Нардепка

Те його чухання Милоську неабияк дратувало. Але що вдієш? Мусила миритися.

– Мати сваритимуть мене, – пояснив Стьопка. – Вони мені все врем’я наказують: «Дивись, як прийде перепрошувати, ти не зразу, не спіши. Хай помучиться, щоб наука була». А що, хіба не правду кажуть мати?

Милосьці на язиці засвербіло гостреньке слівце, але й тут стрималася. Хай, подумала, варнякає, аби тільки не зірвалося…

Отож, сплюнувши те слівце під ноги, запропонувала:

– То, може, на острів підем? – помовчавши, додала: – Посидим в кущах, як колись. Пам’ятаєш?

Задумався Стьопка. Ненадовго, правда.

– А що? – озирнувся скрадливо, ніби боявся, що хтось підслуховує їх. – На острів можна піти. Тільки знаєш що? Ти йди отою вуличкою, – кивнув вправо, – а я піду тою, – махнув рукою в протилежний бік, – щоб разом нас не бачили. Зійдемось біля кладки, добре?

«Придурок! – лайнулась подумки Милоська. – Ну повний тобі предур, на всю голову!»

А вголос – стишено й лагідно:

– Гаразд, Стьопчику, як скажеш…

11

Ой, як же воно, трясця його матері, кумедно все вийшло: скрадалися, мов чужі, як ото полюбовники чи парубок з дівкою, котрим приспічило так, що нікуди не дітися, а тільки одно в головах – хоч за клунею, хоч під копицею, а хоч і в кущах, лишень би швидше!..

Не довго й по острову шлялися. Милоська – з того, що хотіла поспіти до автобуса на вечірній рейс, Стьопку ж інша притика підганяла – все, що він про свої амури наґалдикав, чистісінькою брехнею було, за півроку не підступився до жодної дівчини чи молодички, а все ж таки, як не як, жива людина, ще й бугай, можна сказати, – куди ж ти від природи втечеш?.. Кров грала-шумувала в ньому. Отож, тільки трапився більш-менш годящий кущик, метнув спішно у траву піджачка й завалив Милоську, як колій свинку…

12

Була Милоська й не дурна ніби, і в школі на чотири-п’ять вчилася, але щось усе в неї по-дурному виходило. Спам’ятатися, бувало, не встигне, як або якусь дурницю вчинить, або в якусь халепу вскочить. А потім – сиди та суши мізки: як воно таке могло статися й що його робити?

Так і другого дня після візиту до Стьопки.

Вийшла на асфальт в місто добиратися. Всі люди – як люди (а по неділях село випроваджує не один десяток «торбешників»), автобуса чекають. Милосьці ж не в охоту тіснявитися. Дай, думає, відійду трохи далі, за поворот, та на якусь попутку сяду.

Тільки відійшла, тільки один раз і махнула рукою – «бобик» міліцейський. А в ньому молодий ще (певно, й тридцяти не буде) міліціонер.

– Куди, дєвушка? – питає.

– У город. Візьмете?

Окинув міліціонер її поглядом. Прицінився і каже:

– Воно, конєшно, можна взять. Тільки нада буде на пару минут в сторону звернуть.

Милоська й думати не подумала, що він на щось там «таке» натякає. Каже, отож:

– А чого ж не завернуть? Я не спішу, а як треба вам, то заїдьте.

– Вот це дєло! – зрадів міліціонер. – В таком разі сідай, поїдем бистро і з комфортом! Це тобі не в автобусі товктись, вміг доїдем!

Ну, то він уже прихвалювався, бо хоч тиснув на «газ» аж до полика, хоч і обігнав дюжину машин, а все ж «вміг» не вийшло – їхали з півгодини.

Перед містом повернув уліво. До лісосмуги, що виднілася оддалік.

Милоська й бровою не повела. По службі, думала, щось йому там треба. А до служивих завжди з повагою ставилася й нічого проти них не мала. Незнано чому, але їй змалечку до душі були люди в погонах. Особливо із зірочками. З різними, причому.

З маленькими, правда, менше подобалися, ніж з великими, – хоч у тих регаліях і не розбиралася, але інтуїтивно здогадувася, що велике завжди краще від малого. У цього, правда, зовсім зірочок не було, та зате було по широкій повздовжній смужці. І Милоська розсудила собі, що це, мабуть, теж непогано.

– Ну как, – сказав міліціонер, зупинивши машину між берізками й заглушивши двигун. – Скрапнем це дєло?

Милоська відмовлятися не стала. Навіщо, подумала, – що як людині випить треба, а без компанії не може? Нащо ж зобиджати? Таке добро зробив – підвіз. Може, і не дорого заправить – не три, а два рублі?..

13

– Слиш, я ж і в рило дать магу!

«Певно, не жартує! По всьому видно, мужчина рішітільний!» – подумала Милоська майже із захопленням.

– А потом наряд з витрєзвітіля визву!

«Цей може!» – подумала, знову ж таки із захопленням.

– А ти знаєш, що це такоє?

– Не знаю, – чесно призналася.

– О! Витрєзвітіль – це спєцмєдслужба. Пойняла?

«Який розумний!» – ще з більшим захватом подумала Милоська.

– Но я цього дєлать не буду, – змилостивився.

«Який добрий!» – мало не підстрибнула з радощів.

– То що? Сама даш?

Милоська більше й не противилась: такому рішучому, розумному й доброму гріх було не дати. Тим більше, що був це другий в її житті чоловік, який просив. Першим був Стьопка, але давно то було, до весілля ще, і то один раз, бо після першого разу вже не просив, а дерся на неї, не питаючись, коли кортіло йому…

В «бобику» тісно було, і аби Милоська змогла випростати ноги, міліціонерові довелося відчинити дверці. Так було вже трохи зручніше, хоч і не зовсім, бо литки все-таки звисали, і поки Милоська здогадалася задерти ноги угору й упертися п’ятами в дашок, міліціонер захекав, задьоргався й затих.

Чесно кажучи, скора така розв’язка їй не сподобалася. Навіть придурок Стьопка довше вовтузиться!..

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.