Римські цифри

– Ну ось, а ти збираєшся їх захищати?

Клара знову недовго подумала.

– Якщо не існуватиме altera pars, значить, сявки перемогли.

– Сявки no pasaran! – весело підняв стиснутий кулак Зіновій. Інша рука в кулак не стискалася: три пальці відірвало під Сталінградом, разом зі шматком рукояті кинджалу, коли вони ішли, вірніше, бігли, мороз був скажений, в рукопашну і він зчепився з дивовижно дужим фріцем.

– Мабуть, – Клара зітхнула, – є категорія людей, котрим призначено бути сявками. Як деяким – холопами, скільки не відміняй холопство. І скільки потому не стріляй у тих, хто його відмінив.

– Та й хто такий – сявка? – стенув плечима Зіновій. – Той же самісінький холоп, тільки ситий та не битий… Але проблем довкола і без того вистачає, донечко. Сявки – не найбільша, ти ж знаєш…

Клара похитала головою:

– Це, таточку, все з однієї опери, усе – ланки одного ланцюга. Маленький сявка – маленькі проблеми. Великий – великі.

Зіновій зітхнув: ще й які!.. Поставив іншу платівку – Шульженко.

– Молодець, землячко! – похвалив Зіновій. – Скільки часу не мине, ніякий прогрес не замінить мистецтво.

Клара замислилася ще довше. Подивилася у вікно, повз їхні вікна саме проїзджала «четвірка», акуратно тримаючись штангами за електричні проводи. Темно-коричневий дерматин сидінь так затишно пахне, але зараз тимчасово – не для Клари, а для не чисельних пасажирів: у суботу вранці в тролейбусі народу небагато.

– Знаєш, татку, я гадаю, – промовила вона, помовчавши, – що прогрес і цивілізація – це зовсім різні поняття. Більше того, вони – протилежні. Чим більше прогресу, тим, врешті-решт, менше цивілізації… Мистецтво – це частина цивілізації, як, скажімо, Римське право. Або «Війна і мир».

Зіновій теж помовчав перед тим, як відповісти:

– Прогрес, якщо його довести до абсурду, оберне мистецтво на самодіяльність. Зробить його хорошим для всіх – на будь-який смак, як пиріжки з лівером.

– Саме так! – погодилася Клара. – А хіба може бути культура масовою? Масовим може бути тільки невігластво… не приведи, Господи, аби настали такі часи, коли «Війна і мир» подобатиметься усім. Усім – значить, нікому.

– Або твій улюблений Бенедиктов, – додав Зіновій.

Клара розсміялася:

– Якщо сявки скажуть, що їм подобається Толстой чи Бенедиктов, я і того, й іншого розлюблю на знак протесту.

– А якщо вони дуритимуть просто? Хіба ж варто довіряти сявкам?

– Ну що ти, тату! – весело вигукнула Клара. – У мене й місця такого немає, до якого б мені були усі ті сявки разом з їхніми думками та висновками. Моя особиста думка для мене – основоположно найважливіша. А самодіяльність – якою була, такою і залишиться, нікуди не подінеться.

– Отож-бо, – погодився Зіновій. – У мистецтва і халтури – єдина спільність: вони вічні. Ти помітила, звичайно: дурня постійно проявляє твердість характеру, бо м’який знак у цьому слові і в цьому понятті відсутній.

І він пішов на кухню розігрівати зварений Бертою розсольник.

VI

«Найбільше чомусь хочеться думати про те, про що думати найбільше не хочеться», – не переставав думати Володимир Федорович.

Трамвай доторохкотів від управління Південної залізниці до Павлівської площі. Винен, «до площі імені Рози Люксембург». Він вийшов, а трамвай поторохкотів собі далі. Володимир Федорович вийняв зі світло-коричневого дерев’яного портсигару цигарку «Казбек», запалив, не побоюючись, що Марія побачить і розсердиться, та й пішов неквапно додому – через Миколаївську площу, Сумською. Перепрошую, «площу Тевелєва», як же можна було забути, що її також перейменували!

Втім, Марія зараз і не помітила б, навіть якби й побачила, що він палить…

«Клара має рацію, – думав він про ненайголовніше, намагаючись про головне якось не думати, – Навіщо називати вулиці іменами людей? Адже все одно рано чи пізно доведеться перейменовувати. Замість «Рози», назвали б уже площу краще «Рожевою». А «Люксембург» – це вже, взагалі, до чого? Чому – не «Ліхтенштейн» чи «Монако»?

Але головним було зовсім не це.

І не те, що начебто зовсім ще недавно він водив Клару до зоопарку, ген там, далі, у Саду Шевченка, а зараз вона уже має рацію…

Не це, звичайно. Думати хотілося про інше – про те, про що думати зовсім не хотілося.

Він тому й вийшов з Управління раніше – щоби постаратися не думати. Або щось придумати.

Хоча, що ж тут придумаєш?

Як відволікти Марію, він уже й з глузду збився.

Всоте пробубоніти якусь дурню на кшталт того, що три роки – це все одно, що й нічого? Три роки тому Михайлика ще не було. Володимирові Федоровичу тоді було всього лише 47, а через три роки буде вже аж 53. Їх, цих по три роки, не так уже, якщо подумати, й багато…

Залишається тільки – постаратися не думати, але про головне хочеться думати саме тому, що думати про головне більше всього не хочеться. Якщо палець пошкарябати до крові – як на те будеш хапатися ним за що завгодно, скільки не намагайся берегтися.

Хоча і це ж нині не головне…

Головне – як відволікти Марію? Самому також треба як-небудь відволіктися – але хіба це не те ж самісіньке?

Він з Кларою не встиг нагулятися – гадав, нагуляється з Михайликом. А Михайлику ж – всього лише півтора не роки навіть, а рочки, ну, трішки більше, але все одно, поки тільки рочки.

Увечері, вкладаючи Михайлика спати, Марія чи Клара лягають з ним поряд і тихенько співають його і свою улюблену пісню:

Сплять ведмеді і слони,Дяді сплять і тьоті…

Самуїл знизує плечима: «Навіщо панькати хлопця? Захоче – сам засне». А вони співають собі й співають:

Хай усі сплять вони,Та не на роботі…

Михайлик намагається не заснути, розплющивши очі якомога ширше, але вони у нього не самохіть склеплюються, і він засинає.

Його чи свою улюблену пісню співають жінки? Це поки що – одне й те ж самісіньке.

«Цікаво, що б вони співали, якби кінофільму «Цирк» ще не було? – посміхнувся Володимир Федорович, запалюючи нову цигарку. – «Які вони ще є, колискові пісні? Можливо, і немає інших зовсім?… Цирк та й годі».

Інші пісні зараз не пригадувалися. Взагалі нічого не приходило в голову, ніяких нормальних слів, крім усіляких на кшталт «Верхня Касрилівка» чи «Верхньодурилівка». Усіх цих «верхніх» хоч греблю гати, а от як допомогти Марії пережити ці три роки, а головне – найближчі три дні, він не знав. Думав, думав, та нічого на думку не спадало.

Усе, що міг, Володимир Федорович робив. Та що ж він міг?

Особливо, якщо вони вирішать залишитися там на довше.

VII

Самуїл та Володимир Федорович трудилися у їхній і до того великій кімнаті, яка тепер, на жаль, мала стати ще більшою. Марія Ісааківна з Кларою були на кухні.

– Були збори недовгі,Від Кубані до ВолгиЗнов ми коней сідлали в похід.

– проспівав Самуїл, закінчивши перев’язувати чергову пачку книжок. Найважчі з них – довідник практикуючого лікаря та промови видатних російських адвокатів. Володимир Федорович тим часом пакував речі Михайлика – їх, як не дивно, було найбільше.

– Ваша верхняя Кацапетівка зачекає, нікуди не подінеться, – упевнено сказав Володимир Федорович. – Спішити нікуди, головне – нічого не забути. Все-таки не в «нижнє» якесь збираєтеся, а у «верхнє». Статус зобовязує.

– Згоден, Володимире Федеровичу, дорогий. Моя мама каже: все має бути як годиться.

– Ну, що вони – переживають? Балашівка на місці?

– Дякую, все гаразд. За Балашівку я спокійний. Тато працює на велозаводі малярем. Іда – на миловарній фабриці. Майя уже у п’ятому класі.

– Не переживають, що надовго від’їжджаєте?

Самуїл відповів не одразу – мабуть, тому, що саме взявся за нову пачку з дитячими книжками:

– Гадаю, переживають…

І додав весело:

– Три роки – це зовсім недовго, запевняю вас. Як-небудь і у відпустку до Харкова постараємося вирватися.

«Майже стільки, скільки ми пробули в евакуації, – мовчки заперечив Володимир Федорович. – Три роки тому ще й Михайлика не було…»

– Може, собаку має сенс завести? – спитав він, щоби не заперечувати вголос. – Село є село, аллах його забирай. Хоч і верхнє. Вам би собака на господарстві не завадив. А так вся надія – на вашу Надію, якщо я вірно зрозумів.

Самуїл скрикнув гидливо:

– Собака у хаті?

І одразу ж додав:

– Та хоч і надворі. Я сам буду сторожувати, аби тільки не смерділо псиною.

Михайлик відірвався від гри і смачно повторив нове слово кілька разів, наголошуючи на «с»:

– Псиною! Псиною! Псиною! Псиною!

«Які ви Антошо, слова промовляєте! – напевне сказала б Клара, але і вона, і Марія Ісааківна були на комунальній кухні.

VIII

На травневі свята Михайлик дуже налякав матусю і навіть Володимира Федоровича, якого взагалі-то ніколи не лякав. Коли Клара повернулася, здається, з бібліотеки, Марія Ісааківна зустріла її більш занепокоєною, ніж зазвичай.

– Кларо, дитина щось просить, а я нічого зрозуміти не можу.

– Мамо, – здивувалася Клара, – Мітусик уже досить добре розмовляє. Як можна його не зрозуміти?

– Ну так сама у нього спитай. Бідна дитина, навіть у мене вже сил не вистачає, а йому як же?

Клара взяла Михайлика на руки.

– Мітусику, чого ти хочеш? Скажи матусі, не тримай у таємниці.

Михайлик був заплаканим і змученим.

– Абликоти тутені… – заїкаючись, промовив він і знову заплакав.

– Чому ви з Самуїлом його навчили? – посміхнувся Володимир Федорович. – Таких слів не буває.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.