, усе ще сподіваючись на поворот. Убивши Петлюру, ворог мав намір знищити український визвольний рух (про правдивість цієї інформації розповімо нижче. – Авт.). Убивство Петлюри було тільки першим із цілої низки політичних убивств українських національних провідників і йшло також за лінією постанови Комінтерну про політичні вбивства, яка була підписана 9 січня 1926 року (такої постанови взагалі не існує. – Авт.). Сам характер убивства дуже нагадує методи, застосовані більшовиками в їхній боротьбі з українським підпіллям в 1921–1926 pp. (методи зі знешкодження антирадянського підпілля аж ніяк не нагадували індивідуальний терор. – Авт.). Ще перед убивством Петлюри більшовики вдосконалили способи усунення отаманів, убиваючи їх (у переважній більшості випадків органи безпеки домагалися добровільної здачі або захоплення в полон отаманів, а не їх убивства. – Авт.) або знеславлюючи їхню честь. У разі такого загрозливого противника (про «загрозливість» колишнього головного отамана для радянської влади також нижче. – Авт.), яким був Петлюра, вони вживали обох заходів».

Тобто головним аргументом уважають підвищену небезпеку й загрозу з боку Петлюри для більшовицького уряду. І саме тому, твердять діаспорні історики, головний отаман став жертвою терористичного акту, саме тому його попередньо усунули з території Польщі, подалі від кордонів СРСР. Правда, залишається незрозумілим, чому чекісти не могли ліквідувати колишнього голову Директорії ще в Польщі, що була перенасичена радянською агентурою та іншими людьми, не пов'язаними з ВНК (ДПУ), наприклад, офіцерами-білогвардійцями, які б радо пішли на такий терористичний акт.

Опоненти не погоджуються з точкою зору Кульчицького, оскільки немає жодних серйозних свідчень, які б доводили, що Шварцбард мав організованих спільників у вбивстві. Понад те, абсурдно стверджувати, що Петлюра був більш небезпечним противником більшовиків, ніж, скажімо, білі генерали П. Врангель, О. Кутєпов, П. Шатилов, Ф. Абрамов, А. Драгомиров, А. Туркул, Б. Штейфон та інші, хто обстоював необхідність активної терористичної активності щодо СРСР, але ж вони тоді не стали жертвами замахів. Крім того, сам по собі цей аргумент більш ніж сумнівний хоча б тому, що, якби вбивство Петлюри організували чекісти, вони подбали б про те, щоб убивця не потрапив до рук французької поліції і щоб над ним не відбувся відкритий судовий процес, на якому могло стати відомо про причетність ОДПУ до розправи. Радянський Союз, який надзвичайно ревно дбав про свій міжнародний престиж, ніколи б не наважився у 1920-х pp. піти на такий безглуздий і небезпечний крок.

Так чи так, але ще під час попереднього слідства поліція наполегливо шукала «московський слід». І версію цю всіляко підтримувала та роздмухувала французька антикомуністична преса: їй дуже хотілося отримати сенсаційне викриття радянського посольства в Парижі, яке тоді очолював вищезгаданий Раковський. Останній у 1919–1924 pp., як голова уряду Радянської України, вів запеклу боротьбу з Петлюрою й уважався одним із найвпливовіших і найавторитетніших його супротивників під час громадянської війни в Україні. Особливого розмаху пошуки «московського сліду» досягай, коли під час слідства, а згодом на процесі, обвинувачений зізнався, що він колись був революціонером, співчував марксистам, але не уточнив свого ставлення до більшовиків.

Пізніше ж, коли вбивця зізнався, що замолоду він деякий час був членом австрійської соціал-демократичної групи «Функ» («Іскра»), де він ретельно вивчав Маркса, Енгельса, Лібкнехта та Лассаля, права преса зчинила істерику, волаючи, що Шварцбард – більшовик і більшовицький терорист. У хід пішли навіть неприємні факти з його юнацької біографії, що не мали жодного стосунку до вбивства Петлюри: арешт Шварцбарда за пограбування крамниці в 1908 p. y Відні (яке він здійснив під прізвищем Вальсбергер і за яке відсидів чотири місяці в каторжній в'язниці) та його примусове адміністративне виселення з Будапешта в 1909 р. як «небажаної особи у великому місті» за клопотанням дільничного поліцейського управління.

За даними паризького слідства, особа вбивці колишнього головного отамана виглядає так. У 1886 р. Шолом Шварцбард народився в Росії, у Смоленську. Виріс і прожив багато років в Україні, у південному містечку Балта, куди його батьки переїхали зі Смоленська до родичів у 1888 чи 1889 р. Нібито після жорстокого єврейського погрому 19-літній Шварцбард у 1905 р. нелегально перетнув австро-угорський кордон. За даними французької поліції, у 22 роки він, голодуючи у Відні, обікрав магазин, за що дістав чотири місяці каторжної в'язниці. Сам Шварцбард пізніше перед судом не заперечував факту свого засудження, хоча намагався виправдатися перед присяжними тим, що то був «юнацький анархізм».

Насправді французькі поліцейські зробили багато фактичних помилок. Шварцбард народився не в Смоленську, а в місті Ізмаїл Бесарабської губернії (у Смоленську народився брат убивці). Його батько Іцхак (Ісак) Шварцбард – учасник російсько-турецької війни 1877–1878 pp. – був людиною досить освіченою (найімовірніше – унаслідок самоосвіти) і навчав сина російської мови, літератури, арифметики та інших предметів. До Балти родина переїхала, за одними даними, за власним бажанням у пошуку кращого життя, за іншими – тому, що з прикордонної смуги відселялися єврейські родини.

Систематичної освіти Шварцбард не отримав – якщо не вважати такою кілька років перебування в хедері (єврейській початковій релігійній школі), де фактично нічому, крім талмуда, не навчали. Однак навіть навчання в хедері довелося залишити: родина жила настільки бідно, що Шолом мусив йти працювати з 10 років. Спочатку він працював у невеликій лавці, згодом опанував професію годинникаря, якою пізніше й заробляв на життя в Парижі. Із початком першої російської революції Шварцбард вступає до загону єврейської самооборони Балти, метою якого був захист місцевої єврейської громади від погромів. Одночасно Шварцбард захоплюється соціалістичними ідеями й починає проводити революційну агітацію серед селян. За деякими даними, він також брав участь у розповсюдженні нелегальної революційної літератури та навіть транспортуванні через кордон зброї для організації повстання. Наприкінці 1905 р. Шварцбарда заарештувала поліція, але він тікає з-під варти та переходить кордон із Румунією. Невдовзі він опиняється в австро-угорських Чернівцях і зближується з місцевими анархістами. Із Чернівців молодий анархіст переїжджає до Відня, де бере участь у «експропріації» за завданням місцевої анархістської групи (однак, як уже ми зазначили, він одночасно контактував і з соціал-демократами), за що був заарештований. На допиті він не виказав товаришів-анархістів і, таким чином, був унесений до поліцейської картотеки саме як кримінальний злочинець. Шварцбарда засудили до 4 місяців каторжної в'язниці, які він відбув повністю. Невдовзі під час підготовки наступного анархістського «ексу» поліція затримує його в Будапешті, однак поліцейським не вдалося довести підготовку злочину і він був депортований із двоєдиної монархії без права на в'їзд.

Після депортації Шварцбард мандрує Європою – поки в 1910 р. не опиняється в Парижі, де працює годинникарем і майже відразу одружується. Наскільки можна судити з наявних документів, із місцевими анархістами він у цей період уже не контактував. Із початком світової війни Шварцбард іде добровольцем до Іноземного легіону (хоча як іноземець міг залишитися в тилу), де у складі 363-го піхотного полку протягом трьох років бере участь у бойових діях. Воює він хоробро, отримує вищу відзнаку легіону – Бойовий хрест (Croix de guerre), унаслідок отриманого в 1917 p. y битві на Соммі важкого поранення його комісують із французької армії як інваліда.

На страницу:
1 из 3