Свої… Чужі…

Євген обняв її лагідно і в той же час міцно, ніби від когось захищаючи:

– Марічко, яке ти маєш добре і м’яке серце. Ти будеш чудовою мамою. Ми виберемо собі дівчинку, і повір: я ніколи не скривджу ні її, ні тебе. Будь певною в цьому. А тепер поїхали додому, бо я страшенно голодний, холодний, не обігрітий жіночим теплом чоловік…

Дні промайнули в буденній круговерті, і знову наступив момент відвідин дитячого притулку. Марія завчасно купила солодощів, фруктів і невеличких іграшок. Приїхали, коли діти уже полягали спати.

Перевзулись у домашнє взуття, і чергова відвела їх у дитячу спальню. Ліжечка стояли по вікових групах. Маленькі дітки спали у спеціальних ліжечках із високими бильцями, щоб не впали, а старші – у звичайних ліжках, тільки невеличких розмірів.

Марія ходила поміж сплячих дітей, з ніжністю дивилася на ці милі живі клубочки, які солодко спали і, напевно, бачили кольорові сни, у яких дорослі люди спочатку пригощали їх цукерками і хотіли, але так і не ставали їхніми батьками.

Серед більших дітей хтось спав, а дехто просто лежав із розплющеними очима. Коли Марія підійшла до них, то не могла не спитати старшого хлопчика, який уважно дивився на неї:

– А ти чому не спиш?

– Я думаю!

– А про що ти думаєш?

– Про життя!!!

– Хм! Про життя?! А що ж ти про нього думаєш?

– Що воно важке…

– А що це означає?

– Це коли ти дуже чогось хочеш, а воно не збувається, і тоді стає так сумно жити. Оце й значить, що життя важке.

– Розумно ти говориш. А як тебе звуть?

– Іванко!

– А скільки тобі рочків?

– Мені чотири, скоро буде п’ять! І мені дуже шкода, що я такий великий хлопчик, бо мене вже ніхто не захоче взяти.

– Не сумуй, ще знайдуться і для тебе мама і тато. От побачиш! – Марія не втрималась і погладила хлопчика по голові. Він був коротко стрижений. Чорняве волоссячко стояло колючою щіточкою і приємно поколювало її долоню.

Їй захотілось іще його погладити, але вона швидко забрала свою руку, щоб не обнадіювати дитину своєю прихильністю. Хлопчик був гарненький, але Марія хотіла мати дівчинку.

– А кого ви хочете взяти собі?

– Я шукаю дівчинку!

– Так, дівчат беруть частіше. А яку ви хочете взяти?

– Ми ще не знаємо, ми ж не знайомі з усіма.

– А візьміть собі Світланку, таку біленьку з чорними очима. Вона добра і гарна.

– А що це значить «добра»?

– А вона, як їсть, то завжди протягне ручку, щоб когось пригостити. А ще вона мало плаче і не капризує. Вихователька все її називає «Моя хороша дівчинка» і цілує її в щічку. Я б її взяв собі, якби я був дорослим.

– Дякую тобі, Іванку. Спи, я тебе потім чимось пригощу, коли ти прокинешся. Підійдеш до мене, добре?

Потім Марійка звернулась до нянечки, яка розкладала по місцях і шафках дитячі речі, і спитала її про Світланку. Та показала ліжечко, в якому спала дитина. Дівчинка виглядала мов янголятко, була бліденькою, але дуже милою.

– Подивлюся на неї, як вона проснеться. Познайомлюся ближче.

Пішла шукати Євгена, який на прохання виховательки прикручував якісь полиці.

Того дня Марія таки пригледіла для себе донечку, і була це дівчинка, яку нарадив хлопчик Іванко.

У притулку Світланка опинилась у річному віці, її мама померла при пологах, тата в неї не було, а бабця, яка взяла онуку на виховання, виявилася не найкращою опікункою: вона випивала. Сусіди не могли знести плачу постійно голодної і недоглянутої малечі. Так вона опинилась у притулку. Тут її виходили, відчистили і відмили, і з часом дівчинка перетворилась у біляву ляльку.

Ще не один раз Марія і Євген приходили у притулок для більш детального знайомства з дівчинкою. Вони її привчали до себе, гуляли з нею по будинку, годували, і вона потроху звикла до них. За цей час зібрали всі документи, потрібні для оформлення батьківства.

Настав день, коли вони мали забрати дитину додому. Дівчинка з нетерпінням виглядала своїх нових тата і маму і дуже втішилась, коли розпочався урочистий момент прощання із дітьми. Вона раділа, бо була в центрі уваги, і розуміла, що всі діти і дорослі зібралися разом у великій гральній кімнаті тільки заради неї.

– Світланко, скажи всім діткам «до побачення» і помахай їм ручкою. Отак, гарненько, папа… Чемна і хороша дівчинка, ідемо з мамою і татком додому.

І тут сталося несподіване, що перевернуло душу і прийомних батьків, і вихователів та нянечок. Побачена картина розчулила всіх, хто був поряд. Навіть директорка,

Стефанія  Петрівна,  яка  пережила  не  одну  зворушливу мить, заплакала, не стримуючи рясних сліз…

Хлопчик Іванко, що нарадив взяти Світланку, підбіг до Марії і міцно обхопив її за ноги:

– Тьотю, тьотю, ріднесенька, візьміть і мене зі собою! Візьміть! Я буду вас любити і завжди слухати. Я все зроблю, що ви мені скажете, я і Світланку буду бавити, як сестру свою. Не залишайте мене тут, я вас прошу. Тьотю, я буду вас любити найбільше від усіх на світі і буду називати вас «моя мамочка» і татка буду любити. Заберіть мене із собою, – Іванко міцно тримав її за ноги, говорив це і повторював, благав її крізь сльози, а вона тримала на руках дівчинку, на яку вже оформили всі документи і яку віднині вважала своєю дитиною.

Євген стояв поряд із речами дружини. Він заціпенів і був у повній розгубленості. Директорка, тихо шморгаючи носом, не знала, що робити і як відтягти та заспокоїти хлопчика, не травмуючи його психічно. Марійка плакала, бо в неї серце розривалося від жалю до малого, який заходився слізьми. Світланка також плакала, тримаючи маленькими ручками нову маму за шию, бо не розуміла, що ж тут діється.

Тільки декілька хвилин тому всі були такі веселі і цілували її у щічки і прощались із нею, а тепер усі плачуть?!! Нянечки і виховательки витирали сльози, бо спокійно дивитися на такий дитячий біль було неможливо. Щоб витримати це видовище, треба було мати дерев’яне серце і залізні нерви.

– Я тебе візьму, Іванку, не плач. Ти будеш моїм сином. Тільки заспокойся, – говорила крізь сльози Марія, однією рукою тримаючи біляву дівчинку, другою ніжно гладячи чорночубого хлопчика по густій чуприні…

І так сталось, що замість однієї запланованої дівчинки вони поїхали додому із двома дітьми. Як виняток, документи на хлопчика мали принести потім. І почалось в їхній родині незнайоме і цікаве життя.

…Минули роки, а в пам’яті Марії не стерся той вечір, коли діти вперше переступили поріг свого нового дому.

Вона пам’ятала всі маленькі дрібниці, які тоді для неї – мами – мали велике значення.

– Іванку, відпусти мою ручку, не бійся, тепер я тебе нікому не віддам. Віднині ти мій синочок, ми вдома. Я, тато, Світланка і ти, – говорила вона, розбираючи хлопчика з того одягу, в якому він був у дитячому будинку.

Коли вони забирали ледь заспокоєного Іванка з будинку, вихователька принесла йому на заміну чисті штанцята і сорочинку. Дорослі не хотіли його там перебирати, щоб знову не лякати і не нервувати.

– Дітки, тато зараз вдягне домашній одяг і я, а потім вся наша родина підемо вечеряти. Добре?

Марія займалась Іванком, а Євген – Світланкою. У нього трусилися руки, коли він схвильовано вів дівчинку до ванної кімнати, щоб вмити її заплакане личко. Після того рейваху, який вчинив хлопчик, вони хутко пішли із дитячого будинку. Єдине, що вимагала директорка від новоявлених батьків, – написати заяву на всиновлення хлопчика і дати розписку, що вони донесуть потрібні документи протягом кількох днів. Вона в них не сумнівалась, бо бачила, що має справу із порядними людьми. За довгі роки роботи в цій сумній установі вміла добре розпізнавати людей, наче наскрізь бачила та відчувала думки і могла безпомилково оцінити їхні наміри, тому на свій страх і ризик зробила для них такий виняток.

На її пам’яті це був перший випадок, коли одні батьки забирали двох дітей одночасно, і що це рішення вони прийняли упродовж кількох хвилин.

Перед тим Марія і Євген ретельно готувалися до приїзду дитини, знали, що приведуть у свій дім дівчинку, для якої купили ліжечко, одяг та різні іграшки. Для хлопчика в них не було нічого.

Після першої сумісної вечері, незвичної для всіх, але від того не менш веселої, дорослі розповідали дітям про їхній новий дім, показували, де вони будуть спати, їсти, бавитись. А потім усі разом пішли у ванну, щоб спочатку скупати Світланку. Хлопчик в’юнким хвостиком тримався за Марію, не відходячи від неї ні на крок. Він так само намилював мочалку і тер спинку задоволеній дівчинці. Батьки дозволяли йому брати повну участь у цій веселій процедурі. Діти заходилися сміхом. Ніхто до того не мив їх так ретельно в цікавій пухнастій воді, в яку Марія не пошкодувала влити пахучої пінки для дитячих купелей. Потім дівчинку поклали спати, і ця маленька білява лялька, замучена незвичним рухом, цікавими і приємними подіями, заснула за мить.

У хлопчика купель виявилася трохи сумнішою. Коли роздягнули, Марія побачила: без одягу дитини було «пучка духу».

– Господи, та який же ти худесенький, одні реберця виступають і маленька дупця, – Марія зітхала, натираючи мочалкою тільце маленького незнайомого їй синочка. Вона тільки тепер осягнула міру тієї великої відповідальності, яку вони взяли на себе отак одразу. Одна дитина, і двоє дітей – велика різниця, тим більше, коли ти їх не знаєш, бо не ростив із малечку, а вони впали тобі в руки отак, мов із небес.

Хлопчик ніби відчув її думки:

– Мамо, я буду дуже чемний, ви не хвилюйтесь…

Тут уже Марійка не втрималась, притиснула мокру дитину до своїх грудей і сльози невпинно лились із її очей.

Євген стояв за нею і тримав напоготові великий рушник, щоб загорнути дитину, а з того всього загорнув у нього дружину.

– Тату, ти не мене витирай, а свого синочка, – опанувала себе Марія, і простягнула дитину чоловікові.

Тієї ночі вони троє спали на одному ліжку, посередині хлопчик, по боках – дорослі. Дитина майже до півночі тримала їх за руки, навіть увісні боячись відпустити, і лише коли батьки обережно відклали ручки дитини убік, вони змогли розпружитися і заснути. Хоча повноцінним сном назвати це було не можливо: вони боялися придавити дитину і раз за разом накривали хлопчика, щоб він не замерз.

Наступного дня усім сімейством поїхали вибирати ліжечко для Іванка, купувати для нього одяг і дозбирувати потрібні для усиновлення документи.

Марії здавалось, що її оточує якийсь ірреальний приємний світ!!! Вона не могла повірити, що все, що відбувається із нею зараз, – не сон, і ці двоє діточок, гарних, як казкові іграшки, є її дітьми, і що вона може ними опікуватися, цілувати їх і притискати до своїх люблячих грудей скільки їй заманеться і коли в неї буде на те палке бажання. Вона не могла намилуватися ними.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.