Мудрі жінки

Богдан набрав домашній номер телефону. Слухавку взяла дружина, сказала, що він на роботі, і дала номер мобільного.

Поки Богдан усе це з’ясовував, відчув, що від хвилювання йому пересохло в горлі. Однокласник зрадів, але був здивований несподіваним дзвінком. Богдан розпитував про Світлану.

– Так, знав таку. Чудова людина, порядна жінка. Підло підставили, як маленьку дівчинку. Обібрали її, як липку. Навіть не знаю, що з нею і де вона. Була незаміжня, дуже красива. Усі мужчини-працівники задивлялись, залицялись, але вона була недоступною. А тобі це навіщо? – спитав давній знайомий.

Богдан злукавив і сказав, що переглядав старі договори і хотів щось уточнити в бухгалтера, та немає її координатів. На цьому Богдан закінчив свою розвідку. Після почутого йому навіть дихати стало легше. Настрій поліпшився. Усміхнувся, викликав по селектору секретарку, та перелякано вбігла до кабінету.

Зраділа, що в шефа поліпшився настрій. Не могла зрозуміти такого швидкого перепаду, бо ніхто не заходив і не телефонував йому.

Богдан сказав покликати до себе головного бухгалтера. Прийшла Орися – гарна, струнка жінка, завжди одягнута зі смаком. Але, як майже всі бухгалтери, із своїми «мухами» в голові. З нею завжди спочатку треба поговорити ні про що, зробити десять компліментів. Нагадати їй, що ти її бос. Збити її зверхність «начальника усіх цифр, таблиць та бухгалтерських звітів». Тільки після цього перед Богданом поставала звичайна жінка і хороший спеціаліст.

Богдан мистецьки завів розмову на те, що бухгалтери мають багато роботи, влітку всі працівники бухгалтерії не змогли піти у відпустку, виконуючи піврічні звіти.

Орися погоджувалася здивовано, бо коли вона раніше говорила керівникові, що в бухгалтерію потрібен ще один спеціаліст, чула від нього категоричне «Ні!»

Тепер все було, ніби у країні кривих дзеркал. Керівник сам пропонує внести зміни у штатний розпис і ввести посаду заступника головного бухгалтера.

Кандидатуру він уже підібрав. Цією новиною він остаточно вразив бухгалтера Орисю, свою «праву руку». Ошелешена, вона вийшла з кабінету, на неї запитально подивилася секретарка Віра, яка сьогодні також була не в гуморі.

Під час обідньої перерви Богдан пішов прогулятись у напрямку магазину. Зайшов туди, знову став вибирати фрукти. Підійшов до каси платити, попросив покликати Світлану – бухгалтера. Касир закрила касу і пішла в підсобку з німим запитанням в очах. Вона не могла зрозуміти, що цей красень хоче від їхньої бідаки.

Світлана вийшла, здивована підійшла до нього. Богдан дивився їй в очі і бачив у них радісні іскорки від їхньої зустрічі.

Вона не сподівалась його побачити після своєї ранкової сповіді. Не могла стримати своїх емоцій. Богдан бачив, що її радість була по-дитячому щирою. Він запропонував їй після роботи разом повечеряти. Світлана усміхнулась і ствердно кивнула. Він на прощання потиснув її руку і пішов.

Світлана не могла дочекатися кінця робочого дня. їй здавалось, що в її темній комірчині стало світліше. Богдан теж у хвилюванні ледве дочекався закінчення робочого дня. Усміхався сам до себе, наче хлопець, який уперше йде на побачення.

Під’їхав у призначений час до магазину. Світлана з усмішкою йшла до машини. Він побачив, як продавці поприпадали до вікон, щоб роздивитись усе, що відбувалось на вулиці.

Богдан вийшов з машини і шанобливо відчинив жінці передні двері авто. Запропонував поїхати в гарне кафе, яке було неподалік у парку.

У кафе не було жодної людини, яка б не звернула увагу на цих двох людей: він – красень з обкладинки модного журналу, справжній джентльмен. І вона – вбрана так бідно і несучасно, що її гардероб можна було б назвати одягом «позавчорашнього» дня.

Богдан відчував, як Світлані ніяково, але він не міг отак зразу запропонувати їй свою допомогу, боявся її цим принизити. Вона була так скривджена долею, що його образа могла бути останньою краплиною в її душі, переповненій горем і несправедливістю.

Сіли за столик у кутку. Він вибрав найзатишніше місце, де б ніхто не заважав їм тихенько спілкуватися. Замовив смачну вечерю, для Світлани – гарне вино.

Вони з апетитом їли вишукані страви, які були справжніми витворами кулінарного мистецтва.

Вино трохи розпружило Світлану, і вона виявилася дуже веселою, з почуттям гумору. Вони весело сміялись, говорили і знову сміялись з якоїсь дурниці, згадували щось смішне зі свого життя.

Їм було так легко, ніби вони були знайомі не два дні, а довгі роки. Богдан і не чекав, що цей несподіваний вечір буде таким веселим і щирим. Він іще про неї нічого не знав, так само, як і вона про нього, але між ними був дивний зв’язок щасливого випадку.

Такі доленосні зустрічі бувають один раз на тисячі.

Богдан тонув у голубих криницях Світланиних очей і не бачив зовнішньої убогості. Він бачив розум і чуттєву душу красивої молодої жінки. Добре знав, що багатий зовнішній антураж без розуму і душі – ніщо. Дорогі речі та діаманти не замінять широкої душі, доброго серця і світлого розуму.

Відвідувачі кафе поступово розходились, тільки дивна ця пара не могла насміятись і наговоритись, не зауважуючи, як швидко плине час.

Нарешті підійшов офіціант:

– Перепрошую, але ми зачиняємось.

Богдан оплатив рахунок, лишив щедрі чайові. Вони вийшли із залу під пильними здивованими поглядами бармена та офіціантів. Він відчував їх своєю спиною і міг тільки уявити, що думала ця мужня жінка і скільки їй потрібно зусиль, щоб не заплакати від незаслуженого приниження і бути вищою від косих поглядів недалеких людей. Як багато важить у нашому житті зовнішня оболонка людини. Без Богдана Світлану навіть на поріг цього кафе не пустили, сказали б, що немає вільних місць.

Сіли в машину, немов сховались у маленьку гарну фортецю. Світлана мрійливо заплющила очі. Як комфортно так сидіти – звучить музика, поряд – чоловік-красень! Так і не розплющувала очей, щоб не руйнувати цей мрійливо-солодкий стан.

Він ніжно обняв її і поцілував у губи. Це був солодкий цілунок двох людей, які так скучили за любов’ю. Вона пристрасно відповідала. їй хотілося розчинитись у ньому. Язиком відчувала його сильний язик. Потім вперлась своїм маленьким носиком у його шию, вдихала запах чоловіка, і все це здавалося казковим сном. їй хотілось бути в його п’янких обіймах вічно.

Богдан не хотів її відпускати від себе, однією рукою керував машиною і тримав кермо, іншою тримав Світлану за руку. Слухаючи гарну музику, під’їхали під знайомий під’їзд. Маруся сиділа на лавочці і від хвилювання не знала, що й думати. Світлана пішла на роботу ще зранку, зараз пізній вечір – куди ж вона зникла?

Побачивши, хто підвіз Світлану, двірничка не знайшла, що й сказати, тільки йойкнула:

– Слава Богу, з тобою все гаразд!

Богдан привітався з Марусею і безапеляційно твердо сказав, що від сьогодні Світлана буде жити в нього. Попросив Марусю зібрати її речі і сказав, що піде поставити машину на стоянку і зараз повернеться.

Він не питав у Світлани, чи вона згідна. Усе вирішив сам, і його чоловіче бажання було таким вольовим, що дві жінки слухняно і мовчки пішли до Марусі у квартиру. Через десять хвилин Богдан уже приєднався до них.

Його сміливість була радше показною. Він боявся питати у Світлани згоди, бо вона могла йому відмовити. Маруся допомогла донести до ліфта речі її квартирантки і здивовано-щаслива пішла у свою квартиру.

Вона була втішена такими несподіваними змінами в житті молодої, але знедоленої жінки. Світлана переступила поріг Богданової квартири і відчула, що буде щаслива в цьому домі, що це буде її царство, її міцна фортеця.

Богдан був гостинним, пішов показувати квартиру. Скрізь панував лад – служба на флоті привчає до порядку. Чистота і блиск у всьому. Педант!

Світлана ходила за ним, і уся аж променилася щастям. Він не відпускав її руку ні на хвилину. Привів у спальню, там – красиві світлі меблі. Сміючись, сказав, що меблі якраз підходять до її очей і кольору сонячного літнього неба.

Широке ліжко з пухнастим сіро-голубим покривалом. Маленькі подушечки на ньому. Все було акуратне, навіть не вірилось, що порядкує тут чоловіча рука.

Колись давно Світлана також мала свій дім, в якому був комфорт і затишок. Зараз їй здалось, що це було не з нею! Роки, проведені у в’язниці, перекреслили її минуле, позбавили всього: батьків, майна, друзів, знайомих. Коли вона працювала на високій посаді, була всім потрібна. Двері її кабінету не встигали зачинятися за відвідувачами.

Потім, як сталося лихо, всім уже було не до неї. Соромно, що їхня подруга під слідством, а потім – у в’язниці. Але ніколи не слід зарікатись, таке лихо несподівано може підстерігати кожного. Сьогодні ми можемо бути на вершині слави, а завтра – на дні життя.

«Бережись цього, від тюрми і суми не зарікаються!» – скільки таких думок передумала Світлана. Вона мала вдосталь холодних одиноких ночей у в’язниці, а потім – і на волі. Скільки сліз виплакала, знає лише Господь. Тато її помер давно, коли вона була ще дитиною. Мама пішла до тата, як Світлана була у в’язниці. Батьківська сільська хата від того, що ніхто в ній не жив, геть відвологла. Взимку випав великий сніг, і провалив дах. Потім сніги почали танути, і той невеликий мамин скарб геть попсувала вода.

Коли Світлана вийшла на волю, то поїхала додому. Усе побачене глибоко вразило її. Зупинилась у сусідів, переночувала. Наступного дня пішла в сільську раду і відписала все батьківське майно і город сусідові – може, хоч комусь буде від цього якась користь.

Після обіду востаннє оглянута батьківське обійстя. У дім заходити боялась, бо посередині стелі була величезна діра, через яку промені літнього сонця проникали в це спустошене родинне гніздо, яке колись було веселим і щасливим.

Пішла на могилу батьків. На сільському цвинтарі все позаростало травою, ледве знайшла свіжу мамину могилу. Помолилась. Сіла на траву. Плакала гірко і невпинно. Біля неї нікого не було поряд. Хоч заходься плачем – ніхто не заспокоїть, не розрадить.

Пообіцяла батькам, що, як оговтається і трохи розбагатіє, то поставить їм пам’ятник на могилі. Були вони порядні люди, добрі господарі. Та доля до них була невблаганною.

З невеселими думками Світлана їхала в місто. Сусід дав їй трохи грошей, щоб на перший час вистачило на харчі та проживання. Оселилась у доброї Марусі, яка сама бідувала, але не взяла грошей за квартиру, лише харчувалися спільно. Світлана давала гроші, а Маруся готувала вечерю до її повернення з роботи. Господиня ставилася до неї, як до дочки, бачила, яка та була добра і щира, тільки дуже вже скривджена долею і людьми.

Складно було Світлані знайти роботу за фахом. Для того, хто виходить із в’язниці, у суспільстві зачинені всі двері. В овочевий магазин її прийняли з випробовувальним двомісячним терміном без заробітної плати. Світлана погодилася на ці кабальні умови, бо куди ж їй було йти з такою позначкою в паспорті?..

Директор магазину був справжнім втіленням торгівця – скупар, з великим черевом. Знав, що Світлана добрий фахівець і узгодить усі неточності в бухгалтерських звітах, до того ж безоплатно. Директор-скнара бачив, що працівниця немає належного одягу, може, і голодна… тодного разу не запропонував Світлані трохи грошей на транспорт, одяг та харчування. Багатий бідного не розуміє! А голодна жінка жодного разу не взяла собі з прилавка на обід навіть напівгнилого винограду.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.