Перекручена реальність

– Паркан, напевно. Я далеко стояла…

– Паркан … Добре…Куди пішов Забаров?

– Я почула другий постріл… Тут мені в очах потемніло…

– Все це відбувалося мовчки, чи вони і далі сперечались?

– Мовчки.

З вікна долинули сигнали автівок. Була п’ятниця, і весільний кортеж з сусідньої багатоповерхівки весело прокотив повз вікна районного суду. В залі стояла задушлива атмосфера, але зачинити вікно не було ніякої можливості, бо кондиціонеру в залі засідань, певна річ, не було. Ольга мимохідь зирнула на письменника і зазначила, що його перебільшену зацікавленість як лизень злизав. Тепер він дивився на учасників процесу з таким виглядом, начебто просидів тут вже років з 10 і мріє, коли все це закінчиться. «Чортів писака…», – подумала суддя й запитала свідка:

– Хто міг бачити перший постріл?

– Не знаю… Я почула постріл і втратила свідомість… Я подумала, що Забаров зараз прибере мене, як свідка. Мені навіть здалося, що він цілився в мене. До тями й прийшла вже в сторожці…Від шоку я три дні не могла вимовити ані слова. Згодом дізналася, що Денис помер у лікарні.

– У прокурора є питання?

– Так, Ваша честь… Скажіть, свідок, Прокопчик захищався?

– При мені ні… Там, за парканом, може, і захищався…

– Чи можна зробити висновок, що захищався Забаров? Що йому загрожувала небезпека?

– Ні.

– Прокопчик міг щось взяти в руки, аби напасти на Забарова?

– Не думаю…

– В руках у Прокопчика нічого не було, коли він вибіг з-за паркану?

– Ні.

– Більше питань нема.

– У захисту є питання?

– Так, Ваша честь. Скажіть, свідок, що із себе уявляє бетонний паркан? Якої він товщини, висоти?

– Питання знімається. Свідок, не відповідайте. У матеріалах справи є фотографії й креслення.

– Ви бачили підсудного через перешкоду?

– Знімається питання. Не бачила, це питання з'ясовувалося.

– Скажіть, яку роботу ви пропонували потерпілому?

– Питання знімається, як таке, що не має відношення до справи про вбивство.

– Але Ваша честь!

– Прошу задавати питання по суті.

– Добре, яка того дня була видимість?

– Починало сутеніти…

– А коли провадилося відтворення події, видимість була такою самою?

– Так, приблизно такою.

– По-вашому подія була відтворена в повному обсязі? Яким було розташування всіх учасників?

– Так, все було так, як і тоді…

– У матеріалах справи є дані про чоловіка, який прийшов на стоянку, а потім швидко звідти пішов. Ви його бачили?

– Так, це був високий чоловік років сорока. Він заліз до якоїсь автівки, щось з неї взяв й хотів швидко піти.

– Як він поводився?

– Квапливо. Подивився, що відбувається й хотів піти…

– Як реагували на нього інші учасники події?

– Лисенко підійшов до нього й став щось розповідати. Той чоловік щось йому відповів і пішов.

– Підсудний, з ваших слів, запропонував розібратися. Коли він це запропонував?

– Одразу як приїхав підсудний запитав: «Що тут у вас скоїлось?». Денис сказав мені зачекати трохи і пішов з Забаровим за паркан…Мені було дуже страшно…

Засідання тривало вже більше години… За вікном люди пливли по розплавленому асфальту, весільна машина ще трохи посигналила та поїхала, напевно, до рагсу. У дворі багатоповерхівки весело грались діти, а в залі суду сиділа купка людей і намагалася зрозуміти, що насправді відбувалося рік тому. І нікому в світі не було до цього справи… Журналістка прибігла й втекла вигадувати сенсацію. А що діється в голові у письменника? Адже йому, задля розкрутки його нового твору, треба нарити нестандартні сюжетні лінії. Йому треба створити книжку, яка принесе славу та гроші, за які можна буде годувати родину, поїхати на курорт, сплатити навчання онуків…

Рік тому відбувся збіг обставин, якого могло й не бути. Але він стався… То була закономірність? Або випадковість? Хто це аналізуватиме?

Суддя Дорош сьогодні без мантії. Вона вдягнена у звичайну світлу сукню з вузькими бретелями й тепер видно, що вона дуже симпатична та приємна жінка. Сукня простого покрою, з неглибоким декольте. Зараз суддя зосереджена й трохи насупила брови, що трохи спотворило її милі та жіночі риси обличчя. Жіночі… А чи жіноча то справа – бути суддею, чи жіноча справа – длубатися в убивствах та шахрайствах, питання вже риторичні. Так, не жіночі… Та жахливо не лише це. Суддя, прокурор, адвокат потерпілої – жінки в той час, коли учасники події – всі чоловіки. І так майже на кожному процесі. Можна навіть зробити певний висновок, що чоловіки творять казна що, а жінки їх судять. Це – нормально? Ні, ненормально. І так день за днем, день за днем…. І вважається, що це – цікава робота. Одна суддя в інтерв'ю поважній газеті так і сказала: в мене цікава робота, щодня – нова справа (перекладаємо: новий злочин), інші люди. Тобто кожен наступний злочин викликає у судді певне зацікавлення. Сперечатися нема чого: робота з людьми завжди вабить. Адже немає замкнутого колективу, коли втомлюєшся від набридлих облич. А в судді кожного дня – свіжі обличчя. Суспільство народжує злочинців, тобто «цікавих» людей, і поставляє їх до суду… А вулицями сновигають прості, непоказні, законослухняні люди. От би письменника туди, у народ… Та що він там нариє? Нудні історії на кшталт «робота-домівка-робота»?

– … Підсудний, маєте питання?

– Маю. У який момент ви втратили свідомість?

– Після другого пострілу.

– Все, питань немає…

– У судовому засіданні оголошується перерва.

5

Щось Ігор давно не телефонував… Напевно, дуже заклопотаний. Що ж…У судді апеляційного суду теж небагато вільного часу… Ігор – колишній однокурсник судді Дорош. «У нього була історія», і на цій підставі їх стосунки тривали дотепер. У студентські роки вони зустрічалися, кохалися та не одружилися. Після закінчення інституту Ігор, який приїхав до міста із глухої закутини, розподілився юрисконсультом до однієї шарашкіної контори. Начальничком там працював татусь його майбутньої дружини. Татко запримітив великонадійного юриста, увів його до себе в дім та одружив на своїй доньці. Ще за радянських часів тато зробив молодятам квартиру, придбав машину і дав зятеві поштовх у майбутнє. Тому сьогоднішнім станом речей Ігор був багато в чому зобов'язаний тестеві. Дружину свою він споконвічно не любив, але кидати її ніколи не збирався, бо їх Гіменеєві пута трималися на такій от «економіці». Поступово Ігор втягся в цю родину й став її повноправною часткою. Усе в його житті було міцно та якісно: і дача, і машина, і будинок і єдина донька вчиться у Лондоні. Життя, як-то кажуть, вдалося. Але іноді чоловік відвідував колишню однокурсницю й перетворювався на того самого студента, якого вона знала ще за інститутських часів. У неї вдома він нібито знімав свою шкіру. Не те, щоб чужу для нього шкіру, але і її треба було час од часу скидати, інакше він би давно збожеволів або вкрай розпився. Дружина Ігоря все життя пропрацювала бібліотекарем на заводі, куди її ще тато примостив. Це була проста і чиста робота, але не для жінки успішного юриста. Ходила вона туди, як через пень колоду тягла… Втім Ігор усім репрезентував дружину завідувачкою бібліотеки. Ольга Володимирівна розуміла, що в тій бібліотеці може з десяток книжок на одній поличці, та знаку не подавала.

Ззовні Ігор виглядав як солідний дядько, бо цього вимагала професія та становище у родині. Він важив за 100 кілограм та хизувався своїм черевцем, причому пішов на здобуття ваги цілком свідомо А колись же, худий та довготелесий, грав за студентську баскетбольну команду… Сама Ольга Володимирівна теж виглядала трохи старшою за свої роки: на жаль постійні розумові вправи та зосередженість жінку не омолоджують. Втім, коли вони були разом, то поводили себе начебто лишилися двадцятип’ятирічними. «У нас є історія, – казала Ольга своїй подрузі дитинства Валі та сестрі Каті». А заводити у її віці нові романи було не під силу. Та й ні з ким. Не з підсудними ж… І не з конвоєм… Тож Ольга Володимирівна не могла відмовитися від Ігоря при всіх його недоліках. Без нього в її житті утворилася б порожнеча. А порожнечі вона боялася… Тому на питання про особисте життя гордо відповідала, що в неї «хтось є». З іншого боку Ігор був однієї з нею професії. З ним можна було поділитися своїми проблемами і це не називалося «вантажем». Нормальний чоловік ненавидить розмовляти з коханкою про справи, бо приходить до неї поїсти, покохатися та відпочити. Та тут інший випадок. Ольга ні за віком, ні за статусом вже не годилася на роль коханки… Вона була радше другою жінкою… Законна дружина Ігоря – вся у господарстві, і перечитувала, мабуть, вже по сто двадцять п’ятому колу свої заводські книжки, а Ольга… Для душі, товариш і брат…

Коли вона втомлена дісталася домівки, то пішла не на кухню, а до зали… В голові танкóм кружляли обличчя підсудних, вона згадувала уривки судових засідань, промови адвокатів та прокурорів. Припинив цей хоровод дзвінок Ігоря.

– Я до тебе на весь вечір, якщо не виженеш. Моя виїхала вчора до Лондону, доньку провідати.

«Моя» – це дружина. «Яким ти був холопом, таким і лишився», – подумала Ольга а вголос сказала.

– Заради бога… Можеш навіть і пожити.

– Пожити не можна… Сусідки-подружки мають бачити, що я десь поруч…

Ігор приїхав веселий, привіз її улюблене новосвітське шампанське брют.

– Їстоньки вмираю! – почав з порогу. – Є щось поїсти?

Їстоньки було нема чого. Ольга Володимирівна дістала з холодильника вчорашній борщ і сумовито його понюхала.

– Борщ будеш?

– Твій?

– А чий же?

– Ні.. Твій не буду.

Ігор теж сумовито зазирнув у каструлю й побачив там буру рідину.

– Хоч голову мий, як моя бабуся казали… Олю, ну як це в тебе виходить? Чудово готуєш… Обожнюю твої голубці, печеню, салати!.. А борщ варити не навчилася… Навіть шумівки не маєш…. А як можна зварити борщ без шумівки?

– А навіщо вона?

– Як це навіщо? Шумовиння збирати! Мила моя, колись я навчу тебе варити борщ. Зізнайся, що ти як завжди вкинула у воду пісний шматок м'яса, а коли вода закипіла, то бульйон злила, а натомість налила святу воду і поновила урочисте варіння того жалюгідного пісного шматка мняса?

– А як мені ще позбутися шумовиння? – обурилася Ольга Володимирівна.

– Шумівкою! І морквину натерла…. Це тобі що? Суп? І нічим не заправила… Хай Бог милує…

– Не подобається – не їж…

Ігор прожогом вискочив до супермаркету і незабаром повернувся із салатами, шматочком буженини й очищеним коропом. Ольга Володимирівна засмажила коропа, накрила на стіл, подлубалася трохи виделкою… Ігор, навпаки, наминав покректуючи, а потім запитав:

– Як розгортаються події з твоїм Забаровим?

– Та хіба він в мене один? Вчора почала банду судити…

– Нехай не один… Журналісти більше не дошкуляють? Перед тобою вибачились?

Ольга Володимирівна встала з-за столу й прилягла на дивані. Помізкувавши, вона кинула:

– Та чорт з ними… Мене мучить інше. Ось дивись… В Україні тривалість часу, який минув з моменту заподіяння ушкоджень до настання смерті потерпілого, не має ніякого значення для кваліфікації злочину як умисного вбивства. У Кримінальному Кодексі наразі відсутнє таке поняття як «передумисне вбивство» …

– В принципі немає… Але серед кваліфікованих до навмисного можна віднести вбивство з корисливих мотивів. Зрозуміло, що коли вбивство здійснюється з мотивів, спрямованих … ну на отримання грошей або майна, або з наміром, наприклад, позбутися сплати боргу чи аліментів, то таке вбивство майже завжди буде запланованим. У мене нещодавно один кар'єрист підсипав отрути колезі за обідом, щоб посісти його більш високооплачувану посаду. Ще можуть бути запланованими вбивства на замовлення та за попередньою змовою групою осіб.

– Згодна, що з корисливих мотивів здійснюються більшість запланованих вбивств. Але життя таке різноманітне… Мені особисто було б набагато простіше, якби передумисне вбивство було виділено в окрему категорію. Наприклад, сусід вбиває сусіда за те, що той дрилем з ранку до ночі заважає йому жити. Убивця ретельно спланував це вбивство, але в нас воно піде як просте, за частиною першою статті 115…

– А ти що, за той дриль хочеш йому довічне впаяти? Ти хочеш сказати, що будь-яке вбивство із заздалегідь обміркованим наміром більш небезпечне для суспільства, ніж убивство, виконане з раптово виниклим наміром?

– Так…Мені шкода, що українське законодавство не розрізняє вид наміру. В Російській імперії колись діяло Укладення про кримінальні та виправні покарання 1845–1885 р. І згідно з цим Укладенням вбивство із прямим наміром, розділялося на а) убивство з заздалегідь обміркованим наміром, б) без обміркованого заздалегідь наміру й в) у запальності та роздратуванні. Тож навмисне вбивство визнавалося законодавцем більш небезпечним для суспільства, ніж убивство з раптово виниклим наміром… І каралося воно суворіше. Але в 1903 році Російська імперія відмовилася від диференціації вбивств за часом формування наміру…

– І слушно зробило…Тому що судова практика підтвердила: вбивство із заздалегідь обміркованим наміром не завжди свідчить про його підвищену небезпеку, так само як прямий намір не завжди є небезпечнішим ніж непрямий. Тоді, в 1903 році на перше місце поставили просте вбивство, а потім – кваліфіковані. І це нормально… Після цього вже повинні йти норми про привілейовані види вбивства й, нарешті, про заподіяння смерті за необережністю. У радянський період ця система зламалася, але зараз все відновлено.

Ігор їв рибу руками й дивився в телевізор. Риб'ячий жир стікав по його руці, але він на це не зважав. Він і слухав, і говорив, і дивився телевізор одночасно. Ольгу це чомусь роздратувало. Вона встала і вимкнула телевізор.

– Слухай мене! На заході зберігається саме диференціація вбивств за часом формування наміру! От як у Норвегії – просто й зрозуміло. Там вбивства чітко поділяються на три категорії. Перша категорія – це заплановане вбивство першого ступеня, виконане з наміром відібрати життя людиною, яка повністю перебуває у своєму розумі й усвідомлює, що вона робить. Якщо людина заздалегідь запланувала акт убивства, то її можуть кинути у в’язницю на 21 рік… А якщо вбивство було виконане з особливою жорстокістю або суддя відчуває, що підсудний може знов когось порішити, то може і додати. Друга категорія – навмисне вбивство другого ступеня, коли людина мала намір відібрати життя і при цьому була сповна розуму й усвідомлювала, що вона робить, але при цьому не планувала таке дійство заздалегідь. В теорії це називається – «з раптово виниклим наміром». Таке вбивство відбувається в стані вибуху почуттів, сильного щиросердечного хвилювання, приступу гніву. Покарання – від 6 до 12 років. І третя категорія – убивство в результаті зневаги (недбалості) або ненавмисне. Таке вбивство відбувається в результаті злочинної недбалості або неуважності. Наприклад, безтурботний водій збив жінку. Не хотів збивати, але збив. Або в бійці кулаком когось тюкнув, просто з бажання пристрахати, а той раз – і помер. Розумієш? Раптово виниклий намір – він чимось обумовлений. І обумовлений зазвичай пристрастями, неуважністю…

– Та не у всіх західних країнах так, як ти кажеш… Наше законодавство засноване на романському, і у Франції теж стрижневий вид убивства – простий, а похідні – тяжкі, тобто кваліфіковані. Це в англійському праві – навпаки. А ти просто душею тяжієш до англійського права…

Ігор розлив шампанське… Він сидів у своєму домашньому літньому халаті, який Ольга йому подарувала на день народження, і почувався затишно. У себе вдома він не міг так розшморгнутися, бо і дотепер прогинався під тестем, який його вивів у люди. А тут він такий як є… І Ользі стало страшно…Як так можна жити? Як можна навіть вдома бути застебнутим на усі ґудзики?

– Олю, – чоловік розхристався і почухав свої волохаті зіпрілі груди, – ти ж знаєш, що англійське кримінальне право базується на конструкції тяжкого вбивства, яке є провідним видом цього злочину. Інші види позбавлення життя розглядаються як похідні від першого. Особливість тяжкого вбивства в англійському праві – наявність «зломислення» – malice aforethought. Тому наявність передумислу відіграє там вирішальну роль. Основний вид убивства – murder. Навіть не знаю як його перекласти. Від цього murder мабуть утворилося російське слово «замордовать». Я читав багато вітчизняної літератури з цього приводу, але мало хто пише, що основою зломислення є mens rea, що з латинської перекладається як «винуватий розум». А основа криміналу укладається в латинське прислів'я Actus non facit reum nisi mens sit rea, тобто «Одна лише дія не робить людину винною, якщо тільки стан її душі також не винна». Вслухайся в це прислів'я… Вслухалася? Отож бо…

– «Одна лише дія не робить людину винною, якщо тільки стан її духу також не винний», – повільно повторила Ольга Володимирівна. – Простіше кажучи, намір вчинити злочин у повному розумі – провідна складова навмисності.

– Так…І англійське право розробило цілі тести, щоб зрозуміти, як діяв підсудний і у якому він був гуморі. Коли людина планує щось робити або не робити, то результат її поводження можна оцінити за шкалою: від «неминучого» через «ймовірне» до «можливого» і нарешті до «неймовірного». Чим ближче за шкалою до «неминучого», тим більш підсудний передбачав і бажав злочину. Олю, – похвалився чоловік задоволено, – ти ж знаєш що я був в Америці, і там нам розповідали про цю спеціальну шкалу, яка визначає кваліфікуючі ознаки злочину й покарання за нього. Але в приватній бесіді судді казали мені, що вони не користуються цією шкалою, а покладаються лише на свій досвід. Бо всі ці теорії, тести й шкали не замінять людський розум судді, який зважує кожний крок підсудного на своїх незримих вагах. Тобі закон дає право вирішувати судові справи відповідно до твого внутрішнього переконання. До речі, щоб кваліфікувати твого сусіда із дрилем у тебе є така паличка-рятівничка, як вбивство з хуліганських мотивів. Умисне вбивство з хуліганських мотивів має місце у випадку, якщо воно характеризується виразною неповагою до суспільства, зневагою до правил співжиття та норм моралі, без мотиву чи за незначним мотивом, як приводу для вбивства. А у випадку з дрилем є саме незначний мотив…. Упаяєш йому довічне! Ха-ха-ха!!!

– Так, але якщо там був лише дриль. А якщо там ще були ревнощі, помста чи інші мотиви, що виникли на ґрунті особистих відносин, хоча при цьому й було порушено громадський порядок, то не можна кваліфікувати таке вбивство, як вчинене з хуліганських мотивів. А може в сусідів ще були й особисті стосунки? Ревнощі чи ще щось?

– А по мені однаково, коли виник намір…

– Та ні…Подумай, Ігорю, є ж різниця… Дивися. Намір вважається заздалегідь обміркованим, якщо є якийсь проміжок часу після його виникнення. Злочинець обмірковує деталі: де, яким чином і чим вбити, а також як сховати сліди злочину. Якщо я бачу ці деталі, то вважаю вбивство навмисним, тобто запланованим. І так, напевно, робить будь-який суддя, тобто він однаково аналізує, чи є намір обміркованим, чи виник раптово. Хіба ти так не аналізуєш?

– Гаразд… – підхопився Ігор і забігав по кімнаті. – Ось твій Забаров кілька років тинявся вулицями з пістолетом у кишені. І тепер він проходить по простому вбивству. Але ж він кілька років становив небезпеку для суспільства, тому що в будь-який момент був налаштований вбити людину, яка скривдила його або його близьких. Він був налаштований на це як підготовлений спецназівець. Адже його вимуштровували діяти автоматично, навчили стріляти без попереджувального пострілу…

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.