Криничар

Корчма гула, як бджолина борть у маю. Дзюрчало дешеве вино в пугари, цідилася сливова паленка. Жіноча голизна розпалювала чоловіцьку спрагу. Марно домагалися спритники втамувати її бодай рукою. Така нагода приберігалася на вечір, і не для простолюду. Під стріхою «Молока русалки» була картярня, де збиралася військова старшина, цеховики, крамарі, а бувало, що й попик якийсь затягнеться, віддаючи кесарю кесареве. Коли картярі добре вже розігріються винцем і гріховним дільцем, притлумлювали лампу і розгрібали стіл. На східцях чулося гупання кованих чобіт кротона. Він ніс перед собою сувій єдвабу, а в ньому – дівчина-змія. На пурпурному полотнищі вона тепер лежала біла, як болотна лілея, і так же тривожно пахла. На пальцях рук і ніг були нанизані персні – мідні, скляні, кістяні, дерев’яні. А на зап’ястях і щиколотках коливалися кільця-бранзулетки. Накучерявлене волосся ряхтіло золотими крихтами.

Вона й зараз лежала непорушно, з некліпними очима й завмерлими грудьми. Та ось притюпав карлик, набрав жменю яблуневого цвіту з тареля і сипонув на неї. Тільце стрепенулося, наче під живою водою, дзенькнули бранзулетки, зацокали персні, озвалися дзвіночки. Пелюстини квіту змагалися з шовком дівочої шкіри. Сороміцьке видиво одною мірою притягло очі гультяїв. У другому тарелі були перші ягоди з теплого боку Мужіївської гори. Карлик став на перевернуту бочку і поклав ягідку між грудей дівчини. Вона сягнула двійчастим язичком, підділа ягоду і втягнула до рота. Весело тенькнули дзвіночки.

«Хто хоче купити й собі ягоду?» – загугнів кротон.

Карлик розкладав полуниці по випростаному дівочому тілу – на повіки, на губи, на шию, на груди, між реберцят, на пупок і марусин поясок, рожевою підковою обклав лоно. В затхлій картярні запахло ярим садом. Піднесли мисочку з товченою чорницею, і блазень устромив до неї свій гострий пташиний кіготь. Біля кожної ягодини він виписував цифру. Здушений гомін перебіг залою. Що більше знижалися ягоди від лиця додолу, то дорожчали. Хтось хіхікнув: «Малий золотник, та коштовний».

«Двері в рай відчиняє щедрість, панове», – щирив зморщений рот карлик.

Та чоловіцтво не треба було припрошувати. Чинно клали на таріль оголошену монету, витирали губи й тяглися до своєї ягоди, при тому чоломкали з присмоктом і тільце. Хтось у жолобок біля пупка підлив собі ще й вина. Інші теж загалайкали, розказали й для них нести кухлі з питвом. Засовгали об сукно гамани. Коли в голові поселяється хіть, розум відходить. Полуничні цілунки під регіт громади звучали частіше, і за кожним подячно дзенькав срібний дзвіночок. Карлик пританцьовував на бочці й виводив на дівочій шкірі нові й нові цифри, що темніли зміїними розписами, доки їх не злизували гарячі язики, голодні плоті.

А далі було таке, про що мені не те що писати, але й говорити не бажиться. Не знаю, наскільки правдиво повідає вдовиця Влена, до котрої стягуються всі окружні брехні, та мушу їй вірити. Бо іншого передання не маю.

Одні картярі впивалися, другі виходили з порожніми кишенями, третіх волочили домів роз’ятрені супружниці, проте були й такі, котрі навелично крутили перед карликом барвистим папірцем і влесливо шепотіли: «Мій полоз хотів би спізнатися з твоєю зміючкою. Благослови, няню». Очиці дрібного виродка зважували суму, рот кривився. Але хто багато просить, той з базару назад носить. Гендль звершувався, дівчину згортали в покривало й відносили до сусідньої комірчини. Вона ставала знову безживною, як мідянка на студеному камені. Жили лише дзвіночки на її податливому тілі. Вони гомоніли навіть крізь дубові стіни…

Дівчина-змія була моєю мамкою.

Влена якось переповіла мені її планиду. Дитина знайшлася в газди у Лавках. Це маленьке сільце за Ловачкою. Там вирощують виноград опорто з дрібними бумбульками, печуть крумплі і яйця в попелі з лози, а дівчата вечорами тягнуть на містках журні співанки.

Плавле кача, плавле,Само собі кряче,Мамка ня втопила,Тепер за мнов плаче.Не плач, мамко, не плач,Бо вже тепер годі,Кой-ись ня втопилаВ каламутній воді.

Дітвачка народилася якоюсь несправною. Виглядало, що не має кісток. Тільце подавалося й тягнулося, як драглі. Куди рученя чи ноженя обернуть, там і залишається. До того ще й очі не стулялися, ніби повічки приросли до брів. Зайвий раз на калічку не кортіло глянути, а вона зорить за тобою невсипно – і вдень і вночі. Аж страхи брали. Ворожка Бумбаня нашептала, що коли жона ходила в тяжі, зірвала ягоду зі зміїним сім’ям. От і посіялося в ній. Мати аж приніміла зо страху, що народила. Розсудила, що треба позбутися того виплодка. Але губити живу душу грішно, то вона, коли прала покрівці, пустила кошик з дитиною за водою. А нижче циган купав кобилу. Узрів, що добро пливе. Поклав кошарик на воза. У кого нічого немає, той нічого й не втрачає. Вдома циганчатам буде бавка. Де шість ротів, там і сьомий. Дома циганка роздивилася дитинча і сказала: «Воно не з м’яса, а з воску. Може, це й ліпше, бо віск дорожчий за м’ясо. Дочекаємося, коли приїде ціркус».

Ціркус навернувся в Мукачево другої весни. І кротон, мовчазний і добродушний чоловік, викупив у цигана «гумового» назимка за три лікті полотна і десяток підків, які він згинав і розгинав на показію людям. Карлик вимуштрував дівчатко в лицедійку. Та ще й яку! На дівку-змію радо ходили випулюватися і в Сукмарі, і в Доброчині, і на Словаках, і в Кросні, і в Сербії, і по волоських схилах, і навіть у хмурому Лембергу. Та бодай раз у році вело її серце сюди – на угринське перепуття, де в долонях теплих горбів пригрілося Мукачево, промите Латорицею, що колись таки не забрала її в засвіти, а винесла в світи пречудні.

З роками падав на силі кротон, тратив голос карлик. А чоловік з дірками в щоках шкодував порскати вином на публіку, радше ковтав його. Дійшло до того, що ціркус тримався на вутлих плечах дівчини-змії. Її тілом тримався.

Одної ярі, як завжди, стали вони в Мукачеві. Та Змія вже не крутилася обручем. Обтяжував її живіт. Якоїсь ночі в першу косовицю комедіанти нишком згорнули шатро і звітрилися, не заплативши Мордкові за винайняте місце. А вагітну дівицю залишили на бабу Влену, що обмітала тут робітні двори за тріски й дрівцята. Вона й прийняла дочасно сиротя від сердешної. Вузькі стегна не були придатні до дітородження. Най хоч небо буде до неї прихильним, бо земного притулку вона так і не зазнала. Цвинтарний сторож затявся копати яму в затинні. А дяк і слухати не хотів про читання над блудницею. Зговорилися з якимось пропийдухом, і той поночі спустив тіло у воду. Випив зароблену кварту і перехрестив плесо: «Пливи з миром. Треба з чогось і рибі жити».

Я так думаю: кого має вода забрати, того забере. Чи за життя, чи по ньому. Після того як до мене дійшла ця притча, Латориця мені стала ще ближчою. Люблю з псом обходити береги, аби на привіллі дати серцю відпругу й освіжити голову. Думаю своє, а очі зазирають у глибінь, хапають корчі, каміння, трав’яні бороди. Неначе хочуть щось узріти знайоме, рідне, зустрітися з всевидячими очима. А вуха вслухаються в хлюпіт, у шум перекату – хтось кличе, хтось говорить, хтось щось просить.

Ріка розмовляє зі мною. Ріка має що розповісти мені. Вона принесла мені матір, вона й забрала її.

* * *

Уже рік, як Мукачевом кубляться підшепти: Криничар буде бити новий міст. Звідтоді як мав я бесіду з драгоманом від затопельників, яких прихистив під Сорочою горою, люди перезимували, обжилися, обсіялися. Послали до мене хитрого Йошка з поклоном.

«Усе в нас слава Богу, пане. Все, як у людей. Але чим ми віддячимо тобі за милість?»

«Ти ж знаєш, Йошку, що я ні від кого не чекаю віддяк. Я від людей чекаю роботи».

«Кажи, ми відробимо».

«Поможете покласти новий міст».

«Добре, пане, ми зробимо це для тебе».

«Не для мене – для себе і для своїх дітей, онуків. Залишите їм міст, як лишають по собі тестамент».

Йошко цірив дрібні, як дикий часник, зуби:

«Красно говориш, пане. Добре, коли є що залишати».

«Залишати завжди є що. Хіба тобі не лишають увесь світ ті, що відходять? Тож і ти його залишай, але хоч на мізерію ліпшим, бодай на гірчичну зернину багатшим».

Йошко, всміхаючись потайній гадці, писав писком постола по піску. А відтак видихнув з повного серця:

«За що я честую тебе – за те, що грошва тобі не заполудила очей і не заглушила серця. За це тобі й Господь помагає, ласкавий пане».

«Е-е, ти знаєш, Йошку, який я пан. Хіба що пан своїм рукам і голові».

«Воно так, бджола знає, з яких косиць мед збирати… Тож чекаємо твого розказу до роботи. Дай вже нам свій борг скинути з горба».

«Почекай, Йошку, я ще не вибрав місце. Не можу вибрати і край».

«Не гризися, господине, сліпому бузькові гніздо в’є Бог».

Направду я не знав, де мостити. Чи не щодня місив ногами береги і не міг вибрати місця. Дослухався ріки, а вона легковажно шуміла, пересміюючи людський говір: «Криничан буде бити міст. Мі-і-іст, мі-і-і-іст, мі-і-і-і-іст…»

Криничан – моє прилюдне ймення. Це від задавненого мого ремесла. Чужі люди так мене й прописали в паперах.

Ні, я не спішив. Те, що належиться зловити, не вислизне з твоєї верші. Я чекав знака. Тут знак мав бути осібний. Бо кожній намітці – своя мітка. Дорогу мостять за протоптами звірів. Травиця підказує, де копати колодязь. Птиці й комашня покажуть знатнику грибні і ягідні місця. Кроти значать родючу землю. Пронозливий ловець читає кору дерев, аби вийти на дичину.

З мостами по-іншому. Тут я виглядав незвичні прикмети. І таки дочекався свого. Ачей то була підказка від самої матері. Паркої днини ми з Рябим зійшли з греблі і розгарячений пес забіг у мілководдя. Я теж роззувся, почепив наплічник на корчомаху. Це потривожило змію, що зачаїлася там. А коло неї менша – як дощовий червак. Миттю вони затяглися в лопухи, а за хвилю вигулькнули на піщаній обмілині і поповзли в бік мого пса. Рябий наїжився, загарчав. Голосом я стримав його, а сам пішов назирці. Змії обачно обійшли пса і сповзли до води. Тоді я узрів ніколи досі не бачене. Стара взяла гаденя в писок і пустилася вплав. Лише голівка з жовтими вухами похитувалася на плесі і поблискували бурштинові намистини вічок.

Мамко солодка, змія пливла неначе в жолобі, що протинав течію. Бистрина чомусь тут гасла, впокорювалася, ніби припадала на короткий спочинок. Так ось чому хитра гадина навіть пса не побоялася, добираючись до місця лагідної переправи! І показала його мені. Це був очікуваний знак.

Про яву на Латориці я розповів Олені. Стара, трясучи зіжмаканим волом, виповіла:

«То нагадала про себе нещасниця. Треба якось упокоїти її стражденну душу».

«Як?»

«Вели зарізати черленого когута, хай прив’яжуть йому до лапки стару підкову і кинуть у воду на тому місці. Аби вона не журилася, що коли прийде страшний суд, її ніхто не розбудить».

Я дав розказ це вчинити, нехай то буде першою моєю пожертвою ріці, чий спокій я мав намір невдовзі порушити. Я звик до дивних бабиних рад. Усі її толкування були якісь викривлені, як і очі – одне дивилося в небо, друге в землю. На Турянщині, де вона змалечку наймитувала, порала в газди грядки і водночас стерегла, щоб коршак не забрав курятко. Одним оком пантрувала землю, другим – небесний овид. А вночі пряла при скіпці й стежила за дитиною в колисці. Так очі й викривилися. «То на добре, – смішкувала вона. – Бо одні люди зазвичай вдивляються в землю, а інші в небо. Тобто лише півсвіту видять. А я – цілий світ».

Таким викривленим, двомірним зором вона справді добачала те, що інші не підмічали чи проминали. І на все мала свій несподіваний присуд. Сонячний промінь, що переломлюється крізь краплину, має більшу силу. Тому я й слухав бабу Влену, другу матір свою. Я до багатьох прислухаюся – чотири ока ліпше видять, як двійко. Я слухаю не тільки людей, а й поривний вітер, що розповідає історію цього світу. Бо я виучень Грека.

«Ліпше розмисел, як замисел», – приповідав Гречин. І я йшов за його словами.

Розпитав і бувалих рибарів про значене змією місце. Так, потверджували вони, це Дикий Брід, мертва для риболовлі царина. Ріка тут ламається, має глибинне коліно. І риба це чує, тут вона спочиває і гзиться в любощах. Можеш і не потикатися з вудами й ятерами. Темне місце, сюди й потопельників прибиває. А чому зветься Диким Бродом – про це ліпше знає дідо Жига, що мешкає на два перемети вище.

Діймав я цікавістю і старого маляра. І той, як завжди, скупо наточуючи безбарвні слова (бо барви беріг для своїх дощечок і полотен), повідав мені дивний переказ. Коли мадяри перевалили через Карпатський хребет і продерлися через сольвівські хащі, то відкрилася їм пречудова долина. Повноводна тиха ріка обнімала її широкими синіми рукавами. І кліпали до сонця облатки чистих озер, повних риби, птиці і рудих щурів. На вольних обширах паслися тучні табуни турів, буйволів і кіз. Тугі трави сягали їм під груди. Дикі винні лози густою павутиною обплітали припутні акації. Тисові дерева зеленими списами пробивали небо, а дубники сіяли стільки жолудів, що дикі свині спали на них, як на ріні. Ласкаве сонце ряхтіло на збруї кудлатих коней кочівників і по-домашньому сюрчали маленькі коники в траві. Дику красу пом’якшували співом птиці.

Міднолиций вождь з рідкими вусами підвівся в стременах і радісно гойкнув: «Ось ми й прийшли! Тут наша нова батьківщина».

Зачувши свіже м’ясо, перші комонники з гелготом понеслися на лагідну дичину. Здригнулися стада, тривожно затрубили вожаки-ватаги, скликаючи худобу в ряди, і з безумним тупотом кинулися до ріки. Живими вервечками попливли на рятівний берег. Лучники пускали їм навздогін стріли, кидали зашморги і витягували звірів на тверде. А інших, підстрелених, несла Латориця, і хвилі злизували густу кров. Порятована дичина поховалася в Чорному Мочарі, за Макаровим та Пістрявим хуторами. З тих часів і означили те місце Диким Бродом. Таку казанку донесли старі людове. Жига ще підмітив, що лід у цьому місці дає першу тріщину, а замерзає воно найпізніше – качки тут сидять у проталинах аж до Водохреща.

Я й сам міряв той брід, легкими махами, як у дитинстві, перепливав його. Здавалося, що вода по правді тут м’якша, тепліша. А дно твердіше. «Тут і городити», – мовив я сам до себе. На Успенському храмі бомкнув дзвін і відлуння протяло вечірню тишу і лягло на плесо. «Ще одне потвердження», – подумав я. Дзвін я привіз із Дрогобича, звідки ходом уславлений звіздар Юрко Котермак.

То було вліті. А під кінець зими, напродив кріпкої цього року, Латориця відкрила мені своє серце. Вранці я повів майстра Рахунека на те місце, аби робити перший начерк. Ще позавчора ріка була скута кригою. А вночі проти Стрітення лід рушив, обдираючи гострими боками прибережні вільхи. Ми розмовляли на березі, мороз стягував губи, а вітер зривав слова і сердито жбухав ними в нурт льодоходу. Вода посеред Латориці впала й вивільнила верболози. На прутики начепилося листя й ганчір’я, все це строкато тріпотіло на вітрі – як списи давнього мадярського війська. То оголилася перша ополонка на Дикому броді. Вона була схожа на велике срібне серце.

«Дивися», – показав я Рахунеку.

«Що?»

«Серце Латориці».

Останні мої сумніви скресли з тим льодом. Я виносив у собі цей міст, як корова теля.

Мій дорогий терпеливцю, той, хто зчитує ці рядки, мої карби пам’яті. Нехай не дивує тебе, що мої думки скачуть на папері, як блохи на вереті. Люди одне на одного схожі, та характери у всіх різні. В мене життя кроїлося пасмами, так я й приймати його звик, так і думати навчився.

Гречин повчав: хочеш дотягнутися до чогось вищого, спустися перше до самого себе. Це я і роблю в своїх записах – до глибини криничної спускаюся, з якої, як відомо, найліпше видно звізди.

Але копання криниць дає й інший хосен. Добуваючись до глибокої води, можеш натрапити на доброжитності – на розписане прожилками каміння, на золотий пісочок, вапно, вугілля чи й скарб. Як під Хотином, коли я копав для братства під насипною горою колодязь, то напав на крицевий меч, срібну кольчугу і надломлений хрест із трьома смарагдами. Печерний книжник, якому показали знахідки, назвав їх гостинцем із руської давнини. «Лише з-під землі нам відкриваються ті правічні часи, через такі реліквії, як ці. Хтозна, може вони від самого якогось князя…»

До чого я веду. Все, що людина робить, вона робить для себе. Але те, що потрібно їй, здобудеться й іншим. У цьому полягає таїна ділення. Думка, як і монета, борзо обертається. Якщо поділишся помічною радою, вона проросте й дасть плід, помножиться. Гріх талан закопувати в землю, про це і в Письмі казано. Через те і вдався я до писання. Щоденно в благий час вечірній муштрую перо. Таким робом вирівнюю мислі сам перед собою, а заднім умом припускаю, що, може, ця сповідь знадобиться ще комусь. Якби ж то так.

Ще замолоду насмілився я відкритися Божому Симкові:

«Маю свербіж до писання, отче».

«Хвалю», – ворухнув він сірими губами.

«Вас це не дивує?»

«Ні. Якщо нам дано букви, то мають бути й ті, хто з букв складає слова, а слова верстає в ряди».

«Але ж, отче, є одна притичина: писати мені кортить, та я не знаю як».

«Ніхто не знає. Наш Учитель цього також не вчив. Лише раз написав щось ціпком на піску, та коли підійшли апостоли, – нараз затоптав напис».

«Тож як мені писати?»

«Мабуть, так, як нашіптує серце».

«Не знаю. Моє серце скулюється зо страху, коли сідаю за чистий папір».

«Нічого, то від його незайманості. Пиши так, наче розмовляєш із найближчою людиною».

Ота настанова залягла мені глибоко в голові. Так я й пишу. Серце моє набігалося за життя і тепер за цим заняттям поволі випростується, м’якне.

Дорогий читальнику, наберися неспішності, як я зараз. Будь терплячим, як криничар, що довбає колодязь у кремінному перелозі. І матимеш відплату. Зчитуючи попасом мої душевні повіряння, мої життьові зарубки, дійдеш і до головного. Я відкрию тобі секрет – як здобути те, чого домагаються всі – багатство. Я відкрию тобі принаду двох головних свобод – свободи від страху і свободи від злиднів. Бо лише ці дві свободи владні привести до того, що керує світом і людьми – до грошей.

І ось тобі мої перші двойко секретів:

Щастя не спускається в коші з неба.

У випадковому багатстві щастя немає.

* * *

Батьку мій небесний, не прошу в тебе дарунка ціннішого – лишень змогу бодай на часину вернутися в дитинство. Там, де грають на гусельках цвіркуни, де липи скапують медом, де горлиці п’ють з моїх долоньок, де можна наїстися солодом косиць, де літня днина тягнеться як рік, де тернини пробивають п’яти аж до серця, а твердолобі хрущі гупають у твої груденята так, що завмирає дух… Там і досі моє серце. Світку короткий дітвачий, звідки в тебе стільки світлості й ніжності, аби наповнити ними порожність цілого віку?!

…Ціркус пішов з нашого города назавжди, залишивши йому мене як данину. І то, либонь, був останній трюк скоморохів, бо звістки про них сюди більше не долинали. Зате на бабу Влену (вона ще тоді бабою не була) впала біда чорна. Сама приблудна, що ледве зліпила глинянку на задвірках робітень, а тут ще семимісячний сирітський доважок, чужий рот. Та ще яка чудь: вуха гострі й лапаті, волосся шерститься, а ноги, як корчулі, загнуті до чола. Аби їх вирівняти, треба прив’язувати. Двірна челядь позирає – хреститься: «Зміїний зносок. Ліпше б уже на світ не начадався». Інші підшіптували: «Не будь дурна, Влено, не зав’язуй собі ним світ. З гріхом прийшло – з гріхом хай іде».

А я жив. Божим духом жив, бо що могла дати мені нещасна вдовиця, котра не кожного дня мала й собі щось заколотити в горнятку. Бігала на ринок, просилася витирати молочні столи. А з тим, що набиралося в полотнинку, бігла домів і скапувала мені в ротеня. Коли не було що цяпати, заварювала лободу й торішнє квасолиння з чужих городів, вмочувала палець і давала мені ссати. Бувало, за возом ішла не одну годину – може, щось упаде з нього. Або знайде під корчмою відрубану голову куриці чи рибини. Доки ранні пси не винюхали.

Про псів – окрема бесіда. Повінь тої весни зайшла велика. Раз у сім-десять років потопи мордували Мукачево. Простолюд і вояцтво зігнали мостити греблю, одні носили в’язанки паліччя, інші тягали тайстри з піском. Наскочила вода і в кліп ока злизала їх загати, відрізала Росвигово від камінного города, а з ним і робутніх людей. П’ять днів ті перечікували водопілля в ліщинниках, доки наладять пором. Влена страшною гадкою літала через ріку – чи вже затих дітвак, чи вже посинів, чи вже щурі взялися за нього? Недобрим часом прийшло, недобрим і пішло…

Коли верталася, снувала іншу журу: прикопати його за греблею під тополями (там м’який піщаник), чи пустити по воді, нехай пливе за матір’ю. Воно так, треба з чогось і рибі жити.

Прийшла на дворище і обмерла. Очі напудилися більше, ніж коли Латориця міст забрала, а на ньому вози з людьми, що втікали від напасті в гори. Я на той час уже повзав. То, мабуть, про сиріт кажуть: на пожарищі трава росте скоро. Сидів голодний у хижці, дослухаючись до виття вітру, і сам ревів. Вітер дочувся і відчинив мені хлипкі двері. Мокре бур’янище обпекло холодом, і я поповз до тепла. Тепло було неподалік і пахло вогкою злежаною шерстю. Я вгніздився в нього і затих, як дитинча під материнським боком.

Влена знайшла мене в тріснутій бочці, де сука привела трійко щенят. Я лежав у смерековій стружці четвертим і ссав вимучене синє вим’я. Жінка хотіла відтягти мене, але сука грізно оскалилась. «А й правда, – подумала Влена, – що я покладу йому в рот». Саму хилитало з голоду. Там, на відрубі, вони животіли на самих орішках та кислицях. Та ще й намокли. Цілу ніч і цілий день Олену трясла пропасниця, кістки торохтіли одна об одну, товклися об тверду лавицю. Не до мене їй було. Якийсь тиждень я жирував на пессьому молоці, вигрівався в м’якому кублі. Пробував перші зубенята на костомасі, яку притягла сука.

При столярнях сторож Пальо варив клей із кісток. Розводив його в мисці, підсипав толокна й носив той приварок Олені, бо мав до неї хіть. Моє раннє дитинство знало лише ті два запахи – собачий і кісткового варива, яким просякла наша затхла куча. З ріки часом лоскітно тягло йодовою свіжістю, але нудний пах клею глушив її.

Коли Влена трохи віджила, Пальо дорікнув їй:

«Грішно дітвака держати коло псів. Як не як, людське чадо».

«Як вийду з цієї болісті, похрещу його», – зареклася Влена.

«Я тебе за язик не тягнув, – полегшено видихнув Пальо. І щоб якось її підвеселити, сказав: – Чи знаєш, чому його пси прийняли? Бо в нього така ж поросль, як і в них. Кажуть, якщо в дітвака на потилиці довга кіска, буде багатим».

Влена вимучено посміхнулася:

«Еге, великою нуждою владати буде».

«Не кажи, жоно. Я йому перст простягаю, а він його зубами. Чуєш, не рукою бере, а зубами. Хапкий, то добре. Бо цей світ зубами треба гризти».

«Похрещу, – шелестіла вустами, як сухим листом, хвора. – На Покрову й похрещу».

Та дяк відмахнувся від триба й цього разу. Зате старенький отець Николай несподівано згодився. Хитряк Пальо приніс на фару грабовий стільчик і свіжостругане коритце: «Це вам, отче, ноги парити після затяглого стояння на молебнях. А заодно в ньому й сиротюка скропите. Вже чуб на очі лізе, а живе, як збіща, без Божого хреста».

Так мене в тій довбанці з білої шовковиці й похрестили. І то була перша в моєму житті купіль. Влена зрідка мене по тому мила в помийниці, щоб неврікливим ріс. І це помагало. Тоді з хрестиком мідним припечатали мені й ім’я – Овферій. Досі не знаю, чи Николай вичовпав його в святцях, чи слабими очима щось наплутав? Уже звідтоді я звикав брати, що давали. Якщо давали. Бо сирота, як мовиться, сам собі й пуповину обрізає.

Від суки мене відлучили, але відігнати від псів не змогли. Це залишилося на все життя. Кажуть, миша пам’ятає нору, звідки вилізла. Світ мене не приймав, люди сторонилися, а пси нараз прихистили, пригріли, мали за свого. Скількох людей я стрічав за життя, що були дурнішими, нікчемнішими і злішими за останнього шолудивого собаку. І скількох знаю поважних господарів, які не варті ні щопти довіри й відданості їх псів.

Що це за дивні істоти! Самі без мислення, зате вгадують мислі твої. Безсловесні, а розуміють тебе з півслова, з півзвука чи навіть з погляду. За подихом твоїм, за запахом шкіри чують стрій твоєї душі, здогадуються про кожен твій крок. То не ми доглядаємо їх, вони стережуть наше життя. Вірний пес відчуває люблячого хазяїна за десятки верст, не їсть і не спить, коли не їсться й не спиться тому. Я не раз підмічав, як мій пес позіхає, коли позіхаю я, і сміється, коли погідно мені на серці.

Коли вже я торкнув цю явність, мушу коротко згадати про свого знайомого рибаря. Головно не стільки про нього, як про його пса. Отроком він купався в річці й зогледів, як з мосту хтось шупнув у воду грудку дрібних щенят. Доки Іванцьо, так його кликали, добіг до того місця, живим лишалося лише одне. Іванцьо песика вигодував із заячої лапки, мачав її в молоко і давав йому ссати. Всі довкола кляли нового пожильця. Хлопчище ховав його в корчах, крадькома тягав їдло, потрошив пташині гнізда. Помалу Дунчі виріс у грубого й хмурого вовчака. На чужака голос йому не треба було подавати, доста вицірити ікла і тріпнути лабою – аж порох курився! Зате з якою ласкавістю горнувся він до своїх, а про Іванця й казати нема що. Той наймитував у пана на дроварні, і пес щодня його проводжав на роботу і до вечора вірно чекав під деревом. Борони Боже комусь гримнути на хлопця – нараз чулося грізне гарчання. А ввечері вони ладком вертали домів.