Тріщини

11

Прокинутись, виповзти з-під ковдри, стати босоніж на підлогу, навмання намацати п’ятою капця, навмання ж рушити до ванної. Так для Марії починається ранок.

Майже завжди.

Бо сьогодні Марія спершу йде на кухню.

Деренчнула електрозапальничка, спалахнув синювато-жовтавий вогник, струмінь води залопотів по денцю чайника.

Безсонна ніч давалася взнаки: відчувала в тілі ваготу, рухи і жести мляві, думки розхаращені й невиразні. А може, їх, думок, не було й зовсім. Мабуть, що й справді не було, бо, крім ваготи, відчувала ще і якусь навальну порожнечість. Чи, може, та порожнечість і породжувала ваготу? Відчувала її не стільки в собі, скільки довкола себе.

Закипів чайник. Маріїна рука сипнула у чашку заварки, влила окропу, вкинула три грудочки цукру, – було таке враження, ніби стежить за собою звіддалік; а може, і не було ніякого враження? Може, таки і спостерігала звіддалік?.. Містика? Та яка там до біса містика, коли реальніше й не буває! Вона була розчахнута, Марія, розтерзана, четвертована, подріблена, пошаткована. Вона була, але її й не було. Вона була тут, але була й далеко звідси, там, де не живуть і не існують, де не думають і не балакають, де, може, і не чують нічого – ані волань, ані проклять, ані освідчень, ані погроз, де не чують і не бачать, де тільки спостерігають, та навіть і не спостерігають, а тільки фіксують.

І, здавалося, ніщо не виведе її вже ніколи із цього стану відстороненості і самовтраченості, та раптом якийсь окрайчик її розчахнутої, подрібленої, пошаткованої свідомості (чи напівсвідомості? чи підсвідомості? чи позасвідомості?) вихопив, зафіксував, а тоді вже й помітив предмет, та й не предмет навіть… річ? але й не річ… але ж як це назвати? навіщо це тут? і звідкіль? хто приніс її сюди? хто поклав? чи, може, мені тільки здається? але ж ні, я бачу її, я можу підійти, я можу доторкнутися, я можу підняти… ну ось: підходжу, торкаюся, піднімаю, підходжу, торкаюся, піднімаю, підходжу… торкаюся, піднімаю… підходжу… торкаюся… піднімаю… підходжу… торкаюся… піднімаю!

12

Текля з’являється несподівано і на диво вчасно: Марія все ще роздивляється, тримаючи у витягнутій перед собою руці, ту річ, що невідомо як і чому опинилася на кухонному столику.

Та річ була звичайнісінькою гральною картою – новенький, ще лискучий хрестовий туз.

Несподівано, непомітно і вчасно постала Текля перед Маріїні очі, і поява та Марію не здивувала. Та навіть по тому, як завважила Теклю, вона й далі роздивлялася карту.

– Що з тобою? – занепокоїлась Текля. – Чи не хвора?

– Ось, – кивнула Марія на карту, і в очах її нарапт зблимнуло щось божевільне. Ні, не божевільне, і навіть зовсім не божевільне, але… Але й божевільне теж.

Одначе Теклю це не збентежило. Зобіч могло здатися, що вона і не помітила нічого, хоч не помітити того зблиску Маріїних очей було просто неможливо.

(Тепер, з віддалі часу, прокручуючи плівку подій знову і знову, ми змогли б, може, розгледіти і в Теклиному погляді на ту мить щось подібне… Але то ми і тепер, але не Марія і не тоді…)

– Що це? – ще сухіше (ніби!) і байдужіше поцікавилась Текля. – Карта?

Марія нарешті опустила руку, а заразом з нею і погляд.

– Карта. Туз. Хрестовий…

– Ну туз, – струснула плечем Текля. – То й що?

Дівчина мовчала.

– Поясни, – Текля зробила крок до неї. – Що з тобою? Чим ти так стурбована?

– Пояснити? – Марія тільки тепер, та й то не одразу, глянула на Теклю. – Що ж пояснювати, коли сама ні чорта не збагну?!

13

Текля зосереджено помішувала ложечкою каву, втупивши погляд в лаковану гладінь столика. В очах її таївся чи то сумнів, чи смуток, і пальці її то стискалися, то розслаблювалися.

Тепер, з віддалі часу, прокручуючи плівку подій, я можу все детально відтворити, я можу з певністю написати: «В цій чарівній істоті жила шалена лють, яку вона ретельно приховувала, майстерно маскуючись навіть тоді, коли поруч нікого не було; отже, приховувала її і від самої себе… Але чи вдавалося їй докінечно обдурити себе – того я не знаю…»

Раптом вона здригнулася – здається, їй почулися кроки: м’які, скрадливі, вони долинули з коридору. Текля схопилася, кинулась до дверей (на ходу, клацнувши вмикачем, засвітила люстру) – і не побачила нікого.

Нікого не було ні в коридорі, ні у ванній, як не було на кухні і в туалеті…

– Дурепище! – вилаяла вголос себе, розміялася: – Рехнутися можна!

Та нараз погляд її ковзнув по підлозі і – що за мана?! – вона запримітила на килимку під вхідними дверима хрестового туза…

14

Рехнутись можна! Хай би швидше ця сучка прийшла… І де її лиха носить? Сказала на часинку, а минуло вже, мабуть, годин три! Даремно я її пожаліла, даремно взяла до себе! Думала: веселіше буде, та й… чого там критися перед собою? Яке «пожаліла»! Вона мені потрібна, як… Так-так, а що хіба?.. А воно, це дурне дівчисько, і справді кізка нівроку, позиркують в її бік і безбороді козлики, і рогаті одружені козли, та й навіть цапи, яким вже давно пора на цвинтарі тліти, а не жінок очима мацати! Глядуни нещасні, лідери івнисті, геморої смердючі, їздюки недороблені, всіх би повбивала!.. Ніякого від вас діла, тільки повітря даремно псуєте… І зиску ніякого, і порятунку від вас немає. Куди не поткнешся – там і ви, цвіркуни міліметрові, без клепок в голові і язиків в роті! Якого чорта штани носите?! Що ви в матні ховаєте? Та ж у вас того добра – ні сховать, ні показать… Жах! Жах!

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.