Вендета по-українськи

– Ти, Юрку, їж, їж! Мабуть, сьогодні й поснідати не встиг? – мовила Надя.

– Вгадала. З ліжка вранці підняли, штани натягнув, водою лице скропив і – бігом до машини.

– Бери огірочки мариновані. Для тебе останній слоїк відкрила. Ось цього, пузатенького, ріж надвоє і наминай. Вибач, що крім каші, смаженої цибулі та огірків нічим сьогодні пригостити коханого чоловіка чи полюбовника, як моя сусідка каже. Де ж твій, Надю, полюбовник пропав? Такий гарний хлопець, чемний, завжди вітається. Ти ж його, Надю, далеко від себе не відпускай, бо кращого не знайдеш.

– Бачиш, навіть сусідка так каже, – звів на неї очі Юрко. – А ти думаєш, вагаєшся…

– Я не вагаюся… Невже тобі не подобаються наші стосунки? Ярма на шию захотів?! Не одна я, а з сином. Та й дай мені оговтатись, прийти до тями після першого «щасливого» шлюбу.

Вона зробила наголос на слові «щасливого» і спохмурніла. Два роки тому Надя розлучилася. Не зійшлися характерами. Про колишнього чоловіка воліла мовчати, а Юрко не дуже й розпитував. Знав тільки, що ініціатором розлучення була вона. Власне, в приміщенні міського суду він її побачив вдруге…

– Сьогодні ти мене пригощаєш, – весело сказав Юрко, – а завтра я тебе запрошую в гості. Прийдеш?

– Завтра? Я подумаю… Якщо мама забере Василька до себе, тоді…

– До речі, звідки у твоєї сусідки така точна і вивірена інформація? – запитав Ткач.

– Про що?

– Про полюбовника.

– Стіни тонкі, ліжко скрипить, а ти бугай здоровий, – відказала Надя, всміхнулася, ще й помахала перед носом Юрка вказівним пальцем. Настрій у неї поліпшився, він це відчув.

– Ображаєш, люба, ображаєш… Який з мене бугай? Інвалід після одного прикрого інциденту. Півроку в шпиталі відлежав. Чотири кульових поранення, три переломи, одна нога коротша на два з половиною сантиметри. А ти кажеш – бугай. Та я тебе і обійняти як слід не можу, бачила б мене, який я був у війську!

– Ну, ну, не прибіднюйся. Тебе я добре знаю, нічого тобі не бракує.

– Мене студентам медінституту показували, – вів далі Юрко, – і казали: «Цього співробітника спецпідрозділу МВС вернули з того світу». Вижив, бо про тебе думав. Ти мені з першого погляду сподобалася, коли на майдані Незалежності вперше тебе побачив.

– Романтична історія, нічого не скажеш, – посміхнулася Надя, – ми тоді їздили пікетувати Верховну Раду, а потім був мітинг… Падав сніг, я змерзла, і ти хотів мені погріти руки…

– А ти навіть розмовляти зі мною не хотіла. Сприйняла, як ворога, як ідейного супротивника.

– Міліції сила-силенна. В шоломах, з кийками. Мовчазні, похмурі, пики квадратні, а ти був у цивільному, тільки з рацією, і розмовляв українською мовою. Мені редактор завдання дав – написати про мітинг. Боязко було, нас твої хлопці в кільце взяли.

– Ніхто вас у кільце не брав, – заперечив Юрко. – Навпаки – оберігали, пильнували, щоб провокації якоїсь не сталося. Ми мітингами не займалися. Людей не вистачало, тому наш підрозділ кинули. Ніхто не сподівався, що приїде аж сімнадцять автобусів з однією симпатичною журналісткою, в якої змерзли руки і яка ніяк не хотіла назвати свого імені. Добре, що в жінок випитав, з якого міста прибула делегація, а то довелося б тебе шукати по всій Україні.

– Бреши, Юрку, бреши. Цікаво тебе слухати. Такого не буває. Можна подумати, що й справді так закохався. Аж сюди приїхав заради мене.

– Авжеж, Надю, сама подумай, який дурень поміняє столицю на маленьке провінційне місто, навіть, якщо в ньому є свій драматичний театр? Щоб зважитися на такий крок, потрібно мати вагому причину. Це, Надю, доля. Я тебе знайшов, ми разом – це головне.

– Щось ти, Юрку, сьогодні балакучий дуже. Раніше з тебе слова було не витягнеш, а тепер… До нас на роботу в прокуратуру так просто не беруть, тим паче, чужих.

– Звичайно, Степан Степанович спочатку впирався, як віл, але якщо зверху натиснути… Ротацією кадрів називається, щоб люди рухалися, не закисали на одному місці.

Юрко пригадав свій стан після лікування в госпіталі, як важко йому було змиритися, що інвалід, до служби в органах не придатний, адже вердикт лікарів був суворий, однозначний. Згадав, як стояв перед начальником управління на милицях, розгублений і зніяковілий, а той проглядав штатний розклад, тер чоло, думаючи, де б прилаштувати свого підлеглого з вищою юридичною освітою. Юрко назвав місто. Генерал поморщився, а потім зрадів. Швидко зняв слухавку і зателефонував до Генеральної прокуратури. Але навіщо Наді про це знати?

– В Києві в тебе хто? – запитала вона.

– Тато, мама, молодший брат. Сім’я у нас дружна. Брат, до речі, виграв у лотерею грин-карту, їде до Америки, вже йому візу відкрили. Батьки, правда, не дуже у захваті, шкода сина відпускати за океан, але я брата підтримав – нехай їде, світу трохи побачить. Батьки у мене класні! Тебе приймуть, будь певна! Тим паче, така гарна господиня. Кароока, чорноброва, метка, за словом у кишеню не полізе. Справжня українська жінка!

– Фу, як банально, газетний штамп.

– Тоді – сучасна жінка, яка палить нишком цигарки, ходить без ліфчика, мріє, щоб син навчався на факультеті міжнародних відносин, а майбутній чоловік заробляв багато грошей.

– Це вже ближче до істини. Що ще?

– Ще… Яка любить критикувати владу, пише гострі статті про сьогодення, які нещадно ріже редактор, і мріє вивести на чисту воду місцеву мафію.

– Хочеш сказати, що в нас немає мафії? Заперечуватимеш, що ми живемо в бюрократично-кримінальній країні, де корумпованість чиновників досягла небачених раніше масштабів, а народ доведений до злиднів?

– Що ти, Надю, хіба можна тобі заперечувати, – відказав Юрко, встромляючи виделку в розрізаний навпіл огірок. – Мафія існує в усіх країнах і ще нікому не вдалося її знищити. Я маю на увазі – знищити повністю. Це – тіньова, нелегальна, тобто кримінальна економіка, якщо бути точнішим. Це – гроші, а їх наші громадяни люблять. Найстрашніше те, що тіньова економіка розбещує суспільство, деформує свідомість і культивує правовий нігілізм. Тобто, прищеплює людині психологію не цивілізованого, а кримінального світу. Небезпека в тому, що усе це йде зверху, від владних структур, від тієї меншості, що впливає на добробут і злидні більшості. Всі громадянські цінності, вчить історія людства, завжди були створені організованою і непохитною меншістю, що вміє панувати над своїми і чужими пристрастями, писав В’ячеслав Липинський. Якщо меншість замість того, щоб будувати багату й вільну державу, буде набивати свої кишені, то в більшості врешті-решт терпець урветься.

– У мене таке враження, що він ніколи не урветься, – зітхнула Надя. – 3 оптимістки я перетворююся на безнадійну песимістку. Хто би міг подумати, що ми падатимо, падатимо і кінця-краю не видно… Ти їж, Юрку, їж, а то охолоне. Не дивись на мене, я вже пообідала.

– Цікаво, де?

– В редакції. Ми навіть каву пили. Роботи багато. Редактор з Мирославом зачинилися, працюють… Тобі кави зварити чи чай питимеш?

– Чай, – сказав Ткач і подумав, що з Мирославом Ярмолюком потрібно буде зустрітися, може, щось цікаве про Штима розкаже. Зараз головне – ретельно збирати і аналізувати інформацію. – Надю, а ти Штима добре знала?

– Хто його не знав? Він жінкам подобався. Гарний, видний мужчина, ще й багатий. Чудовий оратор. Герой національного відродження. Ти б його, Юрку, послухав років десять тому. Як він виступав на мітингах! Краще від нашого Ярмолюка. Мирослав теж уміє сказати, аби лишень була аудиторія і дали в руки мікрофон, він і півдня говоритиме. Але Штим завжди був першим, завжди лідером і до його рівня Мирослав ніколи не дотягував, хіба що напише і прочитає, і то його заносило вбік, а Штим знав, коли, що, де, як треба сказати. І не тільки сказати, а й діяти. Рішуче, напористо, послідовно і безстрашно. Він нікого не боявся, добре відчував кон’юнктуру і раніше всіх уловлював настрій людей. Тому і став популярним, народ йому вірив, йшов за ним, навіть тоді, коли Штим несподівано став багатим бізнесменом, авторитет його не похитнувся. Дав людям роботу, впорядкував місто, заасфальтував вулиці, побудував новий готель…

– Жінкам подобався, а тобі? – запитав Юрко.

– Мені?.. – Надя примовкла, почервоніла, потім сказала: – Якщо відверто, то не дуже. Хоч і не личить про небіжчика негарно говорити, але такий тип чоловіків мені не подобається. Аж занадто правильний, нудний, позбавлений фантазії. Та й очі в нього масні, як у кота. Як гляне – наче гола перед ним стоїш. Одна моя знайома казала, що і в ліжку він не такий спритний, як у політиці й бізнесі. Ще й грубий, коли щось не так, як він захоче. Жінки липнуть, бо багатий.

– Багатий, кажеш. А звідки у нього гроші? Я маю на увазі початковий капітал, адже починав з голого місця, майже з нуля?

– Він же лікар-гінеколог. До нього завжди черга була, сам знаєш для чого. Тато – голова селянської спілки, стрийко – в облздороввідділі високу посаду обіймав, та й дружина – Марія Василівна – не з бідних. Родину має за кордоном. Пологовим будинком завідував років з десять. А в нас усі щось дають, несуть, презенти він любив – це факт. Пам’ятаю, коли я лежала, прибіг захеканий, здається, з якогось мітингу. Одразу до мене, такий уважний, турботливий, хабара хотів, але спізнився, бідолаха, – у мене пологи скінчилися. Зі мною в палаті дівча лежало, Оксанкою її звали, сімнадцятилітня, дитину, правда, нагуляла, майбутній батько жодного разу не показався, та й ніхто до неї не приходив. Уявляєш, ніхто не приходить, а тут таке нещастя – мертву дитину народила. Як вона, бідненька, плакала, кричала! Боже ж ти мій! Всі до неї позбігалися і Штим теж. Утішають, клопочуться, за руки тримають, щоб не дай, Боже, чого не сталося – вікно відчинене, а ми на четвертому поверсі лежали. Дівчина в істериці, кричить, волосся на собі рве, а Штим стоїть, як стовп, і ні пари з вуст. А вона до нього на «ти», та так його з болотом змішала, що аж мені незручно стало. Певне, і з неї хотів хабара здерти, а може, й наперед йому конверта у кишеню запхала, сподіваючись, що пологи в неї приймуть по першому розряду. Занадто спокійною була, впевненою. Я, до речі, кілька днів тому Оксанку на вокзалі зустріла. Такою гарною стала, а як одягається! Вийшла заміж, живе в Росії, десь на Крайній Півночі. Приїхала у відпустку, батьків провідати. Я їй свою візитку дала. Може, зайде колись, поговоримо. Ти пий чай, бери більше цукру, хочеш, я тобі пляцка вріжу? Смачний, мама спекла.

– Дякую, Надю, не треба. Засидівся я в тебе, вже майже перша, – сказав Юрко і подумав, що треба когось послати в пологовий будинок. А ще – добре офіс Штима перевірити, мабуть, звідти ниточка потягнеться.

– В тебе ненормований робочий день, а редактор дав мені завдання, посидь трохи, поговоримо. Казав, щоб я дещо в тебе вивідала, так би мовити, одержала інформацію з перших рук. Мотиви, версії, хоч що-небудь, Юрку?

– Вибач, Надю, таємниця слідства, не маю права розголошувати. Степан Степанович у нас контактує з пресою. Може, дасть тобі інтерв’ю. Хочеш, я домовлюся?

– Юрчику, час біжить. Вже приїхали двійко поважних панів з обласних газет. І то які? Заступник головного редактора і заввідділом! Почали збирати матеріал. А завтра вранці має прибути Саковський. Чув про такого? Відомий репортер з Києва! А рідна місцева газета плентатиметься, як завжди, у хвості. Ти зовсім не патріот свого міста.

– А що ти хочеш знати?

– Ну, як його зарізали… Хто міг таке вчинити і чи вийшли на слід убивці? Ти ж веселий, виходить, справи не такі й кепські.

Юрко важко зітхнув.

– Нічого б не сталося, якби ти мені трохи розказав, – додала Надя.

– Про що, як його вбивали? Тобі справді це цікаво?

– Я – журналістка. Така в мене робота. А мій, так званий наречений – слідчий прокуратури. То чому я повинна за інформацією бігати до Степана Степановича?

– Аргументи в тебе, Надю, залізні. Приперла полюбовника до стіни. В нас поки що нічого конкретного немає. Працюємо.

– Слідство зайшло в глухий кут?

– Не зовсім… Перевіряємо кілька версій. За день-два такі справи не розслідуються. Шосту заповідь «Декалогу» члена ОУН знаєш?

– Ні, – відказала Надя, – знаю першу: «3будуємо Українську Державу або загинемо у боротьбі за неї».

– Шоста каже: «Про справу не говори з ким можна, лише з ким треба». Моя тобі, Надю, порада. Краще в справу Штима не вникати. Нехай ті пани, що приїхали, пишуть. Подивимося, який матеріал зберуть, що надрукують у газетах.

– А ви будете сидіти склавши руки і чекати. Потім закриєте справу як безнадійну.

– Ти перебільшуєш, Надю, можливості своїх колег. Відверто кажучи, від них слідству користі мало. Завжди б’ють не в той бік. Щодо правоохоронних органів…

– Місто і так усе знає. Гроші – ось основна причина. Штима прибрала мафія. Закінчується перерозподіл кримінальної власності. Так що і без ваших пікентронів відомо.

– Пінкертонів, – виправив Юрко. – Пошукове агентство Аллана Пінкертона, в якому, крім Піка, працювало всього дев’ять службовців, а знешкодили вони добрий десяток банд гангстерів. Легендарні особистості, справжні професіонали, непідкупні, безстрашні, з умінням перевтілюватися, досконало володіли зброєю, а ти, Надю, зі смішком про них… До речі, їхньою емблемою було широко розтулене око з написом: «Ми ніколи не спимо». Ми теж не спимо.

– Авжеж, не спите… Щось не видно результатів. Дрібну рибку ловите, акули для вас недосяжні. От скажи, кого Наливайко притягнув до відповідальності з «жирних котів», директорського лобі, а це колишні комуністи, лише перефарбовані, з крупних підприємців, фінансистів, бізнесменів? Жодного! А вілли за містом ростуть як гриби після дощу. Твій шеф теж виплив догори на тій самій хвилі національного відродження, що і Штим. Був сіреньким адвокатом, а став грізним прокурором. Грізним для загалу, своїм – для тих, хто платить і замовляє музику.

– Думку громадськості врахуємо, – весело сказав Юрко, – з віллами розберемося. Але прокуратура, Надю, працює за сигналами про порушення закону. Нема сигналу – нема й справи, точніше – перевірки. А закони тепер такі, що можна побудувати не лише вілли.

– Якби Наливайко захотів, але він куплений, – розпалювалася все дужче Надя. – Може, і тебе купили, а ти й не знаєш? Гадаєш, квартиру дали за гарні очі та успіхи на службі? Чи телефон встановили, думаєш, задурно?

– Як же слідчому без телефону? – заперечив Юрко. – Я ж повинен бути готовим негайно виїхати на місце події! І вдень, і вночі, незважаючи навіть на святковий день чи вихідний. А щодо квартири…

– Почекай трохи, – вела далі Надя, – тобі нагадають. Поки-що до тебе придивляються, обмацують, підходів шукають. Можливо, трохи й бояться, бо з Києва направлений, чужий для них фрукт. Ще невідомо, який на смак і по чому? Невже твої пінкертони були зовсім непідкупні?

– Спочатку так, коли працювали вдесятьох. А потім, коли агентство виросло, прийшло багато нових людей, можна було декого й купити.

– Бачиш! – переможно вигукнула Надя. – Все і всіх можна купити! Питання лише в ціні!

– Мера міста, прокурора, начальника міліції, – підлив трохи олії у вогонь дискусії Ткач. – Я вже не кажу про слідчого прокуратури. Подарунки, презенти, опіка, турбота, телефон, квартира. І як я дотепер цього не втямив? Сором, ганьба!

– Ти, Юрку, не іронізуй, – насупивши брови, хитнула головоюи Надя. – Мене дивує інше. Чому тобі так легко з ними працюється? Адже не сліпий, усе бачиш. Може, й тобі дають тихцем, складаєш у панчоху, а я й не знаю?

– Навіщо в панчоху?! – примружив очі Юрко. – Валютний рахунок у швейцарському банку. Мільйон доларів разом зі Степаном Степановичем тримаємо. Один рахунок на двох. Поїдемо влітку проценти знімати.

Надя кліпнула довгими підфарбованими віями. Очі в неї загорілися, вуста від здивування розтулилися і вона на мить завмерла. Однак швидко продовжила гру.

– А мене візьмеш? – кокетливо мовила.

– Як скаже шеф, – серйозно відказав Юрко. – Ні, тебе брати не варто – закладеш обидвох. Ще й статтю в газеті опублікуєш під заголовком: «Хто замовляє музику?!». Як ти смачно мене нагодувала! Дякую. Щоб я без тебе робив?! Дай я разочок за це тебе поцілую.

Він притягнув Надю до себе.

– Без доларів навіть не підходь… Щоб мільйон мати і мовчати… – мляво опиралася вона, намагаючись звільнитися з обіймів. – Угомонися… Я спізнююся… Траур…

– Гаразд, – відступив Юрко, – підемо разом. Я проведу тебе до робочого місця.

5

– Ваші документи? – почув Микола голос за спиною. Барбірош здригнувся від несподіванки, напружився, рука, що міцно стискала ліве плече, ослабла і в нього була можливість повернутися на голос. Однак він забарився, викликавши в міліціонера, що стояв за ним, ще більшу підозру, і відчув, як рука охоронця ковзнула донизу й міцними лещатами стиснула лікоть.

«Не вистачає, щоб мене забрали в міліцію, – подумав Микола, – обшукали і знайшли долари. Чим я привернув його увагу? За кого він мене має? За злодія, наркомана, бомжа? Стільки по вокзалу народу вештається, а чомусь лише мене зупинив. Певне, бачив, як біг, озираючись, тому й перевірку хоче влаштувати».

– Прошу показати паспорт або посвідку про особу, – рішуче повторив сержант міліції, не зводячи очей із затриманого.

Барбірош мацнув рукою по кишені й полегшено зітхнув. Перепустка на завод була на місці.

– Жінку зустрічаю… Має приїхати… – зазираючи в очі сержантові, промимрив Микола. – Ледь у майстра відпросився. Слюсарем я працюю на мотозаводі. Стебельський Іван Захарович директором у нас. Може, знаєте?

Міліціонер уважно вивчав документ, раз по раз зиркаючи на слюсаря мотозаводу, котрий розгублено стояв перед ним, увібравши голову в плечі, винувато кліпаючи повіками, наче й справді спійманий на гарячому злодій.

– Яким поїздом має приїхати дружина? – строго запитав міліціонер.

Барбірош підвів очі до розкладу руху потягів, почервонів. «Влип, подумав, ще й спиртним од мене несе, забере до відділу, там обшук влаштують і… Зрештою, яке його діло, чому я тут?»

– Повторюю, яким поїздом мала приїхати ваша дружина? – ще раз запитав страж порядку, котрий за два місяці роботи в лінійному відділі транспортної міліції встиг напам’ять вивчити розклад руху потягів і тепер позирав на ошелешеного Миколу як удав на жабу.

– Слухай, – розізлився Барбірош, – ти українець чи хто?! Читати вмієш? Свій я, свій! Посвідку показав? Показав! Кажу тобі по-хлопськи, одну кобіту зустрічаю… Чого причепився? Ти злочинців лови, наркоманів та бандитів усяких, а чесних людей не чіпай. Хіба я схожий на злодія?.. Віддай перепустку – і будь здоров!

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.