Зло не має влади

Цієї миті я побачила, що алеєю ще хтось прогулюється. Попри теплий вечір, він був весь у чорному: чорна сорочка з наглухо застібнутим коміром. Чорні вельветові штани. Чорні кросівки. Він зупинився навпроти нашої лави та вдав, начебто щойно помітив нас. Вклонився церемонно, як танцюрист:

– Добрий вечір, дівчата… Що трапилося?

Я обімліла. Я, виявляється, дуже чекала, щоб він з’явився знову, й тепер страшенно зраділа… і злякалася. Я тепер дуже боялася його, клятого Максиміліана…

– Мобільник відібрали, – сказала я якомога байдужіше. – У Рити.

Він сів поруч – із Ритчиного боку:

– А номер ти пам’ятаєш?

Номер був простий і стильний – Ритка ним пишалася. Перш ніж я встигла втрутитися, вона продиктувала Максиміліанові десять цифр; він витяг із кишені свій старенький телефон і, щось безупинно бурмочучи, почав натискати кнопки.

Звідки в нього телефон? Звідки він узагалі знає, що таке мобільник?!

– Навіщо? – я хотіла промовчати, але не втрималася. – Вони вже вимкнули слухавку! У кращому разі – тебе пошлють…

– Куди? – зацікавився Максиміліан.

– Пояснити?

– Не треба… Як говорив один чоловік, ніхто не може мене послати – це я посилаю… Як гадаєте – вони в парку чи втекли вже?

Я розтулила рота, аби сказати, що грабіжники не тільки втекли, а й устигли здати телефон своєму перекупникові. І цієї миті в глибині парку, за живоплотом, закричали так, що ми з Риткою аж підстрибнули!

Перехожі витягнули голови. Дехто злякався. Максиміліан доторкнувся до мого плеча. Я озирнулася й побачила хлопця, який летів алеєю з витріщеними очима та волав як несамовитий. Намагався зірвати з себе футболку й на бігу роздер її майже навпіл, а за ним і другий мчав – схоже, його нудило. Вони пробігли повз нас, один врізався у стовп, другий перекинув урну та звалився сам, тоді підхопивсь, і обидвоє помчали кудись із тупотом та воланнями.

– Невже… вони? – не вірячи собі, запитала Ритка. – Ті самі… А що з ними?

Ми з Максиміліаном перезирнулися.

– У них проблеми… – вкрадливо сказав некромант. – Лиходіїв покарано, але телефон, на жаль, не повернути. Ліно, уже пізно… Чи не провести вас додому, дівчата?

* * *

Ритка взагалі-то зовсім не дурепа. Але, здається, вона закохалась у Максиміліана за ті двадцять хвилин, що ми йшли від парку до нашого двору. Забуто вже було навіть про мобільник: Максиміліан вішав Ритці локшину на вуха, а вона радо сприймала все це й сама щось теревенила (навіть, по-моєму, цитувала якісь вірші). На мене Максиміліан взагалі не дивився.

На щастя, у дворі нам зустрілася Ритчина мама. Вона хвилювалася, бо доньчин мобільник не відповідав. Ритка взялася виправдовуватись, мати повела її додому, лаючи та співчуваючи одночасно. Ми залишилися вдвох із Максиміліаном.

– Присядемо? – він кивнув на лаву перед під’їздом. Пам’ятна лава: на ній я розмовляла з Обероном, і він уперше розповів мені про Королівство. На ній зустріла Гарольда, молодого королівського мага, коли той прийшов у свою чергу кликати мене на допомогу.

І ось тепер – Максиміліан.

– Що ти зробив… у парку?

– Та просто перетворив на блощицю той нещасний мобільник! Знаєш, на таку велику блощицю, за вагою і розміром – один в один… – Макс презирливо скривився.

– Отже, ти можеш перетворити мобільник на блощицю… Що ж іще ти можеш? Тут, у нашому світі?

– Дещо можу, – йому було приємно на мене дивитися, йому подобалось, як я борюся зі страхом. – Я ж бо дуже серйозний маг, Лінко. Гарольдові поруч зі мною просто нема чого робити.

– Ти в чужому світі…

– Я скрізь у своєму світі. Мені скрізь добре. Тільки за Відьминою Печаткою мені було зле, та звідтіля ж я з твоєю допомогою вибрався…

– І віддячив… – сказала ядуче я.

– Ну, пробач… – він посміхнувся й відразу зробився таким чарівним, лагідним – плюшевий зайчик, а не некромант. – Я хотів відразу тебе переконати. Без цих ось прохань і вмовлянь… Я думав, буде смішно. А ти чомусь не поцінувала гідно.

Він посміхався на весь рот, і, дивлячись на нього, я зрозуміла: він справді вважає свою вигадку з «оперуповноваженим» веселим і вдалим жартом!

– Якщо ти такий серйозний маг, чому б тобі не знайти телефон і не повернути Ритці? – запитала я, розглядаючи його чорну сорочку з дуже щільної тканини з двома нагрудними кишенями. – Якщо ти такий… крутий?

– Бо це нудно, Ліно. Правильно й нудно. Крім того, якби всі вкрадені мобільники перетворювалися на великих блощиць, хіба це не було б зрештою справедливо? Хіба це не правосуддя?

Я щораз більше впізнавала колишнього Максиміліана. Мені було незатишно поряд із ним на лаві.

– Що ти там казав… про Сарану?

– Ага, ти все-таки згадала… Королівству загрожує небезпека, причому цього разу – смертельна. Сотні тисяч вояків, верхи на стоногах, на чолі князь Саран, і, наскільки я знаю, ще жодна фортеця перед ними не встояла.

– А воїни, варта? Армія Королівства?

– Ти ж бачила цю армію, – він поблажливо посміхнувся. – У Королівстві кілька десятків стражників. Це для мирного часу. У випадку війни солдатів доводиться набирати з-поміж селян, ремісників, злодіїв, котрі бажають прославитися, та іншого наброду. Гарольд уже закликав під прапори всіх, хто здатен тримати зброю… Але що ця купка ополченців супроти війська Сарани? Метиковані люди розбігаються з міста замість того, щоб вийти на бій і неминуче загинути.

– Ти брешеш… – у мене пересохло в роті.

– «Брешеш» і «не хочу вірити» – різні речі, Ліно.

– Я тобі не довіряю!

Він зітхнув:

– Отакої… В один голос із Гарольдом. Він теж мені, бачся, не довіряє і не шукає союзу зі мною. Він послав гінців до славного короля Уйми Першого, бажає залучити його в союзники…

– Уйма – король?

– Звідтоді, як його татусь Охра Кісткогриз на смерть вдавився вареною ріпою.

У мене від серця відлягло – трішечки. Кого-кого, а Уйму я добре знала та довіряла йому, як собі. Він людина надійна (хоч у минулому й людожер).

– Гарольд має рацію, – сказала я некроманту. – Уйма приведе підмогу! Людожерів… себто тих, що були людожерами.

Максиміліан хитро посміхнувся:

– От-от. Король Оберон свого часу пояснив їм, що людожерами бути негарно. А прийде князь Саран – і звільнить їх. Тобто пояснить, що вони мають право жерти кого захочуть. І як гадаєш, на чий бік водномить стануть ці ледацюги?

– Уйма не дозволить.

– Звичайно. Тому Уйму з’їдять першим.

Був безвітряний серпневий вечір. Хлопчиська грали в настільний теніс – під ліхтарем, у плямі світла, можна хоч і цілу ніч цокати целулоїдним м’ячиком. Ромка із другого поверху сидів з гітарою просто на траві. Вікна світилися – люди прийшли додому, вечеряють… Усе таке мирне, буденне, скрізь так тихо…

– А Оберон? Ти сказав…

– Оберона немає в Королівстві.

– Чому?

– По качану! Якби він був на місці – гадаєш, я б зважився по тебе йти?!

Я струснула головою. Максиміліан дивно на мене впливав: я тонула в його аргументах, немов у киселі. Слід було зібрати думки докупи; я не маленька дівчинка проти дорослої людини – я маг дороги (правда, проти іншого мага, некроманта). У нас розмова на рівних, і я не дозволю збити себе з пантелику…

– По-перше, – я взялася загинати пальці, – Оберон ніколи не покине Королівство без нагляду. По-друге: якщо Оберон перебуває в іншому світі – в Королівстві зупиняється час. По-третє: Гарольд – головний королівський маг, і він, коли Оберона немає, може приймати рішення без чужої підказки. Четверте: Уйма – вірний союзник Королівства, а ти некромант, людина, яка не заслуговує на довіру. П’яте: забув, як ти мене покинув у замку принца-деспота?

– Шосте: вже забула, як я тебе потім витяг?

Він, здається, розсердився. Мене це трохи заспокоїло: вічна його посмішечка дратувала, як скрегіт заліза по склу. Коли він гнівався, то здавався молодшим. Зараз, у ліхтарному світлі, я розгледіла, що він – не такий вже й дорослий, яким хоче здаватися. Дивно, як начальник табору повірив, що хлопець років сімнадцяти може бути старшим оперуповноваженим! Напевно, Максиміліан його зачарував… а може, просто дуже впевнено тримався.

– Перше, – він дивився на мене спідлоба, – Оберона в Королівстві нема. Друге: оскільки він не пішов до іншого світу, то й час не зупинився.

– Виходить, поки ми тут з тобою говоримо, там до міста підступають вороги?!

– Ні! Зараз же я в іншому світі (а я став частиною Королівства). Так що поки я тут сиджу, гуляю, умовляю тебе, розшукую крадені мобільники – там час не тече. Коли ти будеш у Королівстві – зупиниться час тут, у тебе вдома.

– Я знаю.

– Всезнайко! – він гмукнув. – Я прошу тебе про одне: ходімо в Королівство. Сама все побачиш…

Відчинилося вікно у нас на кухні. Визирнула мама, глибоко зітхнула та втупилася в нас із Максиміліаном.

– Ліно! – здається, мама навіть розгубилася. – Ми вже повечеряли! Ти йдеш додому?

Це означало: «З ким це ти сидиш? Він не схожий на пристойного хлопця! Подивися, який блідий, мабуть, наркоман!»

– Іду! – гукнула я. – Зараз!

Мама причинила вікно, але не пішла – все на нас поглядала. Максиміліан здавався їй підозрілим. (Добре хоч, що вона не знає, хто він такий насправді.)

– Максиміліане, – заради мами я намагалася здаватись безтурботною, – ти повівся мерзотно. Просто сьогодні. І після цього хочеш, щоб я тобі довіряла?!

– Не довіряй, – він відвернувся, не приховуючи роздратування. – Не довіряй, залишайся вдома. А я можу сховатись і пересидіти. Королівство мені не рідне, навіщо я стараюся?

– Куди подівся Оберон?

– Іди в Королівство й про все довідаєшся.

– Король і великий маг не може провалитися, наче голка в щілину!

– Ходімо зі мною – сама побачиш.

– Ти мене заманюєш. Не піду!

Він обернувся до мене. У його очах була така злість, що я аж відсахнулася.

– Ну й нехай! Поговорили – тепер іди вечеряй! Завтра вранці, коли прокинешся, Королівство лежатиме в руїнах. Бувай!

Він підвівся й пішов до виходу з двору. І було цілком зрозуміло, що цього разу він не повернеться…

– Максе! – гаркнула я йому в спину.

Він навіть вухом не повів.

– Зажди!

Він вийшов на вулицю. Мама знову відчинила вікно. Не чекаючи, поки вона втрутиться, я бігцем кинулася за Максиміліаном (уявляю, який вигляд це мало збоку, але тієї миті мені було начхати, хто що подумає).

– Стій, некроманте!

Сусідка, тітка Світлана, яка проходила повз нас, глянула на мене з подивом. Максиміліан повернув голову, але кроку не сповільнив. Я пішла з ним поряд; щоки в мене пашіли.

– Гаразд. Проведи мене у Королівство – зараз! І якщо ти обдурив мене або ще обдуриш, або утнеш якусь штуку… начувайся!

Розділ третій

Катастрофа

У Королівстві теж був літній вечір. Я замружилася: після сутінків мого рідного світу призахідне сонце сліпило очі. Ми з Максиміліаном стояли на пагорбі; під ногами вгиналася смарагдово-зелена трава, де ховалися коники, схожі на фей, і феї, схожі на коників. Тяглися до неба сосни. Позаду, за нашими спинами, спліталися гіллям грубезні дуби, і стовбури їхні здавалися бородатими від буро-зеленого моху. Повитиця обплела й землю, і гілки, серед густого зела яскравими плямами палахкотіли квіти. Попереду височів замок, впираючись шпилями в самісіньке небо, а нижче, в долині, широко розкинулося місто: воно вдвічі побільшало звідтоді, як я востаннє його бачила. Згори, з пагорбів, спускалася широка річка, що мала наймення Ланс. Вона впадала в море, вкрите білими баранцями, а між містом і морем гомонів величезний порт.

Моє Королівство… Як же я за тобою скучила!

Максиміліан аж подався уперед, вдивляючись у замок. Ніздрі в нього тремтіли, начебто він принюхувався. Цієї миті він мав таке хиже обличчя, що я перш за все вирішила повернути собі посох.

– Ідеш у замок? – некромант немовби прочитав мої думки. – Іди. Пройдися містом. Поговори зі старими знайомими. Повір своїм вухам і очам. Тільки ж врахуй: часу замало.

Він так дивно посміхнувся, що в мене серце защеміло. Начебто попереду на мене чекала якась прикра несподіванка.

– Авжеж, і поговори з Гарольдом, – Максиміліан не зводив з мене чорних некліпних очей. – Поручися за мене. Скажи: я дам клятву союзника.

Я подумала: це ми ще побачимо! І ще одне: добре б, якби Максиміліан зараз відчепився…

– Я не піду з тобою, – сказав він, відповідаючи на мій погляд. – Усе розумію: у вас із Гарольдом приватна розмова…

Напевно, я виказала свої ніяковість і страх: здавалося, він читає мої думки. У всякому разі, Максиміліан, побачивши моє обличчя, розреготався.

– Чого тобі смішно?

– Та нічого… Просто радію, що ти нарешті в Королівстві! Тепер справи підуть веселіше… Ну, йди.

– Де тебе потім знайти? – запитала я повільно.

– Сам тебе знайду. Ну, не гай часу!

І посміхаючись, він підстрибнув… і ось уже великий чорний птах здійняв крильми вітер і полетів кудись на захід.

* * *

От же ж гад! Він ще й птахом навчився перекидатись! Чи й раніше вмів? Я ж таки й не знала, що некромант може, а чого не може – навіть коли він був хлоп’яком років дванадцяти. Чого ж тепер очікувати?

Сонце спускалося дедалі нижче. Я рушила до замку – широкими кроками, донизу схилом пагорба. На мені були джинси, кросівки, сорочка з короткими рукавами – як я гуляла з Риткою в парку, так і брела нині поміж сосен.

А тим часом вечір похолоднішав…

Чи то лихоманило мене?

Дуже хотілося побачити Оберона… От було б класно, якби я з’явилась у замку, зазирнула до нього в кабінет… А він підвівся б назустріч (і навіть пацюк у фартушку – Дора, на мить перестала б мести стільницю мітелкою зі зв’язаного пір’я). Він сказав би: «Здрастуй, Ліно!» І вся Максиміліанова маячня виявилася би брехнею…

Або навіть нехай і так: некромант не брехав – до міста дійсно підступають полчища Сарани. Оберон справді кудись відлучився… Але вчасно довідався про це та повернувся. Тоді ми станемо пліч-о-пліч, як багато разів ставали, і відіб’ємося хоч від Сарани, хоч від колорадського жука!

Хто такі стоноги, на яких пересуваються пустельні воїни? Забула запитати в Максиміліана. (І, якщо чесно, не надто й хочеться знати…)

Ліс навколо шелестів, щебетав, витріщався на мене з трави блискучими очима, й кожен пеньок, здавалося, проводжав мене поглядом. Пташки завбільшки з метеликів перепурхували над головою, а метелики завбільшки з великих птахів завмирали на квітках із розпластаними крильми. Я була зовсім сама й почувалася не магом дороги, а просто дівчинкою, що заблукала в лісі баби-яги.

Раптом я помітила зачаєну темну постать у чагарнику: хтось бородатий, укритий шерстю, об’їдав із куща червоні ягоди. Я зупинилася, ладна втікати або ж битися, однак любитель ягід не звернув на мене жодної уваги – навіть кошлатої голови не повернув, а так само ласував собі, тихенько бурмочучи під ніс.

Я пішла далі, раз у раз оглядаючись, і за кілька хвилин вибралася на битий шлях.

* * *

Я ввійшла до міста через північну браму. Раніше тут завжди стояла варта. Але тепер не було нікого – ні у воротах, ані на найближчих вулицях. Місто, таке поважне, обжите, нині виявилося майже порожнім. Безлюддя й тиша на вулицях налякали мене дужче, ніж міг би налякати десяток Максиміліанів.

Щоправда, ближче до центру люди почали траплятися, причому багато хто мені здався п’яним. Хтось крався, не піднімаючи голови, хто, навпаки, голосно говорив і сміявся. Мені зустрілося кілька візків, навантажених домашнім майном, – люди, які правили кіньми, не підіймали погляду від кругляків бруківки. Всі вони прямували до нижньої частини міста, до виходу на битий шлях (а може, до порту).

Я вийшла на центральний майдан і зупинилася перед Храмом Обіцянки. Я встигла забути, який він великий. Яскравий купол майже не потьмянів за минулі роки, зараз він виблискував червоним і золотим, відбиваючи призахідне сонечко.

Але ж королівську обіцянку давно виконано. Чому й досі цей храм стоїть?

Широченну браму було розкрито. Входу ніхто не стеріг. Я зійшла на кам’яний ґанок; просто на сходах було викарбувано якісь слова. Я придивилася.

«Музей Того, Що Варто Пам’ятати».

Вуха мої, а не очі сказали мені, що всередині нема нікого. Там панувала особлива тиша дуже великого приміщення. Пахло пилом і вологою, було зовсім темно. Я замружилася, закликаючи нічний зір, а коли розплющила очі, вся величезна зала постала переді мною в сіро-брунатному світлі – без барв, але дуже виразно. Я могла розрізнити кожну плиточку на мозаїчній підлозі, кожну краплю вологи на бронзовому свічнику. Це дійсно був музей, і я зроду не бачила нічого подібного.

У центрі височів макет палацу – точний, у найдрібніших деталях. Напроти входу на великих рамах було натягнуто гобелени. Один із них я впізнала: повз руїни, що подекуди встають із піску, йшов караван. Попереду їхала людина на білому крилатому коні. Це Королівство в дорозі, а на чолі його – Оберон (мені страшенно схотілося побачити короля просто зараз…).

Я придивилася. Раніше, коли гобелен висів у палаці, він мав кращий вигляд. Зараз нитки потьмяніли, подекуди розкуйовдилися, гобелен здавався вологим. Я пам’ятала, що колись обличчя короля виткали в дрібних деталях, а тепер його й розібрати не вдавалося. Може, це тому, що я дивилася нічним зором?

І на інших гобеленах був літопис того давнього походу: як ми їхали повз озера та поля, як ішли лісом і які на нас кидалися хижі тварини. Для Королівства це стало історією, адже звідтоді спливли роки; для мене все це було зовсім недавно. Я навіть не встигла до пуття подорослішати.

Тут був портрет Ланса, витканий шовком; Ланс, старший маг дороги, загинув у дорозі ж таки, захищаючи своє Королівство. Якісь гобелени збереглися краще, якісь вилиняли та вкрилися плямами. Що довше я на них дивилася, то твердіше переконувалась: їх неправильно зберігали! Що за музей, де так вогко?!

А потім я побачила і свій портрет: у повному спорядженні мага дороги із посохом напереваги їхала верхи. У мене було таке гордовите, таке мужнє обличчя на цьому гобелені, що я кілька хвилин не могла повірити: невже правда? Це дійсно мій портрет – у музеї Того, Що Варто Пам’ятати?

До горла підкотилася грудка. Я озирнулася, змахуючи з вій випадкові сльозинки, побачила інші експонати на постаментах, на столах, у вибагливих скляних вітринах: щити, мечі, якесь дикунське вбрання, обвуглені залізні ґрати, стоптані чоботи, носова статуя з корабля – вона, щоправда, не помістилася у вітрині й висіла просто в повітрі, на висоті двох людських зростів…

А потім я побачила… свій посох!

Колись мені його подарував Оберон – видав як іменну зброю. Мій посох стояв у високій скляній шафці, червоно-зелене навершя здавалося чорним. І я миттю зрозуміла, навіщо прийшла в музей – не своїм портретом помилуватися.

Я прийшла по свою зброю.

Дзвякнуло скло. Шафка не відчинялася – у неї навіть дверцят не було. Схоже, той, хто поставив мій посох під скло, припускав, що експонат залишиться там навічно.

Я відступила до сусіднього стелажа, де без усякого скла лежав здоровенний дрюк зі шпичаками. Не знаю, що в ньому було коштовного й за що його слід було пам’ятати, але скло він розтрощив із одного удару – дощенту. Посипалися скалки, застрибало відлуння під величезним темним куполом.

Я простягла руку, взяла свій посох і одразу відчула себе дужою. Розправила плечі та вийшла з храму-музею, зупинившись на сходах, озирнулась; раптом начебто мене під лікоть штовхнули – я обернула посох навершям на захід…

Звідтіля насувалася така величезна небезпека, що посох сіпнувся й ледь не випав із рук.

* * *

Дорогою до палацу я зустріла мародерів. Двоє жевжиків тягали речі з покинутого будинку: один передавав другому крізь розбите вікно вузлик, із якого звисали рукави й холоші. Другий стояв на камені, затискаючи в одній руці великий мідний чайник, а іншою намагався взяти вузол із одягом. Я вдарила посохом – зашипів зелений промінь, злітаючи до неба. Мародери одночасно озирнулися.

Той, що був іззовні, кинувся навтьоки вздовж вулиці, не випускаючи чайник, і зник у підворітті. Другий вистрибнув із вікна, випер раму широкими плечима, приземлився рачки, підхопився та кинувся навздогін за подільником. Я встигла-таки підпалити цьому другому штани – коли він завертав за ріг…

За мить усе стихло. Вузол із одягом валявся під вікном. Я зазирнула в дім: там було порожньо, сліди чи то поквапливого від’їзду, чи грабунку, а може, того й іншого разом…

Якби Оберон залишився в місті – хіба таке було б можливе?

* * *

Ось де виявилося повнісінько люду – перед палацом. Тут юрмилися стражники з Королівства та ополченці з сусідніх сіл. Тут зібралися городяни з тих, хто все-таки зважився захищати свій дім замість того, щоб дати драла. Загін копачів із лопатами кудись вирушав під командуванням мого старого знайомого – канцлера. Гачконосий не помітив мене. Він усім своїм виглядом демонстрував, що застарий для військових операцій, і, крокуючи поперед загону, навмисно тримався за поперек.

Я ледь проштовхалася до замкової брами. І тут мене впізнали вперше. Вусатий стражник протер очі:

– Маг дороги?! От удача! Як вчасно! Мерщій до пана Гарольда! Він знає про вас? Йому вже доповіли?!

Йому не доповіли. Тому коли я стала – в джинсах і з посохом – на порозі його кабінету, він ледь стола не перекинув – так рвучко підхопився.

Він теж постаршав. Отакої! Я познайомилася з ним, коли йому виповнилося сімнадцять, і він був мені як брат. Під час нашої минулої зустрічі йому було вже добряче за двадцять, він був одружений, мав сина… А тепер він відростив бороду й неабияк поширшав у плечах. Зрілий, міцний чолов’яга…

– Ліно! Це точно ти?

Він недовірливо на мене витріщився. Потягнувся навіть до посоха, який стояв поряд, обіч крісла. Я позадкувала. Гарольд махнув рукою моїм проводирям:

– Ви вільні! І зачиніть двері!

Його різкий тон не припускав заперечень. Я звернула увагу: він звик командувати, звик, щоб йому корилися беззастережно.

– Це справді ти? – повторив він вимогливо.

– Це я. Не мара, не привид.

– Звідки ти взялася?

– Мене привів Максиміліан.

– Некромант?!

Я зціпила зуби. Здавалося, переді мною зовсім незнайома людина. Володар. Суворий. Чужий.

– Доброго дня, Гарольде. Рада… тебе бачити, друже.

Він помовчав. Потім з силою провів рукою по чолу:

– Вибач. Бачиш, що діється…

Цей жест нагадав мені Гарольда – колишнього. Молодого. Друга.

– Бачу, – сказала я через силу. – Я прийшла, щоб допомогти.

Він підвів очі. Я злякалася, коли побачила цей погляд.

– Лінко…

Він щось хотів сказати, але не наважувався. І ця його нерішучість сипонула мені морозом по шкірі.

– Гарольде, – я дуже старалася, щоб голос не тремтів, – друже… Ти так виріс, я тебе не впізнаю… А як твій син?

Він помотав головою і знову сів за стіл. Поставив поруч посох. Кивнув мені, пропонуючи крісло для гостей.

– Лінко, дуже мало часу. Ти ось що… Коли я дам тобі мого хлопчиська й проведу вас обох туди… у твій світ… Обіцяєш подбати про нього?

– Що?!

Він дивився на мене мовби здаля – ледь каламутним, напруженим поглядом.

– Ми збираємося гідно загинути тут і дати можливість нашим жінкам відійти якомога далі… Моєму синові п’ять із половиною, у нього є власний меч, він хоче йти у бій… Слухай, забудь. Я нічого тобі не казав…

Я вдавилася невимовленими словами. Мені не раз доводилося виконувати в Королівстві небезпечну роботу, боротися, ризикувати. Але такого я не чекала від мого доброго, прекрасного Королівства…

І я поставила запитання, що хвилювало мене найдужче:

– Де Оберон? Де його величність?

Він ледь зсунув брови:

– Хто?

– Оберон!

Він дивився, начебто пригадуючи. Потім владно підняв руку:

– Вибач, я не маю часу на розгадування ребусів. За півгодини – військова рада… Уйма ще не прибув?

– Гарольде, це не ребуси! – я задихнулася від обурення. – Де Оберон? Мені хоча б можеш сказати? Він живий? Що з ним?

– Я не знаю, про кого ти запитуєш, – зізнався він, і в голосі почулося роздратування.

У мене підлога захиталася під ногами.

– Та що трапилося тут у вас?! Що Оберон міг зробити, аби ти його так…

– Я не розумію, про кого ти говориш! – він уже гнівався. – Я не можу пам’ятати всіх твоїх знайомих!

– Гарольде! Я говорю про Оберона!

Він рвучко підвівся:

– Все, годі. Я мушу готуватися до наради. Ходімо.

* * *

Кілька хвилин після цієї розмови я нічого не чула, крім гулу у вухах. Навколо бряжчало залізо, тупотіли чоботи, ляскали двері. Весь замок шумів, наче ліс у бурю. Мене впізнавали, гукали, запитували про щось. Я кивала у відповідь, ні слова не розуміючи.

Далі почала підходити до всіх, кого пам’ятала, і запитувати: «Де король? Де Оберон?»

Вони дивилися на мене, нічого не розуміючи, ніби зроду не чули цього імені!