Моя антологія світового сонета

Віктор ГРИЦЕНКО

МОЯ АНТОЛОГІЯ СВІТОВОГО СОНЕТА

Переклади та переспіви

Та з радістю пишу я безкінечну книгу -заради вічного віддав себе в кормигу,розтратив розум свій, аби він був у вас.Про славу думав теж (кому вона не мила?),злетів би до зірок, узявши в неї крила,та й досі пішки йду, нещасний, на Парнас…Гійом КОЛЬТЕСОНЕТВ кайдани закувавши два катрени,я взяв дві рими для восьми рядків.А з них середні крайніми обплів -злились в одно васали й сюзерени.А два терцети – як заключні сцени,для римування стало більше слів.Любов я славлю чи таврую гнів,та числа й лад – постійні шлейфи-трени.Як хтось відкине для строфи закон,його безглуздою назвавши грою,не ввійде він до вінчаної касти.А той, хто прагне слави, мов корон,красу здобуде, вкриту мішурою,в симетрії карбуючи контрасти.Август Вільгельм ШЛЕГЕЛЬ

ІТАЛІЯ

Гвідо КАВАЛЬКАНТІ

* * *Кокеток звабливі позори,умілих вершників блискучий стрій,човни на хвилях в далі голубій,розмови про любов, пташині хори,в ранковій тиші непорушні гори,в ніч місячну раптовий сніговій,рубіни на обручці золотій,дзюрчання ручаю, лугів узори -це тільки плями у густім тумані,якщо мені всміхнеться люба пані,краса якої вища похвали.Коли надворі раптом вечір смеркне,то перед Небом все земне померкне,якщо ви теж закохані були…* * *Незримий був, володарко моя,отой, хто серце стис мені рукою.Що буде біль помічений тобою,від страху онімів на хвильку я.Кохання бог мав руки ратая:сирійським лучником,що прагне бою,безмовно він стояв переді мною -лиш чувся свист стріли чи нагая.Свою мольбу ти стримала вустами,та я в ту мить навік позбувся тями -тікав від тебе, наче гнався біс!…І от я в колі тих, що мають долющодня вмирати від страшного болюй життя топити у потоці сліз.

ДАНТЕ АЛІГІЄРІ

* * *Прийдіть послухати мої зітхання,сердешні люди – душі благородні,хоч Богу ті зітхання неугодні,бо не настала мить моя остання.Бо, зневажаючи моє бажання,сухі у мене очі від сьогодні.Колись гарячі руки – вже холодні,хоч болем в серці жевріє кохання.Почуєте, як зве моя зажура,ту, котру вбила не стріла Амура,та котру жде достойне потойбіччя.Побачите мого життя згасання,бо я в полон віддався без ваганнядуші, яка лишила Беатріче…* * *Подумав я, втомившись від скорботи,чи винен був, що ми такі хмурні,чи й справді горимо щодня в огні,мов іншої не маємо роботи.Любові бог лишав мене свободи,та серцем відчував, що в глибинімій дух живе, як перше, у мені -то вже кохання прояви турботи!…І прагнув знову збутись хвилювання,міняв безсилля на слабке старанняі, щоб зцілитися, до Вас спішив.Гадав, що скінчиться пора осіння,та пережив натомість потрясіння,відчувши, що душа тікає з жил.

Франческо ПЕТРАРКА

СНОВИДІННЯСвітанок зріє, плачуть солов’ї,та ближні доли сховані в тумані,а по горі, щоб стрітись на поляні,киплячим сріблом плинуть ручаї.Не бачачи, я відчував Її:стояла поруч в золотім убранні…Дивуючись й радіючи омані,до ніжної руки простяг свої,купаю їх у сонячнім промінні:два сонця на небесному склепінні – світило предковічне і Вона.Затьмарювало перше тільки зорі,схилившись перед другим у покорі: Божественна була та яснина…* * *Завмерли небо і земля вві сні,і звір затих, і спочиває птиця,і всипана зірками колісницявже об’їжджа маєтності нічні.А я – в сльозах, у розпачі, в огні,бо вже й перо не втримає десниця.Єдиний я, кому в цю ніч не спиться,та образ твій – утіхою мені.Так сталось, що, страждаючи від спраги,в житті я зміг добитись рівноваги:отрута і нектар – з живих джерел напій.Щоб мить страждань продовжити чудесну,сто раз помру і стільки ж раз воскресну,ждучи, коли ти біль, вгамуєш мій…* * *До ніг її схилявся я в рядках -сердечним жаром променіли звуки.І сам з собою зазнавав розлуки:жив на землі й тягнувсь до зір в думках.Співав про злото кіс у кісниках,багацько слів сказав про очі й руки,З блаженством райським міг рівняти муки…І от тепер вона – холодний прах.А я, без маяка, немов зерня в шкарлупі,крізь шторм, який мене товче, як в ступі,пливу життям, кермуючи навгад.Любовний вірш не пишеться без віри!…Спинитись час: поет зморивсь, а ліривже налаштовані на скорбний лад…* * *Ненасить, лінь, м’які й зручні дивани,прогнавши благодійність, у полоннас узяли, неначе дивний сон,а звички наші нас лишили шани.Іти б нам до мети, але кайданита ще багацько всяких перепон.І десь подівся з луком Купідон,а Гіппокрену[1] випили тарпани.Ця спрага насолод, вінків лаврових!…– З дороги, філософіє босяцька!Йди геть! – кричить підкуплена юрба.Поете, йди! Йди мимо гоноровихі витримай від них удар зненацька.Важкий твій шлях – така твоя судьба!…

Джованні БОККАЧЧО

* * *Італіє, усіх племен царице,де доблесті твої, де геній твій?Кастильський хор[2] замовкнув – тож мерщійнад честю муз будь-хто тепер глумиться.Не лаври вже в ціні, а багряниця,бо нині зло прямує по прямій,а з калитою всякий вже гордій,бо голову пусту підмінює скарбниця.В словесності пропав високий стиль -давно утрачений для кращих з нас(від тебе вже не ждуть чудес мистецтва!).Журись зі мною – чайкою заквиль:прихильна доля, люба, повсякчасдо тих, хто став опорою чернецтва…* * *На човнику каталась люба пані,і спробуй швидшого знайти човна! Й вражала безліччю пісень вона -чи щебетав то соловій в гортані?Куди причалить, я не знав зарані,чекатиму, можливо, допізна,бо серед дів земних така одна -богині я зізнаюся в коханні.Побачити й почути диво з дивне я один цим берегом ходив:немов прочани, йшли до моря люди.І прокидалися в душі моїйслова, які сказати хочу їй,які тепер лунають звідусюди.

Маттео БОЯРДО

* * *Отару білорунну чи хмаринужене пастушка в діл, і путь пряма.Внизу – село, задимлена корчмаі тінь від гір, що залила долину.Зітерши піт, ратай розправив спину,бо згодом в полі запанує тьма,волів своїх звільняє від ярма,додому гонить втомлену скотину.І тільки я, потрапивши в полондо дум тривожних,знов забув про сон, від місяця послання жду таємне…В очах моїх відбилась пастораль -і стала враз солодкою печаль,бо на душі – щось болісно приємне.* * *У тебе, серце, фатум – лиш терзання,та слухай – голуб стогне на вікні.Хоча не він в любовній западні,все ж до твого своє додав ридання.Таке тобі від Неба безталання:зі мною світ в зажурі день при дні,лише кохана не пришле меніні сліз, ні співчуття,ні покаяння.Отак байдужа до мого митарства,хоча йому причина – лиш вона,котрій віддам життя, не мавши царства.Скажи, кохана, в чому таїна?Заради тебе вдався до фіглярства,щоб чашу горя випити до дна!…

Лоренцо МЕДІЧІ

* * *Хай почестей шукають невгомонні -палаців, храмів, сяйва позолоті тих скарбів, що завдають гризот,від котрих тисячі ночей безсонні…Казкові квіти квітнуть в оболоні,пташиний щебет, веселун-рапсод, в холодній мураві дзюрчання вод,Мадонни образ на святій іконі,а в нетрях лісу, у громадді гір -дріада злякана і швидконогий звір,печери, що не знали днини…Повсюди бачу тільки погляд твій,яким я любувавсь в полоні мрій,та до якого не знайду стежини.* * *Не витерплю повік яскраве світло,яке так сяє на її чолі.Очам, що звикли кліпати в імлі,дивитись легше на кипляче срібло.Хоч глузд підкаже – це дитя розквітло,немов праобраз Раю на землі.Тому-то нам, так зашкарублим в злі,це – засторога щось вчинити підло.Ні, не для пристрастей ця яснина: як милість вища, як величний дар,Всевишнім послана на грішну землю.Всім душам благодать несе вона,лише свою від решти відокремлю,бо в ній віддавна незгасимий жар.

Якопо САННАДЗАРО

ІКАРІЙСЬКЕ МОРЕЦе тут упав Ікар. Слід літунабурхливі хвилі бережуть і нині.Тут шлях його закінчився в пучині,та тільки заздрість – подвигу ціна.Хоч смерть його окуплена сповна,бо він упав, щоб стати на вершині…Блаженний той, в чиїй страшній кончинізвитягу бачать різні племена.Таїться радість у безмежнім горі,він, наче птиця, долетів до хмар,щоб вільним вмерти в голубім просторі,де лиш таким, як він, звели вівтар…Віки його ім’я хлюпочеться у морі:в найбільшій із могил лежить Ікар.

П'єтро БЕМБО

* * *Співав і я. Чи солодко звучалимої пісні – Господь складе ціну.Святкові днини вже не поверну:в сльозах топлю я напади печалі.В людей розумних пристрасті – васали, моя ж – мене послала на війну…Мені чи їй – сорочку б гамівну,а я натомість – зводжу п’єдестали.Закоханий, завжди надіявсь я,що зачарую співом солов’я,що словом щирим пом’януть нащадки.Про себе добре думати я звик,та чують всі лише страждання крикв сонеті, що не знайде адресатки…З НАГОДИ ВТОНЕННЯ КАРЛА VІІІ[3]О краю мій! Прости за пієтет,але до нього змушують красотитвоїх долин та в сяйві позолотирозкішний Апеннінських гір хребет.Дай відповідь, якщо спитав поет:колись тобі скорялися народи,а нині по тобі бредуть заброди -чи зможеш ти ще вирватись з тенет?Чому так сталося в лиху годину?Зневірились ми в Богові хіба,що Він кладе тебе у домовину?І тішить декого твоя судьба -підступно завдають удар у спину!О пасинки! Повік вас жде ганьба!…

Мікеланджело БУОНАРРОТІ

* * *Дається важко майстру одкровення,бо в камені заховане воно.Шукаю в ньому задуму зернорукою, що діждалася натхнення.Твоє, Мадонно, лиш благословенняв моїй роботі служить за стерно.До неба піднесусь? Впаду в багно?В моїм умінні – не завжди спасення.Твоя байдужість не зведе в могилу!…В Тобі – життя і смерть… Мені ж під силувтілити в мармур смерть… Тому спаси,як викличу на герць судьбу лукаву:дай душу статуї, собі на славу,митця не вбивши чарами краси…ГОРНО ЛЮБОВІУ мармурі, в завітній глибині,вогонь, мов друг, спроможний затаїтись.І тільки з ним бажає камінь злитись,щоб згинути в нуртуючім вогні.А згодом затвердіти, як в броні,і з вищою ціною оновитись,мов та душа, яка змогла пробитисьіз тартари, гартуючись в борні.Прислухайся: в мені вже чутно тріски -в глибинах серця народились іскри!Ще мить – і я розвіюся, мов дим.О ні! Вогонь, як біль, душі пасує,бо в ньому дух росте. Його карбуєЛюбов своїм чеканом золотим.

Джузеппе Джоакіно БЕЛЛІ

ТЮРМА Як тільки Папа Лев усівсь на троні,мені в тюрмі всміхнулася свобода.Подякувати Папі є нагода,хоча в тюрмі – не гірше, як на волі.Сидиш за гратами і дякуй долі,бо кредитор не стукне у ворота.Безплатний харч – хіба це не вигода?І спати покладуть не завше долі.Ти не холуйствуєш тепер у пана,перед очима не мигтить сутана:гріх відпускати вміємо самі!…Ти не працюєш, та не менша шана,як і тому, хто на роботі зрана,бо за неробство не сидять в тюрмі…

Франческо БЕРНІ

* * *Любов й Надію нам Всевишній дав,як шлях важкий до щасної вершини.Та навесні від них – чверть половини,і ждати свіжих сил нема підстав.В схололім серці знову льодостав,на голові посіялись сивини.У відчаї, можливо, без причиния кличу смерть для ігрищ і забав.О смерте, друже, символе покою,я – дерево з опалою листвою:не сльози їй потрібні – ручаї!…Надіюся, що стрінешся з мольбоюі, люблячи закоханих, рукоюзакриєш очі втомлені мої.

Джордано БРУНО

* * *Одне начало і такі ж причини,з яких людське життя й космічний рух,народження землі без повитух,небесний простір і морські глибини.Для почуттів й ума – одні картини:немає чисел для усіх розрух,для виміру астральних завірюх,для них малі усі земні аршини.Бо тут обман, ворожість, безліч зла,грязь заздрощів наш світ обволокла,серця жорстокі та низькі бажання.Всі неуки готові йти у бій,щоб вечором зробити ранок мій,сховавши в хмари сонячне сіяння.* * *Хто дух зміцнив нам на краю могили,забравши смерті жах і присуд долі?Хто зняв кайдани з душ в земній юдолі,щоб в тайни Неба браму ми відкрили?…Вікам й рокам Господь надав вітрила(твоя це зброя, час!), але доволі -в моїм житті літа не грають ролі,бо їхньої я не страшуся сили.А рвусь увись, бо сповнений я віри:Небес кристали – вже не перепони,їх подолаю, як здолав я страх.Закостенілі зрушую закониі думкою пронизую ефіри,лишаючи внизу Чумацький шлях…

Томмазо КАМПАНЕЛЛА

ПРО ПРОСТИЙ НАРОДСтрокатий сильний звір – простий народ:не знаючи межу своєї сили,беззаперечно рве він власні жили,якщо роботу вкаже «ляльковод».Один удар – й немає перешкод,та звір наляканий, бо часто били.І буде він таким аж до могили,віки не маючи своїх клейнод.Не раз і сам знущався над собою, за гріш себе караючи тюрмою,хоч попаде копійка до казни.Що світ його, і невтямки народу!Біда тому, хто вчити мав нагоду:у груди мудрим вчителям – рожни!…ПРО КОРЕНІ ВСЕСВІТНІХ БІД Я народився знищити порок -крутійство чи облуду і тиранство.Але ціню Феміди адвокатство:май Розум і Любов – її урок!…У висновках, які зробив пророк,якщо про істину казав без чванства,знаходив ліки я від окаянствата від брехні – стрічається щокрок.Мор, голод, війни, буйство супостата,пересуди чи суд супроти свата -біда для тих, хто ще не знав оков.Заради влади брат вбиває брата -історія на приклади багата…Рубати корінь зла я в світ прийшов!…

Джамбаттиста МАРІНО

МАДОННА РАФАЕЛЯДе ангелу земному фарби взяти,щоб красоту створити неземну?Напевно, мав за будь-яку цінуна небі – в Царстві Божім – побувати.Як промінь сонця – локон, пишні шати -немов Вселенську змалював весну.Де бачив він таку красу ясну,що горні духи важать на карати?Божественну, але по-людськи щирузобразив посмішку – як символ миру,в зорі узявши колір для ланіт…Дерзнув він Рай на землю опустити,тож буде він довіку знаменитим,допоки існуватиме цей світ…РОЗЛУКА Пора! Вже зоряниця над полямирожеві підганяє табуни.Не треба, Лілла, сліз! А лиш зітхни -зітхання стануть нашими гінцями.Як, крадучись таємними путями, Алфей[4] не ждав побачень до весни,так наша думка зрине з глибини,а шлях любові вказано серцями.Зірниці дві палають угорі -і промінь дружби шле зоря зорі,хоча не стрітись їм на небосхилі.Над нами пташка тьохкає в гіллі -дерев коріння, мо’, сплелись в землі,яка всі тайни зберігати в силі…

Джованні делла КАЗА

* * *Діброва-пустка, подруга печалі,в цей час, коли пора коротких днів,стоїть в чеканні з півночі вітрів,які снігами засипають далі.Вже кучері дубів сивіші сталі,водночас з ними і поет сивів.Сніг сиплеться з небесних рукавівна квіти ті, що п’ють лиш води талі.Про ці похмурі та короткі дні,мов про кончину, думалось мені,бо радість не прийшла журбі на зміну.Бо холодніша від усіх моя зима,й злостивий Євр мене сильніш дійма,й немає вже надій на переміну.

Вінченцо да ФІЛІКАЙЯ

ДО ІТАЛІЇТи та, якій недоля дар злощасний -так чарівну красу – колись дала,затаврувала, назбиравши зла,німіти змусила рабиню власно.Італіє, не будь така прекрасна,стань сильною, як досі не була,щоб всім, хто прагнув сонця і тепла,від зустрічі з тобою стало жасно.І не текли б тоді, як з гір вода,сьогодні раті по альпійських схилах,не напувала б По чужі стада,бо ти відстояти свободу в силах.Натомість ти воюєш проти брата, бо й досі ще служебка супостата.

Ульберто САБА

ПОЛОНЕНИЙВся ця місцина, мабуть, перезнятаз гравюр старих: майдан, місток, ріка…Спинялася на мить юрба людська:я полоненого веду солдата.Ось дітлахи – немовби потерчата,а ось рибалка – на грудях луска,а ось – жебрак, та схована рука:його шарманка не для супостата…Прощаючись, віддав солдатик честь -від Сакса-співака щось в ньому єсть,та не співав чомусь під час роботи.Мабуть, лиш рік тому призвався він -з резерву чоботар, боєць піхоти:летить, як лист, за вітром навздогін…* * *Себе знайшов я в юрмищі солдат.В запльованій, прокуреній казармічув вперше голос музи за півдарма:в сонеті всі слова послав назад.Не побоявшись пострілів гармат,пройшла та муза тил ворожих армій.Від сліз лиш очі збільшились стократ -були великі та безмежно гарні…Я ж був таким, як бачила вві сніти, Ліна. Так ти сон свій описала,що деякі слова зітер вустами.«Ти моряком привидівся мені.Зійшов на наш причал, а я стрічала…Ти, знаю, флотське любиш до знестями…»

ІСПАНІЯ

Хуан БАСКАН

* * *Життям приніс я радощі кому?Хто пам’ятає друга-нелюдима?Бреду життям з роками за плечима,від сонечка ховаючись в пітьму.А заховавшись, спокій де візьму?Як тільки ніч – вже думка невтомима.І не рятує від людей ця схима, й самому важко…Знає Бог, чому…Можливо, що споганив власну долю:у вічі їй дививсь, немовби тать.І рветься дух, щоб збавитись від болю,але не шле Всевишній благодать:щоб щось змінити, треба мати волю -Любов і Щастя на шляху стоять!… * * *Душа у жмурки грається зі мною,а розум бачить, що пошився в дурні,але, страшко, не стане на котурни:за щастя він не бідкався з ціною.Обходжу будь-кого я стороною,щоб не заводити дебати бурні.Не завше супротивники культурні,та їхню ницість поясняв нудьгою…Думки німі під тяжкістю такою,мені ж здалось: живу в часи блаженні,якщо на мить страждання заспокою.Щоб зберегти всі знахідки щоденні,стискаю їх я владною рукою,та тільки пустоту відчую в жмені…

Гарсіласо де ла ВЕГА

* * *Мов карб, у серці погляд ваш, сеньйоро,та, хоч цей погляд славити я рад,сонета красномовніший стократцей карб очей, дар Неба для актора.Очей сонети – гнів чи непокора?Таким, як я, немає в них пощад.Та дане слово не візьму назад:я – бик, що жде свого тореадора.Я образ ваш на дереві різьблю,цей вірш пишу і Господа молю,щоб мій вогонь розплавив вашу твердь.Про вас я думаю щодня й щомить,заради вас готовий вічно житьі через вас прийму за благо смерть…* * *Чужинські землі, синій безкрай моря…За ними – рідний дім і отчий край,йому не встиг сказати я «Прощай!»і чи скажу: чужинська мова поряд…Шукаю ліки від жури і горя:не взнав путі назад, в душі – відчай!

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примітки

1

Гіппокрена – джерело на вершині Гелікона в Беотії, яке утворилося від удару копита Пегаса. За міфом, наділене здатністю давати поетам натхнення.

2

Кастильський хор – маються на увазі Музи так званого іспанського Парнасу.

3

Карл VІІІ – французький король (1470 – 1498). Був покликаний в Італію правителем Мілана Лодовіко Моро, який прагнув за допомогою іноземних військ зміцнити свою владу.

4

Алфей – річковий бог.