Зібрання творів

Холоднозорий присмерк приуральськийзростав. Мороз ладнав органні труби,і сосни справжніми і знаними здавались,як провінційний театральний зал,де стільки лживих рухів диригента,де стільки нот і профілів фальшивих,але ніщо не може заглушитихолоднозору і сувору висьЙогана Себастьяна. Ніч росла,і я на ній зростав. Гули вітри,тріщав мороз. Гули вітри. Тріщалипокляклі віти у ялин. Частинабезсонно кліпала одним червоним окомелектролампи. Сновигав днювальний,ламаючи свій сон під чобітьми.Тріщав мороз… Каптьорка. Медсанбат.І до убогої аптечки – Вінцас,наш батальйонний фельдшер, до реєструдописаний – поміж бинтів і спирту,пірамідону, йоду, формідрону,мовчазний і врочистий, наче бинт.Тріщав мороз. А він, ввімкнувши лампи,зшалілий, сновигав між довгих тіней,як скалків власної сухої туги,й рефлектори на стіну наставляв,де оживав на полотні фламандськийпейзаж.Солдатська збіднена палітратемнішала в литовській ностальгії,і в Вінцаса – освітлену мішень —Чурльоніс поціляв голками сосон,йдучи гравюрним лісом.– Говори,—мене просив він, – говори! І мовапро Вільнюс, про Тараса, про Вільнялеі Саломею тихо жебоніла,струмка тоненько жебоніла шпара,похмурий розважаючи пейзаж.А він, як бог, затиснений між стін,у герметичну схований каптьорку,незграбно простягав колючі руки,де півметрова Вілія пливла.– Розповідай, – просив він, – про Тараса…Підводив стелю Гедимінів зойк,зростаючи під зорі. Шамотівколючий ліс Чурльоніса за вікнамита узбережна «Лєтува» шуміла.– Так та не так! – Він кидав свого пензля,грів інгалятор, підступав, відходив,і знову йшов, мовчазний, ув атакуна Рюїсдалем зміцнений бар'єр.– Тайга уральська – до Литви моєїболюче схожа. Оренбург. Шевченко.І стільки тут у мене земляків —аж до Печори. Справді бо – Вітчизна.Заснеш – і волохаті, як клубки,намотані віками, глухо бродятьплоскінні сни. І в горлі волохатіє.Розповідай. Розповідай. Кажи ж!

1961—64 рр.

БЕЗСОННОЇ НОЧІДуми визбираю, мов зерня,ніби стернями колоски.Колять сльози. Колючі сльози.Остюками – в очах.Ніч протовпиться, як п'яниця,по кімнаті, по стінах шастає.І мовчить, і мовчить. Домовийтак ходив би. Мовчав би.За вікном гуркотять літаки,ніби відьми – на шабаш.Понад дахами,понад затихлими,понад притахлим Києвом – гуркотять.Емігрантом. Їй-богу. Ліжко.І на ковдрі – од вікон – грати.І подушка моя скуйовджена,і скуйовджена голова.Що ви ловите, телевізорніЗбожеволілі антени – погорільці?Що ви ловите – запалим ротом —комини почорнілі?Вам повітря забракло? Диму?Розум спертий, як спирт, горить?Другу ніч уже, другу – не спиться.Жовкнуть у вікні ліхтарі.

XI. 1964

ЛІСОВА ІДИЛІЯШишки горять, як кремові цукерки,і пересохлий травень залюбкитополь патрошить повстяні чемерки,одягнені, здавалось, на віки.Проміння пахне глицею сосновоюі нėзабуді світанковий рійлегенько пінять журкітною мовоюметелики, комашки, комарі.Лопух зморився і розліг з досади,згорнувши руки, збувшися бажань,крильми лелека ляснув – й навзаводипонісся літеплений гомін жаб.У лісі мулько, колеться у лісіялицею, і листям, і крилом,задуже синім і задуже вирізьбленим,ще й ластів'їним зойком вороновим.Та ящірки, мов коні, шиї витяглиіз шпар – у простір. З теміні – в веснуі топчуть непідбитими копитамималу і недолугу сарану.Великий ліс, заловлений ув очімалої комашини, безмір п'є,він цілий світ зворожує і врочить,охриплою зозулею куєзадовгий вік – не день, не два, не три дні,а до вдоволення, а досхочу…Як заряхтить повітря фосфоричне —комахи тут у ґрунті й заночують,і буде ніч вигойдувати землю,здаватиметься – дихає землякузками, світлячками, снами й зеленню…Не спатимуть лиш сосни на поляні, вижалюючись.

VII. 1965

* * *Осліпле листя відчувало ярі палене збігало до потоку,брело стежками, навпрошки і покотомдонизу, в воду – загасить пожар.У лісі рівний голубий вогоньгудів і струнчив жертвенні дерева.Зібравши літніх райдуг оберемок,просторив вітер білу хоругов.Осамотілі липи в вітрі хрипли,сухе проміння пахло сірником,і плакала за втраченим вінкомюначка, заробивши на горіхи.І верби в шумі втоплені. Аж осьпаде як мед настояно-загуслийостанній лист. Зажолобіє з гусінню —і жди-пожди прийдешніх медоносів.Так по стерні збирають пізній даток,так вибілене полотно – в сувій,так юна породілля стане матір'юв своєму щасті і в ганьбі своїй.Схилились осокори до води,на шум єдиний в лісі. Яр вирує,а осінь день, як повечір'я, чує.Кружляє лист в передчутті біди.

XI. 1962

* * *Жовтий місяць, а ще вище – крик твій,а ще вище – той,хто крізь зорі всі твої молитвипересіяв, мов на решето,він, німуючи, відкрився в тверді,ніжністю спотворив і закляв,і тобі, потворі, спересердядобру мову й розум одібрав.А підвівши добрі дві долоні,а зітерши подуми з лиця,він промовив: радісні комонівипущені з стаєнь правітця,радісну стежу вам прокопитятьі заграє обраділий степ…А світання золоте обіддякотиться, округле і пусте.

IX. 1967

* * *Увечері везли віолончель,немов джмеля, дрімотного й німого,як запліталась порохом дорога,лягаючи трубою на плече.Як бубон, бився волохатий жаль,на поворотах автострада тихлаі ластівок ласкаве чорне піккололіпилось як гніздо до етажабезлистих посвистів осінніх крон(плането душ! Ти вигорілий кратер!)Рвав вітер на шматки далекий тракторі поніч рвав, мов стінки хорих бронх.Шуміли шини, шастали колесаі пересохлий сипався пісоку кузов. Угорі літак прокреслювався,мов у відьомське зловлений ласо —робив віраж управо – аж до місяцяі крихкотіли зорі на льодунічного безгоміння. Раптом виткавсяставок під фарами. Болотний духубгався в плеса, кумканням застелені.Шофер, почувши жаб'ячий оркестр,на гальма тиснув: од шляху за метрставок доходив форм віолончельних.А в кузові її німий округгамує хрипи хорого музики.Пливуть над ставом перехлипи тихіі дикі перехлюпи темних рук.

X. 1963

ІЗ ЦИКЛУ «ЗАБУТТЯМ»IНа роботі дружина.У яслах – син.Тиша.Розкошуй.Поки години пік —сиди. Втішайся.Постав розкладачку під соснами,ляж горілицьі задивляйся в небо.Як ти довго випростуєшся з землі,білий світе!Десятлітнє терпіння —вмирання. Сон —визволення.Визволення —для сну.Порожнеча щастя.Дякую, Господи!IIО, тим і дорога мені —перегортаю сторінки книжокіду в крамницю,слухаю Бортнянськогопро тебе дума.Все.Ось річище:Заглиблюйся. Помалувипростуй плечі.Межи берегами —задосить світу.Але перспектива —уже затвердла.Сонце йде за ліс.Віддати іншому свою любов —то справжній егоїзм.То вже наполовину бути мертвим.Егоїстична – смерть.Перегортаю сторінки книжок…О, тим і дорога!

X. 1969

IIIВчися чекати, друже,вчися чекати.Ластівки на електричних дротах,почорнілі од сині неба,ще наслухають стумні струми землі.Ще підсліпі вікназа тисячі проминулих літне витворили своєї духовності.Ще людська душадрижить, як море,в незручній западині екзистенції.Ще потерпає віверицябитий горіхбрати з твоєї руки.Зарана, друже,власним піддатись пристрастям.Тільки так:вияви – самострати.Кам'яній. Кам'яній. Кам'яній.Тільки твердь знає самозбереження.

III. 1969

* * *Учора, як між сосон догорявмій день домашніх клопотів, я думав:життя – занадто довге задля нас.Червоні коні пристрасті давновідцокотіли брест-литовським трактом.Ось вийди в ніч – ніде тобі нікого,лише й живого – шлюбна служба псів.Вже сни, мої заблукані телята,не знають за собою чабана,обпалених бажань зчорніле полебезмірне, як голодний спокій мій.Лише кипить у ключ пораннє небо,усипане пітьмою гайвороння,і крику пересохлі фіолетинагадують про тисячі смертей.Вже тлін протяв мою охлялу душу,не висвітлену спалахами років,а сто ще ненароджених нащадківмені й дихнути вільно не дають.Відшумувало вічне верховіття,де прозелень наївна, де суцвіттядовірливо-немудре. Все. Задоста.Тепер, сердешний, догоряй по пнях.Добутися б до п'ятниці, на тижденьбодай хоч раз пірнути в самотиневистояний алкоголь. Спинитисьобличчям до пітьми. Хай буде снігі хай на лиця падає схололі.Ти тут. Ти тільки тут. Ти тут. Ти тут —на цілий світ! І поєдинчим болемобперся об натужні крони сосон.А стогін їхній, вічністю пропахлий,вивищує покари до покор.

X. 1963

* * *Мені здалося – я живу завжди.Неначе в сні було моє дитинство.Неначе в казці я пройшов цей вік,і мій вінок, де квітло двадцять весен,уже пожовк, осипався, опав.Прозора незглибимість пойняла,оплівши плеском лоскотним проміннядитинне серце. І забутим ранком човномбезвесельним замрівся світ.Вода застигла. Сонце відтремтіло.Дитинство загубилось серед дня.Той день – марудний день! Забатожіли,завирували, пролились шляхи,і рідна хата попливла за плотомі попливла із горла гіркота.Весна! весна! – від поночі до рання.Весна – в вікно, на дах, на капелюх,весна в колючі воронові гнізда,весна на кригу і від берегів —на течію, на вир, на чорториївесна правує серцем, як веслом,весна збігає і збігають роки,вже й вечори попереду біжать.Розвидніло на білому папері.На цілий аркуш видовжився день.І дні подовжені замиготілив моєму відривнім календарі.

ІХ. 1963

З ДИТЯЧИХ СПОГАДІВДобридень наш – гіркаво-запахущий,осотом і щирицею пропах.Куріє порох. Недалечко – шлях.Зобіч од нього – сизі райські кущі.Подертий бриль на голові. В руках —тупа сапа: цупкий будяк колючий!Вузенька постать на п'яти рядкахтобі за редьку гірше надокучить.А потім глухо загуде гудокпарокотельні – й світ тобі розвидніє,як озоветься наш городній богсвоїм ласкавим і гірким «добриднем».Він із спецівки вийме хліба шмат —і рідний степ ріднішає стократ.

VII. 1966

* * *Я знаю —ми будем іще не раз бродити з тобою,слухати ліс притихлий,старих і мудрих сорок,вирізняти гудки азотнотукового заводу,чути постріли на мовчазному полігоні,і, лячна, наслухатиме нас земля.Розгублена між роботою і дозвіллям —вечірньою школою, чергами, перукарнею;дощовою погодою і театром,комсомольськими зборами, подругами з гуртожитку,ти прийдеш до менесамотня, настрашена і чужа,розграбована на всі свої сто шістдесят сантиметрів зросту.І разом з тобою ми заходимося визбируватироздаровані уста, очі, пам'яті,погляди, губи, плечі,розшукаємо все – до найменшого панігтя,щоб, затиснена в себе як в кулачок,ти ставала цільною й неушкодженою,реставрована для мого охриплогогорлового шепоту щастя.Поки ж тебе немає,ти виповнюєшся на мене самого.Чекання, вибираючи мене,обростає гудками, пострілами, криками,заким не стане тобою,лишивши мені велике нащулене вухо —відчути визубренітвої підбори самотні.

X. 1962

* * *Раніш ти лаялась, а нині докоряєш.Так гірко-гірко. Пошепки. Бо всесповив мишастий сніг. І вже не можна,і просто гріх – кричати досхочу.Сніг хоче спати. Влежаний, він вжене пам'ятає голубу дорогуз небес і до землі. Нехай поспить.Нехай поспить. І не займай. Не треба.Це сонми сновидінь. Хоч солов'ївбайками не годують – цілу зимупрожив один, то й сняться солов'їі все виспівують солодку колискову.А голову зведеш – і тлінню тлятьнедобудовані новобудови,мов замок спалений. Одні бійницічи то, пак, вікна морок бережуть.Ще не затвердили на школу промфінплан?І нам любові досі не затвердятькербуди, коменданти, будівельникиі кубатура наших двох сердець?Жалкі вітри всю наскрізь прошиваютьцю амбразуру недовиконань.Твій голий голос, мов болючий застрик,устромлено в оцей грудневий свист.Іще пожди! Іще – нестерпно ждати!Іще одна, мов переплеск, весна,ще за одним веслом – і вгрузне в берегнаш чорний пліт. І там уже – до дідькаі там уже – хоч лай, а хоч – кори.

III. 1964

* * *А скажи – Модільяні був ідіот? —допитувалась вона,коли я вправними, як у піаніста, пальцямивигравав на засмаглих персах.– Такий же ідіот, як і всі в цьому світі, —повчав я, обіймаючиуспокоєні вибухи її сідниць.– Розумієш, старий, я часто думаюпро незвичайність мистецтва.Це зайва розкіш.– Так, мистецтво – то завше надмір, —відповідав, виціловуючи коліна.– Але надмір лише й рятує нас від убогості.Смертним полишається єдине:бодай маленький надмір —У вірі,у звичках,у смаках,просто – в примхах.– Так, моя маленька. Саме так.Ти як завжди говориш діло,—повторював,клацаючи зубами од пристрасті.– А коли в нас народиться доня,ми кластимем їй в узголів'я тільки троянди, —охриплим голосом проказувала вона.– Так. В узголів'я і неодмінно —троянди, – не своїм голосомя погоджувався покірно.– Яка докучлива муха —дзижчить і дзижчить.Убий її, любчику.

IV. 1968

* * *Яка любов! Минула ціла вічність,як я любив. І марив день за днем,що все спливе і пам'ять проминерозлуку, геть до титли й коми вивчену.А знову йду в ту келію, між вітжурливої берези. Ждати будуякісь незвідані чуття приблудні,де цнота обертається на встид.А там розлуки буде на обох,а буде там і радості німої —всіма грудьми відчути довгий боргперед минулим з білим узголов'ям,де ще струмує двійко чорних кісі двійко довгих рук, пітьмою п'яних,і двійко уст, од пристрасті захланних,спроваджують зненацька під укісстарої цноти. Під печаль і підкрило якоїсь грішниці святої,що дарувала нам такі покої,де спать не сором і любить – не встид,де можна все забрати і віддати,і серед ночі стратити межусобі самому.… В друга, в жінку, в матірведе тебе за руку щедра й журнатвоя кохана.

VII. 1965

* * *Присмеркові сутінки опали,сонну землю й душу оплели.Самоти згорьовані хоралигеть мені дорогу замели.І куди не йду, куди не прагну —смерк сосновий мерзне угорі.Виглядаю долю довгожданну,а не діжду – вибуду із гри.Аж і гра: літають головешки,зуби клацають під ідіотський сміх.Регочи на кутні – буде легше(а як буде важче – теж не гріх).Що тебе клясти, моя недоле?Не клену. Не кляв. Не проклену.Хай життя – одне стернисте поле,але перейти – не помину.Дотягну до краю. Хай руками,хай на ліктях, поповзом – дарма,душу хай обшмугляю об камінь —все одно милішої немаза оцю утрачену й ледачу,за байдужу, осоружну, заземлю цю, якою тільки й значі якою барвиться сльоза.

X. 1968

* * *Отак живу: як мавпа серед мавпчолом прогрішним із тавром зажуривсе б'юся об тверді камінні мури,як їхній раб, як раб, як ниций раб.Повз мене ходять мавпи чередою,у них хода поважна, нешвидка.Сказитись легше, аніж буть собою,бо ж ні зубила, ані молотка.О Боже праведний, важка докука —сліпорожденним розумом збагнуть:ти в цьому світі – лиш кавалок муки,отерплий і розріджений, мов ртуть.

X. 1968

* * *Справляю в лісі самоту.Берези у воді по горло,мов риби, тріпаються, чорнов очах. І ластівка проворнавгорі прокреслює мету.Справляю в лісі самоту.Гривасті сосни, як пантери,спокійні в люті. Атмосферагріха – в причаєних печерах,ялин отіння – наче негри.А попри стежку день потух.Агу – агов! Блакитний світе!лиш листя золоті привіти,лиш вільхи шерехи на вітрі,лиш карих лип смеркальні віти,тут поночіти, там ще дніти.І що я розпачем зову?Не так живу? Не так росту?І відкриваю світ – не так я?Прокльони – навзаєм віддяки?Ще не збагнув? Вони однакі.Вода – як вурда переляку.Справляю в лісі самоту.

X. 1968

* * *Вже котрий це до тебе лист —не знаю.Я пишу і пишу, не наважуся відіслати.І лягають літери на папір,мов сніг землю мережить,щоб небопроясніло до ранку.Не боронь мені – чуєш? —Не боронь мені втіху таку —зрідка писати листи,розмовляти й радитися з тобою.Повір – я не буду надокучати.* * *Нам не бачитись більше?Я це чула: щось обірвалось,так, як з канатуобривається альпініст —головою вниз, у провалля,я це чула (передчуваємозавжди втрату),так, як чуютьнаближення материнства.* * *У нас тепер провесна в селищі —десь гавкає песик —методично, немов ковальмаленьким молоточком вистукує,проревів, пронісся, мов мотоцикл,ревом підперезавши вулицю,реактивний літак.Півні, мов лезом,морозне повітря прорізують,а від шахти чути гудіннявентиляційних моторів.* * *Нині в лісі блукала,наслухаючи світ,і на стежці,котрою колись ми з тобою бродили,наслухала забуті звукитвого голосу.Там усе, як бувало,тільки тебе… пробач —ти уже спохмурнів? Не треба,я більше ні слова. Пробач.* * *Весна йде несміливо.У лісі ледь перші проліскизойком вибухнули з-під снігу.Ми тут часто збирали їхразом.Ти ще пам'ятаєш? Даруй.* * *Лише голубою стрічкоюнакручувалась дорога,повільно і важколягала, мов дрітна плечі електромонтера.Снувалися кроки,соталась стежа нескінченнаі все нескінченнесоталося, ніби стежа.* * *З гармошкою хлопці пройшли,горлаючи пісню веселу,сьогодні – свято, й вонитрішечки напідпитку.Пройшли – протягли за собоюпісню нескладну.* * *Навіть весни бувають печальні.О повечірня потомо!А стомлені люди —мовчать і мовчать – самотніспогадують.* * *Цілий день я сиділа в комісії виборчій,пізнавала, як тилюбив пізнавати людейпо очах, по устах, підборіддю,розрізняючи їх, мов курчат,на тих, що вилуплені з яйця,і тих,котрим матерній панцир повік не розбити.* * *Я думала: свого єствасамотній ніколи не взнає.Один – тільки частка себе,засушене зерня.* * *А люди проходили,зашкарублими з холоду пальцямитримаючи обережно бюлетні,і кидали в урнуі йшли, і зникали. І ядивилася їм услід.* * *Тиха ніч, і місячно-місячно.Ти, певне, й досі не спиш?В такі ночі не можна спати,гріх!(Не бійся: для тебе єденна покута).* * *Я вчора дістала збіркуАндрія Вознесенського,читала і перечитувала«Осінь у Сігулді»,і думала: для розлукиосені не чекають.Чи ж є для розлуки строки? —провесна і прощання.* * *Пригадалися роси ранні,пісня Романова,і тінями Елізіумустали спогади, як ножі,неначе бреду босоніжі ноги проколюю,та немає стерніі пісні нема Романа.* * *Ось і ранокбілий, як божевілля,Я не знаю,що робити з оцим листом.Ти дозволь мені, рідний,відіслати його.Страшно вранціз зорею руки заломлювати.

IV. 1963

З ГІРКОТОЮ…Коли ти спробуєш себе перервати,а я спробую перервати себе —жодному з нас не вдастьсябути одночасно собоюі кимось іншим.Як колоті рани, ми прагнемо вигоїтись.Але рани були раніше нанесені?То ж, зустрічаючись разом,ми тільки гамуємо вічний біль.Завжди пробуєм доростати до себе(одвічний егоїзм людського серця!),але ніхто не може подвоїтись.Нас двоє.Завше двоє.(самітники,запраглі кохання, як пластиря,вінчаєм червоний гребінь плотідешевою мішурою з універмагу).Перериватись ніхто не може з нас:наш крик: безсилий.Довго очікувана попереду, минає молодість,лишаючи тугу німого – за словом,тугу каліки – за ампутованими кінцівками.Коли нас облишає голодний біль,ми, нахиляючись над собою,прозріваємо в полискахсиню вічність.

VII. 1964

* * *Даруйте радощі моїі клопоти мої —нещастя й радощі мої —весняні ручаї.Пресвітле небо аж кипить,просвітле – аж кипить.Блажен, хто не навчився жить,блажен, хто зна – любить.О, кара земле, окрай гри,бери мене, бери,спасибі, що вгорі кипитьсонце – угорі!Спасибі, що росте траваі що душа жива,і що біліє голова,і кільчиться трава.Спасибі, коли ти є ти,що ти – це ти і ти,що досить руку простягти —і край, і грай, і ти.І золота твоя габа —на руті, на піску,і на руках, і на губах,і на моїм віку.Пробудь же завжди молодим,пробудь же молодим,в святому літеплі водити сам стаєш святим.І хай-но очі як вода,хай – як жива вода —але ж бо й горе – не біда,і горе не біда.

VI. 1969

НАКЛИКАННЯ ДОЩУТрипільських сонць шалена коловертьволого ллється у трипалі рукибогів поганських. Спопелілі крукирозлітані круг ватрища пожертв.Волів і коней на кострі димлятьпатрошені гніді й круглі туші,і лопаються лунко, як гладущики,обезголосені тіла закланні.В гінких руках мовчазних рожаницьвисокі чари, димом прокіптявілі.І рветься зойк, високий до нестями,тугими борлаками кобилиць.Кружляє ватрище в рухливім колі чар,простерті чари вкручуються в простір,мов пасма дощові, долоні гостріжіночою колишуться печаллю.Сколінені мужі і ниці пахолкинімотні руки перед себе рвуть.І неба молять і дощу зовуть,окляклі круг багаття, ніби пакілля.Чотири сонця відгорять вгорі,чотирикрилий день відмайоріє.Загрузнуть в ніч язичницькі бори.Самі тіла жалобні бовваніють.

IV. 1965

* * *Коли я один-однісінькийсеред зелених снігів Приуралля,коли в казармі порожньосеред ліжок і пірамід,коли я стовбичу на цьомуднювальному місточкусамотній – на обидві земні півкулі,як холодна колодочка караульного ножа,Коли така далека-далекатака миттєва, потойбічна майже,як спалах, вихоплений з ракетниці,швидко згасаєш на спиртовому полум'їсинюватого, майже непомітногоуральського морозу,Заклинаю, немов клинок!Віддалена від мене на сімсот тридцять чотири дні,на сімсот тридцять чотири «здрастуй»,скажи, що ти мене любиш.Тільки скажи «люблю».Одне-єдине, кругле, вологе соковите,як плід біля вишневої кісточки,червоне слово.І я почую тебе.І я радісно посміхнуся тобі,нехай навіть засіпається моє підборіддя,враз розм'якле,як губи доброго притомленого коня.Скажи – тільки одне слово!Я нікому його не показуватиму.Коли ж до казарми повернуть друзі —я заховаю це слово аж під борлакомі, нахиливши голову,розглядатимунабряклу колодочкукараульного ножа.ПІД ДИКИМ СОНЦЕМПоприсідали верби у воді,стоїть у березі дівчаток зграйкаі, видививши лози, миють ноги,високо підіткавши спідниці.Вода, нагріта сонцем вересневим,вже не відстрашує. Несуться бистриноюрозгонисті слов'янські байдаки,і не докинути вінка – приб'єтьсяодраз до берега. Хоч кинь, хоч ні.А байдаки солоні, як тарані,пропечені смолою і вогнемпідступних греків, замордують хвилюсвоїм жалким таранним кістяком.Підвівся зашмарований козак,дівчатам крикнув щось – та змила хвиляі понесла луна козацьке словота річка швидко човен понесла.Їм навздогін, як молоді берізки,сподобані духмяним днем червневимв Ярилів день, у сотню довгих нігбіжать дівчатка. І мигтіють ноги,і весла миготять. І круглі лунимигтять над річкою. І миготить,як ошелешене, більмисте око дня.Лиш теплий, як зерно ячменю в тісті,ледь-ледь відчутний у дівочім тілісолодкий хміль ярилового медуі терпкий дух нічної свидини.Як відпливуть мужі – круглясті чариблагатимуть з простертими рукамиПеруна – окропити грішну землю,прибивши порох по стежках кохань,Щоб переможцями вертали воїі знов куниць в глухі ловили сільця,щоб у бою не гнувся меч щербатийі не ламався гострожалий спис,Щоб раювали тонкоспіві вервііз полювань, із золотого жита,і добрим пивом, і солодким медом,і черевом дозрілих рожаниць.

VII. 1965

* * *Утекти б од себе геть світ за-очі,у небачене, нечуте, у немовлене,де нема ані осмут, ні радощів,де ніщо не збавлене, не здолане.Жив би там – безоко і безсердо,жив би так, як опадають вниз,поріднившись із земною твердю,до якої намертво приріспоглядом і серцем і думками(хто тебе такого віднайде?).Нерухомий і крихкий, як камінь,нерухомий і крихкий, як день,що зотлів і вижарів, і зновкотиться з мулькавого поранку.Ти – Адам. Журба – твоя коханка,а земне тяжіння – то любов.

XI. 1965

ВЕРШНИККерея слави лопотить на вітріі ріже виднокіл пегасів клус,скорописного фіолету літеригаптують неба золотий обрус.На помежів'ї присмерку й світаннянахарапуджений на тисячу орбіт,імчить румак, надколюючи ліднезайманого од віків мовчання.О першого заїзду ліпота!Спіши вперед, зухвалості ізгоє!Ти не один. Вас щонайменше – двоє,раз навпіл розпанахує мета.Страшися поціляння. Проминання —воно підносить.І звитяжний летне перепинить радісний поеткоротким успіхом і довгим длянням.Тобі не одірватися од тіні(в ній проминуле вигадало нас).Та уникаючи старих поразк,перед новими стати ми повинні.Керея слави величаво шарпає.Не озирайсь! Вгніздившись у сідло,не потурай, що стежку замело,де почет друзів із обличчям гарпій.А вискочиш на вивістря ножа,де стогону ясне палахкотіння,не забувай, що є велике вмінняпізнати, де провалля, де межаміж духом і зухвальством. Шлях правдивий —витворює тебе великий Мус!Хай увірветься десь пегасів клус —ми канемо у вічність молодими.

12.2.1969

* * *Вийду в ніч. Під соснами пройду,промину завмерлу автострадуі на тишу раптом набреду —вклякни й згадуй.Глухо в сні колотиться ставок,ошалілі тріпаються сови,і німує безголосий мрок,і лютує розпач безголовий.Ртуть. І ртуть. І тільки ртуть. І ртутьсовається, як вагітна жінка.Стовбурами спогади ростуть,і за ними ні греця не видко.Стовбурами спогади ростуть,бовваніє поніч ожередом,відчайдушна самота і сутьвідчайдушна – обернутись твердю.Схарапудженим дивись більмомпонад крони, хмари, понад небо,ти, перевантажений гріхом,ніби ніж, в своїх застряглий ребрах,світишся по окраю водиледве-ледь – по мерехтові втоми.Власного – на окраї – знайди,втраченого – в мерехті. Незломувисповідайсь, давши на позірзлигоднями збирану непотріб.Як німує трудно водовир!Окраї – олив'яні і гострі!Мертвий мій орґане, лісу мій,вилляте і вигускле стозвуччя,чуєш, не безумій, ставе мій,безуме, зажди: росте, як круча,ніч. Ти нею ввесь опоночів.Жально сяють божевільні зорі.І летить орда смертельно-хорихвиплесків пекельних – кажанів.

X. 1968

ПОТОКИТи все така ж, а я віддаленів.За мною – кучугурами – розлуки —час самовтрат…(ще поповзом повзлиза тінню довженою, виросталиіз самозмалення: німа рукапограбілих тополь у надвечір'ї)великий гріх на серці я ношу… розлуки рвав, як обривають жилиатланти териконів і тачок,назбираного вугілля оклунки, —щось рвало груди… (окраї землі —тамтого світу в пекло провисання —призналися відверто до душі).Ти край. Ти крихта прагнень вікових«упасти – не розбитися». Ти шпараземного стогону: холоне світ,і нам долоні юні снігом студить…Ти все така ж. Ні смута, ні літане старіють тебе. Німа, як люстро —колись відбився в нім твій вид миттєвий,вкарбовуючись в темряву навік,ще – чайка однокрила, ще – зигзицяі ще – як окоренок лихоліть.Чи дружба сфер – і неба, і землі —зоветься лихоліттям, я не знаю.Та присмута і по розлуці їсть:десь є там стіл, де матірня рукаосліплим болем тихо сновигаєвздовж по стільниці. Гірко. Я винюсь.великий гріх на серці я ношуТи – Мати (амфора твоєї гіркоти) —далекий син, на роздоріжжі горнімпаде в траву, і вистигне травайого трудним риданням хлібороба(чуття ж землі – як виболілий соні призабутий).О, пам'ятаєш ніч? велику ніч?І десь побіля нас уральська річката сосни (ті, що соснами зовуться),та тиша (ледве врунами зійшла).А пам'ятаєш? Так багато губимза пам'яттю: колись переінакшитьз нас кождого. А треба пам'ятати?А треба пам'ятати. Пам'ятай.Палахкотів намет. Палахкотілив нас спомини, немов півні червоні,а кедрові шишки, ще недозрілі,не тріскали – чаділи на вогні.І зорі в фіолетовому небі?Ще ти казав: це колір божевілляі судної доби. Немає суду,та вже заходить щось. Немов на дощ.Півнеба гоготіло в наші душі.Земна півкуля брижилась од жару,і півдуші ті спогади приспали,і півсебе услід за сном пішло.Що то було? Не знаю. Що то буде —не відаю. Але не раз питаюРозлучної, Далекої, Німої:до тебе навіть миті вистає?Тоді нащо літа? Навіщо спадиз лиця і з досвіду? І мить навіщоскрадлива: вганяє у дитинство,неначе цвях у дошку гробову?Ти мати. Тінь. І обернувшись тіннюсамонародження, ввійшла у тінь,і тінь запалюєш жданням своїм, і тінькруті гамує голосіння. Тіньпідводиться. Гострішає. Чорніє.… був час географічних відкриттів,і день стелився, ніби самобранка:коли благословлялося на світмені малому,коли найперші крокипроходячи, двоївся і троївсь,сто сонць роїлось,як джмелів лапатих,і терлись зорікрем'яхом сухим.Долоні квітли,пелюстками серцядовірливо розпізнавався край.І читанкою,пам'ятною й досі,шахтарське тепле селище було.Пригадую – мене веде за рукущаслива мати. Повз двори проводить,де глухо падають, заповнюючи тишу,червоні яблука (їх звали циганками).Чого мені червоні дарувалив дитинстві завжди? Щоб я відчував,чим пахне і земля і людська кров?Так само пахли соняшники пізні.І бджоли пахли так. І сльози – так.За цілу нічсклепить несила очі.І цілу нічмовчазна простоїтьпри узголів'ї привидом скорботнимі на чоло гарячу покладенатруджену правицю,щоб не заснув,щоби не міг заснути,а вдосвіта зникає.А за стіною плач дитини, а хтось регоче за стіною.Куди піти? Куди подіти своє безсоння? За стіною,як дві гримаси, вбиті в стіну, як два крилана райські дні —і плач, і регіт за стіною, і плач, і регіт, і мені.Від рання дощ. Від сну, від ночі,від узголів'я – дощ і дощ.Ридання шиб і ринв. А хоч —ридання матері пророче.І розпросторених світаньсумна імла підводить крилаобвислі. А звести несила,а заборони темну граньпереступити безборонне —то понадмірний, смертний гріх.Непам'яті лапатий снігспішить і пішо і комонно.Колись обридне вічна вереміяі схочеться до сну. Аби не гибіть,не вижидати черги сподіванням.Зізнайся: переможений – це ти.Пригадуєш? – так ясно починалось,важке подзвіння билось об піддашшя,соломою ушите. Верби ридмаблагочестиво гнулися до ставу,і день крутивсь і терпко пах, неначеще надзелень розтовчений горіх.Отак дитинство в жилах трепетало.Тугі котились дзвони, як морелі,а ти смичком вимахував зухвало,немов спудей, що полишивши бурсу,граматику на мандри поміняв.О Господи! Так ясно починалось!Дороги валували, як собаки,на плесах пісні зайчики скакали,а ти білів трикутником надії,корабликом, загубленим між хвиль.Сто сонць ув очі йшло. Сто птиць летючихнад літеплом ставка. Горіли сосничорнясто-жовтим мерехтом. Калинабіліла так і бігла так од плоту,що ледь побачиш – зашпори зайдуть.І так тобі нещастя бракувало.Ти звав його. Ти думав – молодийупорається. Бо могутня шиякріпацького поріддя не зігнетьсяаби там що. Пригадуєш? – Було.Тепер минуло все. Відбігло серця,мов спаленої хати відбігаютьпси найвірніші. Й ти за всім минувся.А втечі посвисти – натомість крил.(Наївний хлопче! Вікове страждання —такий пекельний німб, що душі палить.Збагни – і вмри. Безсилістю своєю,розп'яттям чи зненавиддю – помри.)Тепер набридло все. Немає стерпу.Десятою дорогою обходитьтебе життя. Полишений в обозісебе – колишнього, сиди і жди:десь, може, промайне, мов тінь утекла,ти – справжній. Це лишилося одне.Умерти. Так. Щоб більше не стогнати,не мучитись, не проклинати долі,не ображаючи життя. Пізнай,що чесність смерти – то жива чеснота,що вмер – і закінчилося. Двобійти не програв. Ти вибув, бо не змігмиритися, коли краплена картапішла до гри. Коли ножа у спинустромляє супротивник. Коли вінна посміхи бере твоє лицарствоі каже: ти ніщо. Не всемогутній,а всепокірний перед диким звіром,ім'я якому – Правда і Любов.– То ти з любов'ю бився?– Так, з любов'ю.– І правду поневажував?– І так.– Хоч палить тебе гріх?– Не гріх, а гнів.– На кого гнів? На мене теж?– На тебе.Скажи, пощо мені подарувавцей світ, якому я заприсягавсяслужить до скону. Нащо передрікці болі самозречення в хвилину,коли я вже самим собою став?Це все гевонські кпини! І невжедля того, щоб мої забравши сили,обранити зневірою, котроїне пережити? Все своє життяя дав тобі. Ти ж повернув йогосупроти мене. Бо за смерть – життястає на цьому світі. Як я жив,питаєш? Краєм, скраєчку, на жебрах,лиш прориваючись крізь грати заборон(світ білий – заборонений!) Прожитина всіх кінцівках, ба й на рудиментарних, —то попри волю. Більше – про інстинкт.Так жив, як дякував. Вимолював. Просив.А дякував за те, що народився,що маю очі – бачити, що слухепохою дарований, що серцене билося б, коли б не двадцять літ,перед тобою збіглих… Аж і гірко!великий гріх на серці я ношуТаж від народження беремправічний гріх собі на душу:його покутувати змушені,його ми вистраждати ревнеповинні – спогадами, сном(що вчинить вічний недоросток,як щось блукає під вікном,страхає великоднім постом?)Всі прогріхи минулих душ,напевне, ще від неолітуввійшли у серце, оповитегріховністю. Його не руш,його не руш, бо протече,печерними дмухне димами,котрі збиралися віками,туманячи твоїх очейголодні пройми. Від народженьнам кожному душа болитьза тим, що досі ніби спить,а нишком научає; врочить,наказує: і мста, і мста —за довгу німоту розплата!(І в кожному готує ката,так, ніби помста – це мета).Ми від народження беремправічний гріх. І день проворний,заледве крила розпросторить,вже видається тягарем.(Колись лихий тебе поплутав,узяв за друга, мов наймив).Обмежень кригою окутий,ти між бажаннями зблудив.І хай нова доба гряде —в ній мезозою темні душі…Старі гріхи епоха душитьі людство душиться, в Едемдаремне прагнучи…

1968