Полная версия
Не судилось
Михайло Старицький
НЕ СУДИЛОСЬ
Високоповажному артистові
Миколі Карповичу Садовському присвячує автор
ДІЙОВІ ЛЮДЕ
Іван Андрійович Ляшенко – 60 літ, багатий пан, але зовсім простий; іначе говорить не може, як по-українськи.
Анна Петрівна – 40 літ, його жінка; закида часом по-українськи, моди ради.
Николай Степанович Бєлохвостов – кузен Ляшенчихи, 30 літ; фатуватий.
Зізі – дочка Ляшенків; манірне дівча, 13 літ.
Михайло – син їх, 22-х літ, студент; чистюк і джигун.
Павло Чубань – його товариш, 25 літ; уже лікар. Бідна одіж.
Жозефіна – швейцарка, учителька.
Катря Дзвонарівна – дівчина молода, селянка.
Горпина Дзвонариха – її мати, недужа й слаба.
Дмитро Ковбань – парубок, годованець Дзвонарів.
Пашка – подруга Катрі.
Степанида – покритка, п'яничка й плетуха.
Шльома – жид, орендар.
Харлампій – старий лакей.
Аннушка – покоївка; вертка на всі заставки.
Селяне, соцькі, Парубки, Дівчата, дворові.
Діється на правім березі Дніпра, з початку 60-х років.
Між 1-ю і 2-ю дією мина два тижні; між 2-ю і 3-ю – місяць; між 3-ю і 4-ю – два місяці.
ДІЯ ПЕРША
Панський садок. Наліво від слухачів – стіна офіцини; вікна й двері з ганком виходять в садок. Направо чверть кону впродовж огороджено барканом з хвірткою; за барканом – вулиця. Просто – доріжки, луговина, дерева; між дерев далі блищить став, а з-за його визира панський будинок.
ВИХІД І
Михайло, розкішне по-українськи одягнений, лежить без жупана; далі на луговині Жозефіна і Зізі гуляють в м'яча.
Михайло (курить сигару). Славно покачатись на траві після купання і затягтись сигарою! Чорт його зна, якось мене лінощі обсіли: сьогодні уже й до школи не пішов. (Потягається). Та з цією дрібнотою нудно й воловодитись… тільки Павло й зможе!
Голоси (за вікном). Ос-са! Рос-са! Кос-са! Нос-са!
Павло (за вікном). Ну, тепер разом, швидче, не зупиняючись.
Голоси (за вікном). Оса! Роса! Коса! Носа!
Михайло. Товчи, товчи! А я полежу та поніжусь: тут у холодку так славно! Вітрець подиха; пахощами якимись тягне, – здається, липа розцвіла. Читати навіть не хочеться: отак би лежав, затопивши очі у те сине море блакиті, та зорив би за хмариною.
Зізі (здалека). Тібора! Тібора! Піль!!
Жозефіна. Ту-бо! Ту-бо! Laіssez non mouchojr[1].. Ві не карош!
Зізі. Ха-ха-ха-ха!! Пиль, пиль! Рви его, рви!
Жозефіна. Ві не рві!
Михайло. Не руш собаки! Лиши мені зараз!
Зізі. Так й послушала! Тибора, иси, иси! (Біга, тріпле платок, а собака рве).
Михайло. Лиши, кажу! А то встану та вуха намну!
Зізі. Попробуй! Я маме скажу! Мужик!
Михайло. Чекай же! (Устає).
Зізі тіка; за нею спішить Жозефіна.
Як розпустилась! Ну, я з матір'ю побалакаю про тебе! (Знов лягає).
Павло (з-за вікна). А це коло бича – обід, бачите? То вимовляється – р-р-р-р! Кажіть!
Голоси. Р-р-р-р! Р-р-р-р! Р-р-р-р!
Михайло. і не обридне йому? Уже я б такий, щоб і обідати, а він таки працює. Усе за ділом якимсь. На вулицю ледве затяг, та й то вже етнографії ради… А яка хороша Катря Дзвонарівна, таки просто і між паннами красунею була б, та й годі! Очі – карі, але глибокі, темні; а погляд – такий милий, лагідний, любий, що аж пронизує душу тихим променем… Тільки між брівок рисочка; вона надає і якусь думність личеньку, і якусь силу вдачі. Щось оце не було її; треба б довідатись через Пашку.
ВИХІД ІІ
Анна Петрівна під руку з Бєлохвостовим.
Анна Петрівна (до Бєлохвостова). Я тебя непременно с ним познакомлю. Он оригинал большой; знаешь, из зтих новых.
Бєлохвостов. Ну, уволь, ma chere[2]; я этих новых терпеть не могу; занесет гиль, а попробуй возражать – сейчас подлецом выругает.
Анна Петрівна. Ну нет; m-eur Поль очень умный й честный, нетронутая такая натура. Mіchel! Где твой Павло?
Михайло (схоплюється). А, мама! Микола! (Цілує у матері руку, а з Миколою обнімається). Павло ще й досі з школярами у офіцинах там.
Анна Петрівна. Я пойду позову его. (Iде на гайок, зазира і вступа в хату).
Михайло. Ну, Миколо, давно ми з тобою бачились!
Бєлохвостов. Давно, давно. Поздравить можно с окончанием университета?
Михайло. Ще не зовсім.
Бєлохвостов. Передержка или диссертация только?
Михайло. Дисертація.
Бєлохвостов. Молодец! Ну, куда ж после направишь стопы? На коронную или на ораторскую трибуну?
Михайло. Ні туди, ні туди.
Бєлохвостов. Как так? Свободным художником? Sans professіon?[3]
Михайло. Sans professіon!
Бєлохвостов. Понимаю: отдохнуть желаем, пожуировать?
Михайло. Ні од кого не залежать, а працювати там, де мені мило, – на користь народові!
Бєлохвостов. А! Ты хлопоман еn forme?[4] У вас там других диалектов, кроме вашего выдуманного, не допускается?
Михайло. Видуманий? Для неука дуже легкий спосіб зрікатись: не бачив Америки – значить, нема, не чув про Канта – значить, вигадали! Розмовлять на другій мові з тобою не буду; не для того, що не вмію, бо ми руську літературу незгірш вашого проковтнули, а для того, що не хочу потурати твоїй писі! Живеш в Україні, то знай її й мову!
Бєлохвостов. Очень укорительно, но не вразумительно. Рremіerement[5], с пейзанами в философские дебаты я не вступаю; лексикон с ними очень короток: личные объяснения все исчерпываются лишь просьбою об отмене штрафов. Secondement[6]: кормление от земли не обязывает меня, надеюсь, обратиться в дохристианского дикаря для поклонения ей, как богине. И, наконец, в-трєтьих, я – за культуру. Циви-ли-за-ция, cіvіlіsatіon, mon cher,[7] приводит все языки к одному знаменателю, то есть к такому, в котором все остальные будут содержаться. А ваш украинофильский идеал подходит, кажется, к идеалу рака. С'еst le mot![8]
Михайло. Стара байка! Хто тобі казав, що ми бажаємо вернутись назад? Брехня, ваше-ці, проше: я стою більш за просвіту, ніж ти! У вас тільки накрадено високих слів: «цивилизация», «культура», «общечеловеческие интересы»! Ти за цівілізацію – на словах, а в серці її ненавидиш, бо з нею непевні будуть штрапи! Чи буде колись одна мова, чи ні – про те не нам знати, а от, що всякий примус, всяке руйнування природи ради переробу її під один аршин – вадить і кравцеві, і сукні, – то це кожному звісно. Кожному народові бажається виробити собі такі форми, у яких йому найпридобніше. Кожному народові у своїй власній одежі найвільніше, найзручніше поводитись: то що й казати про мову? Ви порвали з народом; а ми стоїмо за освіту меншого брата, за народне щастя, за правду!
Бєлохвостов. Однако ты красноречив. Je te felіete[9] – прелестный будешь адвокат, хотя я и не все понимаю в твоей тираде.
Михайло. Ви всі вихваляєтесь любовію до всього люду, – брехня це, лукава брехня. Ви й отечества не любите, коли не можете любити своєї родини! Тільки себе самих любите, а одбріхуєтесь, що – цілий світ.
Анна Петрівна (виходить з офіцини; до Павла). Кінчайте-бо швидче з дітьми та йдіть до нас!
Бєлохвостов. Ну, мой друг, ты уж очень горячишься; так мы, пожалуй, и поругаемся после долгой разлуки!
Анна Петрівна. О чем это у вас тут спор?
Бєлохвостов. Об украинофильстве. Знаете, Місhel обнаруживает положительные ораторские способности; только горяч, горяч: нужно еще школы.
Анна Петрівна. Миша мой молодец! (Цілує його). Да, голубчик, пойди до батька и припиши непременно к дяде; этим пренебрегать нельзя.
Михайло. Для чого заставляєте ви мене підлещуватись? Я й думки не маю служити, та ще по Петербургах.
Анна Петрівна. Вот этой эксцентричности не люблю: там только й делают карьеру… да еще при таких связях, – не правда ли, Nіcolas?
Бєлохвостов. Certaіnement.[10]
Михайло. Хто за кар'єрою ганяється…
Анна Петрівна. Ну, вот, вот…
Бєлохвостов. Да вы, сherе soeur[11], не наседайте! Уляжется!
Михайло. По собі судиш?
Бєлохвостов. Ну, полно дуться; я нарочно подразнил. (Обніма його). Мы еще с тобою на эти темы почешем языки. Вот костюм этот в деревне – одобряю.
Анна Петрівна. Тоut a faіt charmant![12]
ВИХІД ІІІ
Ті ж і Жозефіна й Зізі.
Жозефіна. Маdате! С'еst ітроssіblе аvес Zіzі![13]
Анна Петрівна. Ах, вечно с жалобами… Qu'est-ce qu'іl y a la?[14]
Жозефіна. Еііе mе дгопde, еllе mе taquіnе».[15]
Анна Петрівна. Vous еtes tгор rudе, vоus тете![16]
Михайло. Ні, мамо; Зінька, як собака, лізе у вічі; до паскудства розбещена!
Анна Петрівна. Что за выражения? Зінька! Паскудство!
Бєлохвостов. Зінька? С'еst jolі![17]
Михайло. Нехай буде й по-модньому – Зізі, хоч, на мене, вона більше підходить до зінського щеняти; але ви придивіться краще, що це за перекрутень? З неї вийде моральна каліка!
Бєлохвостов. С'еst tгор fогt![18] Милый, резвый ребенок, не больше!
Анна Петрівна (до Михайла). Оставь, пожалуйста! Ты доведешь меня до мигрени.
Зізі проходить здаля.
Зизи, Зизи! Ступай сюда!
Зізі підходить з опущеними очима.
Анна Петрівна. Что это ты творишь, дрянь? Чтобы я еще от вашего братца выговоры получала?
Бєлохвостов. Ах, mа соusіnе[19], не обижайте моей крошечки! Ко мне, Зизюк, под мою защиту! Дядя в обиду не даст!
Зізі (підбігає до Бєлохвостова, плаксивим голосом). Она сама… воображает много! Через… зтого урода достается только.
Анна Петрівна. Они меня сговорились уморить! Я слабонервная, чувствительная – и вечно какие-либо дрязги! У меня голова не выдержит, – чувствую, что сейчас начнется тик… Недоставало еще, чтобы из-за вас (до Жозефіни) я слегла в постель! С пустяками в глаза лезет… Там, в Швейцарии, коров доила, а здесь обижается, если ребенок что-нибудь скажет.
Жозефіна сумна; Зізі пересміюється з Бєлохвостовим і йдуть далі.
Михайло. Ne vous chagrіnez pas![20]
Анна Петрівна. Пожалуйста, без трагедий! Скажешь Павлу, чтобы сейчас пришел ко мне: у меня тик. Я такая слабонервная, чувствительная… (Виходить).
Михайло підходить до Жозефіни й потіша її, проводячи по дорозі.
Павло (за вікном). Ну, тепер – годі! Рушайте додому! Спасибі за увагу й слухняність!
ВИХІД IV
Пашка і Михайло.
З школи виходять діти з книжками, кунштуками[21]; жарти і сміх стиха. Позаду кілька дорослих. Наостанці Пашка.
Старші. Ну, не пустуйте! Це вам не вулиця, а панський садок!
Пашка входить і озирається кругом.
Михайло (повернувся назад). Бідна оця Жозефіна! Поневіряється на чужині, без язика, без мови. Всяке аж сікається принизити, осміяти; а заступитись нема кому, і все ото гонить бідність та доля щербата! А матір яка немилосердна, жорстока! Гидко й здумати! (Зуздрів Пашку й хутко підходить). А! Здрастуй, Пашко! і ти сюди прийшла? Яким способом? (Подає руку).
Пашка. А вчитись до школи.
Михайло. Хіба?
Пашка. Авжеж! Думаєте – стара?
Михайло. Куди там! А тільки здивувало мене, що ти нічого перше не казала, а це здумала.
Пашка. А що ж? Захотілось вивчитись на гулянках читати, щоб і самій можна було бавитись отими книжечками, що ви приносили: такі занятні та втішні!
Михайло. Добре, добре єси задумала. і вивчишся?
Пашка. А чому ж ні? Аби хіть.
Михайло. А трудно здалося?
Пашка. Не так трудно, а якось ніяково з малими сидіти. От Варка Горбанівна перше ходила, то ще й проказує, аж соромно.
Михайло. Пусте! Шкода, шкода, що я не знав: я б зайшов сам проказати… А Катря де? Може, тут?
Пашка. Ні, вона дома; у неї мати чогось слабує, то ні на кого кинути. А вона б охоча була вчитись, бо вже трохи й чита, – ще за батька почала.
Михайло. Ти б її, Парасю, серце, привела коли, то ми б разом і вчилися.
Пашка. Добре. А що, вам подобається?
Михайло. Кому ж вона не до вподоби? Дуже гарна та мила. Оченята, брівоньки – в світі нема!
Пашка. Чи ба, як у око впала! А от ви стережіться залицятись до неї.
Михайло. Або що? Хіба не можна любувати красою, тішить серце розмовонькою дівочою?
Пашка. Та то, що у неї Дмитро є.
Михайло. Хто ж це?
Пашка. Ковбань, парубок; годованцем був, а тепер сам хазяйнує. Вони змалку з Катрею, як брат з сестрою: певно, швидко й поберуться. (Зітхає).
Михайло. Ну, то й щасти боже; а мені що до того?
Пашка. А то, що Дмитро дуже заздрісний, завзятий і Катрю коха без душі. (Зітхає).
Михайло. Про мене, Семене, аби я Йван!
Пашка. Так-то так! А як здиба вас з Катрею, то буде лихо.
Михайло. Овва! Злякались!
Пашка. Ні, далебі, – він страшний!
Михайло. Ти чорзна-що, Парасю, верзеш! Чого ж йому казитись? У вас, як тільки постояти з дівчиною, побалакати, – то вже й язики чешете. Хіба не можна чесно та мило бавити часу без усяких зальотів? Хіба не можна просто товаришувати, дружити, як людина з людиною, а треба конечне любощі замішати?
Пашка. Розказуйте, розказуйте! Так і повірили! Щоб ото ваш брат ходив до нашого так тільки, аби час пробавити, а щоб про інше й на думці не мав?! Ще парубок – може, а що пан – зроду!
Михайло. Та я за панів не обстоюю!.. Але, здається, я нічим не образив нікого, а зо всіма вами щиро, як з рівними.
Пашка. Крий боже! За вас всі чисто… і Катря так, – боже! Питала навіть, чого пана Михайла третій день не видко?
Михайло. Невже питала?
Пашка. і не раз. Та вас-таки, певно, в любистку купали, бо всі дівчата за вами аж-аж-аж! А Катрі й надто сподобались. Тільки й мови, що про вас…
Михайло. Брешеш!
Пашка. Далебі!.. Ага!.. А чого почервоніли? А тільки що казали! (Сміється).
Михайло. Де там почервонів? Пустуєш! То у мене звичка така… Адже, пам'ятаєш, як була маненькою у дворі та вмісті гралися, то було цукеру тобі вкраду, та зараз і піймаюся: спитають тільки, а я й спалахнув!
Пашка. Пам'ятаю, пам'ятаю – ви добрі були. Ну, прощавайте ж!
Михайло. А ти куди тепер?
Пашка. Піду до Катрі; може, витягну.
Михайло. Піди, голубко, та виклич гуляти. Сьогодні ж неділя.
Пашка. Заманулося? Ну, добре, добре! (Вийшла).
Михайло. Будь ласка!
ВИХІД V
Михайло і Павло.
Михайло (до себе). Жартівлива, але щира. Тільки, що вона постерега? і чого я почервонів, справді? Чого я зрадів так?
Павло (виходить до дивана). Михайло! Ти тут?! А чого ти не прийшов допомогти?
Михайло. Спізнився купанням, а тут перебили ще наші: кузен Білохвост приїхав.
Павло. Ага! А я так натомився, що й рук не зведу. Дай тютюну!
Михайло. Може, сигари хочеш? Добрі.
Павло. Цур їм, то панські витребеньки! А мені не лишень міцного; якби махорки, то ще лучче!
Михайло. А сигари – ласощі? (Подає тютюн).
Павло. Атож! Мені от треба затягтись міцним чим, щоб у грудях одлягло, бо переговоривсь; а вашому братові, білоручці, сигару в зуби для того, щоб пахучим димом дурманить нерви та придумувати собі заласні картини та мрії.
Михайло. По-твоєму – кожна приятність, кожна втіха, то трохи чи не карна провинність? Аж досадно, їй-богу!
Павло (закурює). А ти, мій голубе, розкинь розумом, що кожна така приятність для одного коштує неприятності для багатьох.
Михайло. А! La proprіlete c'est le volt?[22] Чули! Не згоден: довго ще вона світ підпиратиме, та й хто його віда, коли її знищать? Егоїзм – підвалина усьому; треба його тільки направляти добре та викохати в противагу йому другу силу не меншу – любов!
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Примечания
1
Лишіть мою хустку (франц.)
2
Моя люба (франц.)
3
Без певного фаху (франц.)
4
Справжній, формений (франц.)
5
По-перше (франц.)
6
По-друге (франц.)
7
Цивілізація, мій любий (франц.)
8
Оце слушний вираз (франц.)
9
Я тебе вітаю (франц.)
10
Безперечно (франц.)
11
Люба сестро (франц.)
12
Чудово! (франц.)
13
Мадам, Зізі просто неможлива (франц.)
14
Що там таке? (франц.)
15
Вона мене лає, вона мене дражнить (франц.)
16
Ви самі надто суворі! (франц.)
17
Чудово! (франц.)
18
Це занадто! (франц.)
19
Моя кузино (франц.)
20
Не сумуйте! (франц.)
21
Кунштуки – малюнки. Тут – абетка з кольоровими малюнками.
22
Власність – це крадіжка (Прудон) (франц.)
