Повія

Прiська, похнюпившись, сидить, слухає тiї гiркої нiмоти; гляне на Хiврю, як та грає зеленими очима, на Грицька, що спiдлоба, мов лобуряка, свiтить своїми – i знову похилиться…

Ось i обiд скiнчився. Грицько устав, перехрестився, набиває люльку.

– Пiдожди, поки покурю, – уїдливо смiється Грицько, виходячи з хати. У Прiськи аж у душi заколотилося… Сидить, мовчить, дожидає. Нешвидко вернувся Грицько, а все-таки вернувся.

– А ти й досi дожидаєш? Пiдожди ж ще, поки висплюся, – каже Грицько, усмiхаючись.

Прiська не видержала… Мов її хто стебнув батогом з усiї сили – вона трiпнулася: сльози градом полилися з очей.

– Грицьку! Бога ти побiйся! – крiзь сльози почала вона. – Ще трохи знущався ти з нас за життя покiйного? Ще мало поповиварював води, як жили у тебе? I ще з удови нещасної, з сироти безталанної кепкуєш, глузуєш!.. Бог усе бачить, Грицьку. Не тобi вiддячить, то твоїм дiтям!

Наче ясне небо покрилося темними хмарами, потемнiло Грицькове лице; очi загорiлися-запалали.

– Ти ще клясти прийшла! – скрикнув вiн.

– Бог з тобою, Грицьку! Не клясти я тебе прийшла, я за своїм прийшла. Зглянься ти на бога… Празник святий iде… Ти ж будеш i їсти, i пити, а тут за душею шеляга немає.

– Грошей, – кажеш, – немає, – обiзвалася Хiвря, постукуючи горшками, – а святки справляти хочеш!

– Хiба як ми бiднi, то нам i їсти не треба, Хiвре? – одказала Прiська.

– А я, знаєш, що скажу тобi на це, Прiсько?.. Як злиднi, та ще й з перпем!.. Коли б ви не проїдали та не пропивали з своїм покiйним, то й у вас би грошi були.

– Добре таке говорити, у кого вони є. А коли – i того треба, i другого недостае… i подушне заплати, i викупне дай… А нашi заробiтки якi? Вiн же один тiльки й робiтник був.

– А дочка? Дочка – мала у тебе кобила? Нащо ти держиш її при собi? Не вiддала б її людям послужити? Не заробила б вона, як другi? А то сидить дома та хлiб переводить.

– Легко так, Хiвре, казати, дивлячись на других. А коли б самiй прийшлося так жити та бiдувати – не тiї б заспiвала.

– За дурною головою та й ногам лихо! – одказала Хiвря.

Прiська мовчала. Вона бачила, що шо вона не кажи – нiхто її не вчує; а кожне Хiврине слово – спичка у серце: краще мовчати.

Досi ущиплива та докiрлива розмова стихла. Усi знову насупились.

– Так як же, Грицьку? – почала, помовчавши, Прiська.

– Я тобi сказав у волостi. Не чула? – гукнув Грицько.

– Чому не чула? Не глуха, небiйсь!.. Дай же хоч карбованця тепер, а другого уже пiсля свят.

– Та ще чи й пiсля свят вiддам? – позiхаючи, вiдказав Грицько.

– То вже дурниця, Грицьку! Як не вiддаси – позивати буду!.. – посварилася Прiська.

– Позивай… Чого ж ти прийшла? Iди – позивай! – блимаючи очима, каже Грицько.

Хiвря скрутнула головою i важко зiтхнула.

– Господи! Як то воно люди забуваються! – напустилася вона на Прiську. – Коли се ти така розумна стала? Чи не пiсля того, як осталася удовою? Як у нас жила, хлiб-сiль їла, то й за позви не знала… Стара, бач, хлiб-сiль забувається.

– Хiба я у вас дурно той хлiб їла? Не робила я, не служила вам? I замiж вийшла – то вам панщину одробляла. Уже кому, Хiвре, грiх таке казати, а тобi грiх!

– Добрий грiх!.. А як лежала у нас, як та колода, три тижнi валялася… хто за тобою ходив? Чиї руки спочинку не знали, вовтузячись бiля тебе? Та знов – вiд кого ти i за кого замiж iшла, забула?

Прiська похилилася. То було справдi так. Хiвря пам'ятлива, не забула нiчого з її давнього; забула тiльки Хiвря, що як Прiська одужала, то поповиварювала вона води з неї, – не було їй спочинку нi вдень, нi вночi… Мовчить Прiська, а Хiвря одно вичитує:

– Або, як волю об'явили… хто, як не Грицько, помiг вам вибудуватись? Вiн i на сохи дерева дав, i на крокви. Хоч воно i не своє – панське, та все ж коли б на другого кого, то не дав. А як на верх, то хмизу свого вже дав… Забула?

– Що ж робити, Хiвре? – тихо схлипуючи, почала Прiська. – Я пам'ятаю вашу запомогу. Спасибi вам. Та згляньтеся ж i ви на мене: свято iде, рокове свято… У мене ж нiчого немає. Отi два рублi – то ж останнi, на якi тiльки й надiя.

– Де ж ти їх вiзьмеш, як немає? Позич у кого, – рає Хiвря.

– Хто ж менi позичить? – уже навсправжки плаче Прiська.

– Ну, чого ви завелися? – грiзно скрикнув Грицько. – I розпустили натяки обоє! Вона нахваляється позивати… ну – i йди, ну – i позивай… Страшнi її позви, куди пак!.. I нiчого тут сидiти та слинити. Iди – позивай!

Прiська побачила, що її женуть з хати. Ще поки злегка так, доки Грицько не розсердився, а розсердиться – i навсправжки вижене. А хiба довго йому розсердитись?

– Господь з вами! – утираючи сльози, промовила Прiська. – Не даєте – самi поживайте! Вам бiльше треба… Куди вже менi позивати вас? I, похилившись, вийшла з хати.

– Я так i знав, що прийде бiсова манiя! – промовив услiд їй Грицько.

– Походе-походе та й пiдоб'ється, – одказала Хiвря. – Краще менi платок на празник буде.

Важкi думки, невдачi, глибока образа докорiв гнали Прiську додому; серце її болiло, сльози заливали очi… Що їй тепер дiяти? Iти жалiтися старшинi? Вона вже раз жалiлася йому, а що вижалiла?.. Всi вони один одного, як чорт болота, держаться; всi одним миром мазанi…

Сумна-невесела прийшла вона додому. Христя веселенько стрiла її.

– Куди се ви, матусю, ходили, що так довго барилися? Жду, жду – не дiждуся вас!

Стара, важко дишучи i не обзиваючись до дочки, опустилася на пiл.

– А ви й не примiчаєте, що я в нових чоботях? – щебече та. – Дивiться – якраз прийшлися при нозi, мов на заказ шитi… Таких i по всьому селу других не знайдеш: i юхтовi, i не шкаповi. Дивiться-бо!

Прiська зирнула; досада ущипнула її за серце.

– Оце вже й натягла! Оце вже i шмарувати почнеш у них? Годi лишень; скинь та положи… Поки новi – то бiльше дадуть за їх.

– Як? Хiба ви продавати будете? – неспокiйно спитала Христя. Прiська мовчала.

– Це ж менi батько купили… Старi он уже розтопталися, розлiзлися… скоро дiрки будуть, – скидаючи, бурмотала Христя.

Як недавнечко ще радiло її серце, коли вона придiвала їх; коли вони, мов вилитi, обхопили її ногу: i невеличкi – а хоч би де придавили!.. «Нехай тепер Горпина одступиться з своїми, хоч її i на заказ шитi», – думала вона, гадаючи, як усi здивуються, коли вона на свято узує їх, як усi будуть заздрити їй!.. А от мати прийшла i, коли вона навела її очi на їх, велiла скинути – продавати думка… Жаль гострими пазурами угородився їй в серце, веселi думки помутнiлися; досада i сльози потемрили їх.

– З якої речi їх продавати? Це мої… Ну, старi i продали б. Нащо й купувати було, на продаж хiба? – одно своє Христя.

– Мовчи! – скрикнула Прiська. – Хоч ти не заливай за шкуру сала: i без того його залили вже менi!

Христя, трохи не з плачем, скинула чоботи, постановила їх на припiчку i з досади сiла за роботу. Прiська собi, спочивши, роздяглася i взялася за гребiнь. Прiська сидить на днищi, висукує та виводить нитку за ниткою: Христя довбається над мережкою… Чутно, як у тiї веретено сюрчить, а в другої шитво лопоче. Прiська колишеться над гребенем; Христя зiгнулася над сорочкою. Нерадiснi думки колишуть першу; та нелегкi зiгнули й другу… У хатi сумно, нiмо, глухо… I нiкому тiї нiмоти порушити, нiкому того суму важкого розвiяти… Ось чутно, рипнули сiнешнi дверi. Нi Прiська, нi Христя не пiдводять голови, не оглядаються. Хто до їх прийде i чого?

– Здоровенькi були! – роздався край порога молодий жiночий голос.

– Тiтка Одарка!.. Здоровi! – перша одказала Христя.

– Здорова, Одарко! – глухо привiталась i Прiська.

– А я увiходжу у сiни, слухаю – тихо; думаю – немає нiкого, та так несмiло i йду. А вони, бач, сидять собi та сумують.

– Отак, як бачиш: сидимо та сумуємо, – каже Прiська.

– Ми се недавнечко пообiдали. Мале моє заснуло; Карпо пiшов з дому… Сумно самiй. Пiду, думаю, провiдаю тiтку Прiську, як там вона?

– Спасибi тобi, Одарко, – зiтхнувши, дякує Прiська. – Тiльки ти ще i добра та прихильна до нас, а то увесь мир, здається, одвернувся. Сiдай, будь ласка, та погомонимо. Сьогоднi оце виходила уперше з двору.

– Де ж ви були?

– Де мене тiльки не було? Була i в волостi, була i в Лобурця. I Прiська повiдала Одарцi, чого i куди ходила i що виходила. Сумно лилася глуха її мова; мовчки слухали її Одарка i Христя: нерадiсне все те розказувала Прiська, нерадiсним i закiнчила…

– Та така мене досада узяла, Одарко, такий сум обняв!.. Христя плаче, а в мене так серце запеклося, що й плакати не можу… Коли б земля розступилася – так би крiзь землю й пiшла.

– Бог з вами, тiтко! – умовляє Одарка. – У вас он дочка; треба її до ума довести, треба її пристроїти. Хто об їй потурбується без вас?

– Добрi люди, Одарко, коли вони ще є; а немає – гiрше не буде… Я жила свiй вiк мiж чужими людьми – не пропала, бач; буде шануватися – i вона проживе, а не буде – то її дiло… А менi – годi б уже швендяти по сьому свiту: дивитися на його не хочеться.

Одарка, молода й весела молодиця, слухаючи тi нерадiснi речi, засумувала, похилилася, їй здавалося – то само лихо глухо бубонить свої жалощi, то вже не жилець сього свiту скаржиться на гiрке життя. Ще, може, трохи поскаржиться, ще трохи погомонить та й замре-закостенiє з гiркими докорами на вустах!.. «Отаке наше життя, отака наша доля!» – глибоко зiтхаючи, думає вона… А Христя ще нижче схилилася, ще дужче пригнулася до своєї роботи. Одна Прiська не перестає, не вгаває…

– Яке наше життя, Одарко, щоб його жалкувати? Однi гiркi сльози, людськi докори, нужда та злиднi… Он, свято йде: другi – радi тому празниковi, гульнi та спочинку; а нам чого радiти? чим його стрiчати, як проводити?.. Нi узвару, нi риби, ради багатого вечора, немає; ковбаси – розговiтися – нi за що купити. Думала, Грицько вiддасть хоч карбованця; каже – немає; а знаю, що е… Що ж його робити?.. Новi чоботи Христi купив старий: радiє дитина обновцi… а тепер приходиться тi чоботи продати або заставити… От тобi й радiсть!

I Прiська заплакала. Пiд плач матерi Христя собi почала схлипувати.

– Ось не плачте, ось слухайте, що я вам скажу, – почала Одарка. – Якої вам риби треба? Солоної? Оце завтра або пiслязавтра поїде Карпо у мiсто; я йому дам своїх грошей, скажу – ви дали. Хай купить. А ви вiддасте.

– Одарко, голубко моя! – замолила Прiська. – Сам господь тобi заплате тим добром, що ти для нас робиш!

– Та стiйте, не перебивайте, – почала знову Одарка. – На скiльки вам риби? На семигривеника чи на копу?

– Та й на копу буде.

– Ну, на копу. А узвар у мене е. Чи квасолi, чи гороху треба буде – берiть, скiльки схочете: у нас все рiвно нiхто його не їсть, а вам, може, для пирогiв здасться. Нехай Христя iде за мною, бо менi пора, – досi дитина прокинулась, – та й вiзьме, скiльки там треба.

Христя трохи не молилася на Одарку, iдучи слiдом за нею.

– Спасибi вам, тiтко, велике спасибi! Ви мене мов на свiт народили: тепер мати не продадуть чобiт… А то, подумайте-таки, свято iде, старi чоботи зовсiм розтопталися, а новi думають продати. Така мене досада взяла, такi сльози обняли, як мати сказала: «Скинь та положи: поки новi – бiльше дадуть за них…» Так моє серце й заколотилося… Другi ради свят усе нове справляють, а менi чоботи купили, та й тi одбирають! – щебетала Христя.

Одарка пiзнала у тому веселому гомонi Христi свою дiвочу пору, свої молодi лiта. Так i вона колись радiла кожнiй новинi. А тепер?.. «Мана, – думалося їй, – все то мана… Все то минеться-забудеться, як життя гляне у вiчi своїм суворим оком… Де та i радiсть дiнеться, де i веселi думки подiнуться?.. А подумаєш – щасливi лiта: i лихо недокучливе, i сльози на який-небудь час…» I Одарка радiла, слухаючи Христине щебетання.

Не менше радiла й Прiська, сидячи сама собi в хатi… З серця неначе хто камiнь зняв, сльози вгамувалися… Думки легенькi такi плутаються в головi… «Сказано, як добра людина знайдеться… сказано-то…» – шепче сама собi Прiська.

IV

Заступало свято; настав багатий вечiр. Поздоров, боже, Одарки Здорихи, Прiська стрiчає його неабияк: i страви уволю, i пирогiв, ще й осьмушку горiлки купила. Всього потроху є, та нiкому їсти, нiкому пити, нiкому привiт дати. Кусаючи пирога, Прiська згадує Пилипа – i плаче… Де вже та їжа пiде на душу, як сльози заливають очi?.. За Прiською плаче i Христя. Бiльше сльозами, нiж стравою, повечеряли обидвi – i невеселi полягали спати.

Настало рiздво. Поки до церкви збирались-наряджались, поки у церквi стояли-молились, воно i свято здавалося. День випав погожий, сонячний; свiт ллється з неба, вiдбивається на прикритiй снiгом землi; аж очам боляче дивитися – такого його багато. I не холодно дуже: є морозець, та не цупкий… У дворах, по вулицях, коло церкви, як мурави, народу, та все прибранi у празникову одежу, все вибiленi, вимитi… Свято чується i на людях, i в повiтрi, Зогрiтому сонячним свiтом; дишеться якось легше, на серцi затихають муки; на душi – радiсть, спокiй. Радiють за другими Прiська i Христя. Прiська бiльше у церквi стоїть, молиться; а Христя з дiвчатами крутиться по цвинтарю, щебече. Вона так давно бачилася з ними: пiсля Миколи не виходила нi на досвiтки, нi до кого на попряхи; як крячка та, просидiла трохи не три тижнi коло матерi. Дiвчата обдивляються її, хвалять стьожки, намисто, серги; любуються чобiтьми; розказують, що без неї лучилось на досвiтках: як чорна Ївга полаялася з Тимофiєм та й до ворожки ходила, щоб помирила; як Федiр щодня на досвiтках допитувався, чи не бачив хто де її, Христi?

– Вiн таки тебе щиро любить, хоч батько його за це й лае, – сказала Горпина Педькiвна, подруга Христi, висока, бiлява дiвка, перша реготуха на селi.

– А менi про те й байдуже, – одказала Христя.

– От, згадай чорта, а вiн i роги виставить! – скрикнула Горпина, зареготавшись.

Христя озирнулася. Прямо до їх гурту iшов парубок, високий, бiлявий, у синьому сукняному каптанi, пiдперезаному добрим каламайковим поясом, у сивiй з решетилiвських смушкiв шапцi. То був Федiр Супруненко.

– Здоровi! З празником! – привiтався вiн, пiдходячи до гурту.

– Здоровi! – одказали другi дiвчата, а Христя змовчала. Поки йшло вiтання, вона постояла трохи, далi одiйшла, а потiм i зовсiм пiшла в церкву. Федiр, понуро послухавши дiвочого реготливого шепотання i нiкому слова не сказавши, тихо похилив поза церквою. Дiвочий веселий регiт геть провiв його; Федiр не озирався, не дослухався…

– Отак обiйди хлопця та й води його за собою! – сказала низенька таранкувата Педоря.

– Вiльно ж йому, як навiженому, самому у вiчi лiзти! – одказала Горпина. – Христя вiд його поли рiже та тiкає, а вiн, як реп'ях той, учепився.

– Що ви тут про мене мелете? – обiзвалася Христя, вертаючись знову до гурту.

– Та то Педоря завидує тобi, що Федiр, бач, не за нею ув'язався, – Засмiялася Горпина.

– Вiн, здається, незабаром буде за всiма, як той цуцик, – одказала понуро Христя.

– Дрiк такий нападе!.. – жартує Горпина. – От коли б та на всiх хлопцiв разом.

– То що б було? – хтось обiзвався.

– Може б, наша чорна Ївга скорiш замiж вийшла, – пригадує Горпина. – А то прийшла до церкви богу молитися та побачила Тимофiя… Вiн од неї тiкає, по пояс снiгом рiжеться, а вона за ним – навперейми. Застукала у суточках, мiж деревом та оградою, та й досi там стирчать.

– Богу моляться?.. – хтось сказав. I нестямний регiт привiтав угадчицю.

– Та цитьте, не регочiть… ще батюшка у церквi почує, – хтось придержує.

– Та батюшка – то нiчого. А як старий дяк почує, – каже Горпина, – та заставе за собою спiвати – ото буде лихо!

Дiвчата аж за боки беруться та регочуть вiд кумедних Горпининих вигадок, а та i не перестає – меле. Христя i собi за другими смiється. Як його не реготати, коли Горпина, здається, i каменного розсмiшить.

Час весело i швидко йде. Незчулася Христя, коли i з церкви вийшли, як мати, сiпнувши її за рукав, – пора додому! – сказала.

– Гляди ж, Христе, – гукнула Горпина, – я за тобою забiжу: пiдемо колядувати.

Вернулися Прiська i Христя додому – краще б не верталися!.. Христi ще вчувається регiт дiвочий, веселi їх вигадки, приповiстки… а тут у хатi тихо, аж сумно; мати така понура. Сiли розговлятись, а Прiська – за сльози.

Весело проходить свято при щастi, при достатках, а коли горе налягло на душу, коли туга за серце кусає – тодi i свято не в свято! Час, як безногий чоловiк, лiзе, туга та горе гадюкою в'ється бiля серця, безодраднi думки обiймають голову. У будень хоч буденнi клопоти розiб'ють їх, а в свято нiщо не заборонене – простiр їм, розкiш. I радiсний випадок принесе важку споминку: колись то те було, колись воно радувало, а тепер?.. Нiколи вже воно не вернеться удруге… Плаче чоловiк гiркими сльозами. Плакала i Прiська.

Пiсля обiд на хвилинку прибiгла Одарка Здориха. Молода та здорова, вона, як пташка, нащебетала повну хату i, як пташка, умчалася.

«Щаслива, здорова, – думалося Прiсьцi. – А тут нi щастя, нi здоров'я…»

Вона лягла спочити, та їй не спалося.

Христя теж нудьгує, не знає, де дiтися. Оце посидить у хатi, погляне на матiр, сумну та мовчазну, i побiжить за двiр, на вулицю, подивитися на людей, що то в парi, то одиноко снують: тi в гостi, тi з гостей… Десь далеко чутно дiвоцьку пiсяю; доноситься крикливий парубочий гомiн… Вона туди б побiгла, незчулася там, як i час мине, – так мати не пускає. Ще гаразд, що колядувати обiцяла пустити, а то хiба давно вона казала: чого ти пiдеш? Чи слiд туди тобi ходити? Ще он зашпори не одiйшли, а тобi спiви та жарти в головi… Тупим ножем рiзали тi недоговоренi речi за серце Христю; крадькома, стиха вони нагадували їй про смерть батькову, про їх сирiтську долю… їй учувався докiр людський: ото, не вспiла ще батька загребти, а вийшла горланити!.. Сумною та остогидлою їй здається i пiсня дiвоцька. А тут, як на те – хвиля дзвiнких голосiв доноситься до її вуха… знайома i люба їй пiсня ллється… голос бринить у її серцi, пориває викрикнути, пiдхопити… Вона одвертається, щоб не чути, дослухається до гомону людського, котрий уже, постановивши свято, плететься додому i вголос вимовляє свої таємнi думки… А пройдуть люди – i їй знову сумно. «Господи! хоч би день минав скорiше!» – скаржиться вона, iдучи у хату.

Надвечiр Горпина забiгла по Христю.

– Скорiше, Христе, одягайся; уже наша челядь у зборi!

– Куди се? – пита Прiська.

– Колядувати, мамо.

– Ти б краще не йшла, дочко. Христя глянула на Горпину…

– Тiточко, голубочко, – заторохтiла та. – Пустiть її. Хай вона хоч трохи провiтриться. Ви ж бачите, на що вона перевелася. Прiська тiльки махнула рукою:

– Та йди вже… Що з вами подiєш? Не пустуй тiльки там. Подруги, радi, забравшись за руки, не пiшли – побiгли з двору. Прiська зосталася сама. Нудно їй та тяжко у своїй хатi, i все думки нерадiснi клопочуть голову. Вона вийшла проходитися надвiр.

Смеркалося. Голоси малих колядникiв уже розтиналися по селу; гостювальники вертались додому; чулася дрiбна жiноча рiч, груба чоловiча мова. Село перед вечором загомонiло, загуло; воно мов знало, що наступаюча нiч незабаром усiх упокое, i поспiшало наговоритися: там скликали свиней годувати; там ревла скотина по загородах; по дворах жiнки снували з дiйницямя. «Турбуються люди, а менi i того клопоту немає; нi над чим клопотатися», – думала Прiська, виходячи за хвiртку. Коло Здорового двору стояла Одарка i дивилася на вулицю.

– Здрастуйте, тiтко! – гукнула вона на Прiську. – Вийшли провiтритися?

– Оце, як бачиш… Христя пiшла колядувати, а мене нудьга вижила З хати. Пiду, думаю, хоч подивлюся на людей.

– Ви б, тiточко, до нас iшли посидiти. Карпо пiсля обiду як пiшов кудись, та й досi немає. Дiтвора у хатi клопочеться: де батько? Оце вийшла виглянути. Десь, видно, забарився… Iдiть до нас, тiтко! Уже Миколка за вами так скучає. «Чому се, мамо, бабуся до нас не ходе?» – усе допитується.

– Спасибi тобi, Одарко. Я б i прийшла, так нi на кого хати кинути.

– А ви запрiть хату. Хто там прийде? Iдiть, тiтко: посидимо, погуторимо. Прiська не забарилася. Заперти було нiчим хату; гаразд, що хоч до скринi замок є, а то ще й хату замикати. Та й вiд кого? У селi все свої люди, знайомi, вiдомi, наперечотi, на виду; а чуже? хто тепер чуже забреде на село? Закрутила Прiська дверi ломакою – от i все. Дiтвора несказанно зрадiла старiй Прiсьнi.

– Бабуся, бабуся йде! бабуся прийшла! – викрикнув радий Миколка i побрався на руки до Прiськи.

– Ба-ба, ба-ба-ба… – своїм нетвердим ще язиком вимовляла невеличка дiвчинка Оленка, простягаючи до Прiськи кулачата.

Дiтвора страх любила Прiську. Вона завжди умiла з нею обiйтися; то, дивись, шматочок хлiбця принесе i дає: «Це вiд зайця вiдняла», – скаже. А дiтвора затинає так часом i сухий шматок, наче солодкий медяник. I на сей раз Прiська захопила з собою два пирiжки з квасолею – i дiтвора, рада гостинцевi, прийнялася їх уминати. Одарка сама не менше зрадiла: раз – що угамувався дитячий крик та докучливе допитування про батька, а друге – є з ким i самiй словом перекинутись, погомонiти.

Розмова зав'язалася. Одарка пригадує своє життя, Прiська своє. Нерадiснi то були речi для розмови; отже незчулися, коли i як стемнiло. Дiтвора, награвшись, захотiла спати. Прiська мала була додому йти, та Одарка намоглася.

– Посидьте, тiтко. Погомонимо ще. Я ковбасу розiгрiю, пiдкусимо; а тим часом, може, i Карпо надiйде.

Чогось у Прiськи серце заболiло, коли Одарка згадала про Карпа. Чого? Їй пригадайся її Пилип, котрого приходилось, от як i Одарцi, дожидати… Тепер вона його вже довiку не дiжде! Серце її наче хто обценьками здавив.

Одарка не забарилася розiгрiти ковбасу, спрягла ще яешню i прохала Прiську пiдкусювати. Тiльки що Прiська взяла шматок ковбаси i намiрялася їсти, як коло дверей щось занишпорило.

– Це, мабуть, Карпо, – угадувала Одарка i не помилилася. То був справдi Карпо.

Карпо, молодий ще чоловiк, осадкуватий, широкоплечий, ширококостий: голова здорова, кругла, наче гарбуз; очi сiрi i завжди яснi, покiйнi: їх, здається, нiколи зроду нiяке лихо не мутило. I голос у його рiвний, i сам виглядає Завжди добрим, завжди задоволеним.

– Здоровi, тiтко! – привiтався вiн. – Скiльки лiт, скiльки зим? Давно» давно ви в мою хату заглядали. Я вже на Одарку гримаю: може, кажу, розсердила чим?

– Бог з тобою, Карпе! Хiба твоя Одарка така, як другi? Тiльки з нею i душу одведеш. А не ходила, то ти i сам гаразд знаєш, чому. Як таке щастя, то i мiж людей нема охотки iти: сидiла б усе дома, як кам'яна… Воно б, може, ще краще було, якби вiдразу скаменiла!

– Хай бог милує! Я оце вас усе одстоював, за вас розпинався, – сказав Карпо.

У Прiськи – наче очi побiльшали, так вона подивилася на Карпа ними.

– Що там таке? – за неї спитала Одарка.

– Та нiчого ще поки. Дурний Грицько. Чого це вiн на вас уївся?

– Супруненко? – угадала Прiська. – I сама не знаю. От як перед вами винна! Нi, їсть же та й їсть… Така вже, видно, його ненависть до мене. Якраз учепиться чого, то так – як реп'ях до кожуха… Одно точить, як шашiль дерево, як iржа залiзо.

– Звик ще за панщини людей пiдкушувати та й досi не кида своєї вдачi, – увернула Одарка.

– А вже чоловiк! Нi бога не боїться, нi людей не соромиться! Тепер куди верне – щоб землю вiд вас одiбрати… Заходжу у шинок, а вiн сидить з нашими дукачами: Горобцем, Вербою та Маленьким. Сидять, п'ють. Грицько, зуздрiвши – зараз до мене: «Оце, Карпе, за твою сусiдку трахтувалися». – «За яку сусiдку?» – питаю. «Та вже ж не за яку, за Прiську». – «А що там?» – допитуюся. «Чи ти б, – каже, – не згодився узяти на себе її землю?» – «Навiщо?» – кажу. «Як навiщо?» – I почав викладати, що коли вiд неї землi не одiбрати, то i земля за нею буде, i платити за неї другi будуть. «А чим же їй, – питаю, – жити, коли землю одiбрати?» – «Переживе, гладка! Хiба сама не при здоров'ї ще? I дочка у неї – як кобила, хоч зараз у вiз запрягай! До хлопцiв, небiйсь, умiє iржати, а дiла робити – не робить». – «Нiхто, – кажу, – не вiда, як хто обiда! А я добре знаю, що оце не стало Пилипа, то Прiсьцi не медяно прийдеться прожити. Коли ж ще вiд неї землю одiбрати, то тодi хоч у старцi иди…» Як стрибне ж мiй Грицько, як гуконе: «Так i ти з нею заодно? Гаразд же! Ми оце порiшили ту землю тобi вiддати, а не хоч – я й сам вiзьму. Все платитиму, та знатиму, за що хоч». – «То ще, – кажу, – як мир скаже». – «Мир?! Ти знаєш, що твiй мир у нас у руках? Отут у жменi сидить! Схочемо – пустимо жити, схочемо – Задавимо. Що твiй мир? Та вiн ось Панасовi, – указує на Горобця, – повинен у ногах лазити та дякувати, що подушне все до копiєчки заплатив. П'ять сотень вiдразу вийняв. А коли ви, бiсовi ланцi, вiддасте? Свої грошi зараз положи, а з вас копiйку по копiйцi збирай та вiддавай… Уже коли на мир пiшло, то ми твiй мир i в чорну запремо, хай там поцокотить зубами!..» Як наскiпався на мене – так куди тобi!.. Будь ти, думаю, неладний!.. Взяв шапку – та з шинку, та се прямiсiнько додому.