Вояж, або Клуб одиноких сердець

Кладу в рот кавальчик чорної чоколяди, слухаю як вона тане, розкриваючи один за одним всі до одної нотки чудового смаку, який доповнюю малесеньким ковтком контрастно кислої гарячої кави…

Смачно.

Моделюю свої зустрічі з колишніми колежанками. Цього ж мені ніхто не може заборонити?

Ірка.

Товчеться на двох роботах. Троє хлопців ходять до школи, чоловік зі своїм минулим і безліччю скелетів в шафі. Ірка вихудла на ніц, самі очі світяться як дві зірки, що от-от блимнуть востаннє і… згаснуть. Вони винаймають на краю міста куце житло, яке трішечки більше від моєї майстерні.

– Ірко, але ж ти вихудла! В тебе ж такі гарні цицьки були колись, – не втримуюсь кожен раз як її бачу.

– А ти б не схудла! Добре, що взагалі на ногах тримаюсь. Через день мушу баняк борщу зварити, вареників дві стільниці. Але то все хлопи… Їх тістом не задуриш. М’яса їм давай. А за що я їм того м’ясива накуплю, як тільки-но старшим куртки зимові покупляла. Добре хоч чоботи на секонді знайшла – все ж дешевше, а середній, який за старшими все доношує постійно плаче, щоб і йому хоч раз щось нового купили.

– Еге ж, – мимрю я щось незрозуміле, бо все нібито так, але…

– А ти як? Далі сама? Не журися, може то й на краще, зате ти добре виглядаєш, – вспокоювала вона мене після доброго келішка вина.

– Чи я знаю? Вже й сама заплуталась в тому краще-некраще… В тебе хоч який-неякий, але чоловік все-таки є, а в мене навіть нема кому жарівки вкрутити, – до кінця все-таки не вірила її проблемам.

– Жарівку електрик може вкрутити, ти що, не в місті живеш? Жек тобі нащо?

– Сама не знаю. Та то я про жарівку так, до слова. Але іноді хочеться…

– Інтиму? – підказує.

– Може й інтиму. Але скоріше хочеться притулитись…

– Ти думаєш я можу притулитись? Як тільки притулюсь – вагітна. То я тепер навмисно подовше на кухні засиджуюсь – чекаю поки засне. Бо пеленки знову на мої плечі ляжуть.

– Твоя правда – нехотячи погоджуюсь я, але все одно тихцем мрію про свого ідеального чоловіка.

Так було колись.

Що б їй могла сказати при зустрічі сьогодні?

Що все маю і що чоловік й жарівку вкрутить й притулить коли тільки-но схочу. Про що тоді розмовляти? Як у мене все гладко та гарно? Що пішла з ненависної роботи, де шеф доводив до сліз мало не щодня своїми причіпками, а я терпіла, бо боялася бути звільненою і опинитися на вулиці. Хто ж платитиме за комунальні? Хто подбає за мою дитину? Що займаюся тепер тим, про що мріяла в дитинстві – малюю. Що хочу запросити її на свою першу персональну виставку?

– Ірусько, приходь до мене на відкриття виставки.

– Коли? Якщо вихідними, то вже кажу – не можу. Нема з ким дітей лишити. Якщо в будний день, то мушу точно знати коли саме. Може нічне чергування випасти. Могла б і помінятись, але може ще колись треба буде бульбу копати, то вже ніхто не схоче.

Після такого монологу розумію, що шанси в мене дуже малі аби потрапити між вихідними, копанням бульби і нічними чергуваннями.

– У вівторок. Наступного тижня, – майже приречено.

– Вівторок… так, так… наступного тижня, це яке число. А, ні, все одно не можу. Середульшого веду на тренування – в них скоро змагання, то кожен день тепер треба водити на спорт. Так що вибачай. Але я все-одно за тебе рада. Тішуся, що згадала про мене. Телефонуй коли що.

– Ага. Гаразд. Я також тебе рада чути. Бувай.

Оце й усе.

До Ірки не телефоную.

Вероніка.

З тією те саме. Тобто не зовсім те саме, а так, загалом. У Вероніки наче також все є: хороший чоловік, добра робота, квартира, достаток, а от дітей у них нема. Не знаю в чому причина – сама не каже а спитати не випадає. Бо навіщо питати як я й так не знаю як допомогти.

Про всяк випадок телефоную. А раптом. Дітей нема, то може хоч часу більше.

– Привіт! Приходь на відкриття виставки.

– О рада чути! Ти що малювати почала? А так, так, пам’ятаю, ти в школі завжди стінгазету готувала. Молодець! Але ти вже вибачай – на роботі завал – раніше десятої до дому не потрапляю. Але дякую, що подзвонила. Тримайся.

Не більше. У Вероніки також нема часу, а може й бажання.

Боюся якщо так далі піде, то відкриватиму виставку сама. В кращому випадку з фуршетниками.

Хоч знаю, що зі всіма рештами записаних в телефон іменами приблизно така ж ситуація, все ж вирішую пройти цей шлях відторгнення до кінця. Ця тортура триває всього кілька хвилин за які встигаю переконатися, що розділити свою радість таки не маю з ким. Поза кількома членами родини, звичайно. Але хіба про них йдеться, коли тобі сорок років на носі.

Сиджу, втупившись в витієвату ліпнину над вікном сусіднього будинку. Погляд ковзає з гілки на квітку, а звідти на листок і за якийсь час ловлю себе на думці, наскільки майстерно виготовлено оздоблення старими майстрами. В черговий раз виникає думка: невже нинішні так не можуть чи може не хочуть. Чи тая ліпнина також нікому не потрібна як і моя персональна виставка, бо на неї ніхто не має часу.

Дивно, але людей на відкритті досить багато. Майже нікого не знаю, але всі усміхаються, вітають. Чемно дякую, всміхаюсь у відповідь. Нарешті, коли зі всіма привіталась, хочу добратись до вина. Марна трата сили. Ні вина, ні цукерків вже нема. Розчаровано дивлюсь на порожній стіл і встигаю зауважити як високий чоловік в обвислій маринарці з відтопиреними кишенями засовує туди жменю цукерок.

В якусь мить ловлю себе на тім, що хочеться підійти до цього чужого чоловіка, хочеться йому сказати про те, що не встигла покуштувати ні вина, ні шматочка чоколяди на своїй власній імпрезі. Та спостерігати з яким поспіхом талує в кишені солодощі незнайомець, цікаво. Розумію, що в нього також не знайдеться часу аби вислухати мої жалі.

– Привіт. Вітаю. Гарна виставка. Гарно в тебе виходить. Я би багато віддала, аби мати своє, оригінальне бачення світу.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.