Сюрпризи долі

Жорж повернувся, коли гості покінчили з гарячими стравами.

– Amici, diem perdidi [4], – артистично вигукнув Жорж, сідаючи за стіл.

– Де ж татко так забарився? – запитала мати.

– Ліпше не питайте, мамо, бо лютий, мов вовк, усі нерви з’їли.

Олена уважно стежила за виразом обличчя і кожним словом чоловіка. Їй здалося, що його очі забігали після запитання матері, бо швидко перевів розмову в інше русло.

– Єдина приємність від нинішнього дня – переміг одного зарозумільця.

– Хіба хтось наважився з тобою змагатися? – підхопив Олесь.

– Був один і намагався переконати всіх нас у бездоганності власної писанини. Зухвалець навіть наполягав на презентації своєї книжки в «Омфалі», та щоб туди потрапити, необхідно пройти крізь вузьку рамку, а він туди аж ніяк не вписується.

– А як тобі вдалося перемогти? – не вгавав Олесь.

– Це один з моїх найліпших ходів. Я починаю доведення від супротивного і бездоганно висвітлюю недолугість зухвалого мислення.

– А чому б йому не дати змоги виступити привселюдно? – запитала Катруся.

– Amicus Plato, sed magis amica veritas [5]. Це неприпустимо, наша трибуна проповідує лише чисте і високе мистецтво, і якщо ми дозволимо одній бездарі, то за нею прийде наступна, і наш клуб втратить первинне призначення – охороняти справжню літературу від усілякого мулу.

– І чим це все закінчилося? – поцікавилася Марина.

– Нічим надзвичайним, я просто здер з нього шкіру і повісив її на привселюдний огляд.

– Ти що, вчинив з ним, як Аполлон з Марсієм? – перелякалася Олена.

– А хто такий Марсій? – запитав Петро.

– Це, синку, такий недолугий силен, який жив у фригійський лісах. Він якось знайшов флейту, яку викинула Афіна, і, хизуючись майстерною грою, осмілився викликати Аполлона на змагання.

– І хто ж виграв? – зацікавився Павло.

– А хто ще міг? Звичайно, Аполлон. Але нахабника треба покарати, от Аполлон і здер з нього шкіру, а потім повісив на дереві, щоб це послугувало для решти уроком. А щоб іншим більше не кортіло змагатися, – шкіра в жаху тріпотіла від кожного звуку флейти.

– А навіщо Афіна викинула флейту? – здивувалася Катруся.

– Кожна жінка зостається жінкою, навіть якщо є могутньою богинею. Під час гри на флейті її щоки роздувалися і спотворювали прекрасне обличчя, а їй це не подобалося.

– Я вперше чую про силен. Хто вони такі? – продовжував цікавитися Петро.

– Це, синку, річкові божества, їх частенько ототожнюють з сатирами, однак вони відрізняються від сатир походженням і мають демонічні риси. Уся ця нечисть ніколи не зрозуміє справжнього мистецтва, як би не намагалася, їм цього не дано осягнути. Наш святий обов’язок – відганяти їх якнайдалі від «Омфалу», а якщо не заберуться з доброї волі, то моїм святим обов’язком є з усіх цих нездар здирати шкіру.

– Як я ненавиджу жорстокість. Давайте хоч сьогодні, не говоритимемо про страшні речі, – запротестувала Катруся, – маємо таке гарне свято.

– Я також, але інколи треба боротися за чистоту мистецтва і зубами, і пазурами. Ars longa, vita brevis est [6]. Ми не можемо залишатися байдужими до того, що залишимо по собі.

– Моя дружина завжди має рацію, давайте вип’ємо всі разом келих вина за щасливе майбутнє наших похресників, – проголосив тост Стефан.

– Так, це моя мрія, щоб вони стали добрими фахівцями і почували себе вільними людьми, які не дадуть собі в кашу наплювати, – доповнив друга Георгій. – Я власне після цих баталій мав розмову з одним поважним чоловіком і той також погодився – їхня спеціальність має добрі перспективи. Але я б хотів особливо побажати моїм хлопцям мати таких друзів, яких маю я. Без вашої підтримки і порад мені було б важко.

Олена слухала свого чоловіка з завмиранням серця. Отже, він мав якусь суперечку на роботі й потім зустрічався з якимось поважним чоловіком, а не з жінкою. Навіщо Марині вигадувати про нього плітки? На серці миттєво відлягло, а обличчя аж порожевіло. Як добре, що важкий тягар упав з душі.

Дітям закортіло побути без батьків. Вони подякували і встали з-за столу. Як тільки молодь пішла в іншу кімнату, Олесь заходився розповідати масні анекдоти, а всі дружно реготали до сліз. Олена ще ніколи так не веселилася, раділа життю, наче дитина, яка зненацька отримала подарунок.

Раптом на креденсі затьохкав телефон Георгія. Пролунав лише один дзвінок, після чого настала тиша.

– Не дають спокою ні вдень, ні вночі, – якось награно промовив Жорж. Він швидко встав і поглянув на дисплей.

– Хтось помилився номером.

Олена не звернула уваги, від душі сміючись з останнього жарту кума.

– А де знову щез наш Жорж? Час ще раз випити, – озирнувся довкола Олесь.

– Кудись вийшов, – відповіла Олена, – зараз його покличу.

Чоловіка не було ні в кухні, ні в туалеті, ні у лазничці. У дитячій кімнаті Петро, Павло, Олеся і Стефан-молодший про щось жваво розмовляли. Залишилася остання надія на спальню. В темному покої відразу не запримітила Георгія. Олена лише почула тихе ласкаве щебетання чоловіка. Він настільки захопився розмовою, що не зауважив, коли зайшла дружна.

– Ти з кимсь розмовляєш? – здивовано запитала Олена.

– Нічого важливого, телефонував один знайомий, хоче зі мною зустрітися, – машинально вимкнув телефон і швидко відклав його вбік.

– Ходім, бо гості порозбігаються, ти весь час їх покидаєш.

– Іду, іду, не сварися.

Вони вийшли з темної кімнати.

– А, знайшлася наша згуба, – весело вигукнув Олесь, – давай на коня, бо час рушати додому.

Біля самих дверей Марина шепнула на вухо Олені:

– Будь дуже уважною, не дозволяй себе обдурювати.

– Добре, добре, спробую, – з нехіттю відповіла господиня і зачинила двері.

– Кохана, я такий замучений, може брудний посуд почекає до завтра? – позіхаючи, промовив Жорж.

– Іди відпочивай, я сама впораюся.

За годину кухня блищала і можна лягати спати. Георгій мирно хропів. Олена роздяглася і примостилася поруч з чоловіком, та сон не брався. З якої рації треба бути весь час обережною? Її Георгій надзвичайно зайнятий чоловік і на всілякі дурниці у нього просто немає часу. Нічого вона не буде перевіряти і винюхувати.

«Ти забула, як щебетав твій благовірний у темній кімнаті, наче ховався від усіх», – свердлив душу внутрішній голос.

«Але ж йому хтось зателефонував у справі», – намагалася виправдати чоловіка Олена.

«Хіба ти чула дзвінок?» – продовжував набридати голос.

«Спочатку дзенькнув один дзвінок, хтось не туди потрапив. А потім…»

«Потім більше не було дзвінків, то ж це не до нього, а він сам кудись телефонував».

«Ну телефонував, то й що?» – не здавалася жінка.

«То чому збрехав?»

Олена тихо встала й обійшла ліжко, взяла з тумбочки телефон і вийшла на кухню. Від нервів брали дрижаки.

Ліпше б цього не робити, тепер усе стало очевидним. Спочатку хтось дав сигнал, а потім він зателефонував на той же номер. Вона запам’ятала те ласкаве щебетання. Олена механічно витягла з торбинки свій телефон і набрала номер.

– Слухаю вас, – відповів жіночий голос з іншого боку.

Без жодних сумнівів, Жорж розмовляв з жінкою. Її охопив жах. Чомусь пригадалася стара відьма з порожнім відром, яка тихо сміялася беззубим ротом.

«Не даремно люди вірять у прикмети, ось і почалися твої нещастя, – насміхався внутрішній голос».

Від того фатального вечора життя перетворилося на каторгу. Олена стала в’язнем власних підозр: підслуховувала телефонні розмови чоловіка; потайки перевіряла номери телефонів; допитувалась щоденно, куди йде і коли повернеться; зненацька телефонувала до нього на роботу з кожної дрібниці й намагалася вгадати, хто поруч. А потім почала стежити і таки виявила неприємні для себе речі. Виявляється, Георгій частенько зустрічається з молоденькою журналісткою і навіть одного разу їздив разом з нею у відрядження.

– Домоглася, чого хотіла, вивела на чисту воду, – злісно бубонів внутрішній голос, – що тепер з цим робитимеш? Може, влаштуй йому грандіозний скандал?

– Не роби цього, – тихо благала підсвідомість, – чого ти цим досягнеш?

Олена ніяк не наважувалася розпочати серйозну розмову з Жоржем, їй постійно бракувало сміливості.

– А може, у них лише ділові стосунки? – переконувала себе, але таке самозаспокоювання ще більше розпалювало ревнощі. Вона перестала вірити словам чоловіка.

– Я з понеділка їду у відрядження, – якось повідомив Георгій.

– Надовго? – дивлячись йому просто в очі, спитала Олена.

– У суботу повернуся, – відповів чоловік, відводячи погляд.

– З ким ти їдеш?

– Не знаю, швидше сам, а може, зі мною поїде ще один колега.

– А де ти житимеш?

– У готелі «Ібіс». Може, після мого повернення в неділю поїдемо десь погуляти? – запопадливо посміхнувся Георгій. – Мені так бракує природи і спокою.

Олена відчула якісь хитрощі з його боку, останнім часом вони не те що ніде не їздили, а майже не бачилися. Вона хотіла ще щось запитати, але чоловік уже з кимсь розмовляв по телефону, жваво обговорюючи якісь майбутні заходи.

У вівторок Олена не знаходила собі місця, а вночі не могла зімкнути очей. Якісь гнітючі передчуття не давали забутися. У середу вранці вона зателефонувала до мами і попросила прийти в їхній дім та побути декілька днів з хлопцями.

– Щось я дуже втомилася, Марина має відгули, ми вирішили поїхати на два дні в гори, – вирішила не казати правду Олена.

– Їдь доню, тобі також варта відпочити, – погодилася мати.

Олена вийшла з дому і швидко попрямувала до кас за квитком, дорогою зайшла до Марини і попередила про свій план.

Усю ніч у купе її мучили нескінченні думи, які довгою вереницею ґвалтували набряклий мозок. Їй хотілося забутися, але страх перед майбутнім днем не міг відігнати ні на хвилину набридливі фантазії. Поїзд прибув точно о пів на восьму ранку. Олена швидко вийшла на вокзальну площу і поїхала міським автобусом у потрібному напрямі.

За півгодини вона зайшла в хол готелю, серце калатало, мов навіжене. На рецепції повідомили, що пан Крук мешкає у номері 505. Напівпритомна жінка піднялася ліфтом на п’ятий поверх. Його кімната була в кінці коридора. Олена підійшла до дверей, взялася за клямку і відчинила їх.

На ліжку сиділа молода дівчина і пилочкою чистила нігті.

– Вибачте, мені на рецепції сказали, що в цьому номері зупинився пан Крук, – зніяковіла Олена.

– Жоржику, до тебе відвідувачі! – голосно гукнула дівчина. Георгій вийшов з лазнички, обвинений білим готельним рушником, і завмер на місці…

Олена бігла людними вулицями столиці. Їй не хотілося жити. В той момент вона найбільше бажала потрапити під авто, щоб усі страждання припинилися негайно. Після німої сцени перед нею розверзлася прірва. Георгій намагався щось пояснити, але Олена не бажала вислуховувати жодних виправдань, найшвидше б утекти геть подалі від цього приниження.

Не пам’ятає, як дібралася до вокзалу і сіла у перший-ліпший поїзд, який відвезе її додому. Зворотна дорога видавалася неймовірно довгою.

– Це кінець, – виривалися слова самі з грудей.

– Що робити? Померти йому на зло?! От візьму, і покінчу самогубством, нехай тоді добряче подумає. Не цінував, що мав, то, може, зрозуміє потім, але буде запізно.

Ця ідея припала Олені до серця. Жалібна кімната, усі плачуть, вона лежить у труні, Георгій стоїть, ридаючи, на колінах перед домовиною і благає пробачення. Він готовий віддати півсвіту за те, щоб дружина піднялася, але запізно, і нема іншої ради, як втопити горе у сльозах. Потім друзі на руках несуть труну на цвинтар і закопують у землю. На цьому сумні фантазії закінчувалися, бо після поховання продовження не було. Їй же хотілося постійно бачити власного чоловіка на колінах перед труною, і через те починала прокручувати процедуру від початку. В таких скорботних думках проминула подорож.

– Що з тобою, доню, – жахнулася мати, відчинивши двері, – ти ж мала бути в горах, чому повернулася серед ночі?

– Ми з Георгієм розлучаємося, – простогнала Олена.

– Чи ви подуріли? У вас же діти! Як можна так легковажно вчиняти?

– У нього є коханка, – не могла стримати сліз.

– Ну і що такого? Коханка – явище тимчасове, а жінка завжди залишається жінкою, не роби дурниць, от побачиш, усе ще налагодиться.

Мати мала рацію. Зранку приїхав Георгій, на колінах благав прощення і присягав, що більше нічого подібного не вчинить. Чоловік був настільки переконливим, що Олена вирішила йому пробачити. Зрештою, і не могла вчинити інакше, бо тоді б руйнувалося все, чому присвятила своє життя.

Георгій дотримав слова, принаймні Олені так здавалося: приходив швидше додому, частіше телефонував, сповіщав про свої плани. Стосунки наче налагодилися, однак останні події багато що змінили, вони наче порушили колишню рівновагу. Олена постійно пригадувала його провину, не могла стерти її з пам’яті, у серці постійно зароджувалися нові підозри.

Для неї стало звичним перевіряти номери телефонів у мобільнику, зненацька з’являтися в його робочому кабінеті, принюхуватися до сорочок у пошуках запаху жіночих парфумів. Їй постійно ввижалося, що чоловік хитро її обдурює. Одного разу навіть підглядала у вікно кафе, де кафедра Георгія святкувала уродини одного з колег.

Така поведінка принижувала гідність, та Олена не мала сил відмовитися від підозр. Марина, яка виявилася майстром інтриги, частенько давала їй поради, які ще більше травмували психіку. Її підюджування не давали заспокоєння, а лише роз’ятрювали душу і розвивали хворобливу фантазію.

Емоції нікуди не зникають безслідно: позитивні дають натхнення на звершення і творчість, а негативні лягають важким тягарем на серці. Вони починають матеріалізуватися й обертатися на різні зайві утвори. Ті, що пов’язанні з постійним копирсанням у собі та незадоволенням, зазвичай, осідають піском та камінцями у нирках і печінці. Особливо небезпечними є ненависть та непрощена образа, саме вони частенько спричинюють утворення ракових клітин. А такі, як ревність, жалість або підозри, полюбляють зупинятися в грудях або нагадують про себе іншими жіночими хворобами.

Олена відчула неприємний біль у грудях.

– Тобі негайно треба до лікаря, – радила Катруся, – не затягуй, поговори з Мариною, вона ж лікар і щось тобі порадить.

– Ти думаєш, що в мене щось небезпечне? – допитувалася в подруги.

– Я не думаю, але ліпше перевіритися, я ж не лікар.

Олена злякалася. А якщо вона серйозно хвора? Їй стало шкода себе і захотілося плакати.

Увечері Георгій, повернувшись з роботи, застав дружину з розпачем в очах.

– Що сталося, в тебе якісь неприємності?

– Це значно гірше, а може, і на ліпше. Тепер ти станеш вільним і зможеш робити, що заманеться.

– Що ти маєш на увазі? – захвилювався Георгій.

– Я, напевно, невиліковно хвора, – розплакалася Олена.

– Не говори дурниць, звідки така інформація?

– Це твої походеньки довели мене до такого стану! – не припиняла ридати Олена.

– Я нічого не розумію, – розгубився Георгій.

– Коли зрозумієш, буде запізно.

– Ти можеш мені пояснити, що сталося?

– Я маю щось у грудях, і воно болить.

– Не панікуй, піди до лікаря, – намагався заспокоїти дружину.

– Я знаю і без тебе, – гостро відповіла Олена, відчувши хвилювання чоловіка. Їй це сподобалося. От чим можна його тримати!

На другий день зателефонувала Марина.

– Катруся мені розповіла про твої проблеми.

– Що ти можеш мені порадити? – сумно запитала Олена.

– Сьогодні ж домовлюся з лікарем, зробиш аналізи і все знатимемо.

Марина дуже любила допомагати, якщо хтось із друзів цього потребував. Вона активно бралася до роботи, коли треба рятувати ближнього. В неї від цього навіть поліпшувався настрій. «Моє покликання – допомагати у біді», – частенько говорила подругам.

– Що б я без тебе робила? – зітхала Олена.

– Не переживай, у мене є чудові знайомства, зробимо все, на що здатна наша медицина. Тепер твій благовірний покрутиться, як білка у колесі. Нехай подумає, до чого довів жінку.

Виявилося, що все не так зле. Результати аналізів були негативні, себто засвідчили, що злоякісних клітин нема. Лікар уважно обстежив хвору і наказав уважно стежити за своїм здоров’ям, адже різні ущільнення частенько можуть перерости в доволі небезпечні речі. Він порекомендував більше гуляти на свіжому повітрі, їсти багато овочів і фруктів та менше нервувати.

Георгій дуже хвилювався за дружину.

– Що тобі сказав лікар? – схвильовано зателефонував чоловік.

Олена відповіла не відразу. Їй не хотілося казати, що здорова, бо тоді втрачала владу над чоловіком, але і брехати не могла. Добре б дати відповідь, яка б залишала його неспокійним.

– Ще нічого остаточно не відомо.

– А які результати аналізів? – не заспокоювався Георгій.

– Мені лікар наказав бути дуже уважною до себе, бо в будь-який момент може виникнути небезпека.

– Отже, зараз небезпеки немає? – допитувався чоловік.

– Зараз немає, – знехотя відповіла Олена, – але мені не можна нервувати, бо всяке може трапитися.

Тепер у неї з’явився новий важіль. Як тільки виникала підозра щодо чоловіка, робилася смертельно хворою і лягала в ліжко. Ці маленькі хитрощі спрацьовували непогано лише на початках. Згодом вони почали втрачати силу, люди звикають до всього. Георгій також звик до шантажу і перестав звертати на це увагу.

Гість

Родина Круків готувалася до сімейного свята, у грудні Георгію виповнювалося сорок п’ять років.

– Післязавтра до нас приїде Жан, мій знайомий з Франції, – якось повідомив Георгій.

– А чому ти раніше мовчав?

– Він учора телефонував і, коли довідався про круглу дату, вирішив особисто приїхати й привітати, їм у Франції це ж просто зробити.

– Де він буде жити? – запитала Олена.

– У нас. Ти ж не проти?

– Звичайно ні, покладемо його спати у вітальні.

– Тож я тебе попрошу, будь зранку вдома, бо приїде прямісінько з летовища.

– Ти його не зустрічатимеш?

– Ні, я маю важливу нараду, та й Жан просив не турбуватися, бо може чудово дібратися і сам.

У п’ятницю зранку перед їхнім будинком зупинилося таксі. Пролунав дзвінок, і Олена поквапилася відчиняти двері.

На порозі стояв високий худорлявий брюнет.

– Доброго ранку, я Жан, але можете називати мене Іван, – жваво промовив гість.

– Дуже приємно, а я Олена. Заходьте і почувайтеся, як удома. Ви, напевно, зголодніли?

– Дякую, в літаку нас добряче нагодували, але від чогось гарячого не відмовлюся.

Кухня наповнилася благородним ароматом кави.

– Яке у вас миле помешкання, мені раптом здалося, що я колись тут уже жив.

– Дякую. Коли ви востаннє відвідували Батьківщину? – запитала Олена.

– О, давно, понад десять років тому.

– Так ви Жан чи Іван? – посміхнулася Олена.

– Мій батько уродженець вашого міста, а мати француженка. У нас вдома розмовляють лише українською мовою, навіть мати. Вона так кохала батька, що вивчила її досконало.

– Ви живете з батьками?

– Ні, вони мешкають у Парижі, а я в Сержі, у мене там невеличкий будинок.

– Я не знаю такого міста.

– Це за тридцять кілометрів від Парижа. Місцевість пов’язана з Ван Гогом, він там неподалік похований на невеличкому сільському цвинтарі поряд зі своїм братом Тео.

– Я завжди мріяла побувати у Франції, але не знаю, чи таке можливо.

– Чому ні? От приїжджайте разом з Жоржем улітку.

– Дякую, мені б дуже хотілося, та мій чоловік дуже зайнятий, незабаром має вийти його нова книжка.

– Він мені казав. А ви чим займаєтеся?

– Я працюю в школі, викладаю англійську мову.

– А які маєте хобі?

– Тепер моїм постійним хобі є господарка, – гірко посміхнулася Олена.

– Не може бути, щоб жінка з такими неймовірно блакитними очима і такою чарівною усмішкою ніколи нічим не захоплювалася.

– Ви майстер компліментів, – засміялася Олена, – колись я спробувала писати, але з того нічого не вийшло.

– Хто ж ваш критик?

– Мій чоловік, звісно.

– Він, справді, суворий критик, але, може, ви б прочитали що-небудь мені?

– Я й не знаю, чи знайду.

– А ви пошукайте, – наполягав Жан.

Олена знехотя встала і пішла діставати старі рукописи, які так і не наважилася викинути.

– Щось знайшла, але я не знаю, чи вам сподобається.

– Читайте, – наказав Жан.

Олена поринула у давні спогади, на мить забула про все на світі. В ті давні часи їй неодмінно треба було сповістити цілому світові про свої переживання та мрії. Колись, багато років тому, вона мала зовсім інші сподівання, повні очікування чогось дуже визначного, а найголовніше – мала віру в єдине і неповторне кохання. Куди поділися ті прагнення, чому пелена зневіри огорнула колишні надії? Куди позникали гострота відчуттів, дитяча радість і подив? Чому з часом тьмяніють кольори?

– Ви дуже талановита жінка. Навіщо закопали свої здібності? Ви мене просто зачарували, – захоплено вимовив Жан.

– Вам це лише здалося. Моя писанина навіяла якісь спогади?

– Як ви можете такі чудові речі називати писаниною! Я не погоджуюся з Жоржем, він вам просто позаздрив.

– Не насміхайтеся, це вмерло і ніколи не воскресне.

– А даремно. Спробуйте заявити про себе і послухайте відгуки людей, саме вони є нашими справжніми критиками. Скільки б митці не вихваляли один одного, це нічого не дасть, якщо пересічному читачеві книга не припаде до серця. Що не кажіть, лише той твір мистецтва залишається навічно жити, який переходить з покоління у покоління.

– А як же стосовно рафінованого мистецтва, яке є квінтесенцією ідеї «Омфалу»? – посміхнулася Олена.

– На жаль, багатьом лише здається, що підтримують чисте мистецтво. Хіба будь-хто з нас може бути суддею добра чи зла, високого чи приземленого? Час, лише він один розставляє крапки над «і». Неможливо описати ландшафт поверхні землі, сидячі у ямі, для цього треба піднятися на відповідну височінь.

– Маєте рацію, найправдивішу оцінку того, що з нами трапляється, – доброго чи злого – можемо дати лише згодом.

– Моя порада вам: не звертайте ні на кого уваги, робіть те, що вам підказує серце.

Жан хотів ще щось додати, але двері відчинилися, і в помешкання зайшов Георгій.

– Здоров був, друже! Радий тебе бачити на рідній землі.

Чоловіки обнялися і привіталися по-братерськи.

– Добре, що ти прийшов, зараз сідаємо обідати, – заметушилася Олена.

За обідом Жан розповідав останні події та різні пригоди. Потім чоловіки почали згадувати відвідини Жоржем Парижа.

– Пригадуєш, як ми тоді добряче з тобою погуляли в ресторані «Монторіоль», – загадково посміхнувся Жорж.

– Але хіба це можна порівняти з прийняттям у Палаці Інвалідів? – перебив друга Жан.

– А чому така дивна назва? – здивувалася Олена.

– Це дуже гарна будівля, де похований Наполеон Бонапарт. Мій сусід Пантелій, до речі теж наш земляк, там реставрує фрески ХVIII століття. Саме він нас і запросив на це прийняття, – пояснив Жан.

– Я ж тобі розповідав, ти не пам’ятаєш, Оленко? – перебив друга Георгій.

– Щось не пригадую, таке рідкісне ім’я – Пантелій – я б обов’язково запам’ятала.

– Зі старогрецької воно означає досконалість, або вищий ступінь, – пояснив Жан.

– А він виявився впертим цапом, – іронічно зауважив Георгій.

– У змаганні між Аполлоном і Паном? – лукаво посміхнувся Жан.

– Але я ж тоді виграв!

– Ну, не зовсім, не всі підтримали тебе.

– Asinus ad lyram [7]. Лише ті, в кого виросли ослячі вуха, – зло засміявся Жорж.

– Ти маєш на увазі мене? Ти ще тоді обізвав мене королем Мідасом.

– А як тебе ще назвати? Я був переконаний, що ми мислимо однаково.

– Я не розумію, про що ви говорите, – здивувалася Олена.

– Спробую пояснити, Пантелій розпочав баталію з Жоржем.

– І про що вони сперечалися?

– Про що можуть сперечатися дві світлі голови? Звичайно, про мистецтво. Жорж стверджував, що простолюдин не здатний осягнути велич гармонії. На його думку, для вибраних існує одне мистецтво, а для натовпу – інше. Ваш благовірний уважав, а може, і далі вважає, що немає чого розсипати бісер перед свинями. На його думку, правдиві митці повинні групуватися у закриті секти. Саме з такою метою він створив «Омфал» – літературний Парнас, вхід до якого суворо охороняють невблаганні таланти. Пантелій же дотримувався іншої позиції. Він доводив, що митець повинен бути відкритим до людей і творити для загалу, а не для купки естетів. Крім того, йому дуже не сподобалася ідея «Омфалу», яку назвав вибриком купки зарозумілих снобів. Таке означення розлютило Жоржа, і тоді він вдався до красномовства, яке викликало жвавий диспут.

– Я і надалі наполягатиму на своїх переконаннях. Натхнення дається зверху, воно не може бути зрозумілим пересічному обивателю, – гостро додав Георгій.

– Ти багато в чому маєш рацію, але пригадай народні пісні. Вони ж створені саме тим натовпом, який ти недооцінюєш. Саме вони викликають захоплення і пристрасть, пробуджують той первородний інстинкт, захований у глибинах душі.