Ніч проти Різдва

Микола Гоголь

Ніч проти Різдва

Переклад М. Т. Рильського

Минувся останній день перед Різдвом. Прийшла зимова ясна ніч. Зазорилося. Місяць пишно виплив на небо посвітити добрим людям та всьому мирові, щоб весело було всім колядувати та Христа прославляти.

Мороз брався дужче, як ізрання; зате кругом було так тихо, що за півверстви чулося, як рипить мороз під чобітьми. Ще жоден гурт парубоцький не проявлявся попід вікнами; тільки місяць зазирав крадькома до хат, мовби виманював дівчат, які прибиралися та чепурилися, щоб хутчій повибігати на рипучий сніг. Аж ось в одній хаті з комина посунув дим і хмарою пішов по небі, а разом із димом верхи на мітлі вилетіла відьма.

Якби на той час проїздив був сорочинський засідатель трійкою громадських коней, у шапці зі смушевим обводом, на кшталт уланський зробленій, у синім кожусі, підбитім чорним смушком, із нагаєм, з біса мудро сплетеним, що ним має за звичай підганяти свого машталіра, то він би запевне помітив її, бо ж від сорочинського засідателя жодна тобі в світі відьма не заховається. Він же достеменно знає, скільки в якої молодиці свиня водить поросят, а скільки лежить у скрині полотна, та що саме зі своєї одежини й майна заставить добрий чоловік святої неділі у шинку. Та сорочинський засідатель таки не проїздив, і яке ж йому діло до чужих, – свою волость має. А відьма тим часом знялася так високо, що ледве манячила чорною цяткою вгорі. І де тільки з’являлася цятка, там зорі одна по одній щезали на небі. Незабаром відьма назбирала їх повний рукав. Чотири чи три ще блимало. Коли це з іншого боку з’явилася друга цятка, побільшала, почала розтягатися, і була то вже не цятка. Низький на очі, хай би він наклав на ніс замість окулярів хоч би й колеса з комисарової брички, і тоді не розпізнав би, що воно за проява.

Спереду достоту німець[1] вузенький писочок, що безнастанно вертівся на всі боки та нюшкував усе, що тільки траплялося, закінчувався, як і в наших свиней, кругленьким рильцем; ніжки були такі тоненькі, що коли б такі Яреськівському голові, то він потрощив би їх за першим козачком. Зате ж іззаду було воно достеменно губернський стряпчий у мундирі, бо теліпався в нього хвіст, такий гострий та довгий, як теперішні фалди в мундирах; хіба тільки по цапиній борідці під писком, та по невеличких ріжках, що стирчали на голові, та що був увесь не біліший од сажотруса, можна було здогадатися, що не німець то, й не губернський стряпчий, а от собі чорт, якому остання ніч зосталася блукати на білім світі та під’юджувати на гріхи добрих людей. Узавтра ж, тільки що вдарять перші дзвони до заутрені, помчить він неоглядки, хвоста підібгавши, до свого барлога.

Тим часом чорт закрадався потихеньку до місяця і вже простяг був руку схопити його; але враз смикнув її назад, мов опечений, поссав пальці, подригав ногою і забіг з другого боку та знову ж таки відскочив і відхопив руку. Але ж, хоч і як йому не таланило, хитрий чорт не покинув своїх витівок. Прискочивши, раптом схопив він місяця вобіруч, гірко кривлячись та дмухаючи перекидав його з руки в руку, мов той дядько, що добув голими руками жарину для своєї люльки; аж тоді сховав похапцем до кишені та й побіг собі далі, мов і не він.

У Диканьці ніхто не чув, як чорт украв місяця. Щоправда, волосний писар, рачкуючи з коршми, бачив, як місяць із доброго дива танцював на небі, і божився та присягався на тому перед усім селом, однак миряни лише кивали на те головами і навіть брали його на сміх.

Яка ж то була притичина чортові на таке беззаконне діло? А ось яка: він знав, що багатого козака Чуба покликав дяк до себе на кутю, де мають бути: голова, приїжджий з архиєрейської півчої дяків родич у синьому сурдуті, який брав щонайнижчого тобі баса; козак Свербигуз і ще дехто; де, опріч куті, мала бути варенуха, шапранівка та багато всякої страви.

А тим часом Чубова дочка, на все село красуня, зостанеться вдома, а до неї запевне прийде коваль, здоровань і хлопець хоч куди козак, що осоружніший був чортові, ніж панотця Кіндрата проповідь. На дозвіллі коваль малярував, і вславлено його за найкращого маляра на всю околицю. Ще як жив покійний сотник Л…ко, то навіть він навмисне закликав його до Полтави фарбувати дерев’яного паркана коло свого дому. Коваль порозмальовував і всі миски, з яких диканські козаки сьорбали борщ.

Богобоязливим бувши чоловіком, він не раз малював ікони, та й тепер ще можете знайти в Т… церкві його євангеліста Луку. Але все перевершив він, як змалював у церкві на стіні, у правому притворі, святого Петра в день Страшного Суду, з ключами в руках, що виганяє з пекла нечисту силу. Переляканий чорт на тій картині метушився на всі боки, прочуваючи свою загибель, а визволені з неволі грішники лушпенили та ганяли його батогами, поліняччям та чим запопадя. Коли майстер працював над тією картиною і малював її на великій дерев’яній дошці, чорт з усієї сили намагався перебивати йому, штовхав під руку, вихором здіймав із горна в кузні попіл і засипав ним картину; а проте роботу закінчено, дошку внесено до церкви і вправлено у стіну в притворі, і відтоді чорт заприсягся мститися на ковалеві.

Одна тільки ніч була ще йому блукати по білім світі; але й цієї ночі він метикував, як би то зігнати на ковалеві свою злість. Отож він і наважився вкрасти місяця, надіючись на те, що старий Чуб ледачий та вайлуватий, а від хати до дяка не так і близько: до нього йти було поза селом, проз вітряки, проз цвинтар, минаючи провалля. Ще місячної ночі варенуха та шапранівка, може, й заманили б Чуба. Але такої темряви хай би хто спробував стягти його з печі та виманити з хати! А коваль, що здавна жив із ним у незлагоді, хоч і який був дужий, не насмів би нізащо прийти до дочки, як той удома.

Таким от побитом, скоро чортяка сховав до своєї кишені місяця, враз по всьому світу зробилося так темно, що не кожне знайшло б дорогу й до шинку, не те що до дяка. Відьма, опинившися зненацька в темряві, скрикнула. Тут чорт, підсипавшись до неї бісиком, підхопив її під руку і взявся нашіптувати на вухо те саме, що звичайно усій жіноцькій породі нашіптують. Дивні дива творяться в нас на світі! Все, що тільки живе на ньому, все те намагається перехоплювати та перекривляти одне одного. Колись, бувало, в Миргороді самий тільки суддя та городничий походжали взимку у критих сукном кожухах, а все мале чиновництво носило кожушанки непокриті. А тепер і засідатель, і підкоморий відсмалили собі нові кожухи з решетилівських смушків, сукном криті. Канцеляриста та волосний писар позаторік понабирали китайки синьої по шість гривень за аршин. Паламар зробив собі пейстинові на літо штани та гарусову камізельку в пасочки. Одне слово, все пнеться в люди! Коли ці люди тікатимуть від марної марноти! Можна побитись у заклад, що багато найдеться таких, яким буде навдивовижу бачити чорта, як той і собі туди ж чимчикує. Найприкріше те, що він, певне, себе за красеня має, дарма що вся постава – глянути сором. Пика, як каже Хома Григорович, мерзота над мерзотами, а проте й він не від того, щоб у гречку скакати. Але на небі й під небом так потемніло, що нічого не можна було вже побачити, що там коїлося далі між ними.

– То ти, куме, кажеш, що не був іще у дяка в новій хаті? – мовив козак Чуб, виходячи з дверей своїх, до сухорлявого, високого, в короткій кожушині дядька, оброслого бородою; видно було, що вже тижнів зо два чи й більше не доторкався до неї скісок, якими звичайно дядьки голять бороди, не маючи бритви. – Там тепер буде славна пиятика! – провадив Чуб далі, оскиряючись задоволено. – Аби-но тільки нам не спізнитись!

Теє кажучи, Чуб поправив пояса, що тісно підперізував кожуха, глибше насунув свою шапку, стис у кулаці батога – страх та кару для в’їдливих собак, але, поглянувши вгору, зупинився…

– Що за дідько! Глянь, глянь-но, Панасе!..

– А що? – мовив кум і підвів голову теж догори.

– Як то що? Та ж місяця нема!

– Що за недобра мати! Таки й справді нема місяця.

– То ж бо й воно, що нема! – врубав Чуб, трохи сердитий на кумову завсідню байдужість. – Тобі, бачиться, й за вухом не свербить.

– А що я маю робити?

– І треба ж було, – провадив далі Чуб, утираючи рукавом вуса, – якомусь чортяці, бодай йому, собаці, зранку не привелося чарчини перехилити, устромити свого носа!.. Далебі, наче на сміх… Зумисне, сидячи в хаті, заглядав у вікно: ніч гарна навдивовижу! Ясно, сніг вилискує проти місяця. Все було видно, наче вдень. Не встиг ступити за поріг, і на тобі, хоч в око стрель! Щоб йому всі зуби поламалися у сухий гречаник.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Німцем у нас звуть кожного з чужого краю, як то француз, чи то цісарець, чи швед – усе німець. (Прим. М. Гоголя.)