Неперебутнє

Каладзе привітно посміхнувся, вслухався в стриманий гомін веранд, відкинувся на спинку крісла й несподівано повернувся до Корнійчука, що саме протирав хусточкою окуляри.

– А скажи мені, Сашко, як ти з молоддю?

– Про що мова? – у свою чергу спитав Корнійчук.

– Ну, з літературною молоддю. Знаєш, скрізь із нею тертя в нашого покоління.

Маститий драматург зиркнув на нас із Станіславом і повільно проказав:

– Знаєш, Карло, на ноги нікому не наступаю.

І тут несподівано підскочив за столом Станіслав.

– Зате на горло наступаєте!

Мені здалося, що зараз станеться щось страшне. Тельнюк, випаливши таке звинувачення, зблід і нагнувся над столом. Корнійчук заціпенів від несподіванки. А грузинський класик зайшовся гомеричним реготом:

– Ну й хлопці, ну й молодці! Такі ж, як у нас…

А тут якраз почав промовляти Олесь Гончар, ніби кинувшись на виручку Тельнюкові, а ще пізніше дружний гомін покрив усе довкола і нас із Станіславом, котрий не міг приховати ніяковість за чесно мовлене слово.

Міг би й чаю випити

Україна готувалася відзначати 100-ліття Володимира Маяковського. В ті часи ім'я пролетарського трибуна було серед обов'язкових комуністичних фетишів, отож і різні заходи, пов'язані з ним, набирали державної ваги. Київ теж створив ювілейну державну комісію, очолив її поет-академік Микола Бажан, всю чорнову роботу по підготовці поклали на мене, надавши статус відповідального секретаря скоріше не через мою особливу любов до «глашатая революції», а як працівника апарату Спілки письменників.

Відомо, що Микола Бажан після нетривалого головування в письменницькій громаді впродовж багатьох років принципово тримався осторонь життя колег, а тому вибір ЦК компартії був дещо несподіваним. Та нікого з керівників Спілки особливо не питали, тим більше що ідеологією почав займатися горезвісний Маланчук.

Проте Спілка практично розробляла план заходів у відсутності голови комісії, що очолював тоді Українську Радянську Енциклопедію й навіть не подумував переступати поріг особняка на нинішній Банковій, 2. Нарешті всі офіційні папери були вироблені, і тодішній відповідальний секретар Спілки Павло Загребельний, хитрувато усміхнувшися, поклав переді мною простеньку акуратну папку й наказав:

– Зв'яжися з Бажаном та занеси папку, хай підпише всі документи, бо сусіди (себто ЦК) спокою не дають…

Того дня я настільки закрутився, що не встиг добратися до УРЕ. Зате встиг домовитися з Бажаном про зустріч наступного дня.

Сказати, що перше офіційне побачення з метром літератури мене особливо хвилювало, було б неправдою. Ну, майстер холодних гранітних катренів, у яких відсутній дух України, обвішаний найвищими відзнаками й не тяганий по чекістських підвалах – і тільки. Отож я спокійно піднявся зранку, постукав у двері свого сусіди й доброго побратима Віктора Кочевського й ми неквапом почвалали до УРЕ, аби згодом добиратися на роботу в Спілку. Я обережно притискав до себе портфель із офіційною папкою, Віктор Васильович за звичкою і цього разу обійшовся без особливих паперів. Йдемо собі, жартуємо, настрій гарний. Підходимо до старовинного будинку на вулиці тодішнього Леніна, я запрошую колегу навідатися до класика разом, але Кочевський чомусь обурюється:

– Та я й даром не хочу з ним стрічатися. Неси сам та не засиджуйся в гостях.

Літня секретарка доповіла шефові про мій прихід і впустила до кабінету. Я спокійно переступив поріг. Стіни в фоліантах, масивний старовинний стіл теж завалений паперами. За ним у кріслі впівоберта сидів Микола Платонович і поколочував чай. За ним світилося вузьке вікно, в яке заглядали гілки.

– Доброго дня, – привітався я з порога, – я з Спілки письменників, Горлач.

Бажан продовжував колотити руду рідину й тільки буркнув після привітання, блимнувши на мене з-під лоба:

– Документи з вами?

– Ось вони, – подав я тонку папку, які були в користуванні нашої демократичної творчої Спілки.

Бажан ніби нехотя взяв папку, на якій чорною фарбою впадало в око «Спілка письменників України», якось ніби аж гидливо розтулив тонкі її обладунки й буркнув, знову взявшись за ложечку:

– У вас там що в Спілці, кращої папки немає?

– А ця хіба що? – не зрозумів я. – Ми і в ЦК партії в таких документи відправляємо.

Господар кабінету ще раз зиркнув на мене, відклавши з такими муками створені ювілейні папери, й присунув ближче склянку з чаєм.

– Залишіть, я вивчу й повідомлю…

Я ще раз блимнув на паруючий чай, на метра поезії, який знову відвернувся до вікна, і мовчки вийшов із кабінету. Віктор Кочевський, якому я розповів про гостинний прийом, зареготав розкотисто:

– А ти що, хотів чаю на дурняк попити? Гайда до Спілки, там знайдеш і не таке…

Але там було вже не до напоїв. Ледве зайшов до Павла Архиповича, а він не місці не всидить, широкими кроками паркет старовинний міряє.

– Дзвонив Бажан. Що ти за папку йому підсунув?

Ну й оперативність! Я побачив на столі ідентичну хранительку документів.

– Таку, як ось ця.

– Так що тому Бажанові ще треба?

– Не знаю.

– Ну йди працюй, – заспокоївся Загребельний. – Ми своє зробили.

… Ювілей В.Маяковського ми відбули успішно. А от чаю з самим Миколою Бажаном так і не вдалося скуштувати.

Незвичне вітання

Доля нагородила мене дружбою із світлою, чистою й прямою, як сонячний промінь, людиною – блискучим ліриком та незрівнянним пародистом Олесем Жолдаком. Почалася вона першим знайомством у Чернігові, коли туди наприкінці шістдесятих років минулого століття завітав столичний метр, тривала аж до тих важких і непевни випробувань, пов'язаних із народженням незалежної української держави, коли на похилі плечі ветеранів особливо болюче впали матеріальні нестатки, соціальна незахищеність, розгул криміналу. До останніх днів своїх Олесь Іванович мешкав на Подолі, куди його, ветерана війни, безстрашного «катюшника», сплавили хитромудрі комбінатори з пристойної квартири в центрі Києва. Щоправда, він від того не дуже журився, бо ніколи не вимагав ні від кого особливих благ. Уже майже осліплий, самотній, поховавши практично всіх друзів, він часто-густо повільно прогулювався старовинними вулицями понад Дніпром, зупинявся перед пам'ятником своєму кумиру Григорію Сковороді й знову повертався до хати, де на нього чекали й турботлива дружина Оксана Петрівна, і густо змережані рукописи.

Були в нас затяжні й короткочасні мандрівки Україною, була й спільна робота над перекладами білоруських поетів, зосібна Григора Бородуліна. А головне – були щирі розмови, коли мені хотілося просто слухати його незвичайні історії – про війну, про літературних побратимів Ярослава Шпорту, Івана Неходу чи буремного Андрія Малишка. Було просто затишно перебувати в неповторному силовому полі Жолдака. Так було й того літнього спечного дня…

Була субота, вихідний. Але мене чомусь потягло до Спілки письменників, де я на той час працював референтом у Київській організації. Там обклався паперами й радів можливості побути насамоті з думками.

Зненацька зателенькав телефон. Хто б це міг озватися в такий неробочий час? І тут – голос Олеся Івановича. Жив він тоді ще в центрі, метро «Театральна» під порогом.

– А що, як я зараз навідаюся до тебе? Чомусь самотньо на душі. Чаю поп'ємо та когось згадаємо.

Відмовити я не міг. Швидко змотався в гастроном на розі вулиць, прихопив пляшчину для розмови та якісь наїдки. Доки все це опинилося на столі – уже й дорогий гість на порозі. Теж із пакунком. Вмостилися за крислатим столом – і почалося. За вікнами жарке літо, у стінах витають голоси відомих письменників, які звучали тут щодня, бо тоді Спілка була таки їх рідним бажаним домом. А ми собі сидимо удвох, Жолдак то скидає, то вдягає тонкі окуляри – і говорить повагом та стишено, заворожує різними придибенціями. Як його гвардійський міномет так розпікався від стрілянини, що можна було прикурювати від нього. Як Шпорта, теж повернувшись із фронтів, водив із ним «козу» по Києву. Як Андрій Малишко шпетив часом усіх, коли програвав у дурня, хоча таке бувало зрідка. З особливим пієтетом про свого земляка Олеся Гончара й з мудрим усміхом про Юрія Збанацького. Та про кого б не мовив слово, ніколи не дозволяв собі образ, нетактовності – ніби довкола нього роїлися самі янголи з пером у руці. То був вищий чин благородства, коли все дріб'язкове, нечистоплотне в людині відмітається.

Час наближався непомітно під вечір, спорожніла пляшчина. І тут несподівано Олесь Іванович розкуйовдив довге сиве волосся:

– Слухай, а сьогодні ж день міліції, а в мене давня звичка полірувати горілку гарним вином.

– При чому тут одне до другого? – оторопів я.

– А при тому, що ми оце поприбираємо недоїдки, встанемо й підемо ближче до святої Софії. Там у мене є улюблена точка, а нагорі в провулку Рильському районне відділення міліції, де служить один мій друг. От ми й пройдемося дорогою праведників.

Сказано – зроблено. Спустилися на Хрещатик, піднялися трохи вгору, забрели в винний заклад, де від вечірнього чоловіцтва аж кишіло, а далі попленталися поважно до пам'ятника Богдану Хмельницькому. Я гордо ніс у торбині велику пляшку таврійського портвейну і тільки встигав піддакувати звеселілому супутнику. Скажу прямо, настрій у нас був уже досить грайливий.

Непомітно підійшли до старовинного будинку, на фасаді якого яріло привабливо: «Шевченківське районне відділення міліції». Ми зупинилися проти високих дверей.

– Олесю Івановичу, то де ж ваш друг?

– А хто його знає, – махнув рукою Жолдак. – Десь у міліції служить. А нам хіба не однаково? Ми прийшли привітати хлопців із святом.

– Та воно то так, – знайшовся я, дещо протверезівши, – але ж ми на доброму підпитії.

– Ну й що? За що нас саджати, коли ми прийшли їх вітати? Рушили!

– Тоді я першим ітиму, – рішуче заявив я, відчувши, що мій набагато старший друг здатний на подвиги.

Дерев'яні сходи вивели нас на другий поверх, а вже там ми наткнулися на скляну перегородку з написом «Черговий». За нею сидів сивочолий старшина й пас нас очима.

– Доброго здоров'я! – якомога впевненіше озвався я.

– І вам того ж, – привітно озвався черговий. – Що привело до нас?

– Як вам сказати, – не відступав я. – Ми з колегою, він у нас герой війни й письменник-лауреат, прийшли привітати вас із днем міліції, бо ви славні люди, гроза всяких бандитів.

– Так таки так, – схвально хитнув красивою сивою головою Жолдак.

Я забув всі розказні про міліцейські тортури, хміль додав мені відваги. Відкрив торбинку й показав старшині пляшку.

– А чи не могли б ми випити за свято з вами?

Черговий оторопів.

– Та я ж на службі, там, нагорі, начальник міліції, він так дасть випити, що й закусити не захочеться.

– Ну, то знайдіть стаканчика, – відважно втрутився Жолдак. – Не будемо ж ми пити з горла.

Старшина розуміюче усміхнувся, нахилився над столом і дістав гранчака.

– Це все, чим можу допомогти.

– І на тому спасибі, – кивнув я з полегшенням. – То ми пішли. Ще раз вітаємо з святом.

– Точно вітаємо, – піддакнув Олесь Іванович, взявши посудину.

Ми спускалися вниз, задоволені від візиту. А старшина аж нахилився до віконечка у скляній стінці, мабуть, дивуючись із нашого нахабства.

Сказано ж, що хоробрість городи бере!

А колись був один Шевченко

Після безпардонного звільнення Олеся Гончара з посади голови Спілки письменників України в приміщенні на вулиці Орджонікідзе почали коренитися інші принципи самоврядування. Головою в ЦК партії призначили досить уже немічного, змученого хворобою Юрія Смолича, який не так давно отримав зірку Героя соціалістичної праці. Періодично навідуючись до Спілки, Юрій Корнійович, ніяково усміхаючись, з'являвся на київській половині, де я тоді працював і тихенько пропонував:

– Леоніде, давайте покуримо, бо мені Олена вдома заборонила…

Викуривши кілька сигарет, рушав керувати процесом, поправляючи золоту зірку. Хоч за нього давно і успішно робив це дещо молодший Василь Козаченко. (До речі, основним мотивом ієзуїтського увільнення Олеся Гончара була не помста за нищівну критику партійної верхівки в романі «Собор», а «омолодження» керівництва авторитетної в ті часи організації). Василеві Павловичу нічого іншого не залишалося, як щодня навідуватися через вулицю до ЦК по чергові настанови. В результаті їх наростало загвинчування гайок, дух вільнодумства, породжений у часи Хрущовської відлиги, катастрофічно танув.

Та попри все основні принципи діяльності потужної письменницької організації зберігалися, серед них і офіційні візити республіканського керівництва в обласні організації. Один з них відбувся і в Полтаві…

До славетного міста вибралася мікроавтобусом чимала група письменників. Очолив її Василь Козаченко. На місці готував зустріч тодішній керівник письменників Полтавщини Олександр Чуча, людина не безталанна, добра й чуйна, що своїм гумористичним хистом підпирала земляка, могутнього сміхотворця з трагічною долею Олександра Ковіньку. В неблизькій дорозі точилися різні розмови, хтось процитував іскрометні дотепні рядки Віктора Кочевського про полтавського керманича («міняю Бучу на Чучу, Чучу на дачу й Полтаву на додачу»), хтось подарував анекдота, жодного напруження після кадрового погрому в Спілці. Та й Василь Павлович не тримався зверхньо, мабуть, розуміючи, в яку халепу втрапив з партійної волі.

Та ось уже й розлога Полтава. Екскурсія по місту з правовірним акцентом на Полтавській битві, кулуарні зустрічі з місцевими письменниками. А під вечір – офіційна велелюдна зустріч у приміщенні драматичного театру. На відміну від часів нинішніх, приїзд поважної письменницької делегації з Києва опинявся в центрі уваги партійного й господарського керівництва, котре отримувало відповідне орієнтування згори. Як би там не було, але компартійці чітко усвідомлювали силу художнього слова й підтримували його, час від часу й скручуючи шию комусь із надто сміливих майстрів слова.

У затишному залі курці ніде клюнути. Люди авторитетні, інтелігентні, весела студентська молодь, музика, традиційний хліб-сіль на барвистому рушнику. Перші особи області в першому ряду президії, серед них і наші лідери на чолі з В.Козаченком. Слово бере Олександр Чуча. Спокійно розповідає про літературні традиції свого краю, згадує відомих вихідців із Полтавщини, пропустивши чомусь прізвище Олеся Гончара, далі звітує про те, чим займаються нинішні літератори:

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.