Вагон №13

– Не руш його, Любчику. Не заводься. Як гівно не чіпати, то й смердіти не буде.

Любчик обернувся. За його спиною стояла Ельвіра – дівчинка – відмінниця, яка перекочувала на перерві з першої парти ближче до епіцентру подій. Він ніколи її не помічав, адже сам роками просиджував у твердих «середняках» і потай «завучок» не долюблював. Але вона стояла і всміхалася особисто до нього – мудро й розважливо, тим самим подіявши на нього, немов заспокійливий бальзам. Кулаки поволі розтискалися, й виваженість поверталася до Любчика.

– Ти права. Навіщо зважати на придурків? – По невеличкій паузі Любчик рушив до дверей, і вже виходячи з класу, обернувся, шукаючи очима Ельвіру. Вони зустрілися поглядами.

– Дякую. – Коротко сказав їй і вийшов…

На вулиці дріботів огидний слизький дощ. Він більше скидався на мокрий сніг і уперто цілився за завеликий комір, що уперто відстовбурчувався від Любчикової шиї. Холодні струмочки затікали поміж лопаток і заважали йому зосередитися. Врешті решт Любчик приспинився, скинув із себе ненависну куртку, що зробила його посміховиськом усього класу, і, перекинувши її через лікоть, почимчикував, цокочучи зубами, далі у одному светрі.

– Чому так несправедливо все у цьому світі? – На серці уперто стугоніла образа. – Чому Боженько розподіляє добро не порівну – комусь усе, а комусь – нічого? І чомусь оте «усе» потрапляє не вартим того людям, а останнім покидькам. А може це випробовування умисне вигадано, бо ж інакше губиться весь сенс вселенської справедливості! – Обійшовши вокзал, Любчик твердо вирішив мамі нічого не розповідати. Не хотів її зайвий раз травмувати… А ще знав заздалегідь відповідь. «Життя гартує людину». Що ж… Життя й справді гартує. І він все зробить для того, аби «мажора» підгартувати кулаками. Треба тільки обрати слушний час та місце… Як гартувати, то гартувати на совість…

4. МИХАЙЛО

– Михайле Федоровичу, регламент стверджувати будемо? – Секретарка Зіночка покірно заглядала босові у очі. Кожне слово, що лунало від нього, супроводжувалося відповідною гримаскою на її дрібному ховрашому личку й означало «Розумію. Слухаюсь».

– Який там регламент… – Шеф виглядав втомленим, попри те, що на годиннику – восьма ранку. – На порядку денному – одне-єдине питання.

Вмить обравши відповідну до ситуації гримаску Зіночка сумлінно перепитала.

– Яке?

– Яке – яке… – Михайло відверто дратувався її псячою покірністю, хоч зазвичай людська покора приносила йому задоволення. – Порятунок рідної держави, ось яке…

Ніночка розгубилася, і, здавалося, з її маленьких невиразних оченят попід окулярами ось-ось потечуть сльози.

– Що, так і писати?

– Пиши, що хочеш… Або нічого не пиши. – Партієць обвів поглядом невеличку конференц-залу, впевнюючись, що всі на місцях. Трохи заспокоївся. – Сьогодні засідання позачергове… Нерегламентоване, так би мовити… У зв’язку із подіями, що відбуваються…

– А що власне такого надзвичайного відбувається, аби збирати людей спозаранку? – Репліка із зали змусила збіговисько напружитися у очікуванні пояснення. А тим часом той, кому належала репліка, вів далі. – Купка народних активістів, серед яких здебільшого студенти й безробітні, мирно зібралася на центральній площі країни, аби висловити власну точку зору щодо вступу до Євросоюзу. Хіба це заборонено Конституцією?

– Ти, Остапе, як бач, зовсім нюх загубив. – Шеф мав звичку звертатися до однопартійців поіменно, не зважаючи на те, що самому перевалило трохи за тридцять. – Якби ти бодай із цікавості заїхав шляхом до роботи на вокзал, то не патякав би дурниць… А я от не полінувався й заїхав.

– До чого тут вокзал? – Голос із зали вже не лунав так впевнено.

– А те, що квиток у напрямку до столиці простому смертному придбати неможливо – поїзди перевантажені. І знаєш, який пасажирський контингент? – Михайло зробив невеличку паузу, аби дати аудиторії змогу зосередитись. – Молодь зі студентськими квитками. Просік?

Чоловік, до якого адресувалося звернення, був виразно старшим за шефа й зберігав виваженість.

– Це ні про що не свідчить. Хіба тільки про те, що студентство будь-якими шляхами прагне саботувати заняття. Хіба це вперше? Пригадайте, як було зірвано сесійні іспити, коли почалася реконструкція площі перед обласною адміністрацією. Гадаєте, їх насправді займало, скільки коштів списано з державного бюджету? Дзуськи. Це займало купку активістів – ініціаторів, що вирішили простим шляхом підняти собі рейтинг. Я сам був присутній там кілька днів, намагаючись влитися у маси, так би мовити… І я добре чув усі їхні розмови поміж собою… Патріотизмом там і не пахло, більше анархією.

– Яка різниця, Остапе, що вони говорять поміж собою? – Дискусія нерегламентованих зборів погрожувала перерости у двобій. Михайло давно недолюблював говіркого й відвертого партійця, який наважувався на відміну від інших уголос висловлювати власну думку. Останній почувався упевнено – контрольний пакет акцій у одному з провідних банків, та ще побічний зареєстрований на дружину бізнес давали йому право на оту впевненість. А бос не любив, коли йому наступають на п’яти. – Очевидним є інше. Більш рушійної сили, аніж активна молодь, не існує у світі. Пригадайте досвід Німеччини, Франції… Та що там казати, усіх цивілізованих країн. Наша молодь всотує інформацію, наче губка і, надивившись телевізор, вдовбує собі у голову, що страйком можна вирішити всі політичні, а то й особисті питання. Зрозуміло, чому вони так пнуться наразі до Євросоюзу. Дурний приклад є заразливим…

– Нічого, постоять там день – два – три, допоки самміт не скінчиться, і все затихне… – Хтось третій втрутився у дискусію… А далі змерзнуть, зголодніють, і по домівках.

– Може й так… Не виключено… – Михайло у задумі пошкрябав голову… Бо ж інтуїція чомусь підказувала зовсім інше… А остання, як свідчив досвід, не зраджувала…

– То можна дізнатися, для чого ми так раптово тут зібралися? – Упертий Остап вимагав конкретики. Обсудити політичні події у країні ми можемо і поза зборами, у сімейному колі… Відтак, якщо є якісь конструктивні пропозиції щодо дій, чи… (мугикнув) напрямків боротьби зі студентами – активістами, тоді прохання озвучити. Тільки я не розумію, з чим наразі треба боротися? Хочуть до Євросоюзу? Це – їхнє право… Врешті решт, у країні таке безробіття, що для них це – єдиний шанс влаштувати собі майбутнє…

Колеги – однопартійці тривожно загомоніли поміж собою. Остапові слова викликали протиріччя.

– Прошу тишини. – Михайло підняв правицю догори, закликаючи до уваги. І дочекавшись, поки гомін затихне, продовжив. – Відверто кажучи, така позиція співпартійців насторожує. Й дурному зрозуміло, що у разі непідписання угоди главою держави невинна на перший погляд демонстрація здатна перерости у відвертий бунт. І тоді дехто з нас (виразно глянув на опонента) заспіває вже зовсім інакше. Бунт проти президента – це бунт проти нас.

– Це всім зрозуміло. – Один за одним присутні долучалися до дискусії. Слова боса кожного зачепили за живе. – Зарано про це говорити зараз. І що ми можемо взагалі вирішувати на даному етапі? Закрити страйкуючим горлянки? Вони нічого протизаконного не чинять… Свобода слова у країні. Хіба можна оголошувати війну, коли зброя жодного разу не вистрелила? – Гамір посилювався, думки випурхували урізнобіч, немов пір’я з подертої подушки, і по всьому було видно: ось-ось назріє внутрішній конфлікт.

– Припиніть. – Михайло спостерігав за присутніми й ловив кожне слово. Позаяк добре знав, що саме у таких ситуаціях можна безпомилково визначити, хто є хто. І відокремити спільників по духу від залітних пташок. Кар’єра останніх, як доводив досвід, тривалою й стрімкою не була.

– Найперше, що нам необхідно зробити (план тим часом визрівав у голові – недаремно полководці ставали генералами саме завдяки війнам) – це обмежити виїзд молоді до столиці. І якщо це гасло підхоплять усі крайові партійні організації, тоді ситуація залишатиметься під контролем.

– Хіба це можливо? – Несміливо заперечив хтось. – Ми ж не можемо видати санкцію на невиїзд тих, кому від шістнадцяти до двадцяти п’яти… А контролювати дорослих – взагалі абсурд.

– Санкцію – ні. Але, отримавши дозвіл згори (Михайло красномовно тицьнув вказівним пальцем у стелю), ми знайдемо ті неофіційні важілі, які приборкають студентську активність.

– Що ви хочете цим сказати? – Піймавши на собі спопеляючий погляд боса, запитуючий перелякано принишк.

– Я хочу сказати наступне. – Дебати нарешті набули форми цільового дискурсу. – За-перше. Невпинний контроль за всім, що відбувається на майдані. І не тільки контроль, але й прискіпливий аналіз. За-друге. Якщо натовп протягом кількох днів не розсмокчеться, навести довідки про місцезнаходження студентів кожного навчального закладу, починаючи від старших класів шкіл і закінчуючи коледжами, училищами та ВИШами. Перевірити кожного поіменно й особисто, і за результатами запиту відсутніх відраховувати з навчання у робочому порядку. У першу чергу бюджетників. Нічого плювати у корито, з якого хлебчеш. – Обвівши поглядом присутніх й упіймавши розгубленість додав. – Про санкцію, що забезпечить правомірність перерахованих дій, клопотатиму особисто. А далі час покаже. Залежно від подальшого розвитку подій діятимемо згідно розпорядженням і приписам. Все зрозуміло?

– Та начебто все…

– В такому випадку засідання закінчено…

Михайло витягнув з кишені паперову серветку й витер чоло. Зіночка зітхнула й захлопнула нет-бук, так і не надрукувавши жодного слова з усього, що наразі говорилося.

Один за одним партійці виходили із зали: хтось мовчки обмірковуючи щойно почуте, а хтось, хоробріший за відсутністю досвіду, пошепки коментуючи.

– Навіщо отак відразу наживати собі стільки ворогів у рідному місті?… Може, все розсмокчеться саме по собі… Як бач, Федорович собі на нові лички заробляє… Що й казати, далеко піде… Все одно, допоки не отримаємо санкцій згори, ніхто нічого подібного не робитимемо… Але те, що настали не найкращі часи – незаперечний факт… Це вже точно…

Михайло не дослухався до приватних перемов у вестибюлі – його покликали до телефону.

– Хто? – Освідчився у ховрашка Зіночки.

– Дружина. – Довірливо відрапортувала й передала йому слухавку службової лінії. Завбачливо вимкнений перед початком зборів мобільник відмовчувався. Пригадавши ранкову сімейну сцену, роздратовано приклав слухавку до вуха.

– Ти знову хочеш нагадати мені про краватку?

– Ні… Я хотіла запитати… – Збита з пантелику Тоня не наважилася запитати те, що муляло її цікавість впродовж усього ранку. – … Власне… Я хотіла відзвітуватися, що вантажівка із зеленгоспа прибула вчасно, й ландшафтний дизайнер також. То кіпариси висаджувати попід вікнами твого кабінету, чи трохи далі, у глибині саду?

– Які до біса кипариси? – Так і не перемкнувши напрямок думок з робочого на побутовий, Михайло коротко відповів. – Саджай, де хочеш. Дурепа.

5. ЗЛИДНІ

… Ніна ретельно витерла черевики у простелену на порозі ряднину й увійшла до халабуди, що слугувала їм із Любчиком помешканням. Температура повітря усередині не надто відрізнялася від вуличної, і, щільно причинивши за собою двері, Ніна зіщулилася.

– Бр-р-р… Ну і студінь… Треба негайно топити буржуйку, незабаром Любчик зі школи повернеться, – бурмотіла сама до себе. Не знімаючи демісезонного плаща, не здатного вберегти ані від холоду, ані від вітру, згребла докупи скіпки, складені Любчиком на кахлях, й взялася розпалювати грубку. І щойно червоні язички пломеню заплигали за залізними дверцятами буржуйки, звеселіла – прикладала руки до чавунного черева, відігріваючи зашкарублі пальці.

– Треба було все ж таки зайти до того клятого «секонд – хенда». Не знаю, яка мене муха вкусила. Єдину куртку забрав Любчик, а зиму в чомусь треба буде зимувати. – Вийшовши на подвір’я і обійшовши халабуду, назбирала до подолу купку дрів, прицінливо змірявши оком нещадно рідіючу дроварню. Залишків від минулого року залишилося небагато, а замовлення на вантажівку так і лежало непідписаним на столі у керівництва залізної дороги. Востаннє, коли навідалася нагадати про себе, отримала невиразну відповідь: «Нема чого оббивати пороги. Отримаєш у порядку черги. І взагалі… Тішся, що електрику дармову маєш. Люди он по пів-зарплати віддають, аби вдома світло горіло».

Та й справді, на що нарікати? Треба дякувати Богу за те, що маєш. Не все так погано. І добробут, як на те пішло, у них із Любчиком так-сяк налагоджено. Особливо, коли кімнатка нагрівається до такої температури, що не доводиться ціпеніти, на плиті булькає свіжий суп, та ще й по-домашньому про щось бурмоче отриманий у спадщину від вокзального вартового телевізор. І тоді вони вдвох, замотавшись у пледи й прислухаючись до того, що робиться у світі, переживають справжнє блаженство. Байдуже, що часом, коли дмухає сильний віхор, то здуває власноруч змайстровану антену за вікном, і екраном повзуть смуги, схожі на блискавицю. Тоді Любчик мовчки вилізає з кубельця, накидає на плечі кацабайку і виходить у студінь, терпляче налагоджуючи зображення…

Повернувшись до кімнати, Ніна щільно напхала у залізну пащеку полінця й заходилася готувати обід. Шкварки, цибулину, дрібку круп, картоплину – що знаходила попід рукою, те й ставало у пригоді. І вже незабаром у казанку булькотіла гаряча страва. А вона все думала собі свої думи, з якими щоранку просиналася й звечора лягала спати: «Не годиться гнівити Бога… Ось і з сином їй поталанило… Хто зна, що могло би вирости з дитини, зачатої підпилим двірником за особистим проханням кульгавої каліки… Тоді, у цілковитому розпачі саме вагітність врятувала її від потаємного бажання накласти на себе руки… І ось який парубійко виріс! Ще трохи й закінчить школу, знайде роботу, і отоді вони заживуть на широку ногу! І дах полагодять, і м’ясом ласуватимуть частіше, а не шлуночками й тельбухами… Та ще може, як вдасться заощадити, то й придбають електрообігрівач, і тоді не доведеться оббивати пороги вокзального начальства. А там, як поталанить, то ще й освіту отримає, вечірню чи заочну – яка різниця? Головне, аби вчитися хотів. Але це вже навіть для мрій занадто сміливо!

– Мамцю, привіт! – Любчик виріс на порозі і, скинувши з плеча сумку, взявся розшнуровувати черевики. Куртка з’їхала з плечей на потилицю, і Ніна не втрималася – розсміялася.

– Ну і вигляд у тебе, легіню.

Любчик набундючився і, не розгинаючись, зняв куртку просто через голову, не розстібаючи.

– Ще й ти долий мені масла у вогонь. Досить того, що я в школі вислухав.

– Я ж по-доброму, Любчику, – осіклася Ніна. – В мене залишилося ще трохи грошей. Завтра я обов’язково тобі щось підберу.

– Я собі тільки можу уявити, що це буде… Як завжди. – Однак, пригадавши, що зарікався нарікати, Любчик поблажливо махнув рукою. – Втім, яка різниця? Ще трохи, й закінчу школу… А там… Знайду собі роботу й заживемо, мов царі…

Неначе прочитав її нещодавні думки… Однак Ніна, як ніхто усвідомлювала, що на відміну від мрій у реальності все не так безхмарно.

– Ти гадаєш, у цій країні так легко знайти собі роботу? Я ось скільки оббивала пороги на біржі, готова була навіть за дріб’язок… Головне, аби робота була сидячою… А вони мені все одне товкмачать: «Отримуєте пенсію по інвалідності, то й тіштеся… Інші ось зовсім прибутків не мають»… Як не крути, але таки легше нам було, коли працювала фабрика для інвалідів… На тих свічках, що ми відливали, багато не заробиш, це правда… Але додаткова копійка відчувалася…

– А чому її закрили? – Любчик пригадав часи, коли мама шкутильгала щодня на роботу у цех по відливу свічок. По ночах їй нестерпно нила нога, бо ж навіть отой шлях до роботи на околиці міста давався взнаки. Але й справді, вдома зрідка з’являлися ласощі, а свічками, винесеними за пазухою через прохідну, приторговувала по неділях на міському ринку.

– Чому-чому? Фабрику спонсорував один бізнесмен, який перед виборами собі рейтинг підвищував. А як у депутати проліз, то про інвалідів й думати забув.

– От паразити зажерливі… – Любчик знову пригадав про Едіка з його морепродуктами та екзотичним десертом і гидливо сплюнув. Цікаво, такими покидьками народжуються чи вже стають у процесі виховання? Підійшов до мами, обійняв її за плечі.

– Що у нас сьогодні на обід? А, власне, яка різниця? Я голодний, як звір. Озброївшись ложкою, Любчик поглинав за обидві щоки суп без м’яса, а Ніна, примостившись у куточку, замилувано спостерігала за сином. Упіймавши той погляд, засоромився. – Ти хоч телик увімкни, чи що? Бо у нас так тихо, як на поминках.

Ніна підвелася, клацнула кнопку телевізора, і крізь смугасте зображення на екрані замиготіли події, що змусили розбурхати за останні дні всю країну. Журналістка зосереджено коментувала події, Жоден м’яз не здригався на її обличчі.

«… Два тижні тому парламентська опозиція планувала строкову одноденну акцію з концертом на Європейській площі, що й було проведено. Оскільки на Майдані вже були люди, опозиція підключилася і оголосила безстрокову акцію, тим самим створивши два майдани: один громадський, другий політичний. Другий, хоча за кількістю перевершував перший, але за духом – ні, що і призвело до того, що майдани об'єдналися і партійні прапори опустилися.

Тепер Україна єдина на одній головній площі з єдиною вимогою: підписати угоду про асоціацію з Європейським Союзом.

Дана угода для України – не просто договір, це виконання закону України, це забезпечення українців правом на свободу, на пересування, на ринок, на права, на країну з пріоритетом людини над владою, на країну без корупції і правилами гри для людей, а не влади… Зараз це вже не просто акція. Тут тисячі людей, вони приїжджають з усіх куточків країни, вони стоять в дощ і сніг, вдень і вночі. Вони підтримують один одного, разом обговорюють майбутнє своєї держави, вони змінюють хід історії, вони вірять в себе, адже у них вийшло в дві тисячі четвертому, і зараз вийде. У них є те, чого немає при владі – дух сили, волі і свободи».

– Ти тільки глянь, що у столиці робиться. – Любчик припинив жувати хліб, й відклав недоїджену скибку вбік. Вдивляючись до натовпу, що зібрався на головній площі країни під жовто-блакитними прапорами та прислухаючись до тексту, яким супроводжувала події коментатор, намагався своїм, ще неопіреним розумом збагнути ситуацію.

– Ось поясни мені, мамцю… Оті всі люди, що зібралися там… Невже їм і справді так важливо, аби угода з Євросоюзом була підписана?… Ось мені, приміром, байдуже… Ну й що, як відкриють кордони? Хіба це змінить наше життя? У мене грошей навіть на маршрутку до школи зазвичай нема, а не те, щоб світом подорожувати… Комедіанти…

– Ні, Любчику, ти нічого не розумієш, замалий ще… – Ніна й сама неабияк тривожилася подіями, якими кишіла, немов вулик, країна й рідне містечко. Навіть там, поруч крамниці з гуманітаркою, тільки й чутно було, що про події у столиці. Народ, щоправда, коментував по-різному, однак зрозумілим було одне: люди хочуть пристойного життя… Їм наболіло так, що вже байдуже, якими лозунгами супроводжуватиметься назрілий процес. І вона намагалася спростувати синові по-своєму, по-простому. – Євросоюз, Любчику, це тільки привід зібратися й вимагати змін. Насправді все набагато глибше. Злидні принижують, а від цього люди стають злими. Особливо, коли хтось зовсім поруч відверто жирує, а ти не маєш навіть пристойного одягу, аби з хати у студінь вийти. Ти сам це добре знаєш…

Любчик пригадав сьогоднішню сутичку у школі. І ту нещодавню, яка супроводжувалася відвідинами представниками двох сторін також. І отой неприкрито презирливий погляд, яким супроводжувала «класнуха» його маму, не кажучи вже про самого Едіка, який гидливо стояв осторонь впродовж виховної розмови, немов остерігався підчепити від неї якусь заразу… Покидьок… Убити його замало… І всіх йому подібних… – Подумки вилаявся Любчик, а уголос запитав:

– Кажуть, у президента найдорожчий літак у світі… Це правда?

– Хто його знає… Може й правда…

– Кажуть, його сини – також міліонери…

– Може й так…

– А ще кажуть, що він скупив усі заводи, ледь не всю країну…

– Ого! Та ж ти, як бач, у всьому інформований! – Здивувалася Ніна. – То чому перепитуєш, для чого люди зібралися на майдані?

– Бо якось не віриться у те, що можливо виграти двобій із такою силою… Це – все одно, що з палицями на танки…

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.